Олександр Павліченко: “Ми зможемо повернути український Донбас виключно через його привабливість”
Правозахисник, експерт Харківської правозахисної групи Олександр Павліченко відстежує перебіг збройного конфлікту на Донбасі від самого початку. У складі декількох моніторингових місій об’їздив міста й селища лінії розмежування кілька разів.
Чому вирішення питання про виплату зарплат учителям в населених пунктах “сірої зони” на сході України і відбудова зруйнованих будинків “працюють” краще, аніж пропагандистські плакати, навіщо потрібно відкрити більше пунктів перетину на лінії розмежування, зрештою, як варто було б повертати Донбас, – про це в інтерв’ю з правозахисником.
“ВИРІШЕННЯ “ЗВИЧАЙНИХ” ЛЮДСЬКИХ ПИТАНЬ НАЙКРАЩЕ РОЗПОВІДАЮТЬ ПРО ПРАВА”
– Олександре Миколайовичу, за результатами поїздок до зони конфлікту, що найкритичніше, на вашу думку, потрібно зробити тут і сьогодні в цьому регіоні?
– Непросте запитання. У рамках роботи Харківської правозахисної групи (далі – ХПГ), яка є однією із 17 неурядових організацій коаліції “Справедливість заради миру на Донбасі”, ми моніторимо дотримання прав людини на лінії зіткнення на сході України. І коли вбачаємо порушення прав, намагаємося впливати на ситуацію, включаючи до роботи юристів, вдаючись до можливих правових засобів захисту.
Таким прикладом може бути невиплата в першій половині 2015 року зарплати вчителям в окремих селах у Дебальцевському районі на Світлодарській дузі, зокрема в Миронівському. До ХПГ по допомогу звернулися самі освітяни. З’ясувалося, що заборгованість пов’язана із тим, що фінансування мало йти через районний відділ освіти в Дебальцевому, яке вже було непідконтрольним українському уряду. А для цього потрібно було пройти кілька судів. Зрештою, на початок нового навчального року в вересні 2015 року всі заборгованості освітянам були сплачені.
Це лише одна історія. Але за моїми спостереженнями – інколи досить навіть просто озвучити вголос проблему, щоб розуміти, як її вирішувати.
Серед інших питань, якими займаються наші юристи, – питання документування випадків зникнення, поміщень в місця несвободи й утримання в них, завдання фізичної, матеріальної шкоди…
ДОВІДКА. У 97 справах за участю Харківської правозахисної групи були вичерпані засоби правового захисту на національному рівні, тож ХПГ надіслала заяви до Європейського суду. Серед них – справи стосовно полонених, 9 справ щодо поранень, 6 справ щодо убивств, 12 справ, пов’язаних з відбуванням покарання на непідконтрольній території, 68 справ, пов’язаних із пошкодженою або знищеною внаслідок бойових дій власністю.
До слова, майнових справ є більшість, це так звані “клонові” справи. Питання завдання шкоди приватній власності в результаті бойових дій на сході України є досить специфічним. Якщо йдеться про незначне завдання шкоди, як то розбиті шибки, пошкоджений фасад чи двері тощо, їх часто лагодять за рахунок міжнародних організацій або волонтерських організацій, інколи за кошти місцевих бюджетів. Якщо ж руйнування серйозні – то отримати відшкодування або відремонтувати втрачене в більшості випадків є важко досяжним.
Особливість розпорядження бюджетними коштами передбачає ремонт або відбудову муніципальної чи державної власності, що в якійсь мірі вирішує проблему із зруйнованими будівлями державної або комунальної власності. Та отримати кошти або матеріали на вщент зруйнований приватний будинок є реальною проблемою.
Ще одним проблемним є “банківське питання”. Харківська правозахисна група отримує звернення від осіб, які скористались незначним кредитом, інколи це тисяча-дві гривень. Не маючи можливості виплатити борг вчасно через збройний конфлікт, така особа потрапляє в боргову яму. А по факту ця людина – переселенець, який отримує в кращому випадку від держави близько 800 гривень допомоги, чого не вистачає навіть на проживання. У цей час банк вимагає уже не ту тисячу-дві, що він запозичив, а ще й додаткові сплати, пеню за весь час заборгованості. І це вже досить серйозні суми, які сягають понад 10 або 15 тисяч гривень. При цьому в колекторських листах висловлені погрози з вимогою виплатити борг. Часто зазначено, що в разі звернення до суду потрібно буде сплатити ще більшу суму – 20 і більше тисяч гривень, куди увійдуть ще й оплата послуг банківських адвокатів, судові збори тощо. І кредитна сума вже перевищує в 10 і більше разів запозичені кошти.
