“У приміщенні заводу поруч з напівживими людьми лежали тіла померлих”: чотири історії безвісти зниклих на окупованих територіях
За понад півтора року повномасштабного збройного конфлікту тисячі українців зникли безвісти під уламками зруйнованих будинків, на штучно затоплених територіях та в російських в’язницях. Досі остаточно невідомо, скільки саме людей зникло внаслідок війни, розвʼязаної Росією. Згідно з реєстром безвісти зниклих за особливих обставин, кількість таких людей становить щонайменше 25 тисяч осіб. Перебування не менш ніж 7 тисяч досі невідоме.
Мешканці окупованих міст та селищ живуть у постійному страху: російські військовослужбовці будь-якої миті можуть увірватися до їхніх будинків, жорстоко побити їх чи їхніх рідних, натягнути на голову мішок, посадити в машину та відвезти в невідомому напрямку. Сім’ї ж викрадених часто не знають, де тримають їхніх рідних, як ті себе почувають та чи взагалі живі.
ZMINA переказує чотири історії про викрадення та зникнення безвісти мисливця Миколи Гарбара, різнороба Василя, тероборонівця Володимира Хорольського та поліцейського Артура Баранця.
Микола, якого росіяни викрали разом з автівкою
До війни подружжя Гарбарів – Тетяна та Микола – проживало в селі Новокаїри Херсонської області.
Фото надане родиною: Микола ГарбарОдразу після окупації села, у березні, росіяни почали ходити від будинку до будинку, перевіряти документи та вилучати наявну в людей зброю.
Односельці знали, що російські військові мали на руках списки місцевих мисливців. Туди, ймовірно, входив також і Микола: він мав рушницю.
Коли росіяни вперше прийшли до оселі Грабарів, вони одразу запитали про зброю. Микола зізнався, що має гвинтівку та набої до неї. Росіяни конфіскували їх разом з усіма дозвільними документами, однак родину не зачепили.
Згодом дружина виїхала на підконтрольну українській владі територію, а Микола залишився доглядати за будинком та господарством.
Тетяна згадує, що перед викраденням чоловіка вона не могла до нього додзвонитись і сильно хвилювалася через це.
20 серпня жінці зателефонували сусіди й повідомили, що два дні тому росіяни вдруге прийшли до їхньої оселі та забрали із собою чоловіка Тетяни.
Сусіди розповіли, що того дня до їхніх воріт під’їхав бронеавтомобіль “Тигр”, з якого вийшло четверо військових і попрямувало до будинку подружжя. Окупанти провели всередині чимало часу, однак ніхто достеменно не знає про обставини затримання чоловіка.
За словами свідків, через деякий час Микола сам відчинив ворота, сів за кермо власної автівки, де попереду вже сидів один з російських військових, та поїхав у невідомому напрямку.
Пізніше сусіди розповіли Тетяні, що, поки солдати були в будинку, один з них стояв на порозі та постійно дивився на місцевих.
“Тому росіянину дуже не подобалося, що сусіди спостерігали за їхніми діями. Вони припускають, що саме він усім керував. Мій чоловік, коли відкривав ворота, ще встиг підморгнути нашим, натякаючи, що його забирають”, – розповідає жінка.
Свідки розповіли Тетяні, що Миколу забрали у футболці та шортах, у яких він порався на городі.
Після від’їзду росіян сусіди, які мали запасні ключі, зайшли до будинку Грабарів, щоб зачинити двері та ворота. Вони побачили, що там був обшук: шафи та сейф були відчинені, там не було грошей, телефона та документів. Пізніше сусіди випадково знайшли ноутбук Миколи, який той устиг заховати під диваном.
Один зі свідків розповів Тетяні, що бачив, як її чоловік разом з росіянином виїжджав на автівці із села. Інші односельці казали, що бачили Миколу побитим.
“Ми припускаємо, що чоловіка могли тримати або в Бериславі, або в Новій Каховці. Саме там росіяни зазвичай утримували викрадених з тутешніх сіл цивільних. Ще ходили чутки, що його вивезли до Криму. Але достеменно ми нічого про нього не знаємо. Він просто зник безвісти”, – зазначає Тетяна.
Щоб дізнатися про подальшу долю Миколи, подруга родини Гарбарів поїхала до Бериславської “комендатури”. Пізніше вона розповідала, що, щойно назвала прізвище чоловіка, російські військові оскаженіли та вдарили її прикладом у спину.
