Як неефективна система визнання жертв російської агресії зменшує потенційні репарації для України – дослідження
Неефективна система встановлення фактів незаконного позбавлення Росією свободи цивільних та надання допомоги потерпілим Росією загрожує зменшенням обсягу майбутніх репараційних компенсацій, наголошують правозахисники. Звільнені з російського полону громадяни скаржаться на роботу Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України.
Східноукраїнський центр громадянських ініціатив (СЦГІ) у травні оприлюднив та презентував доповідь “Від соціального захисту до репарацій для України: повчальний досвід на основі справ цивільних, позбавлених особистої свободи в умовах збройної агресії Росії”.
Висновки цього дослідження основані на результатах фокус-груп із постраждалими, на аналізі українського законодавства, інтерв’ю з представниками громадських організацій, що надають допомогу постраждалим, та юридичному досвіді з отримання допомоги від держави.
Правозахисна організація закликає владу реформувати державну систему підтримки та правового захисту звільнених з полону задля належних та справедливих репараційних компенсацій у майбутньому.
ZMINA переповідає основні висновки доповіді про недоліки у системі захисту постраждалих та рекомендації, як їх усунути.
Правозахисна організація констатує, що через одинадцять років після початку збройної агресії Росії проти України право на репарації для постраждалих від війни цивільних лишається нереалізованим, і наполягає, що право України на репарації має залишатися пріоритетом для міжнародної спільноти, зокрема ООН та Ради Європи.
Звичайно, певний прогрес вже є. Генеральна Асамблея ООН засудила російську агресію, а Рада Європи створила Міжнародний реєстр збитків, завданих Україні. Наступним кроком має стати створення комісії з розгляду заявок до реєстру. Однак, поки російські фінансові активи залишаються замороженими в багатьох юрисдикціях, зусилля, спрямовані на те, щоб змусити Росію заплатити репарації, поки що не досягають успіху, йдеться у доповіді.
Систематичне свавільне позбавлення свободи тисяч цивільних осіб на територіях, що перебувають під російською окупацією, відбувається з 2014 року. Та якщо до повномасштабного вторгнення правозахисні організації в Україні поіменно знали бранців Кремля, то після 24 лютого 2022 року обсяги цього явища, що супроводжується насильницькими зникненнями, різко зросли. За різними даними, країна-агресор незаконно утримує від 16 до 20 тисяч громадян України.
Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що росіяни позбавили багатьох цивільних свободи через політичні погляди або через те, що вони законно користувалися свободою вираження поглядів. Москва у протиправний спосіб переслідувала посадовців органів місцевого самоврядування, громадських активістів, волонтерів, які надавали гуманітарну допомогу, неформальних лідерів громад, таких як учителі та священники та тих, хто мирно протестував проти російської окупації в громадських місцях або в соціальних мережах. Застосування катувань або нелюдського поводження до затриманих було поширеним явищем і в окупації.
Соціальний захист колишніх цивільних ув’язнених
Східноукраїнський центр громадянських ініціатив констатував, що, попри те, що російська агресія триває з 2014 року, держава спромоглася створити систему соціального захисту звільнених лише на початку 2018 року. Утім, ця система і досі лишається неефективною.
Профільний Закон “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей” ( № 2010-ІХ) наразі є підставою для надання захисту звільненим з полону та незаконного утримання. Його парламент ухвалив у січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення. Тому, на переконання багатьох правозахисників, він не відповідає реаліям повномасштабної війни і його потрібно вдосконалювати.
“Вже 2025 рік, а закон досі не актуалізовано і не гармонізовано із Женевськими конвенціями”, – говорить голова “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля” Ігор Котелянець.
СЦГІ вказує, що цивільні, звільнені з 2014 року поза офіційними процедурами обміну, здебільшого залишаються без соціального захисту. Вони й досі стикаються з низкою бюрократичних перепон в доведенні факту та причин позбавлення волі.
Дослідження виявило низку проблем в роботі Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України, яка після реорганізації Мінреінтеграції тепер діє при Мінрозвитку. На основі рішень комісії про те, чи дійсно громадянин був позбавлений особистої свободи, постраждалі отримують фінансову підтримку. Без офіційного встановлення цього факту постраждалі не можуть претендувати на доступ до спеціалізованого державного соціального захисту, який передбачає профільний закон.
