Олександр Букалов: Помилувати, не можна карати
В Україні понад рік не працювала Комісія з питань помилування. За цей час зібралося близько тисячі клопотань від ув’язнених.
Перше засідання нового складу комісії, затвердженого указом президента від 21 травня 2015 р. №278, відбулося 9 червня. У результаті комісія запропонувала президентові помилувати двадцятьох осіб. Кого ж милує президент України і чому? Про це — у розмові з керівником Департаменту з питань помилування АПУ Олександром Букаловим.
“Помилування — це не просто звільнення”
Олександре Павловичу, поясніть для початку, що таке помилування?
Засуджений може звільнитися з місць позбавлення волі чи отримати зменшення покарання у кілька способів — через амністію, через умовно-дострокове звільнення (УДЗ), звільнення за хворобою, у результаті перегляду судового вироку або ж через помилування. Одразу наголошу, що помилування — це не просто звільнення від покарання. Це — хоч і правовий акт, але, значною мірою, ще й моральний. Ті, хто просить про помилування, повинні не тільки висловити своє ставлення до того, як вони жили і що вчинили. Очікується, що помилування змінить людину на краще, позитивно вплине на неї як на особистість, що вона буде здатна і сама докладатиме зусиль для таких позитивних змін. Водночас помилування — це прояв милосердя з боку керівника держави до особи, яка вчинила злочин і відбуває покарання. Звичайно, для милосердя мають бути певні підстави. Ці підстави визначено у спеціальному Положенні про порядок здійснення помилування, зміни до якого набрали чинності згідно з указом президента України від 21 квітня 2015 р. №223/2015. Зазвичай кожен новий президент переглядає перелік підстав для помилування і вносить до нього певні зміни. Ці зміни відображають бачення як керівника держави, так і членів комісії — кого саме милують і чому. Для нинішнього складу комісії, значна частина якої — це представники громадськості, правозахисних організації, істотне значення має “контекст” особистості.
Яка різниця між Департаментом з питань помилування і Комісією з питань помилування?
Роль департаменту полягає у попередньому опрацюванні клопотань, перевірці, чи відповідає вимогам перелік отриманих документів, чи достатньо є підстав для помилування в кожному окремому випадку. Свої висновки департамент подає комісії.
Роль комісії у процедурі помилування полягає в тому, щоб розглянути підготовлені департаментом пропозиції, пересвідчитись, що підібрані випадки справді варті того, щоб засуджених помилувати і, власне, рекомендувати президентові їх помилувати.
Чим відрізняється помилування, наприклад, від амністії чи умовно-дострокового звільнення?
Амністія до засуджених застосовується за певними статтями Кримінального кодексу. Щоб питання про амністію певного засудженого було розглянуте, достатньо, щоб стаття, за якою особу засуджено, була в переліку тих, які амністуються. Тож засудженому достатньо відбути певну частину строку, не накоїти дурниць — і суд розгляне можливість його амністувати. Особистий “внесок” засудженого для такого рішення доволі незначний.
Більш персоніфікованим є умовно-дострокове звільнення. Щоб його заслужити, засуджений має докласти значно більше зусиль, особисто відзначитися. Наприклад, заробляти заохочення, працювати і поводитися показово добре. Але й у цьому разі від особи не вимагається якихось світоглядних змін, перегляду своїх переконань і цінностей. Тому працівники пенітенціарної служби іноді не дуже довіряють показово добрій поведінці засудженого перед розглядом питання про УДЗ — ця правослухняність може бути імітованою, тимчасовою. Але при цьому від засудженого не вимагається більшого, ніж зміни в поведінці, і нерідко цього вистачає, щоб застосувати до нього УДЗ.
Для застосування помилування критично важливим є поєднання певних обставин засудженої особи, її ставлення до свого минулого і бачення майбутнього.
Яким критеріям має відповідати засуджений, щоб його помилували?
Передовсім і департамент, і комісія з помилування зважають на злочин засудженого, на застосування насильства при його вчиненні, на кількість судимостей.
За цими критеріями всіх засуджених можна поділити (звісно, умовно) на дві категорії. На тих, хто має певний кримінальний досвід і кримінальні схильності, веде кримінальний спосіб життя. Часто, такі засуджені вже мають низку судимостей. Буває, що ці схильності особи можна розпізнати вже за першою її судимістю. Інша категорія — ті, що вчинили злочин спонтанно, значною мірою за збігом обставин, іноді навіть “випадково”.
