Право на відповідь: як правильно публікувати спростування і коли медіа може відмовитись

Передвиборче порпання у брудній білизні кандидатів, корупційні скандали, побутові зіркові баталії – це лише кілька прикладів, коли медіа потрапляють між двох вогнів: проґавити сенсаційну інформацію чи згодом бути вимушеним спростовувати недостовірні матеріали. Щоб  захистити фігурантів резонансних перших шпальт, але водночас убезпечити медіа від зловживання спростуваннями та правом на відповідь, Закон “Про медіа” містить окрему статтю 43. 

Ще в “середньовічному” рішенні Melnychuk v Ukraine Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вказав, що держава має позитивні зобов’язання щодо забезпечення громадян можливістю реалізувати право на відповідь чи право поширити спростування недостовірної інформації.

Про те, як саме нове регулювання уніфікує національні підходи до захисту честі, гідності та ділової репутації, встановлюючи чіткі й передбачувані правила гри для усіх гравців, читайте в черговій статті із серії публікацій про ключові положення Закону “Про медіа” від експертів Лабораторії цифрової безпеки.

Реалізації права на відповідь чи спростування можна вимагати, якщо аудіовізуальне, друковане чи онлайн-медіа поширило інформацію, яка:

• не відповідає дійсності (викладена неповно чи неточно);
• принижує честь, гідність чи ділову репутацію особи.

Заяву про реалізацію права на відповідь чи спростування слід подати упродовж 20 днів з дня поширення відповідної інформації. Заява має містити контактні дані заявника, посилання на оспорюваний матеріал, перелік відомостей, які заявник вважає недостовірними (неповними чи неточними), та обґрунтування недостовірності й шкоди для честі, гідності чи репутації. Також заява має містити текст спростування або відповіді.

Відповісти всім, кожному, і щоб ніхто не пішов ображеним

Крім формальних вимог до самої заяви про спростування чи відповіді, їхній зміст також має відповідати певним критеріям. Зокрема, основною вимогою є те, що обсяг спростування або відповіді не може перевищувати обсягу поширеної інформації. У разі, якщо обсяг перевищено або заявник вдається до коментарів, які виходять за межі оспорюваної інформації, медіа має запропонувати внести зміни у спростування або відповідь. Скорочення чи зміни без згоди заявника є неправомірними.

Стаття 43 також встановлює строки, протягом яких медіа мають розглянути заяву та прийняти рішення щодо її задоволення чи відмови. Такі строки різняться в залежності від типу медіа, тому з дня отримання заяви:

• аудіовізуальні і друковані медіа мають надати відповідь протягом 14 днів;
• онлайн-медіа мають надати відповідь невідкладно, але не пізніше 5 днів.

Така різниця у строках є логічною, адже поширення інформації в інтернеті є блискавичним. Це, втім, призводить до того, що матеріали набагато швидше втрачають актуальність і забуваються. І тут заявникам важливо, з одного боку, не проґавити моменту для поширення правдивої інформації та збереження репутації, з іншого – не викликати сумнозвісний «ефект Стрейзанд», коли спроби виправити чи видалити інформацію роблять її ще популярнішою.

Наскільки категоричною буває відмова?

Отримання заяви з вимогою спростування певної інформації чи публікації відповіді на певний матеріал не покладає автоматичного обов’язку на медіа публікувати таке звернення. Зокрема, часто виникають ситуації, коли заявник зловживає можливістю вимагати спростування чи відповідь, намагаючись просунути свою політичну позицію, використати медіа, як майданчик для піару, чи просто недбало ставиться до оформлення і надсилання заяви. У таких випадках медіа може легально відмовити заявнику.

Відмова буває двох видів: з формальних підстав і зі змістовних підстав. Від характеристик змісту відповіді чи спростування залежить те, наскільки медіа детально має обґрунтовувати відмову у їх поширенні. 

Частина підстав для відмови у реалізації права на відповідь чи спростування “перекочувала” у нове законодавство зі статті 28 Директиви про аудіовізуальні медіапослуги. Єдиним напряму не імплементованим винятком стала вимога не порушувати у відповіді чи спростуванні правил суспільної моралі (що прямо передбачено Директивою). Хоча, з огляду на заборону у статті 43 порушувати інші норми українського законодавства, можна презюмувати, що така підстава для відмови теж передбачена. 

Що ж до Директиви – регулівний акт ЄС, який Україна була зобов’язана імплементувати для збереження статусу кандидата у члени Євросоюзу, стосується аудіовізуальних медіа і платформ спільного доступу до відео. Втім, уніфікація правил у сфері права на відповідь та спростування призвела до того, що аналогічні норми будуть застосовані й до онлайн-сфери. Це зі свого боку забезпечить відносну рівність гравців на медійному ринку.