На недоліки у системі захисту звільнених цивільних раніше неодноразово вказували низка правозахисних організацій, зокрема Кримська правозахисна група, Харківська правозахисна група, Центр прав людини ZMINA та Об’єднання родичів політв’язнів Кремля.
Постраждалі громадяни – респонденти дослідження Східноукраїнського центру також говорять про численні проблеми на шляху до отримання статусу особи, позбавленої свободи за особливих обставин.
Правозахисники в СЦГІ вказують, що замість того, щоб презюмувати добросовісність заявників, комісія покладає на них тягар доведення перебування в російській неволі. Постраждалі самостійно мають збирати документи та шукати документальні підтвердження свого полону. Почасти це надзвичайно складно, оскільки росіяни не видають потерпілим довідки про утримання в неофіційних та офіційних місцях несвободи.
“З початку повномасштабного вторгнення росіяни почали затримувати цивільних, які не завжди займалися громадською або політичною діяльністю. Це були також люди, яким окупант не пояснював причин та мотивів затримання. Тому положення в профільному законі про те, що постраждалий має самостійно довести прихований мотив окупанта або що затримання було через громадську чи політичну діяльність, вже давно не актуальні й не відповідають теперішнім реаліям”, – пояснює правозахисник Ігор Котелянець.
Читайте також: Юридичне пекло: чому цивільні, звільнені поза обміном, не можуть отримати статус позбавлених свободи
“У щойно звільнених з полону є першочергові пріоритети – знайти житло та першочергові засоби для виживання. Збирання документів та доказів – забюрократизоване, складне та емоційно виснажливе для них. В Україні немає ефективного механізму інформування про права для всіх звільнених з полону. Вони опиняються наодинці з проблемою і мають самостійно шукати відповіді на питання, які у них є права, як реалізувати їх та яку допомогу їм може надати держава”, – каже юристка СЦГІ Юлія Чистякова.
За її словами, постраждалі розповідають СЦГІ, що зусилля на взаємодію з бюрократичною системою та неефективність запропонованих державою засобів підтримки для них – заскладний виклик. Тому їм простіше відмовитися від реалізації своїх прав.
Для певних категорій позбавлених свободи та членів їхніх сімей наразі в Україні доступна державна грошова допомога. Її розмір, наразі встановлений на рівні 100 000 гривень, дорівнює приблизно 2 500 доларів і не переглядався з 2018 року, коли ця сума в гривнях дорівнювала приблизно 5 000 доларів. Правозахисники вказують, що розмір цієї допомоги вже не відображає поточної вартості гривні.
Попри це, фінансова допомога залишається найбільш бажаною формою соціального захисту для постраждалих, оскільки дозволяє їм самостійно та швидко задовольнити свої нагальні потреби, принаймні частково. Колишні цивільні ув’язнені та члени їхніх сімей, що отримували фінансову допомогу, хоча й із затримками, повідомляли, що це позитивно вплинуло на їхнє життя.
Звільнені полонені через безпекові причини не можуть повернутися до себе додому в окупацію. Правозахисники вказують, що лише одиничні постраждалі отримують соціальне житло від місцевої влади, утім, уряд досі не знайшов системного вирішення цієї проблеми.
Ігор Котелянець пояснює: якщо людину звільнили внаслідок обміну утримуваних осіб між Україною та Росією, у такому випадку комісія отримає беззаперечне підтвердження факту полону. Але величезна кількість цивільних звільняється самостійно, поза офіційними обмінами.
“Вони продовжують звільнятися самостійно. Саме такій категорії постраждалих вкрай важко довести факт незаконного ув’язнення, і їм часто відмовляють. Ані профільний закон, ані підзаконні акти не надають відповідей на ці питання. Саме тому на сьогодні важливо врегулювати законодавство, щоб створити конкретний механізм, алгоритм встановлення факту незаконного позбавлення особистої свободи по тих, хто був звільнений самостійно”, – наголошує Котелянець.
Серед інших критичних проблем комісії – незбалансований її склад, непрозорий механізм призначення представників громадських організацій, неякісна комунікація із заявниками, ненадання обґрунтування відмови у статусі, надмірна засекреченість її діяльності та тривалий процес розгляду заяв.
