Мати родини ромських правозахисників Юлія Кондур: “Головне для ромської нації – це освіта”
Юлія Кондур – громадська активістка, мисткиня, мати великої родини правозахисників Кондурів в Україні.
Понад 30 років працювала з музичним колективом чоловіка Анатолія Кондура в Кілії, Ізмаїлі та Одесі. З 1993 року розпочала свою громадську діяльність – спочатку в Асоціації ромів Ізмаїла, а згодом заснувала й очолила Міжнародний благодійний фонд “Ромський жіночий фонд “Чіріклі” (“Пташка”).
Нині для неї відчинені двері до будь-якої ромської родини: її знають, і їй довіряють. Мережа осередків “Чіріклі” діє по всій Україні, є авторитетом як для ромських сімей, так і для українських парламентарів. Фонд має вплив і на міжнародному рівні у сфері захисту національних громад.
Юлія Кондур переконана, що варто постійно навчатися чогось і рухатися вперед. І сама показує такий приклад: ходить у спортзал, запитується порад у молодих колег, а щоб підтримувати гарний настрій, вбирається в розкішні шовкові сукні.
Читайте наступний матеріал з циклу “Амбасадори інклюзії”.
“За радянських часів роми йшли до армії чи в партизани самі, щоб родину не утискали в громаді”
– Пані Юліє, в Україні Кондури відомі як велика родина правозахисників…
– Це сьогодні. А народилася я в ромській сім’ї кочових племен. Великі ромські родини пересувалися таборами. Одна така родина в таборі могла мати до тридцяти возів. Як розповідав мій дідусь, із яким я дуже тепло спілкувалася, кочовики прийшли з Австрії, Німеччини й через Західну Україну дійшли до Одеської області, міста Кілія. Вони були майстрами державних кузень: лагодили вози, збирали підводи, майстрували колісниці. Мали добрий заробіток, тож тут і оселилися.
У Кілії я народилась і пішла в школу.
Чим відрізнялася моя родина? Наприклад, мій дідусь Володимир Сильвестрович мріяв про наше (ромське. – Авт.) письменство. Він часто казав із болем: “Чому в нас нема словника? Як би це було добре!”
Тобто дідусь – звичайний ром – розумів, що народ без письменства приречений. І вже мені 68 років, а досі чую його слова: головне для ромської нації – це освіта. І пізніше, започатковуючи свою організацію, на це зважала.
Я легко вчилася. Десь до п’ятого класу була відмінницею. Сусіди, не роми, дізнавшись про мої успіхи, говорили мені компліменти. Це ж Бессарабія: у нашому містечку жили представники різних національностей. Так ось, сусіди, зустрічаючи мене – акуратну, в бантиках (мама моя, завжди охайна, стежила, щоб і я була такою ж), – запитували: “Ну, як ти вчишся? Ми чули, що ти відмінниця”. А я не розуміла їхніх натяків, просто відповідала: “Я не знаю, як я вчуся, нехай про мене люди скажуть!”
І ось це ще з дитинства – нехай про мене люди скажуть – зі мною впродовж життя.
…Знову хочу звернутися до дідуся. Я надзвичайно йому вдячна. Він навчив мене чути. Він не вмів читати, але переповів багато усних переказів, розмовляв зі мною про своє минуле, про своїх прадідів, про ті гострі моменти в родині, з якими їм довелося зіткнутися.
Зазвичай якщо в таборі ставалася якась пригода, то вся відповідальність лягала на плечі головного в таборі. І він повинен був відповідати за всі вчинки. Тому роми старалися поводитися максимально пристойно, де б вони не перебували.
Мій дідусь служив у Німеччині в повітряних військах. Пізніше роми були й у партизанах, обіймали високі військові посади. І цим високим статусом захищали свої родини.
Згодом читала в різній літературі, що багато хто з ромів за радянських часів ішов до армії сам, щоб хоч якось… реабілітувати свою родину, щоб їх не виганяли з громади, не утискали.