Один з росіян запитав, чому вона цікавиться Миколою.
“Це мій кум. Я просто питаю”, – відповіла жінка.
Після цього військовий повіз жінку до Бериславського машинобудівного заводу, де утримували цивільних заручників. Там вона побачила жорстоко побитих людей, один з яких ледве дихав і видавався напівживим. У приміщенні лежали також і тіла померлих. Однак Миколи вона там не побачила.
У той момент жінка подумала, що після побаченого її не відпустять.
“Тоді один з росіян їй сказав, щоб вона йшла та більше до них не приходила. Після цього моя кума виїхала з окупованої території, бо боялася за своє життя”, – переповідає Тетяна ті події.
Дружина Миколи припускає, що її чоловіка міг здати окупантам місцевий підприємець-колаборант, який володів мережею магазинів. За співпрацю росіяни призначили його старостою села. Коли правий берег Херсонщини деокупували, чоловік утік разом з іншими колаборантами.
Після зникнення Миколи Тетяна зверталася до Нацполіції, СБУ, прокуратури, Омбудсмана, Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро та Міжнародного комітету Червоного Хреста, але їй скрізь відповідали, що будь-які відомості про її чоловіка відсутні.
Василь, до оселі якого заселили людей, що втратили домівку через обстріли
Дружина Василя Ольга (ім’я змінено з міркувань безпеки. – Ред.) добре пам’ятає, як у вересні 2022 року росіяни остаточно окупували їхнє село в Харківській області: перед цим колони армії РФ проїжджали село без зупинень.
Російські військові одразу почали займати порожні будинки, перевіряти документи та проводити обшуки в оселях.
“Вони просто приходили додому та забирали людей. В оселях усе перевертали догори дриґом. Навіть худобу забирали із собою”, – розповідає жінка.
Одного разу, за словами дружини, коли Василь ніс сусідові пиріжки, окупанти поставили його посеред вулиці на коліна, приставили до голови автомат і запитали:
“Хто такий? Куди йдеш?”
Тоді росіяни вже почали забирати місцевих мешканців.
“Одразу почали зникати люди – як з нашого села, так і із сусіднього. Вже тоді окупанти викрали чоловік 10. Дехто казав, що їх вивозили до Луганської області або до Бєлгорода”, – розповідає жінка.
Ольга пригадує, що одного чоловіка із сусіднього села росіяни тричі забирали та відпускали, поки той не виїхав з окупованої території.
Пів року тому росіяни також забрали подружню пару із сусіднього села, додає жінка. Причиною нібито стало те, що їхній син – військовослужбовець. Про їхню подальшу долю, як і інших викрадених чоловіків, теж нічого невідомо.
Ольга каже, що в їхньому населеному пункті були люди, які раділи приходу росіян. Наприклад, за словами жінки, росіяни часто приходили до їхньої сусідки, а та їх годувала.
“Страшно було щось говорити, бо тебе одразу ж могли здати свої. Тому люди воліли мовчати, щоб не наразитися на неприємності”, – згадує жінка.
Після місяця життя під окупацією Ольга вирішила переїхати до дітей, яких ще раніше вивезли на підконтрольну Україні територію. Жінка довго вагалась, оскільки не хотіла полишати Василя самого у ворожому оточенні. Зрештою вона погодилась, і їй допоміг виїхати сусід, який повернувся з Харкова по свої речі. Він запропонував їхати через Бєлгород до Сум.
Найбільшою перепоною на цьому шляху було проходження “фільтрації”. Ольгу допитували від трьох до чотирьох годин: де народилася, ким є батьки, чи живі вони, де вона вчилася, з ким товаришувала, скільки років дітям, де вони навчались, як ставиться до військових, куди їде тощо.
“От уявіть: тебе заводять до підвалу, де стоять два стільці й ледве горить лампа. Росіянин сидить навпроти тебе, постійно дивиться в очі та посміхається, як удав. Сама атмосфера в приміщенні дуже пригнічує”, – переповідає Ольга той досвід.
Із Сум жінка поїхала до Харкова, а звідти разом з дітьми виїхала за кордон.
Василь їй періодично телефонував та розповідав про домашні клопоти, тварин і городи.
20 березня чоловік припинив виходити на зв’язок. 10 квітня Ольга написала односелиці, рідня якої залишилася на окупованій території, та попросила запитати в них про чоловіка. Тоді жінка розповіла Ользі, що 8 чи 9 квітня Василя викрали росіяни.