Для осіб кримінального складу буває дуже складно підібрати достатньо аргументів для застосування помилування, хоча й не неможливо. Їх, як правило, не варто милувати — навіть якщо вони відповідають деяким критеріям, наприклад відбули значну частину покарання. Звісно, це не означає, що вони обов’язково мають сидіти “до дзвінка”. Але реалізувати шанс звільнитися вони, скоріше, повинні намагатися через інші, ніж помилування, механізми — через умовно-дострокове звільнення, через хворобу або за амністією… Проте саме милувати їх, на мій погляд, часто буває недоречно.
По-іншому розглядають клопотання тих, хто має лише першу судимість, — саме серед них здебільшого люди “некримінального” складу.
Помилування застосовується переважно до осіб, що вчинили злочин не умисно, а часто — за збігом обставин. Саме такі випадки доречно називати “помилками в житті”. Що я маю на увазі? Наприклад, чоловік випив, сів уночі за кермо, по дорозі необережно виїхав на зустрічну смугу, не встиг зреагувати і збив дівчину, яка померла від травм. Це не значить, що водій є людиною з кримінальними нахилами. Так, він вчинив серйозний злочин. Але, погодьтеся, тут є саме ця складова — збіг обставин.
Певною мірою вік може бути аргументом за помилування. Це стосується здебільшого або дуже молодих людей, або ж, навпаки, осіб похилого віку.
Які ще обставини враховуються при помилуванні?
Діти. Зрідка, але буває, коли про помилування клопоче особа, яка має малолітніх дітей, а на волі нема кому їх доглядати. Здебільшого це стосується жінок. Нечасто, але буває, що головною причиною для прояву милосердя є важкий стан здоров’я (важка травма або хвороба).
Також обов’язково вивчаються обставини злочину і поведінка під час нього.
Для прикладу: чоловік розлучився з дружиною, але продовжував підтримувати з нею контакти. Імовірно, ревнував. Якось він вирішив поговорити, прийшов до неї на роботу, затіяв розмову, яка перейшла у сварку, під руку трапився ніж — і він завдав їй кілька поранень. Жінка померла. Чоловік відразу почав телефонувати своєму 16-річному синові, тещі, братові, прощатися з ними, після чого пішов на дах, щоб стрибнути звідти, але щось йому зрештою завадило. Чи зробить так холоднокровний убивця?
Є інші випадки — коли людина, яка вчинила вбивство, може полишити тіло жертви і відразу після злочину поїхати з друзями розважатися…
Інші чинники, які враховуються, але не в першу чергу — це поведінка засудженого в ув’язненні і думка керівництва колонії щодо доцільності помилування. Якщо при розгляді питання вже набираються аргументи за помилування за попередніми показниками, тоді думка керівництва не буде вирішальною.
Коли ж є сумніви, тоді беруться до уваги характеристика від колонії, кількість стягнень і заохочень, які має ув’язнений, тощо.
Звичайно, бути абсолютно впевненим, що людина, яку звільнюють за помилуванням, ніколи не вчинить злочин — досить наївно. Але якщо йдеться про людину “некримінального” складу, то ймовірність, що вона знову скоїть злочин, частіш за все доволі невелика.
Зверну увагу на те, що більшість випадків помилування президентом — це навіть не негайне звільнення з в’язниці, а тільки зменшення терміну покарання.
“Милувати людину — це не обов’язок, а право президента”
Чи є обставини, які перешкоджають помилуванню? Клопотань яких засуджених ви не розглядаєте?
Такі обставини бувають. Це вчинення насильницьких злочинів. Не те щоб не можна було помилувати такого засудженого, але це дуже-дуже малоймовірно. Наприклад, важко пропонувати президентові проявити милосердя до особи, яку засуджено за зґвалтування. Причому ми уважно вивчаємо, чи немає ознак того, що спочатку інтимні стосунки були за згодою, а потім жінка вирішила за щось помститися.
Більш вимогливо розглядаються клопотання засуджених правоохоронців. Адже працівник міліції чи прокуратури краще за пересічних громадян знає, що за порушення закону доведеться відповідати. Якщо ж, попри це, він таки вчинив злочин, то це особливо небезпечно для суспільства.
Чи можуть відмовити в помилуванні?
