“Чи буде обмін, тато вже не питає – боїться почути “ні”: історія 70-річного пенсіонера в полоні “ДНР”

Донька заручника терористів так званої “ДНР”, 70-річного дончанина, пенсіонера, колишнього шахтаря Віталія Атаманчука Альона третій рік намагається звільнити батька з полону. За цей час вона зверталася в поліцію, СБУ, до Офісу президента, народних депутатів, у міжнародні організації – ОБСЄ, Червоний Хрест, навіть у Європейський суд з прав людини. Відповіді – лише відписки на кшталт “робота триває”.

Найбільшим досягненням за цей час молода жінка вважає занесення Віталія Атаманчука до списку на взаємне звільнення між Україною та окупованими територіями Донбасу. Проте точних дат ніхто не озвучує.

“Якщо раніше під час наших рідкісних телефонних розмов тато весь час запитував, коли буде обмін, то зараз цього питання не ставить: боїться почути “ні”. Так само як і всі, хто зараз перебуває в полоні “ДНР”, – каже вона.

На прикладі історії Віталія Атаманчука розповідаємо, з якими перепонами доводиться стикатися рідним утримуваних у катівнях, коли вони намагаються звільнити бранців чи навіть просто дізнатися про їхню долю. 

Віталій Атаманчук

Прийшли вночі й забрали всю сім’ю

Після захоплення Донецька проросійськими силами у 2014 році Альона із сином вимушена була залишити рідну домівку та виїхати з Донецька.

“Виїхали тому, що було страшно – і за себе, й за дитину. А батьки залишилися”, – розповідає вона.

Водночас батько Альони ніколи не розумів і не приймав так званої нової влади, проукраїнських переконань особливо не приховував.

“Звичайно, я хвилювалась, а одного разу не змогла додзвонитися до батьків і зрозуміла: щось не так”, – каже жінка.

Це було 5 вересня 2018 року. Від сусідів вона дізналася, що 4 вересня вночі представники так званого РУБОЗ у Донецьку заарештували всю сім’ю. Батько, мати та брат, який буквально на кілька днів приїхав до батьків, – всі потрапили до “місцевого СІЗО”.

Завдяки послугам так званого адвоката “ДНР” Альоні вдалося звільнити маму та брата. Через місяць, після закінчення терміну “адмінарешту”, вони вийшли на свободу, а доля глави сім’ї ще довго залишалося невідомою.

Тим часом брат жінки не зміг пережити наслідків утримання в полоні: 27 вересня 2019 року 49-річний чоловік помер.

“Після звільнення до брата приходили з МГБ, вимагали грошей. Йому довелося продати все, що було. На жаль, оговтатися від пережитого в катівнях – побоїв, тортур, морального тиску – він так і не зміг, навіть лікувався в психіатричній лікарні”, – ділиться Альона.

Маму через кілька місяців після арешту вона забрала до себе в Київ за допомогою Червоного Хреста. Був великий ризик вивозити стареньку після полону в стані психологічної травми, побоювалися й наслідків, які могли б бути на блокпостах. Але все вдалося.

17 років – за “шпигунство на користь України”

Про те, де перебуває Віталій Атаманчук і що відбувається з ним, сім’я не знала близько року.

“Дуже складно з’ясувати долю людини, коли спитати немає з кого. Найчастіше під час затримання людині не кажуть ані причини затримання, ані того, в чому її звинувачують. Адвоката зазвичай також немає, хоча потім у документах указують чиєсь прізвище”, – каже координаторка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко, яка займається українцями – заручниками в ОРДЛО вже кілька років.

За її словами, “суди” в “ДНР” проходять у закритому режимі – вже довгий час на них не можуть потрапити навіть представники міжнародних організацій, зокрема ОБСЄ та Червоного Хреста.

“Про те, як проходило те чи інше “судове засідання”, ми часто можемо дізнатися лише від людей, яких перевозили разом із засудженим, або вони десь перетиналися”,  – розповідає правозахисниця.

Офіційно українських адвокатів на окупованій території немає, і, щоб хоч якось з’ясувати ситуацію, рідні та близькі звертаються до місцевих “юристів”, природно за гроші. Часто це єдиний канал, через який можна щось дізнатися про долю затриманих і “засуджених” в “ЛНР” чи “ДНР” або зробити передачу.

Можна ще надіслати листа до “міністерства юстиції ДНР”, проте відповіді надходять далеко не на всі запити.

У випадку з Віталієм Атаманчуком доньці все ж таки вдалось отримати інформацію про батька – приблизно через рік після його затримання.

У відповіді так званого міністерства йшлося, що в справі українського пенсіонера 7 жовтня 2019 року відбулося сьоме засідання “суду” і він отримав 17 років колонії суворого режиму за “шпигунство на користь України”. З донецького “СІЗО” його перевели до 32-ї колонії міста Макіївки, де він утримується до сьогодні.

Приблизно саме тоді Альоні вперше дали поговорити з батьком. Після цього дзвінки офіційно дозволили декілька разів на місяць.

Розповісти якісь подробиці він не міг. Але все ж дав зрозуміти, що після побоїв і тортур у нього погіршилося здоров’я, яке й до цього було слабким.

Адже Віталій Атаманчук через багаторічну роботу в шахті має профзахворювання. До того ж є проблеми серцево-судинного характеру та захворювання Бехтерева, яке прогресує: будь-якої миті людина може стати нерухомою.

“Ще до арешту в батька були великі проблеми зі здоров’ям: він по кілька разів на тиждень міг втрачати свідомість на три-чотири хвилини. Обстеження почали, але не встигли закінчити”, – розповідає Альона.

Тепер літній чоловік перебуває в колонії, у вологій темній камері.