У разі відмови у задоволенні їхнього звернення постраждалі не розуміють, як їм діяти далі, що саме виправляти в пакеті документів та які саме документи ще надавати, щоб все ж таки домогтися визнання факту неволі. Вони також зазвичай не знають нічого про процедуру оскарження таких рішень. При цьому автори доповіді визнають, що окремі члени комісії, як і комісія, яка діяла ще при Мінреінтеграції, в цілому докладали значних зусиль для того, щоб забезпечити ефективну роботу цього органу в умовах воєнного стану.
Юлія Чистікова каже, що постраждалі зрештою змушені оскаржувати рішення комісії у судах і судді стають на сторону заявників, що є показовим.
Оскаржувати відмови комісії допомагає потерпілим та їхнім родинам адвокат Андрій Остапенко. За його словами, апарат Мінреінтеграції надсилав постраждалим шаблонні листи із формулюванням: “Рішення у вашій справі не набрало достатньої кількості голосів”.
“Але в потерпілих це викликає абсолютне нерозуміння: “А до чого тут не набрало достатньої кількості голосів? В чому ж причина відмови?” Я що подавався на вибори до якогось колегіального органу, щоб за мене там голосували за або проти?” “Не набрало достатньої кількості голосів – це не причина відмови, а результат голосування”, – пояснює адвокат Остапенко.
Хоча цивільні особи, звільнені в результаті офіційних обмінів, отримували на кілька тижнів житло, інші державні гарантії для колишніх цивільних ув’язнених щодо тимчасового житла, реалізації трудових прав, пенсійного забезпечення, загальнообов’язкового державного соціального страхування та права на освіту залишаються правами “на папері” та мають “мінімальний вплив на життя звільнених”.
Дослідники дійшли висновку, що медична та реабілітаційна допомога, призначена для звільнених цивільних осіб, не виправдала очікувань постраждалих. В Україні досі немає спеціалізованих державних програм медичної допомоги звільненим особам. Правозахисники констатують байдужість медичного персоналу до постраждалих і вказують на відсутність довгострокового моніторингу стану їхнього здоров’я після звільнення.
“Усі перелічені у законодавстві соціальні права, медичну та реабілітаційну допомогу постраждалим вкрай важко реалізовувати через невідпрацьованість механізму перерозподілу цих повноважень на місця в різних регіонах. Вони змушені боротися з бюрократичним механізмом”, – розповіла Юлія Чистікова.
Значна кількість цивільних осіб, тривалий час позбавлених свободи, страждає від серйозних стоматологічних проблем, і цей факт добре відомий усім організаціям, що надають допомогу. Однак із 2014 року держава не запровадила безоплатне стоматологічне лікування чи протезування звільненим постраждалим. Волонтери та громадські організації продовжують покривати витрати на стоматологічну допомогу або організовувати безплатні послуги у приватних клініках.
Крім того, майже повністю відсутнє санаторно-курортне лікування, а якість медичних послуг у державних і комунальних лікарнях та поліклініках часто є незадовільною.
Історії потерпілих та їхніх рідних
Під час обговорення системи державного захисту незаконно позбавлених свободи присутні на заході постраждалі поділилися своїм досвідом взаємодії з комісією.
Тетяна Товстокора із села Яковенкове Ізюмського району, що на Харківщині, працює наразі директоркою Яковеньківської гімназії Балаклійської міської ради. Коли окупаційні війська заїхали в її село 26 лютого 2022 року, вона проживала разом із чоловіком, донькою та онучкою, якій було півтора року.
Тетяна Товстокора“Жили ми всі в погребі, між консервацією, картоплею та буряком. Під обстрілами мій колишній учень допоміг вивезти доньку і онучку, а через тиждень ми потрапили в ізоляцію. Чому не виїхали в перші дні? Бо треба було виїжджати через всю Росію, а здоров’я у нас такого не було”, – пригадує вчителька і переповідає непросте гуманітарне становище місцевих жителів в окупації, які відмовлялися приймати допомогу від окупантів та йти на співпрацю.
“До нас неодноразово приходили представники російської армії і переконували, щоб я виходила на співпрацю. Якось по селу почали ходили чутки, що вони [окупанти] хочуть мене обрати для того, щоб застрахати людей, щоб потім всі робили те, що вони тільки хочуть. Я все життя присвятила освітянській ниві. Ми почали організовувати педагогічно-учительське підпілля, по одному сходилися до своїх колег: десь під вербою або вдома за чашечкою чаю. Але не судилося”, – згадує вчителька.