У такій ситуації людина просто не знає, що їй робити. Дехто ховається, не реагуючи на звернення. Хтось думає, що це вирішиться якось само собою. Разом з тим це інколи є перешкодою для осіб, які переїжджають на підконтрольну територію і намагаються на ній облаштувати своє життя, часто в скрутних умовах. Юристи ХПГ на місцях допомагають складати процесуальні документи, консультують, як діяти.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ – Олег Орлов: “Ситуація на Донбасі по той бік конфлікту”
Як на мене, вирішення юридичним шляхом “звичайних” людських проблем є найкращою ілюстрацією того, що такі права можуть бути захищені. І це є вкрай важливим для українських громадян на лінії розмежування.
“ДУЖЕ ВАЖЛИВИМ Є ВИБУДОВУВАННЯ СТОСУНКІВ З МІСЦЕВИМ НАСЕЛЕННЯМ”
– У ваших поїздках найважливішим є контакт з місцевим населенням. Чи можна розглядати це як крок до повернення Донбасу?
Безумовно. Питання симпатії місцевого населення чи навпаки її відсутності відносно української влади, українських військових залежить від різних чинників.
Найперше, це дії військової або військово-цивільної адміністрації, яка здійснює управління. Так, у селі Павлополі неподалік Маріуполя до сьогоднішнього дня військовими зайнята школа. Школа оточена колючим дротом, на її територію пройти не можна. З військової точки зору, школа – найбільш зручний об’єкт для того, щоб тримати оборону. Але ж… це не просто цивільний об’єкт. Це освітній заклад. І ось тут може бути точка неприйняття місцевого населення.
Схожа ситуація була в Трьохізбенці. У 2014 році добровольчий батальйон “Айдар” зайняв місцеву школу й дитячий садок у цьому селі. Я вже не кажу, в якому стані вони залишили школу… Після постою бійців школа потребувала дуже серйозного ремонту. І вчителі, які вичищали, а потім ремонтували школу, відгукувалися про таких захисників дуже іронічно. Усе це не формує позитивного образу військових.
Зрозуміло, що є умови ведення бойових дій, є надзвичайні обставини. Утім, слід зважати і на те, як місцеве населення буде сприймати кожну дію, ставлення військових до них.
У 2014–15 роках траплялись випадки, коли солдати їздили в нетверезому стані по селу, або комусь військовою технікою заїхали у ворота – при цьому місцеве населення ніколи не мало інформації, чи були притягнуті до відповідальності порушники зі складу військових. Один такий крок може сформувати негативний імідж, який буде дуже складно побороти іншими дуже хорошими речами.
Тому дуже важливим є вибудовування стосунків з місцевим населенням.
Інший приклад. У 2014 році обстрілюється Красногорівка. Уже на початку шкільного навчального року стає очевидним, що зруйноване газопостачання місцевої школи, і потрібно щось робити з переобладнанням котельної, аби школа могла працювати в зимовий період. Керівник цивільно-військової адміністрації вирішує – зняти й переставити твердопаливний котел з одного з розбитих промислових об’єктів і встановити його в школі. Без такого рішення керівництва школа б узимку в Красногорівці не працювала через холод. А до неї ходили учні ще з двох шкіл.
Жителі Красногорівки оцінили таку турботу, сказали, що це дії справжнього господаря, який думає про опалювальний сезон не тоді, коли впав перший сніг, а заздалегідь. Це образ управлінця, місцевого адміністратора, який дбає про нормальне життя, зокрема освіту, навіть за тих складних умов.
І це один з тих прикладів, який показує, що людина на своєму місці, і думає, як полегшити життя мешканцям цієї місцевості, а не підштовхувати їх виїжджати й поневірятися світами.