Загалом у колгоспах ромів використовували як робочу силу: збирати врожай, працювати на тяжких роботах тощо. Тим більше надзвичайно боляче читати, коли нині масово пишуть, що роми, мовляв, погані, ліниві…
Серед ромів чимало з вищою освітою. Але в радянські часи, приміром, вони вимушені були приховувати свою національність. Так, мій батько керував ротою солдат, але ніхто не знав, що він ром…
Сьогодні ж, коли ми проводимо різні тренінги, до мене підходять учасники й діляться: “А ви знаєте, я вперше спілкуюсь ось так очі в очі з ромкою”. А ще зізнаються, що в них є ромське коріння. І це мене надихає, що люди відкриваються, розповідають про свою родину, національність.
Тож з дитинства в мене був стимул учитися, щоб бути людиною своєї нації, на яку хотілося б рівнятися.
– Чи зазнавали ви суспільного тиску через те, що від вас як від жінки очікували опікування родиною, а вести публічну діяльність – то буцімто більше для чоловіків?
– Моя родина, з одного боку, традиційна. І для мене надзвичайно цінно зберігати наші традиції, звичаї.
Водночас ніхто не зупиняв мене в моєму прагненні здобути освіту. Також мене підтримували мої вчителі. Я не тільки гарно вчилася, була гімнасткою, займалася танцями…
Я була вільна у своєму виборі. Звісно, з боку батька відчувався контроль, наприклад коли кудись виходила, він здалеку спостерігав за мною: не заважав, але спостерігав. Я єдина дитина в батьків, і вони за мене хвилювалися.
Зі своїм чоловіком я познайомилася в таборі. І десь із 13 років ми танцювали в одному ансамблі. Так і лишилися разом по життю. Чоловік також прагнув мати освіту.
…У 90-х роках чоловік навчався в Києві, потім сюди приїхала і моя дочка, згодом ми переїхали й усією родиною. І у 2004 році, коли відкривали “Чіріклі”, зазнали дуже багато критики від місцевих ромів, зокрема: навіщо ми, жінки, ромки, сюди приїхали? Себе показати?
Вони не розуміли, що всі разом ми робимо спільну справу. Це найвищий рівень кожної організації: коли готуєш законодавчі проєкти, вимагаєш від держави, щоб тебе визнали й розв’язували питання на рівні держави, спираючись на Закон “Про національні меншини України“, не відрізняли нікого за національною ознакою. Адже кожен з нас, і роми зокрема, є частиною українського суспільства.
І тільки так ми – ромські жінки – здобули визнання.
З 1993 року і до цього дня ми можемо зайти в будь-який дім у будь-якому регіоні, і нас знають та приймуть з повагою – і це завдяки нашій відкритості до людей, чесності перед кожною ромською родиною.
– Права ромських жінок, здається, одне з найскладніших і найболючіших питань для України. Чому саме цей напрям ви обрали для своєї діяльності?
– Не кожній родині пощастило так, як мені. Здобувши освіту, я змогла показати інше життя своїм дітям. Їх у мене шість. І всі отримали вищу та музичну освіту. Але, знаючи, як живуть ромські родини в Ізмаїлі, Кілії, Одесі, тут, у Києві, це здебільшого за межею бідності. А засади щодо ромських жінок про те, що вони мають бути тільки в родині, – це надзвичайно несправедливо.
Тож часто ми з дочкою Земфірою (віцепрезидентка “Чіріклі”. – Авт.) приходимо до родин, розмовляємо з жінками й на своєму прикладі показуємо, що кожна з них може змінити щось у своєму житті та в громаді.
Ми допомагаємо відкривати нові організації, підтримуємо: “Сміливо йдіть і нічого не бійтеся”.
Якщо до нас звертається хтось із чоловіків, ми наполягаємо, щоб він на наступну зустріч прийшов із дружиною чи дочкою. І в такий спосіб укотре показуємо, що не так уже й погано жінці бути залученою до громадських процесів – виступати від імені організації, висувати вимоги на місцевому рівні, регіональному чи національному. Про це казали пізніше і самі чоловіки.