Жінку відвезли в окуповану на той момент Балаклію. Під час затримання їй пообіцяли, що привезуть додому, і наказали взяти із собою мобільний телефон і паспорт. Утім, жінку не привезли додому, а ув’язнили.
“Вони наділи на голову мішок і завели в маленьку жіночу камеру, обладнану відеонаглядом. Там не було належних для проживання умов. Вони видавали баланду, від якої я відмовилася. Жодної лікарської допомоги вони не давали, і це був страшний тиск на нас. На четвертий день у камері неможливо було спати через спекоту. Щоб якось зарадити, треба було моститись на підлогу”, – згадує постраждала Тетяна Товстокора.
За її словами, інша жінка, яку вже місяць тримали в цій в камері, порадила їй “говорити тільки те, що вони захочуть”. Після того, як окупанти змусили Тетяну записати пропагандистське відео, російський військовий “кавказької зовнішності” відвіз її додому, дав п’ять хвилин на збори і зі словами “нам здесь такая не нужна”, погрожуючи зброєю, примусив її пішки залишити село. Вчителька переповідає, що двокілометрову відстань від крайнього блокпоста окупантів до контрольованої урядом України лінії вона “під пострілами услід та бомбардуваннями” долала протягом п’яти годин.
Тетяна Товстокора розповіла, що не знала про своє право на державну підтримку після незаконного затримання. Про права, які гарантовані їй профільним законом, вона довідалася аж у 2024 році, коли почала контактувати із Східноукраїнським центром громадських ініціатив. Коли вона подала пакет документів до комісії, то їй відмовили у визнанні факту позбавлення свободи. Через гарячу лінію їй пояснили, що її офіційно ніхто не подавав у розшук.
“А я їм кажу: “А як ви собі це уявляєте? Ми тоді знаходилися без зв’язку і були в окупації. Так, мене мій чоловік розшукав, але ж він звертався до російських окупантів і розпитував, де я перебуваю”, – переповідає Тетяна Товстокора.
Журналіст Олександр Білокобильський з Луганська працював для “Реальної газети”. Після захоплення міста медійники випускали газету в електронній версії. Після підписання Мінських домовленостей та з настанням першого перемир’я чоловік вирішив відвідати рідних у Луганську.
Олександр Білокобильський“Тепер це видається дуже смішним, але тоді, коли їхав з Харкова у Луганськ, я почувався доволі захищеним. Бо я – журналіст. Утім, це виявилося фактором ризику, і мене на першому ж блокпості зняли з автобуса і відправили до так званої військової комендатури “ЛНР”. Там і в інших місцях несвободи я провів 13 днів”, – розповідає чоловік.
Зі свідчень журналіста випливає, що він постраждав від рабської праці. Окупанти змушували його розвантажувати військові вантажі, привезені з Росії, – крупнокаліберні міни, снаряди та патрони.
Його звільнили після того, як окупантам не вдалося переконати його працювати на них. Білокобильський повернувся на початку жовтня 2014-го до Харкова і продовжив працювати для свого видання.
Медійника допитали слідчі Нацполіції і СБУ, але йому вдалося долучити до пакета документів тільки протокол допиту Нацполіції. Комісія не визнала факт позбавлення його свободи.
Про причину відмови комісії він дізнався лише через суд. Мінреінтеграції повідомило, що це рішення не набрало достатньої кількості голосів членів комісії.
“У наданій суду мотивації такого рішення комісії йшлося, що в мене не було оформленого від редакції відрядження. Тобто я поїхав до Луганська у своїх сімейних справах і через це комісія не проголосувала щодо визнання факту позбавлення свободи. У відзові на наш позов також були доволі дивні формулювання, штибу, не підтверджено, що цей інцидент був пов’язаний зі збройною агресією Російської Федерації. Тобто цих бойовиків у міністерстві не вважали представниками російських окупаційних військ”, – дивується медійник.
Cуд став на його сторону і скасував перше рішення комісії. Згодом вона повторно розглянула справу з таким самим негативним результатом. Судова тяганина у визнанні факту наразі продовжується.
“Для мене принципово, щоб цей факт підтвердження позбавлення волі був визнаний та підтверджений документально”, — говорить журналіст Олександр Білокобильський.
Киянка Людмила Біленька розповідає, як вона намагалася отримати визнання факту позбавлення волі її сина – Романа Біленького, активіста Євромайдану та добровольця батальйону патрульної служби міліції “Азов”.