ДОВІДКА. Нині на непідконтрольній території проживають близько 3 мільйонів осіб. Близько 1 мільйона українських громадян стали біженцями в Росії. Понад 1,5 мільйона осіб вимушені були переселитися на підконтрольну українському уряду територію. Донбас зазнав значних людських втрат – там залишилися найменш мобільні люди.
Є документально зафіксовані факти – з непідконтрольної Україні території ведуться обстріли по об’єктах інфраструктури. Мета таких обстрілів – витиснути людей, щоб ця територія стала нежилою. У тій же Красногорівці була єдина україномовна школа – її цілеспрямовано розстріляли, фактично відразу після випускного в 2014 році.
Та варто додати, ситуація в населених пунктах поблизу лінії розмежування сьогодні у порівнянні з 2014–2015 роками змінилася. Якщо раніше відбувалась зачистка територій і відновлення правопорядку, то нині однією із нагальних проблем є відсутність налагоджених зв’язків між двома територіями – непідконтрольній і підконтрольній.
– Як же в таких умовах формувати імідж українського Донбасу?
– Як на мене, має бути максимально спрощено переїзд населення між територіями, зокрема підконтрольними і непідконтрольними. Обмеження переїзду з однієї території до іншої встановлено виключно через загрозу безпеки, але це на сьогодні вже не є виправданим. Усі особи, які переміщаються через лінію розмежування, є цивільними, часто це літні люди. Вони ніколи не брали участь у бойових діях, не долучені до сепаратистських процесів, а вимушені переїздити з однієї території на іншу для вирішення питань про пенсії, через родинні зв’язки, інколи навіть для того, щоб привезти продукти близьким…
Пунктів перетину, вочевидь, не вистачає, і для переходу з підконтрольної території на непідконтрольну треба витратити не менш, ніж декілька годин, а з дорогою до пункту перетину це віднімає ще більше часу. Тож місцеве населення переходить через неофіційні місця, які були в тій же Трьохізбенці, в Золотому, біля Торецька в Донецькій області.
Повірте, несанкціонованими дорогами не ходять терористи, швидше там відбуваються побутові обміни. Тому ми наголошуємо: має бути спрощена система і збільшено кількість пунктів перетину.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ – Левон Азізян: “Користь від перепусткової системи на лінії зіткнення є сумнівною…”
Другий момент, який формує позитивний імідж, – це той факт, що на підконтрольній території максимально відновлюється життя, особливо це стосується великих міст. Наприклад, Маріуполь – сьогодні немає сумніву, що це підконтрольне українському уряду місто, не зважаючи на близькість зони бойових дій. Люди там живуть мирним життям, навіть приїздять туди на море на відпочинок.
Відчуття мирного життя входить до прифронтової зони. Однак питання залучення населення до суспільно-економічного життя вкрай актуальне на сьогодні. Ті міста й селища, які були сателітами міст-мільйонників, як то Донецьк, мають розрив зв’язків: економічний, культурний, освітній.
Населення втрачає роботу навіть і на колись сталих фермерських господарствах, – і через бойові дії, і через те, що частина полів замінована… А значить ця територія не приваблива для інвесторів – вони не йдуть туди. Тож фактично населений пункт є, але зарплату в нім отримують хіба що працівники шкіл, медичних установ та інших бюджетних структур. А решта змушені виживати на пенсії родичів, або вести господарство, продаючи частину із вирощеного на ринку.
Ускладнює життя ще й те, що Донбас до початку бойових дій вважався економічно стабільним і заможним. Нині ж для людей втратити цю стабільність – додаткова психологічна травма.
Тому держава має дбати про те, щоб через інвестиції, через певні програми активізувати місцеве населення і його робочий потенціал. Щоб люди не перебивалися випадковими роботами, і щоб держава пролобіювала бізнес, заохотила його звернути увагу на ці території, сформувати ринок праці для місцевого населення.
ДІЗНАЙТЕСЯ БІЛЬШЕ – Анастасія Федченко: “Діти війни”
“УКРАЇНА ОБРАЛА СВІЙ ШЛЯХ – І В ЦЬОМУ НАША ПЕРЕМОГА”
– Олександре Миколайовичу, на початку розмови ви зауважили, що в Україні відсутня стратегія реінтеграції регіону…
– Так, на жаль, це досі не на часі. Але ми зможемо повернути український Донбас виключно через його привабливість.