За останні 10 років з’явилося багато жіночих ромських організацій і активісток, які захищають права жінок.
А починали ми з Центру реабілітації та адаптації ромів міста Ізмаїла. Ще з дитинства я хотіла бути вчителькою, займатися дітьми. І я бачу велику проблему: майже в кожній родині є діти з інвалідністю. І причина саме в асоціальному рівні життя: голодні, безробітні батьки, діти залишаються без вакцинації… Їхній соціальний рівень не дає можливості вести здоровий спосіб життя. І багато дітей та літніх людей залишаються без догляду, медичного обслуговування.
Сьогодні я маю чітку ціль: спільно з державним центром сім’ї та молоді відкрити в Києві інклюзивний центр, куди зможуть приходити й ромські діти, які мають інвалідність, яких не беруть у школу, на яких на вулиці показують пальцем, ображають… До речі, у такому центрі ми плануємо готувати національні страви, зокрема ромську кухню, щоб і через культуру харчування розповідати про національні особливості.
– Інклюзивний – це про прийняття дитини такою, якою вона є. Справді, діти саме з ромських родин опиняються під множинною дискримінацією…
– І найбільші перешкоди для дитини в доступі до освіти існують через національну ознаку. Я знайома з однією ромською родиною, яка до Києва переїхала з Донецька. Десь осіб 15 з немовлятами, старшими дітьми. Серед них була і мама – на інвалідному візку, її незрячий син. Йому 11 років, потребує лікування. Ще п’ять чи шість дітей не пішли до школи через втрату документів.
І ось ця сім’я жила в якоїсь бабусі, бо їх більше ніхто не хотів приймати. Кожен з них мав заробити по 300 грн, щоб заплатити за житло. Вони всі спали на підлозі на кухні. Їм було надзвичайно важко: їхні документи згоріли, вони не могли отримати субсидії, якоїсь підтримки від держави… Два роки поневірялись і… вимушені були повернутися додому в Донецьк. Спільно з Агентством ООН у справах біженців (УВКБ ООН) ми допомогли їм відновити документи, щось із одягом, купили холодильник, обігрівачі на зиму… Але це разова допомога. І це не розв’язує системних проблем ані цієї, ані інших ромських родин.
Зрештою, ця сім’я повернулася додому, бо не витягнула фінансово і соціально. Там, у Донецьку, їм не легше, але принаймні у своєму будинку, не на вулиці…
– Іншими словами, Україна втрачає ще одну родину, яка хотіла бути тут, але вимушена повернутися на територію з політично неприйнятними цінностями, бо не змогла вижити, зокрема і через дискримінаційне ставлення…
– Так, і таких родин дуже багато.
“Мені 68 років, і я ходжу в спортзал. А хто вам заважає?”
– Пані Юліє, ви віку моєї мами, а це людина, до якої я вже звертаюся по пораду. Мені здається, цінність віку – це вміти бачити перспективи, часто досвід допомагає уникнути багатьох помилок. Чи справді так?
– Скажу одне: ніколи не слід зупинятися. З дитинства я хотіла бути юристом, потім педагогом. І вступила до університету. Але вийшла заміж, і мене забрали. Та я так хотіла вчитися, що завершила вищу освіту екстерном заочно.
І зараз, коли наша організація “Чіріклі” набрала обертів, нас бачать і чують, нам довіряють, ми надихаємо ромів на активні дії, я все одно бачу, що не зробила всього.
І знову повертаюся до освіти. Я прагну, щоб кожна дитина, кожна молода людина мала план: чітко знала, що вона хоче у своєму житті. І це бажання неодмінно здійсниться. Так, можливо, не одразу, для когось – через роки, але це обов’язково станеться.