Роман БіленькийЯк розвідник чоловік отримав завдання щодо збору інформації про кількість живої сили та техніки ворога, що зайшла на територію Донецької області з Новоазовська. Розвідгрупа завдання виконала, але, повертаючись до місця дислокації, потрапила в засідку, деякі бійці були поранені й полонені окупантами.
У листопаді 2014 року полк патрульної служби міліції “Азов” включили до складу Нацгвардії. 2016 року на зміну міліції прийшла нова структура – Національна поліція, у складі якої Роман Біленький донині лишається поліціянтом.
Людмила Біленька вказує, що у Законі “Про національну поліцію України” відсутня норма, що забезпечує соцзахист полонених та зниклих безвісти. 2021 року вона отримала від департаменту фінансово-облікової політики МВС України листа, де повідомляли, що департамент розробив проєкт нормативно-правового акта, спрямованого на забезпечення соцзахисту сімей працівників міліції, які в 2014 році під час участі в АТО на території Донецької і Луганської областей потрапили в полон чи зникли безвісти.
“Проєкт залишився проєктом, на жаль. Тільки в березні 2021 року я одноразово в інтересах мого сина отримала від Мінреінтеграції 100 000 грн допомоги, які витратила на пошуки мого сина. Я знайшла його у в’язниці міста Новочеркаськ Ростовської області”, – розповідає Людмила Біленька.
Жінка наголошує, що для неї вкрай важливо домогтися офіційного статусу для сина, якого позбавили особистої свободи росіяни, бо це гарантія його пошуку і визволення після війни.
Людмила Біленька розповідає, що її чоловік за роки синового полону переніс два інсульти, інфаркт та пережив операцію на серці. Наразі у нього паралізована ліва рука, і він зрештою отримав інвалідність другої групи. Пенсійний фонд України відмовив йому у пенсії через втрату годувальника, мотивуючи відмову тим, що син не має 7 років страхового стажу. Не вистачило всього декілька місяців.
“Разом з чоловіком наша пенсія становить 7 500 грн. Мені 65 років. Я ще змушена працювати, бо зараз мені потрібне тривале коштовне лікування. Якщо покину роботу, не те, що лікуватися, а й харчуватися не буде за що”, – пояснює мати Романа Біленького.
Через тяжке фінансове становище 6 січня 2025 року Людмила Біленька знову звернулася до комісії із заявою про встановлення факту позбавлення особистої свободи її сина та окремою заявою про визнання її членом потерпілої сім’ї.
Відповіді вона не дочекалася і знову звернулася до комісії із запитом, в якому просила все ж повідомити про результати розгляду її заяв.
“У листі, який надійшов аж через чотири місяці, йшлося, що синові в статусі відмовили. Моє прохання надати копію протоколу рішення комісія проігнорувала. А пояснення, чому не надіслали результатів розгляду листом, звучало зовсім абсурдно: мовляв, не знали моєї адреси”, – розповідає Людмила Біленька.
Адвокат родини Андрій Остапенко вказує, що у справі є навіть рапорт пана Білецького (Білецький Андрій Євгенійович станом на 2014 рік був засновником та командиром батальйону. – Ред.) з резолюцією тодішнього міністра внутрішніх справ Арсена Авакова про ці події, де доводиться до відома міністра, що людина потрапила до полону незаконних збройних формувань. Але все одно Людмила Біленька отримала відмову з формулюванням, що невідома причина позбавлення волі.
“Члени комісії не читають ваших заяв”, – каже постраждалим колишній член комісії, правозахисник Ігор Котелянець.
Мінреінтеграції виключило Котелянця зі складу комісії після четвертого судового рішення на користь постраждалого, якого його правозахисна організація супроводжувала і допомагала домогтися визнання факту.
“Члени комісії отримують заяви пачками. Їх може бути по тисячі на засідання. Члени комісії не читають їх. Дуже коротко секретар комісії на засіданні озвучує зміст заяв, і рішення швидко ухвалюється”, – додає Котелянець.
Ігор КотелянецьНа цю ж проблему вказують і автори дослідження СЦГІ:
“Є підстави вважати, що всі рішення готуються окремими працівниками апарату Мінреінтеграції, а члени комісії лише голосують почасти так званим пакетним голосуванням за проєкт відповідного рішення, як правило, не маючи при цьому навіть завчасного доступу до матеріалів конкретного кейсу або не використовуючи своє право на доступ до таких матеріалів”.