Якщо подивитися ширше, Україна у зв’язку з євроінтеграційним, хоч і повільним рухом стає привабливою для міжнародної спільноти. І вже точно не через ідеологію. Але для підсилення ефекту має спрацювати економічний чинник.
Чим зманіпулювала свого часу Росія, коли говорила про Донбас-Росію-Новоросію? Йшлося про примітивні речі: більші зарплати, більші пенсії, краще життя. І вже сьогодні.
Спрацювала й ідеологія, замішана на стандартах Радянського Союзу, в яких виховувалися покоління, що сьогодні вже належать до “старшого покоління”. Чому були активно використані постулати “перемога”, “війна”, “пам’ять”, “жертви”? На таких ідеологічних позиціях будувалась ідеологія й інформаційна політика Радянського Союзу.
Моє покоління через це теж пройшло. Якось я почав вивчати ситуацію з юними героями, які стали символами – піонери, комсомольці… Виявилося, що всі вони загинули. Не було нікого, хто, вчинивши подвиг, залишився б живим. Власне, подвиг більшою мірою полягав у тому, що людина загинула. Це було формування ідеології камікадзе: найвищий подвиг – віддати життя. Тоді ти ставав героєм. Але якщо ти зробив те ж саме і залишився живий, то ти вже не настільки герой, і в герої-символи живі люди не потрапляли.
Однак на цьому будується ідеологія і виховання, зокрема, мешканців “ДНР”, “ЛНР”. І ця зрозуміла з радянських часів ідеологія заповнює порожнечу з 90-х років: коли із розпадом Союзу не було чітких ідеологічних орієнтирів. Україна в цьому процесі втратила понад 20 років часу. Тому ще одним з наших викликів є зміна в баченні міфологізованого минулого, наповнення його новими цінностями.
…Якщо не вдаватися в деталі, на Донбасі за останні двадцять п’ять років був встановлений такий собі новітній феодалізм. Тут не працювала належним чином правоохоронна система, суди. По суті, кілька кланів керували життям усього регіону, і мали більший вплив, аніж система державних органів. Відповідно, була вибудована ієрархія залежності від головних “феодалів”, однак про дотримання прав і захисту його в звичайному для правової держави порядку не йшлося.
І щось змінити, добитися своїх прав було фактично нереально. У таких умовах населення проживало кілька десятків років.
А тепер ми маємо ситуацію, коли місцеві незадоволені ані тією владою, яка була, ані тією, яка прийшла, ані будь-якою іншою. І це проблема. Як змінити їхнє ставлення, як мобілізувати на активне життя?
Тут потрібно запроваджувати хоча б ті стандарти, які хоч і не скрізь задовільно, але є й працюють у Західній чи Центральній Україні. Тобто на Схід має прийти більше свободи і водночас більше відповідальності за те, як облаштувати своє життя. Ні того, ні іншого в цьому регіоні не було. Система управління цим регіоном, яку створили й очолили Ахметов, Єфремов, інші місцеві можновладці, підпорядкувала й контролювала бізнес, систему державних органів, місцевого самоврядування.
Шахтарі, які ще в 80-х або 90-х роках виступали згуртованою протестною силою, активно страйкували, вимагали гідного життя, так само були підкорені цими неофеодалами.
Тож продовжуючи питання про те, як повернути привабливість регіону, слід сформувати серйозну реальну державну стратегію, яка враховуватиме і специфіку цього регіону.
Сьогодні йде фактично війна між Україною і Росією. На Донбасі немає ніякої громадянської війни, є втягування населення у конфлікт по різні боки барикад. Як тільки Росія перестане підтримувати зброєю, військовими кадрами, іншими ресурсами непідконтрольні Україні території, усе це відімре само собою.
Україна має рух уперед, починаючи з 2016 року. Відбулося певне закріплення “кордону”, ситуація в країні стабілізується. Україна обрала безвізовий режим, євроатлантичний напрямок. Це те, чого найбільше боялася Російська Федерація. І чим більше Україна буде входити в Європу – економічно, політично, ментально, тим більше вона віддалятиметься від пострадянського простору. І в цьому буде наша перемога.
Фото – Валерія Мезенцева, Центр інформації про права людини