Підстави для відмови вичерпано – час публікувати!

Якщо підстав для відмови заявникові немає – медіа має поширити спростування або відповідь. І тут є декілька правил, які захищають заявників від можливих “хитрощів” з боку недобросовісних медіа. Вони стосуються формату поширення спростування або відповіді, часу та місця для їх поширення, а також фінансової складової.

Яким є строк поширення спростування чи відповіді? Насправді усе залежить від суб’єкта у сфері медіа, як і у випадку зі строком для відповіді на заяву щодо розміщення такої інформації. З дня отримання заяви спростування чи відповідь:

• аудіовізуальні медіа мають поширити у найкоротший можливий строк, але не пізніше ніж на 15-й день;
• онлайн-медіа – невідкладно, але не пізніше ніж на 5-й день;
• друковані медіа – у найближчому запланованому випуску.

Якою є форма для поширення спростування чи відповіді? Форма суттєво залежить від виду медіа, про яке йдеться, адже технології та порядок програмування ефірів чи укладання випусків значною мірою різняться:

• аудіовізуальні медіа спростування чи відповідь мають поширити у випуску відповідної програми, де був оспорюваний матеріал, і у спосіб, максимально наближений до способу його поширення. Якщо це неможливо (наприклад, програму припинили випускати), інформацію слід поширити у тому самому проміжку часу та в той самий день тижня, коли поширювалася відповідна програма, (якщо заявник не надав згоди на інший час);
• друковані медіа мають набрати спростування чи відповідь тим самим шрифтом і помістити під заголовком “Спростування” або “Відповідь” на тому місці шпальти, в якому був оспорюваний матеріал;
• онлайн-медіа мають поширювати спростування чи відповідь у спосіб, максимально наближений до способу поширення оспорюваного матеріалу (у тому самому обсязі, на тій самій вебсторінці або у тому ж розділі вебсайту). Якщо таку інформацію неможливо розмістити на одній вебсторінці з оригінальною публікацією, онлайн-медіа має забезпечити перехресні посилання між публікаціями та розмістити поряд з оригінальним матеріалом повідомлення про спростування чи наявність відповіді.

Що має містити спростування або відповідь? Інформацію, яка не відповідає дійсності, є неповною чи неточною, спосіб і час поширення такої інформації. За потреби, наприклад, якщо матеріал є досить великим і важливу роль відіграє контекст, медіа може зробити посилання на такий матеріал чи коротко його процитувати.

Хто оплачує розміщення спростування або відповіді? Вони розміщуються безоплатно. Якщо основний матеріал розміщувався на платній основі, медіа має право вимагати відшкодування шкоди від замовника оригінального матеріалу в порядку, передбаченому законом (Цивільним кодексом України).

Важливо: відповідь на відповідь не надається.

Якщо усі описані вимоги дотримано – медіа не має жодних підстав для занепокоєння щодо неправильно поширеного спростування чи відповіді. І хоча статтю 43 європейські експерти називали надміру деталізованою, на практиці вона цілком відповідає практиці Європейського суду з прав людини, надаючи достатню кількість гарантій. Наприклад, в Ediciones Tiempo v Spain суд наголосив, що право на відповідь є одним з механізмів забезпечення плюралізму думок у суспільстві, а отже, воно має бути достатньо детально регламентоване і збалансоване відносно прав зацікавлених сторін. 

Резюме 

Український законодавець нарешті унормував регулювання права на відповідь і спростування, звівши докупи законодавчі норми, судову практику і міжнародні стандарти. Хоча стаття 43 і вийшла досить розлогою та багатошаровою, автори намагалися охопити всі можливі випадки потенційних порушень та зловживань, створивши достатні правові запобіжники як для суб’єктів у сфері медіа, так і для тих, хто в майбутньому цими правами користуватиметься. 

Сама заява про спростування чи відповідь не є підставою для судового позову. Втім, якщо суперечну ситуацію не вдається вирішити за допомогою механізмів, передбачених статтею 43, закон не виключає можливості звернутися до суду й оскаржити дії медіа. Особливості реалізації права на відповідь та на спростування можуть встановлюватися й іншими законами, як-от статтею 277 Цивільного кодексу України. Проте слід розуміти, що велику роль, як і раніше, відіграватиме практика застосування цих норм і подальше судове тлумачення законодавчих новел. 

Тетяна Авдєєва, юристка Лабораторії цифрової безпеки