Олена Волочай: “Коли брутально порушуються права людини, компромісів бути не може”
Яскраву особистість правозахисниці, психолога з досвідом судового експерта Олену Волочай важко не помітити – її очі випромінюють тепло і ніби запрошують довіритися та без страху попросити про допомогу. Олена переконана, що через професіоналізм, відповідальність і безкомпромісність громадянського суспільства в тому, що стосується захисту прав людини, можна вивести Україну зі стану війни, в минулому залишити корупцію і побудувати надійний судовий захист.
Місія організації “За професійну допомогу”, до складу правління якої входить Олена Волочай, сформульована, як професійна компетентність може допомогти розвитку громадських ініціатив. Здається, що місія нездійсненна, але Олена щодня своєю роботою доводить протилежне.
Свою першу скаргу Олена написала ще школяркою на початку сімдесятих, коли їй було… 10 років. Її сім’ю виселяли з квартири якраз 1 вересня. І школярка про це написала в газету “Труд” зі словами: “Мабуть, усі діти підуть 1 вересня в школу, а ми з братом і мамою будемо в наметах ночувати біля міськвиконкому”. Після листа і судової тяганини квартирне питання вирішилося…
У дитинстві Олена зацікавлено дивилася передачі по чорно-білому телевізору, а серед них – скупі новини про Гельсінську угоду, разом з дідусем слухала радіопередачі “Голосу Америки”, ВВС. А в сараї в сім’ї дівчинки пачками лежали випуски сатиричних журналів “Перець”, “Крокодил”, “Вожик” (легко читала трьома мовами), також роман-газета Солженіцина, вилучена на той час з усіх бібліотек.
“Напевно, тоді і склався критичний, якийсь єхидний погляд на політику. Неспроста я на 16-річчя в батьків просила купити мені… транзистор, на ньому були потрібної довжини хвилі, на яких можна було слухати “голоси” – ми тоді знали, що працюють глушилки”, – з посмішкою згадує Олена Волочай.
“Є СУДОВИЙ ЗАХИСТ НАВІТЬ У ТАКІ ЧАСИ, КОЛИ ЛЮДИ НЕ ВІРЯТЬ У СУД”
Першу освіту (а їх у Олени – три) правозахисниця отримала… біолога/хіміка в Харківському державному університеті (ХДУ, зараз – Харківський національний університет). Окрім навчання, Олена разом з іншими студентами займалася екологічними правами. Їхня дружина з охорони природи була першою, яка зловила браконьєрів-міліціонерів. Також молодь відстоювала права студентів на факультеті (були проблеми з навчальними навантаженнями, що не відповідали закону). Заволелюбність їх не надто любили в деканаті, але не могли не поважати.
– А як же “не висовуватися”, “помовчувати”? – питаю в Олени.
– Гарне питання. У 1951-му, менше ніж за 30 років до нашого вступу до університету, в Харкові відбувалися трагічні події – коли в радянські часи деяких студентів, які відмовилися складати іспити російською, заарештовували і розстрілювали. І про цю трагічну історію, ми, на свій сором, дізналися набагато пізніше. Серед нас також були студенти, яких виключали з університету за українську мову. Але тоді, коли я навчалася, наприкінці 70-х – початку 80-х років, ХДУ вже був досить демократичним. Наскільки, правда, демократичним може бути навчальний заклад в недемократичній країні? Так, у гуртожитку на вулиці Отакара Яроша, 10 ми читали самвидав і спілкувалися зі студентами з багатьох країн світу, які прямо говорили нам, що СРСР не вільна країна.
Наша студентська правозахисна діяльність уже значно відрізнялася від долі дисидентів: ми не усвідомлювали такої небезпеки і не зазнали репресій.
Але в 1981-му нас не випустили на стажування до Польщі – в сімейному альбомі лежить список нашої студентської групи, яка не змогла поїхати через те, що в Польщі тривали виступи польської “Солідарності” – і ми чули про ці заворушення лише на тих самих “голосах”.
– Після студентського гарту, як складалася ваша правозахисна діяльність?
– Наступним етапом можна назвати захист прав професійних груп. Після університету певний час я викладала біологію та хімію. Пригадую один випадок. Наприкінці 90-х років були тривалі невиплати заробітних плат. Іноземці запитували: “Якщо вам не платять (навіть поліцейським – це їх особливо дивувало), то чому ви ходите на роботу?”. І одного разу, зайшовши в учительську, я побачила аркуш паперу в клітинку, на якому від руки було написано нашим головою профкому: “14 травня занять не буде – всі на страйк”. Я була проти страйку, вважала, що діти повинні вчитися і не повинно порушуватися їхнє право на освіту. Але все одно я брала участь у ньому разом з усіма.