Я вже 27 років у громадській сфері й бачила чимало прикладів, коли діти навіть з родин із найскладнішими життєвими обставинами здобували гарну освіту і досягали високого статусу в житті. Статус не так у значенні стати депутатом чи високопосадовцем, хоч і серед ромів є такі люди. А саме бути в професії, прагнути бути доброю людиною, щоб тебе поважали, щоб були вдячні за твою роботу, за те, що корисний іншим.
Я вдячна всім, з ким мала честь співпрацювати, навчатися в них. А деякі вдячні й мені за науку. І ця взаємодопомога дає сили рухатися далі. Не боятися. Адже все вирішується – незалежно від політичних інтриг у нашій країні, слабкої економіки. Подивіться з іншого боку: скільки є можливостей, зокрема в молоді. Для них відкрито кордони, завдяки технологіям спрощено доступ до інформації. Нині економічна ситуація в країні не найкраща, але ж так буде не завжди.
Це мені було важко починати: вийти з традиційної родини, серед перших відкривати громадську організацію, будувати мережу довіри з ромськими сім’ями.
– …І бути матір’ю шістьох дітей…
– Так, діти змінили мій життєвий шлях. Мене запрошували в театр “Ромен” і пророкували театральне майбутнє, але народився син Володя, і ми повернулися до себе в Кілію.
Мені було складно з двома, тому що активно ще їздила з чоловіком із концертами. Моя мама могла побути з дітьми хіба тільки ті дві-три години, що ми виступали.
Який секрет нашої дружної родини? З їхнього малечку я з ними розмовляю. У нас на підлозі був розстелений великий килим, і там троє моїх – майже одного віку – виросли. Посаджу їх разом, щось розповідаю, разом танцюємо… Мені як мамі не було важко з ними. Але непросто було в побутовому плані: у домі не було газу, ми готували на плиті, користувалися якоюсь гасовою лампою…
А ось потім уже старші допомагали дивитися за меншими братами. Певно, тому вони й дружні сьогодні, бо виросли в любові, бачили повагу в родині, навчилися цінувати одне одного.
Довідка редакції. Володимир Кондур – керівник Правозахисного ромського центру, Зола Кондур – віцепрезидентка фонду “Чіріклі”, у цьому фонді юристкою працює Ліна Кондур, активістами є Юліан та Капітоліна, а Федір Кондур є журналістом, очолює ромське інтернет-радіо “Чірікло”. Усі вони діти Юлії Кондур.
– Чи стикалися ви з дискримінацією за віком? В Україні не поодинокі випадки, коли не беруть на роботу тільки через те… що вже тобі 45 років. Що втрачають керівники компаній, коли обирають працівника, заглядаючи йому в паспорт?
– Мені це прикро чути.
У свої 42 роки я народила шосту дитину. Я не відчуваю віку. Коли беруть молоду людину на роботу, звісно, вона може мати багато нових знань, але практика потребує іншого. І саме люди з досвідом, а нерідко і з міцнішим здоров’ям витримують навантаження й ті випробування, що постають перед працівником.
Я ходжу в спортзал. І бачу там багато людей у віці: вони бігають, стрибають. І вони люблять життя.
З ліків я знаю тільки пеніцилін та стрептоміцин. Підтримую себе тренуванням, прогулянками на свіжому повітрі, гарним настроєм, цікавим спілкуванням з людьми… Тому дуже помилково не брати людей на роботу в 40 років.
Одна моя сусідка, молодша за мене на 10–15 років, завжди дивується, коли бачить мене в шовковій сукні. Вважає, що це для молодих. А я люблю гарно вбиратися. Ще люблю носити спортивний одяг. Сусідка постійно запитує: “Як вам вдається так?” А я не розумію цього питання: “Хто ж вам заважає іти в зал чи хоча б пробігтися?”
Звісно, міцне здоров’я – це частково і генетика. Але слід розуміти, що сама людина – це сузір’я талантів. І в кожному з нас є невичерпні сили.
Так, я теж відчуваю зміни тиску. Однак потрібно рухатись і не зациклюватися на проблемах, які ми… часто самі собі придумуємо. Потрібно жити й радіти.
Матеріал опубліковано в межах програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.