Ігор Котелянець вважає, що членам комісії бракує живого спілкування з постраждалими і рекомендує Мінрозвитку забезпечувати заявникам право особисто представити членам комісії свою історію, відповідно до профільного закону.
З цим погоджується й адвокат Андрій Остапенко. Він вважає: щонайменше у складних кейсах, особливо там, де планується голосувати за відмову, було б доцільно, зокрема через відеозв’язок, заслухати заявника та докладніше опитати її або його, щоб зібрати додаткові дані та верифікувати заявлені відомості.
Адвокат також вказує, що Комісія розглядає заяви як цивільних, так і військових. Він пропонує розподілити ці справи таким чином, щоб Міноборони ухвалювало рішення щодо військових, а Мінрозвитку – щодо цивільних громадян.
“Якби зараз передати функцію встановлення факту полону також Міністерству оборони, то це б значно розвантажило роботу комісії при Мінрозвитку, вона б могла зосередитися виключно на цивільних кейсах і більше приділяти увагу цивільним”, – пропонує адвокат.
Недосконалий механізм формування складу комісії
Ігор Котелянець також нагадує, що правозахисні організації неодноразово організовували обговорення та дискусії щодо недоліків системи захисту незаконно позбавлених свободи, але представники органів державної влади такі заходи не відвідують.
“Члени комісії знають, які питання ви будете їм ставити, і не ходять на такі події, бо їм немає, що вам сказати”, – прокоментував правозахисник.
У доповіді критикують принципи формування комісії та відсутність ротації. Автори дослідження не розуміють, навіщо потрібно було включати до складу комісії представників Міністерства охорони здоров’я. Правозахисники також не розуміють, чому до роботи комісії не залучають представника Національного інформаційного бюро, співробітники якого чи не найбільше серед інших органів влади залучені до проблематики позбавлених свободи осіб.
“Замість того, щоб мати у своєму складі представника цього бюро і відповідну оперативну інформацію, комісія (чиновники апарату міністерства) пропонує заявникам самостійно звертатися до бюро для отримання звідти та подання до комісії інформації”, – констатується у доповіді.
На переконання авторів, корисною була б також робота у складі комісії представників Національної поліції та Державної міграційної служби (ДМС). Останні два органи хоча і входять до сфери управління МВС України, але при цьому є самостійними центральними органами виконавчої влади, які ведуть власні обліки. Правозахисники вірять, що їхня участь у роботі комісії мала б пришвидшити та спростити опрацювання інформації про заявника.
“Нам постійно не вистачає там тієї самої Державної міграційної служби, коли треба підтвердити громадянство. Тому що там це питання виникає. І у людей часто втрачений, знищений документ, і через ДМС було б набагато простіше, але ДМС не є членом комісії. Відповідно, кожного разу про це треба запити окремо слати, чекати відповіді і так далі,” – зазначив один із членів комісії в інтерв’ю для дослідження.
Крім того, як вказують правозахисники, ситуація із 13 представниками від державних органів проти п’яти представників від громадського сектору робить голоси останніх у комісії здебільшого консультативними і не здатними істотно впливати на рішення, що ухвалюються.
“Для забезпечення прозорості роботи комісії та забезпечення змістовної участі постраждалих в ухвалюваних комісією рішеннях кількість членів комісії від державних органів та громадського сектору могла б бути більш збалансованою, що сприяло б більшій інклюзивності цієї інституції, створеної для відновлення прав постраждалих”, – вважають в СЦГІ.
Наразі у комісії немає розподілу функціональних обов’язків та завдань серед її членів. Завдання комісії як колегіального органу визначені в профільному законі. Натомість розподіл завдань серед окремих членів комісії, як видається СЦГІ, лишається невизначеним. У комісії немає регламенту або іншого внутрішнього документа щодо розподілу функцій серед окремих членів комісії, а члени комісії під час її роботи не виступають доповідачами за конкретними кейсами.
Ігор Котелянець звертає увагу, що з 2018 року склад комісії майже не змінювався. Міністерство не обговорює із громадськістю кандидатури членів комісії, також відсутні прозорі процедури відбору членів від громадських організацій.