Однак мені більше імпонував підхід всього лише чотирьох колег на все п’ятдесятитисячне місто, які замість страйку… подали судові позови. І вони виграли! Однак керівництву такий вчинок не сподобався, і почалися маніпуляції, протиставляючи тих вчителів, які через суд відстоювали свої права, усім іншим, які вийшли на страйк. “Вони забрали ваші гроші!”, – так нас намагалися посварити між собою. Добре, що люди вже були з іншим мисленням. Не так просто було обвести всіх навколо пальця.
Тоді не кожен пішов на захист свого права. А я для себе зробила важливий висновок: є судовий захист навіть у такі часи, коли люди тотально не вірять у суд.
Ще один важливий етап в моєму житті – це робота судовим експертом. У 1995 році, маючи вже 4 роки інтенсивної психологічної практики (дослідження, приватні консультації, робота з дорослими), мене вперше запросили як незалежного експерта в одному кримінальному провадженні, де дівчину звинувачували в убивстві.
Коли я йшла до неї в камеру, я чула брязкіт замків, особливу тишу несвободи. Я розуміла, що ось те місце, де люди живуть зовсім іншим життям. Але коли я увійшла в її камеру, перше, що побачила, – чисту кімнату і акуратно складені речі. А переді мною стояла охайна дівчина – вона ніяк не вписувалася в образ ув’язненої людини, що був у моїй голові.
Я провела психологічну експертизу: виявилося, що були причини, чому вона так себе повела. Медики називають це “законом парних випадків” – якщо на рентген привезли людину, яка проковтнула ложку (рідкісний випадок), то з таким самим випадком привозять і ще когось (хоча це й рідкість). Так ось, коли ця дівчина була маленькою, її п’яний вітчим кинувся на маму з сокирою, і вона, чотирирічна дівчинка, стала між ними, і дорослий чоловік її намагався душити.
Через багато років вона за збігом обставин потрапила в ідентичну ситуацію: на її подругу напав п’яний співмешканець, і вона стала між ними, щоб захистити. І він вчепився їй в горло і почав душити. Тільки цього разу ситуація розгорнулася трагічно, і вона вбила людину. Мій висновок взяв до уваги апеляційний суд (тоді суд називався обласний), який не погодився з тим, що обвинуваченій присудили 11 років колонії суворого режиму. І суд виніс рішення про 2 роки і 8 місяців. Оскільки дівчина на той час вже два роки перебувала в місцях позбавлення волі, то через 8 місяців вона вийшла з ув’язнення.
Для мене цей випадок став поворотним: я зрозуміла, що наука, у цьому випадку психологія, може врятувати життя людини. Зрозуміло, що підсудна вже була помучена цим життям: і самим злочином, і причинами, які призвели до трагічних наслідків, і самим фактом того, що вона перебувала у місцях позбавлення волі. Але її доля могла би бути ще трагічнішою. А так у неї з’явився шанс на нове життя.
“В УКРАЇНІ ДО ПОТЕРПІЛОГО ЧАСТО СТАВЛЯТЬСЯ НЕ ПО-ЛЮДСЬКИ”
– Олено, я знаю, ви багато займаєтеся питаннями компенсації моральної шкоди, зокрема, вас цікавлять справи щодо насильства по відношенню до жінок. Чи знаходять захист жінки в українських судах?
Справи про сексуальні домагання або сексуальне насильство – навіть зараз для України не є пріоритетними судовими справами. Але в Україні є судді, які в судовому процесі розбираються в питаннях. І це важливо зазначити.
Трохи відійду від питання і розповім про один свій давній виступ у Кременчуці. Тоді в суді розглядали справу щодо незаконного заволодіння майна в особливо великому розмірі. Тоді головуючий суддя звернувся до мене і попросив розповісти, що таке моральна шкода.
Пам’ятаю, як тоді постійно зривався відповідач і вигукував: “Це вам не закордон – моральну шкоду нараховувати!”.
Але суддя мене шанобливо і уважно допитував: і, крім самої справи, попросив обґрунтувати підхід – що таке психічний стан людини.
І я в холодному залі в пальто хвилин 40 досить детально розповідала.
Пізніше, закриваючи процес, суддя стороні відповідача відповів: “Суддя закриває процес, і починає свою виховну функцію. На чужий коровай рота не роззявляй!”. І це… 1996 рік. Кременчук. Районний суд.
Уже тоді газета “Юридична практика” на першій сторінці надрукувала мою статтю про те, що компенсація шкоди жертві в США не є побічним продуктом кримінального процесу, а є окремим процесом.