Так. Але не президент відмовляє в помилуванні. За великим рахунком, це не відмова, а відсутність підстав для помилування. Говорити про те, що президент відмовив у помилуванні, не зовсім коректно. Створені дорадчі органи — департамент і комісія — розглядають клопотання й ухвалюють рішення щодо наявності підстав для помилування. Президент робить тільки одне — він милує.
А “відмова” полягає в тому, що комісія, спираючись на Положення про порядок здійснення помилування, не вважає, що є достатньо підстав для помилування. Власне, пропозиції не милувати особу президентові не надають. Але він поінформований про те, що є чимало незадоволених клопотань.
Утім, є приклади, коли президент може помилувати без дотримання вимог, викладених у положенні. Конституція надає право президентові милувати, і цим правом він може скористався на свій розсуд.
Довідка. За президентства Л.Кучми і В.Ющенка щороку милували майже тисячу засуджених, за 2011—2014 роки В.Янукович помилував тільки 43 особи. П.Порошенко в червні підписав указ про помилування 20 осіб.
Хто може клопотати про помилування, і чи часто можна звертатися з таким проханням?
У новому положенні збереглася норма, згідно з якою клопотати може будь-хто, але важливим елементом є подання самого засудженого. Він має ініціювати процедуру помилування.
Відповідно до положення повторно клопотати про помилування можна через рік. Фактично можна й частіше, наприклад через два-три місяці. Та розраховувати на позитивне рішення при цьому можна тільки у випадках, якщо істотно змінились обставини й аргументи за помилування. Якщо таких обставин і аргументів немає — клопотання не розглядатиметься.
До слова, в новому положенні змінено норму, за якою довічно засуджені особи при відхиленні клопотання можуть повторно звертатися не через п’ять років, як було раніше, а через рік.
Але! Довічно ув’язнені мають право клопотати про помилування після відбуття 20 років строку покарання. На сьогодні в країні є близько двох десятків осіб, які вже відбули 20 років. У парламенті тепер розглядають можливість надати довічно засудженим право клопотати про помилування після відбуття ними 15 років ув’язнення. А таких засуджених — близько 400 осіб. Оскільки для довічно ув’язнених не передбачено умовно-дострокового звільнення, то чи не єдина можливість для них звільнитися (не говоримо про важку хворобу чи втечу з ув’язнення) — це помилування. Очевидно, багато хто з них, якщо не всі, почнуть звертатися з клопотанням про помилування.
Довідка. За даними Пенітенціарної служби, кількість довічно ув’язнених станом на 1 вересня 2014 р. становила 1909 осіб, а на 1 червня 2015-го — 1516 осіб, з них 23 жінки. Причини різкого зменшення числа “довічників” — непідконтрольність українській владі низки в’язниць на Сході країни через бойові дії.
Майже всі довічно засуджені вчинили тяжкі злочини, і за положенням можуть бути помилувані тільки за виняткових обставин, а це буває вкрай рідко. На мою думку, наявність у законі можливості для них отримати умовно-дострокове звільнення було б хорошим варіантом, але для цього потрібно вносити зміни до Кримінального кодексу.
Трапляється, що родичі або сам ув’язнений стверджують, що його несправедливо засудили. Вирішення питання справедливості покарання — поза межами компетенції Комісії з питань помилування. Не в її повноваженнях переглядати вирок, навіть якщо людина вважає, що її засуджено несправедливо. Неможливо помилувати людину на тій підставі, що вирок суду вважають несправедливим. Комісія і президент не перебирають на себе повноважень суду, отже, несправедливе покарання повинен виправляти суд, а не президент через помилування.
Наголосимо, що цінною ознакою клопотання є щирість засудженого. Якщо ж засуджена особа, бажаючи помилування, вдається до маніпулювання, то тим самим вона може досягти протилежного ефекту. Так, один із засуджених надіслав листи з проханням підтримати його помилування понад 360 народним депутатам. І більш як півсотні з них звернулися до нашого департаменту, абсолютно не знаючи клопотальника та про його злочин. Він розраховував, мабуть, що чим більше депутатів напишуть за нього, тим імовірніше його помилують. Але не слід з помилування робити інструмент маніпулювання. Людина сама повинна довести, що вона варта бути помилуваною.
Сигнал про милосердя
Олександре Павловичу, чи доречно “гратися” в милосердя для засуджених, коли в Україні фактично війна?
Наша країна має багатий досвід жорстокого ставлення до людей, нехтування державою найважливішим — життям і свободою людини. Це і часи Голодомору, і Друга світова, і репресії, і Чорнобиль… Цей перелік довгий. На мою думку, показовою для нашого суспільства є нетерпимість не тільки до злочинів і до зла, а й іноді просто до інших поглядів чи людей, якщо вони не такі, як ми собі уявляємо.
Утім, наше суспільство нині вчиться, як ставитися до прояву милосердя до злочинців, які вчинили тяжкі злочини, зокрема жорстокі вбивства. Чи варто мститися їм все їхнє життя, пам’ятати про їхні злочини і через 15—20 років? Люди змінюються. І ми маємо навчитися ставитися до таких людей з певною мірою терпимості.
Нині в суспільстві точаться жваві дискусії стосовно того, що до хабарників і зрадників треба ставитися жорсткіше, не відпускати під заставу, суворо карати. Такий собі “тренд” — жорсткіше, суворіше, прискіпливіше… Та суспільство має вимагати не тільки крові. Держава повинна давати суспільству сигнали й про важливість і актуальність інших цінностей, зокрема милосердя. Тож і питання помилування засудженого має розглядатися як акт милосердя керівника держави. І президентові за милосердя не має бути ані соромно, ані ніяково.
Нині механізм помилування засуджених поновив роботу. Кожен може реалізувати своє право звернутися з проханням про помилування і отримати відповідь, з якою визначиться президент. Я вважаю, що інститут помилування в державі має задавати стандарти чеснот, які варті помилування. Це вкрай важливо для розвитку українського суспільства, як цивілізованого і гуманного.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, для “Дзеркала тижня“.
Коментарі членів комісії з помилування
Микола Козирєв, голова Громадського комітету захисту конституційних прав і свобод громадян (м. Луганськ): “У комісії я людина нова. Моє перше враження — яка це велика відповідальність. З одного боку, ми маємо проявляти милосердя, зрозуміти і повірити, що людина виправилася. Але як не помилитися? Чи не станеться рецидиву?“
Катерина Левченко, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру “Ла Страда Україна”: “Близько десяти справ жінок, які ми розглядали, стосувалося вбивства свого чоловіка або співмешканця. Якщо дивитися вирок суду, уважно вивчати матеріали справи, стає очевидно, що до цього жінки страждали від домашнього насильства. Причому суди не брали цього факту до уваги. Так, в одному з вироків є приблизно таке формулювання: зі слів обвинуваченої, потерпілий погрожував їй убивством, зокрема казав, що задушить. Та оскільки на тілі обвинуваченої не знайдено ознак тілесних ушкоджень, суд не робить висновку, що до неї було застосоване насильство.
В іншій справі жінка, захищаючись, вбила свого чоловіка, який погрожував їй ножем. Але суд не взяв до уваги, що це був захист і необхідна самооборона. На засіданні комісії я зауважила президентові, що ми і далі розглядатимемо десятки подібних справ доти, доки держава не почне серйозно ставитися до вирішення питання насильства в сім’ї. Помилування — це вже 125 крок. А починати треба з раннього втручання — ще на рівні “звичайних” побутових сварок…“
Андрій Сухоруков, голова правління Міжнародної громадської організації “Міжнародне товариство прав людини — Українська Секція”: “Коли ми розглядали ці 28 справ, рекомендованих департаментом, виявилося абсолютне механістичне повторення всіх параметрів претендентів на помилування. Мовляв, добре прибирає вулицю, ввічливий з адміністрацією… Але ж це ні про що не говорить. Чого б фахівцям з колонії не написати, що один прочитав усю тюремну бібліотеку, інший — вишиванки робить і роздає в АТО. Щоб було видно людину… По-друге, в ідеалі мав би бути зворотний зв’язок з кандидатом на помилування. Хоча б поговорити з ним по телефону. Наприклад, я маю питання до одного молодого хлопця, який начебто категорично відмовляється спілкуватися і водночас не погоджується з вироком — і це дуже цікаво.
Важливе запитання: а що робити з людьми після помилування? Тим, хто помилуваний за рішенням президента, потрібен супровід. По суті, екс-засудженими держава не опікується. Чи є їм куди йти? Чи йти в нікуди…
Також ми, як члени комісії, маємо підписуватися під рішенням, яким у клопотанні відмовлено. Але як брати на себе таку відповідальність? Адже переглянути сотні таких справ бракує часу. Водночас не хочеться, щоб наша робота перетворилася на просту формальність“.