“Ті самі люди друкують одні і ті самі відмови за однаковими справами, у яких постраждалі оскаржують рішення комісії. Загалом змінність в будь-якому органі влади вкрай важлива. Не зміг певний складний кейс дослідити та ухвалити рішення, нехай прийдуть нові люди, не такі втомлені, з більшою мотивацією. Ви уявляєте, що члени комісії розглядають по тисячі заяв, вони перевтомлені. Їм треба теж давати передихнути”, – переконаний правозахисник.
Серед інших недоліків роботи комісії – неоплачувана робота членів комісії від громадського сектору. Члени комісії від державних органів беруть участь в роботі комісії у свій робочий час й отримують заробітну плату за місцем своєї роботи у відповідному державному органі. У правозахисній організації вважають, що під час воєнного стану фінансування участі представників НУО в роботі комісії, імовірно, могли б підтримати міжнародні донори, але згодом держава мала б перейняти ці витрати на себе.
Потреба реформи
У СЦГІ прогнозують, що триваюча збройна агресія росіян проти українського народу призведе до нових хвиль незаконного позбавлення свободи цивільних. Вони наголошують, що з припиненням бойових дій держава-агресор має звільнити українців, яких наразі незаконно утримує в неволі.
“Усі ці люди в майбутньому потребуватимуть державної допомоги. Таким чином, чи то в межах соціального захисту, забезпеченого урядом України, чи то репарацій, сплачених Росією або через міжнародне співтовариство, питання допомоги цим категоріям цивільних осіб залишатиметься актуальним в Україні ще тривалий час”, – переконані правозахисники.
Вони вказують, що чинна нормативно-правова база, зокрема профільний закон та практика надання державної допомоги без нагального вдосконалення не зможуть повністю задовольнити навіть базові потреби постраждалих осіб та їхніх сімей. Тому правозахисники закликають уряд вдосконалити нормативно-правову базу та роботу Комісії з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України, зокрема таким чином:
- зробити комісію більш репрезентативною, прозорою та доступною, уможлививши міжвідомчу координацію для сприяння ефективній перевірці інформації щодо поданих заяв;
- надавати обґрунтування в разі відмови у встановленні факту позбавлення особистої свободи та давати можливість заявникам виступити на засіданнях комісії;
- зробити процедуру встановлення фактів доступною для всіх мешканців України, українців, які перебувають за кордоном або залишаються на окупованій території, а також урахувати унікальне становище утримуваних дітей;
- переглянути рівень державної фінансової допомоги колишнім цивільним ув’язненим та включити до неї можливість надання щомісячної допомоги, з урахуванням зростання цін.
Існує нагальна потреба в плануванні інтеграції та впорядкуванні різних реєстрів постраждалих цивільних осіб, зокрема з Єдиним реєстром осіб, щодо яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, Єдиним реєстром досудових розслідувань, запропонованим новим Державним реєстром осіб, постраждалих внаслідок збройної агресії РФ проти України, та Реєстром збитків для України від Ради Європи.
Раніше ZMINA повідомляла, що уряд вже запланував заходи на 2025-й та 2026 рік зі створення система обліку немайнової шкоди від війни росіян. Серед цих заходів також передбачена синхронізація між створеними реєстрами.
Мінрозвитку відмовився відвідувати обговорення результатів дослідження СЦГІ через “брак часу”. Міністерство також проігнорувало запит видання ZMINA з проханням прокоментувати доповідь та її рекомендації.
Зі свого боку представниця Уповноваженого Верховної Ради з прав громадян, постраждалих унаслідок російської збройної агресії Ольга Алтуніна здивована піднятими проблемними питаннями. Вона заявила, що з 2022 року ніхто із постраждалих не звертався до Омбудсмана зі скаргами на Комісію з питань встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії РФ проти України, і пообіцяла, що Офіс уповноваженого контактуватиме з нею, щоб дослідити роботу на дотримання прав людини під час ухвалення рішень. Представниця Омбудсмана висловила готовність допомагати в усуненні недоліків в межах мандата парламентського контролю або через представника Омбудсмана у цій комісії.
Що думають колишні цивільні ув’язнені про репарації?
Цивільні, які зазнали шкоди під час війни, розглядають майбутні репарації не лише як отримання фінансової компенсації для себе або інших людей із подібним досвідом. Для багатьох репарації – синонім “відновлення справедливості”.
У СЦГІ вважають, що типи остаточних репарацій залежатимуть насамперед від результату війни. Утім, вже зараз очевидно, що сатисфакція є так само важливою для жертв, як і реституція, компенсація чи реабілітація, й обов’язково має доповнювати їх.
“Для задоволення нагальних і довгострокових потреб постраждалих та дотримання їхніх прав українська влада за міжнародної підтримки має розробити та впровадити ефективну національну схему виплати компенсації або тимчасових репарацій за шкоду, заподіяну цивільному населенню, включно з позбавленням свободи, на національному рівні. Ця схема має бути цілісною, орієнтованою на постраждалих, інклюзивною та ефективно використовувати чинні реєстри постраждалих та завданої шкоди”, – вказують у Східноукраїнському центрі громадських ініціатив.
Репараційний досвід Близького Сходу
Базований у Лондоні Центр з прав цивільного населення “Ceasefire” і надав юридичну допомогу постраждалим в Іраку. Завдяки цій правозахисній організації понад 200 сімей успішно отримали репарації з-поміж 200 000 призначених за національною програмою у цій країні виплат на загальну суму близько 450 мільйонів доларів.
Виконавчий директор центру Марк Латтімер нагадав, що один з прикладів репараційних механізмів був у межах Компенсаційної комісії ООН, яку Рада Безпеки ООН заснувала після вторгнення Іраку до Кувейту в 1991 році.
Комісія здійснила 1,5 млн виплат постраждалим за рахунок доходів від іракської нафти у розмірі 50 мільярдів доларів.
“Звичайно, це стало можливим завдяки рішенню Ради Безпеки ООН, і, на жаль, таке навряд чи станеться у випадку із Україною, де Російська Федерація накладає вето на рішення Ради Безпеки. Але історія засвідчує, що загалом можливо, використовуючи швидкі процедури, спрощені докази або підтвердження статусу, присудити дуже велику кількість компенсацій. Компенсаційна комісія ООН на ранньому етапі тоді погодилася, що виплати фізичним особам мають передувати претензіям компаній та інституційним претензіям”, – розповідає Латтімер.
Другий приклад виплат постраждалим, який навів британський правозахисник, стосувався Іракської національної програми репарацій. Вона покриває події, починаючи з вторгнення до Іраку 2003 року, військові дії, військові помилки та злочини, скоєні терористичними групами.
“В межах цієї програми постраждалим не потрібно доводити, хто вчинив злочин, а лише довести, що людина зазнала шкоди”, – пояснює Марк Латтімер.
У ситуації, коли країна-агресор відмовляється виплачувати громадянам України репарації, Марк Латтімер наводить вдалий приклад репараційного механізму, який стосувався Іранської революції 1979 року, коли студенти в Тегерані захопили та затримали весь персонал посольства США. У відповідь на це Вашингтон реквізував іранські активи, як за кордоном, так і в своїй країні.
Після захоплення 4 листопада 1979 року посольства США в Тегерані Іран утримував 52 американських заручників протягом 444 днів“Тоді США назвали Іран “купкою терористів”, а Іран у відповідь назвав США “грандіозним сатаною”. Але попри це, вони дійшли згоди та утворили Трибунал із розгляду претензій між Іраном і Сполученими Штатами – який присудив виплати на мільйони фунтів стерлінгів. Як ці дві такі різні країни, які так ненавиділи одна одну, змогли домовитися? Причина полягала головним чином у тому, що США контролювали активи Центрального банку Ірану. І саме використання цих активів або їх розморожування розблокувало угоду і обидві сторони протягом багатьох років дотримувалися угоди та продовжували виплачувати репарації”, – нагадує правозахисник.
Британський правозахисник зізнався, що шокований почутими історіями незаконно позбавлених свободи громадян, і закликав уряд України забезпечити надання якнайкращих державних сервісів та можливостей для захисту постраждалих.
Ігор Котелянець наголошує, що держава Україна “стріляє собі в ногу” неякісною роботою Комісії та із недоліками у системі захисту постраждалих.
“Війна почалася 2014 року. Наше завдання як суспільства воюючої країни зібрати повну інформацію про понесені збитки, про завдану Росією шкоду і виставити рахунок наприкінці або при паузі щодо цієї війни. Коли ми масово відмовляємо постраждалим у визнанні їхніх страждань, ми самі зменшуємо обсяг шкоди, на компенсацію якої будемо претендувати в майбутньому”, – наголосив Ігор Котелянець.