До речі, про США. У тому самому 1996 році я проходила стажування у програмі щодо судового адміністрування та прав людини у Вермонті. Нам читали лекції дуже хороші професори з Массачусетського університету, ми також відвідували суди, прокуратуру, поліцію…
На моє прохання для мене організували можливість потрапити на судовий процес, де допитували підсудного з експертом-психологом, також були справи щодо звинувачення в сексуальних домаганнях стосовно неповнолітніх та інші.
Мене дуже здивувала в захисті робота так званого адвоката жертви. Його призначають, якщо жертва зазнала сексуального домагання або стали наслідком страшні події, наприклад, похорон, лікування тощо. Функція адвоката жертви полягає в тому, щоб визначити всі потреби потерпілої людини: лікування, моральна підтримка, матеріальні потреби, вирішення певних проблем сім’ї…
Зауважу, це міг бути не обов’язково адвокат за професією. Головне, щоб людина вміла працювати з потерпілими, наприклад, соціальний працівник. Або навіть юрист-пенсіонер, який прагне зробити свій внесок в оздоровлення суспільства. Система підтримки жертв злочинів у Вермонті вважається однією з кращих у світі.
Тоді я побачила, що ніхто жертву не відкидає, а навпаки запитують, окрім того, що захищаються її права. Це було щире здивування.
В Україні ж захисники у справах про сексуальне домагання або насильство часто поводяться не по-людськи: вони налітають на жертву, ображають, намагаються вивести її з рівноваги, ставлять запитання, які принижують людську гідність. І суд часто ніяк на це не реагує, тому що вважає, що сторона має право допитувати. Але цього не повинно бути.
Не може бути, щоб захисник переступав через етичні норми і не поважав людську гідність потерпілого.
А таких справ щодо насильства над жінками в Україні є – і, на жаль, їх дуже багато, і вони жахливі – для самої жертви, для батьків. Після такого судового розгляду жінки в більшості випадків не можуть оговтатися.
І коли я чую, що зробили кімнату з венеціанським склом для допитів підлітків, де дитина може відчувати себе в безпеці і психологічно комфортно, але кімната не використовується на повне завантаження, мене це засмучує. Тому що гроші були вкладені не для того, щоб продемонструвати, мовляв, і ми зробили таку кімнату, як у Європі, а саме для підтримки неповнолітніх дітей-свідків і потерпілих.
“ЯКЩО НА ПРАВОЗАХИСТ БУДЕ ДАВАТИ ГРОШІ САМЕ СУСПІЛЬСТВО, ТОДІ І СИТУАЦІЯ ПОЧНЕ ЗМІНЮВАТИСЯ”
– Олено, ви спостерігаєте за розвитком правозахисного товариства майже 40 років. Що важливо сьогодні принципово змінити і про що можна з гордістю розповідати дітям і онукам?
– Поділюся своїми суб’єктивними спостереженнями. На мій погляд, у правозахисту, як і в решти громадської діяльності, не вистачає принциповості, не вистачає чіткості позиції. Поясню.
Є так звані три стратегії ведення справ, які можуть змінюватися залежно від обставин, але і вони мають бути принциповими.
Правозахист – це завжди зв’язок між потерпілою людиною і державою. Є сфери, такі як робота і сім’я, де держава теж виконує свою роль. Наприклад, коли відбувається сімейне насильство, або роботодавець здійснює неправомірні дії. Це теж сфера прав людини.
Якщо держава дотримується цінності, – не лише декларує, а й ставить цілі і їх реалізує, – тоді, звичайно, може йти мова про співпрацю. Адже слово “співпраця” передбачає виключно однаковий внесок і абсолютний збіг цінностей, цілей і засобів. Тому я вважаю, що вона буває в обмежених випадках. Якби вони збігалися, то в Україні не було б корупції, не було б тортур, не було б нічого іншого, що знаходило б відображення в рішеннях Європейського суду з прав людини, яких на кінець 2016-го року 1106 рішень. Із них вважаються виконаними лише трохи більше 100. Для мене це найоб’єктивніший показник, що суцільна співпраця з державою просто неможлива!
Якщо цінності і цілі заявлені державою і збігаються з уявленнями правозахисників, наприклад, закон неякісний і його потрібно змінити, але влада і правозахисники бачать ці зміни по-різному – можна і потрібно вести переговори. Це дуже широке поле для діяльності: ми можемо ставити державі певні умови, ми можемо вимагати, ми можемо домагатися, ми можемо йти в суди, ми можемо дискутувати, закликати, перевіряти… І все це веде до того, що в переговорах представники громадянського суспільства можуть знайти точки дотику з державою (щодо реалізації цінностей прав людини і свобод) і перейти до співпраці.
Але також є низка випадків, коли є брутальне порушення прав людини державою, і тут не може бути абсолютно ніяких компромісів, а тим більше – співпраці.