Список ліків, які йому передають рідні, щоб хоч якось підтримати здоров’я, просто вражає: антибіотики, хондроксид, диклофенак, ортофен, тербінафін, цинаризин, но-шпа, нітроксолін, анаприлін, амброксол, аспекарт кардіо, панкреатинін, валідол, флебодія, бішофіт.

“Надсилаємо також продукти, засоби гігієни та одяг, хоча спочатку повної впевненості в тому, що все це доходить до адресата, не було”, – каже Альона.

Вона додає, що навіть в ув’язненні, в оточенні вороже налаштованих людей, які фактично мають над ним повну владу, її батько не змирився й не зрадив власних переконань:

“Один з тих, хто бачив його в колонії, розповідав мені: тата ведуть по коридору, а він кричить “Слава Україні!”. 

У 2020 році до Атаманчука на побачення приїжджав адвокат з території України. Він також дізнався про те, що все майно сім’ї в Донецьку заарештовано.

Рідні просто бояться визволяти заручників

Зараз Альона намагається почати процес зі звільнення ще одного заручника в “ДНР”:

“Прізвище поки називати не можу, скажу лише, що він в ув’язненні вже понад три роки й весь цей час просидів “на підвалі”, наверх його практично не піднімали. Тільки-но намагаються це зробити, він починає розповідати про свою проукраїнську позицію, його б’ють і відправляють знову в підвал”.

У цієї людини є старенька мама, з нею зв’язувалися, щоб поговорити про звільнення сина. Проте вона не хоче починати жодних дій, оскільки боїться розправи з боку “влади ДНР”.

“І це ще одна причина, чому ми знаємо далеко не про всіх заручників в ОРДЛО, – уточнює Тетяна Катриченко. – Їхні рідні та близькі, які живуть на непідконтрольній Україні території, побоюються за себе й за тих, хто перебуває в полоні”.

Спочатку Альона заявила в поліцію про цю людину як про безвісти зниклу, зараз справу перекваліфікують за статтею “незаконне позбавлення волі”.

“Він патріот України, він сильний, і він заслуговує на те, щоб про нього пам’ятали”, – каже жінка.

Заручники як інструмент для шантажу

Скільки насправді незаконно утримуваних “владою” так званих “ЛНР” та “ДНР” перебуває на окупованих територіях, точно не може сказати ніхто.

“Якщо стосовно РФ і Криму є цифри, то тут усе не так просто”, – пояснює координаторка Медійної ініціативи з прав людини.

За офіційною інформацією СБУ, на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей незаконно утримують 251 громадянина України. Проте інформація з цих списків закрита і не розголошується публічно. 

Водночас громадські організації, які опікуються заручниками, отримують власну інформацію про утриманих від їхніх рідних, друзів та звільнених раніше полонених. 

Так, наприклад, МІПЛ має повну або часткову інформацію (імена, місце утримання) про 152 таких людей. Більшість з них – цивільні. Частину з них уже внесено до списку на взаємне звільнення.

Однак, навіть якщо прізвище утримуваного є в списку, це не означає, що факт затримання або “засудження” підтвердять в ОРДЛО.

“Іноді їхні “посадовці” не підтверджують навіть тієї інформації, яку давали самі, – в довідках за своїм же підписом. Якусь конкретну інформацію вони притримують для перемовин у мінському форматі”, – розповідає Тетяна Катриченко.

По суті, люди, затримані в “ЛНР” та “ДНР” за так званими політичними статтями, стають інструментом для шантажу України. Тобто таких заручників на окупованих територіях часто “притримують” для реалізації якихось своїх цілей.

“Варіант – можуть запропонувати, наприклад, на обмін двох “політичних” і ще кількох “своїх”, не зрозумій кого, – каже Альона. – Й Україна заради порятунку двох своїх патріотів може піти на такі умови”.

Україна: все непросто

На жаль, і на підконтрольній Україні території рідним і близьким затриманих в ОРДЛО доводиться натрапляти на труднощі.

“Наприклад, у поліції можуть не приймати заяви про те, що людина зникла безвісти або незаконно утримується в ОРДЛО, з формулюванням: “Ви маєте подавати її за місцем прописки”. Насправді ж подати таку заяву можна в будь-якому відділенні по всій Україні. Але не всі про це знають, тож нам доводиться просити правозахисників, щоб відстежували ту чи іншу ситуацію”, – пояснює Тетяна Катриченко. 

До того ж немає чіткого алгоритму початку процедури щодо звільнення заручників в ОРДЛО.

“Коли я дізналася, що батько в полоні, тикалася врізнобіч, наче сліпе кошеня. І тільки після того, як зв’язалася з ветеранами-афганцями та екснардепкою, яка займалася їхніми проблемами, стало трохи прояснюватися. Далі знання приходили з досвідом”, – згадує Альона.

Наразі жінка допомагає іншим у процесі пошуку родичів.

Зі свого боку Тетяна Катриченко вважає, що в порівнянні з більш раннім періодом, тим же 2017 роком, рідні заручників стали менш організованими:

“Більшість найактивніших домоглася звільнення рідних, а іншим, можливо, зараз не вистачає центру, навколо якого вони могли б згуртуватися”.

Тож, на думку правозахисниці, людям, чиї близькі незаконно утримуються в “ЛНР” чи “ДНР”, потрібний єдиний центр, куди вони могли б прийти й отримати чіткі інструкції, як діяти далі.

“І все ж головне – не опускати рук”, – вважає Альона. І вірить, що її батько скоро повернеться до України, яку так любить і так захищає навіть в ув’язненні “ДНР”.

Так само як і десятки патріотів за ґратами на “тому боці”, які не змирилися з новою “владою” і поплатилися за це здоров’ям і свободою.