“Вона знала про те, що мого чоловіка забрали окупанти, але не наважувалася мені про це сказати. Подруга ніяк не могла дібрати потрібні слова. Після почутого мені стало погано – почали труситися руки й полилися сльози”, – розповідає дружина зниклого.
Ключі від будинку подружжя росіяни віддали сусідці, яка з ними товаришувала. Та заселила до будинку людей із сусіднього села, які втратили домівку після російських бомбардувань. До того вони два тижні жили в неї.
В оселі подружжя залишилися речі, техніка та собаки – усе, що родина накопичувала протягом усіх років сімейного життя.
Після викрадення Василя про його місце перебування та стан здоров’я достеменно нічого невідомо.
“Ми не знаємо, де його шукати. Ми зверталися до Національного інформаційного бюро, Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста. Його батьки написали заяву до поліції та здали ДНК-тест”.
Наразі з окупованим селом відсутній будь-який зв’язок, інформацію можна отримати лише від тих людей, які виїхали.
Налякані односельці, що залишаються там, бояться говорити про зниклого чоловіка. Однак інколи ширяться чутки про те, що всіх затриманих спочатку вивезли до Троїцького, а потім до Горлівки.
Володимир, якого росіяни вважають військовополоненим та тримають для обміну
Перед війною сім’я Хорольських проживала в селі Милове Херсонської області. Після окупації росіяни забирали Володимира двічі, розповідає його мати Наталя. Якщо першого разу його відпустили, то після другого він зник безвісти.
Наталя пригадує, як 3 липня 2022 року об 11-й ранку вона пішла до магазину, а коли повернулася, то побачила біля власної оселі військову техніку.
Приблизно шестеро російських військовослужбовців перекрили вулицю і нікого не пропускали. Вони були одягнені у військову форму, балаклави та мали із собою автомати.
Жінці довелося довго пояснювати, що вона живе в цьому будинку. Врешті-решт Наталю пропустили, однак перевірили перед тим її телефон. Володимира вона так і не побачила. Як їй пізніше розповіли сусіди, його посадили до машини з мішком на голові та повезли в невідомому напрямку.
Коли жінка запитала в росіян, на якій підставі затримали її сина, ті відповіли, що чоловіка забрали для “спілкування”.
“У мене склалося враження, що росіяни знали все про сина ще до того, як прийшли”, – додає Наталя.
Один з військових додав:
“Він же в теробороні був? Зброя в нього є?”
На це Наталя відповіла, що син лише їздив на збори, але не воював та не служив і зброї не мав.
У будинку військові РФ усе перевернули догори дриґом, речі із шаф валялися на підлозі. Також вони лазили на горище та оглядали сарай. Після обшуку росіяни забрали із собою телефон, паспорт та військовий квиток сина, а також цифровий ТБ-тюнер, розповідає жінка.
Після затримання Володимира Наталя пішла до окупаційної “комендатури”, де її зустріли “деенерівці” та сказали, що вони не мають до росіян жодного стосунку.
Жінка пішла туди іншого дня, і тоді їй порадили шукати сина в Новій Каховці. Вона поїхала туди одразу, як відновили рух громадського транспорту.
У відділку окупаційної “поліції” Нової Каховки Наталі сказали, що її сина утримує ФСБ. Однак у відомстві заперечили це. Жінка наполягала, що її сина тримають саме там і вона знає про це. Тільки тоді її пропустили, але перед тим ретельно обшукали.
“До мене вийшов один з їхніх працівників, який навіть не представився. Він підтвердив, що мій син у них. Я запитала, чи можу з ним побачитись або передати щось, на що росіянин мені відповів: “Не положено”, – згадує жінка.
Наступного разу, коли Наталя знову приїхала до ФСБ, до неї вийшов чоловік, який затримував її сина. За її словами, вона його впізнала за очима.
Жінка запитала, за що забрали її сина.
“Він був у теробороні, має звання та військовий квиток, – відповів росіянин. – У нього є частина, до якої він закріплений. Тому він вважається військовополоненим, якого ми, можливо, найближчим часом спробуємо обміняти”.
Силовик дозволив передати Володимиру передачу, але в проханні про побачення відмовив.
“Я не знаю, який він зараз має вигляд і що з ним, чи отримав він передачу. Я навіть не знаю, де його тримають”.
Артур, якого могли сплутати зі спецпризначенцем
Артур Баранець був поліцейським, а згодом і волонтером в Ірпені. За словами його батька Юрія, після російського вторгнення чоловік разом з колегою Русланом Філіпенком евакуював понад 10 сімей з міста та Приірпіння до західних областей країни.
Фото надане родиною: Артур БаранецьЗа вказівкою штабу оборони Ірпеня 2 березня 2022 року Артур разом з Русланом та двома тероборонівцями – Олексієм Ященком та Денисом Деревʼянчуком – повезли засоби гігієни та продукти до селища неподалік Ворзеля.
Батько Артура пригадує, що тоді навколо вже велися активні бойові дії, а ситуація змінювалася щогодини.
Коли чоловіки поверталися назад, росіяни обстріляли джип, у якому ті їхали, з танкового кулемета. Це сталося на трасі між Ворзелем та Михайлівською Рубежівкою.
“Автомобіль був пошкоджений, а їх усіх узяли в полон. Один з росіян умисно поранив ногу Дерев’янчука ножем”, – переказує Юрій усе, що йому вдалося з’ясувати про той день.
Чоловік зазначає, що всі, хто був у машині, мали із собою стрілецьку зброю.
“Вони, як поліцейські, були одягнені в чорну форму. Росіяни, ймовірно, переплутали їх зі спецпризначенцями”, – припускає батько викраденого.
Чоловік пригадує, як на початку березня на ютубі з’явилося відео, де російські військові допитують поліцейського Філіпенка. На ньому полонений розповідає про те, як він вступав до лав тероборони, куди їздив з іншими чоловіками, як вони взаємодіяли із ЗСУ та хто був їхнім керівником.
Наприкінці березня на телеканалі “Росія 1” вийшов сюжет і про Артура. На відео окупанти запитували пароль від телефона в побитого чоловіка, який стояв на колінах.
“Відео швидко обривається. Завдяки цьому та попередньому відео ми побачили, що хлопці потрапили в полон. Судячи з розмови, його допитував або росгвардієць, або людина з особливого відділу. Вона вміє спілкуватись і знає, як себе поводити. Це був не простий військовий”, – припускає батько.
Пізніше свідки розповіли Юрію, що російські військові допитували чоловіків, возили їх на розстріл, знущалися з них та катували.
Чоловіку також розповіли, що інколи окупанти прив’язували полонених до танка та їздили з ними. Також чоловіків використовували як “матраци” – тобто сиділи на них.
Юрію відомо, що Артура та інших утримували в холодильних камерах у Гостомельському аеропорту.
Усіх чотирьох викрадених 5–6 березня перевезли через Чорнобильську зону до Білорусі, а звідти до Росії.
Батько Артура отримував різні відомості про подальше перебування сина та інших чоловіків. Спочатку їх нібито утримували в Курську, а потім у Севастополі, однак точної інформації близькі зниклих досі не мають.
“Їхнє місце перебування, як і стан їхнього здоров’я, нам невідомі. Міжнародний комітет Червоного Хреста теж не володіє цією інформацією”, – наголошує батько зниклого.
Коли чоловіків тільки-но викрали, їхні рідні мали проблеми з визначенням їхніх статусів. Як пояснює Юрій, 26 лютого 2022 року Артур та Руслан вступили до лав Територіальної оборони Ірпеня. Однак офіційно ця військова структура була зареєстрована пізніше – 22 березня. Отже, на момент затримання чоловіки, згідно з міжнародним правом, були цивільними.
Натомість Росія вважає їх членами тероборони та зараховує до військовополонених.
В українських відомствах також вийшла плутанина зі статусом Артура, зазначає його батько:
“Вони належали до незареєстрованої організації, яка формально не мала стосунку до ЗСУ. До того ж 8 березня мого сина та його товариша Філіпенка звільнили з поліції за неявку на роботу. Тому в Україні їх спочатку зараховували до цивільних, але потім змінили їхній статус на “військовополонені”.
На думку Юрія, це могло вплинути на те, що чоловіки майже рік перебувають у полоні і їх не обмінюють.
Також Юрій припускає, що правоохоронці не провели службового розслідування в справі затримання росіянами його сина.
Батько Артура сподівається, що син знайдеться в одній з російських вʼязниць, вони зможуть звʼязатись і, зрештою, той повернеться додому.