Завдання громадянського суспільство загалом і у вузькому розумінні – правозахист, чітко розуміти, де використовувати яку стратегію. А не проявляючи, вибачте, нерозбірливість і робити вигляд, що можна співпрацювати там, де в тебе перед очима скоюються злочини або маса злочинів.
Подивіться статистику щодо рішень Європейського Суду – тортури і негуманне поводження з людьми – більше 150 рішень лише по тих справах, які дійшли до Суду. Але ж далеко не всі люди навіть в апеляції оскаржать рішення, і не всі мають сили боротися – іншими словами, таких випадків значно більше!
До речі, для мене показовою є атака на адвокатів прав людини з боку держави. Так, нещодавно було повідомлення, що адвоката-жінку під час обшуку жбурнули на підлогу, вдарили… Навіть сам факт – і без фізичного насильства, – незаконного обшуку адвокатів, відбирання у них досьє, відкриття кримінальних справ на них – для мене є показовим. Це точно не та ситуація, щоб співпрацювати в даному аспекті з державою.
Тут потрібно – мало того позиція правозахисного товариства, тут потрібна позиція громадянського суспільства, яке говорить відкрито і ясно: “Ні, такого не може бути, ми ніколи не погодимося на це”. Але замість цього ми бачимо атаку ЗМІ, які безпідставно – навіть немає ще рішення суду, – звинувачують адвокатів в якихось порушеннях, називають їх злочинцями, співучасниками… хоча для цього потрібні вагомі докази і рішення суду.
Другим негативним явищем для мене є те, що до сих пір не проведена судова реформа, що порушуються всі терміни, поставлені державою.
І це говорить про те, що суспільство занадто рано погоджується на співпрацю, хоча держава не зробила поки нічого принципового, щоб співпраця відбулася.
У нас багато хто для свого виправдання заявляє, мовляв, не можна вирядитися в білий одяг. На що я відповідаю: Микола Вавилов, про якого був написаний роман “Білий одяг”, помер за свої принципи від виснаження і заритий десь в загальній могилі, невідомим.
Потрібно чітко розуміти: якщо є підстави для переговорів, потрібно вести, щоб досягти результату; якщо є підстави для конфронтації, потрібно чітко позначити – це конфронтація, ненасильницька, базована на цінностях.
Зараз хороший час, щоб показати людям, що є різні моделі поведінки. Що не обов’язково потрібно вмирати за щастя, що щастя можна домогтися мирними, законними засобами. Доведеться попрацювати, якщо потрібно – навчитися і змінити свої погляди, щоб діяти продуктивно.
Але зараз на війні практично щодня вмирають люди за наше щастя. І замість поширення знань та інформації про гуманітарне право, про Женевські конвенції вже четвертий рік йде безплідна пуста розмова про те, АТО – це війна чи це що? Це війна. Краще гірка правда, ніж брехня.
– А чи готове до цього наше суспільство, яке не завжди бере відповідальність за свої вчинки?
Проблема, безумовно, є. Але я думаю, чим більше людей будуть власниками, чим більше людей будуть платити податки, вести свої справи або організовуватися в співтовариства, наприклад, об’єднання власників багатоквартирних будинків (укр. – ОСББ) – тим суспільство стане більш відповідальним. Це в деякому сенсі утопічна річ, але вона працює. Бізнес – малий, середній, великий, – завжди бореться за те середовище, де зможе розвиватися. А бізнес – це не тільки питання грошей, а й питання свободи і відповідальності.
Я вірю в краще. Я ще пам’ятаю часи, коли переслідували за інакомислення. Я пам’ятаю, як ми більше десяти років, співпрацюючи з Мережею Будинків прав людини, мріяли і планували, коли ж такий Будинок з’явиться в Україні, і ось це вже сталося, Будинок працює, все нові і нові люди долучаються до знань про права людини та формують навички їх захисту. Добре, що виникають все нові і нові курси і різноманітні програми освіти, які створюють здорову конкуренцію і покращують якість освітніх послуг. Але самої освіти, на жаль, недостатньо.
Якось розмовляючи з нині покійним правозахисником Дмитром Гройсманом, ми міркували, що ж робити з таким явищем, як тортури. Як можна подолати цю страшну напасть? І ми прийшли до того, що поки люди самі не почнуть давати гроші на правозахист, глобально не допоможуть ні гранти міжнародних організацій, ні, тим більше, гроші, які виділяє держава “на розвиток громадянського суспільства” (близько двох десятків років з сумом спостерігаю, як організації в Росії брали і беруть гроші від держави – завжди вважала це ненайліпшим шляхом в їхній ситуації).
Неурядові організації повинні бути незалежними в найкращому сенсі цього слова.
Якщо саме суспільство буде підтримувати правозахисників – тоді і ситуація в нашій країні почне змінюватися на краще.
Фото – Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини
