Оксана Забужко. Цитати довкола України

Дата: 13 Грудня 2015
A+ A- Підписатися

Кілька днів тому Львівська бізнес-школа Українського католицького університету організувала у Києві зустріч відомої письменниці Оксани Забужко з підприємцями. Тема мала назву: “Культура як національний наратив. Чи може бути успішною країна без CV?”.

Забужко говорила близько двох годин. Про українських політиків та промову віце-президента США Джозефа Байдена у Верховній Раді. Про необхідність написання власної, зрозумілої на Заході української історії про те, хто ми та чому воюємо з Росією. Про ставлення до Росії у “старій Європі” та причини такого ставлення.

Її виступ можна розбирати на цитати. Що ми й зробили.

Я маю кільканадцять років кар’єри на Заході, як найбільш перекладений україномовний автор – у 20 країнах світу. А це означає, що я знаю ці країни зсередини з точки зору їхнього книжкового ринку, медіаринку. І відповідно в мене є подвійна оптика – в тому, що сьогодні є Україна на світовій арені, в тому, наскільки вона загублена в якихось координатах власного самовизначення – політичного, інтелектуального, ментального, і чому вона загублена.

В Україні, в принципі, все, що відбувається не за “східним поребриком”, досі розгледіти складно. Залізної завіси ніби немає, подорожувати ви всі можете, але інформаційна завіса є.

Я послухала промову Байдена. Англомовну версію, те, що він справді говорив. Але водночас, розуміючи, що він говорить і чому він це говорить, і що він має на увазі, і що він в це вкладає, я розуміла, де відбувається оцей конфлікт культур. Оці перші 15 хвилин тупої тиші… При тому, що він, як добрий ритор, робив підказкові паузи в потрібних місцях, де він сподівався на оплески… Він звертався до політичної еліти незалежної держави, до зрілих державних мужів. Все було прекрасно – але адресат був неправильно прорахований. Перед ним сиділи люди, які перші 15 хвилин, коли він говорив, що в їхніх руках важіль історії, сприймали це, як ритуал, вони вважали, що це він ллє якусь воду, що це якась така обов’язкова риторика. І знуджено чекали, коли дорослий дядя перейде нарешті до роздачі пундиків і копняків.

“Польові дослідження українського сексу” нарешті вийшли французькою мовою. Книжка з друкарні вийшла 13 листопада, в ту саму чорну п’ятницю. І, відповідно, презентаційні заходи, на які я приїхала, розгорталися вже в контексті Парижа, сильно позначеного цим вірусом тихого страху, Парижа місцевих виборів, дуже проблемних, знаєте… Французам тепер значно врозумливіше почуття української загроженості,

Україна перестає бути такою дикою екзотикою, як це було ще донедавна. Прикро, що для цього треба було кровопролиттів, щоб люди починали чути інші культури, інших людей, і зникало оце самовдоволення.

Ми багато говоримо про російську пропаганду, про те, як росіяни про нас брешуть. В дійсності Росія, Сурков, ФСБ просто добре користають із тої ментальної матриці, котра в свідомості Заходу складалася навіть не десятиліттями, а століттями. Ми в категорії століть не мислимо – ми мислимо від виборів до виборів.

На французькій дитячій розмальовці, мапі світу, зображено Ейфелеву вежу – зрозуміло, бачить французьке дитятко, це Франція. Трошки південніше – італійський “чобіток”, на ньому – Пізанська вежа, трошки північніше – Колізей, ще трохи північніше – великий красивий млин, зрозуміло, це Голландія. Ще північніше на півострові сидить андерсенова русалонька – зрозуміло, Данія. Берлінська телевежа, Акрополь, а ось тут – ростуть ялинки. Починаючи, либонь, від Чехії. Вся так звана Центральна і Східна Європа – це місце, де ростуть ялинки, катаються на лижах, і приблизно на рівні Одеси – сніговичок. І зразу за цією територією – собор Василія Блаженного. І далі – матрьошки.

Зараз французькі дітки братимуть і розмальвуватимуть, і картина світу у них складатиметься відповідно до цієї мапи. І це стосується не тільки французьких діток.

І тут є відповідь на питання: “Ах, чому вони нас не розуміють?”, “Ах, чому Олланд верзе такі дурниці і збирається співробітничати з російської терористичною державою у боротьбі проти тероризму, незважаючи на весь контекст минулих двох років?“. Тому що тут ростуть ялинки! А там, де собор Василія Блаженного – отам вони знають.

Радянський Союз на Заході називали Росією, принаймні зі сталінських часів спадкоємство з Російською імперією не тільки не заперечувалось, а навпаки – всіляко культурно підкреслювалось. Вже в моєму поколінні, фільм “Адъютант его превосходительства”, який вийшов у 60-ті роки, мода на білогвардійство була культурно санкціонована і була абсолютно не дисидентською – вона була нормальною складовою державної політики.

Це традиція співпраці, яка відбувалася і продовжує відбуватися в імперській парадигмі, чого ми абсолютно не доглядаємо в сьогоднішній західній політиці. Ми не розуміємо, що країни старих демократій – це країни не тільки демократій, а ще й з урахуванням прикметника – “старих”. Це країни із збереженою спадкоємністю політичної і культурної традиції.

Західний політикум розгледів, що в Україні, на відміну від Росії, є громадянське суспільство. Байден у своїй промові видав короткий синопсис історії американської демократії – від батьків-засновників, включно з громадянською війною і так далі. Дуже наївно з нашого боку уявляти, ніби Америка – це країна без історії. Ніхто так не перечулений зі своєї історії, як американці, в котрих вона така, куценька.

Творення своїх еліт і аристократій з людей, які приїхали туди першими, спроба витворити свою традицію політичного класу у форматі не п’яти, не десяти років, а саме століть – про це говорив Байден, і він звертався з цим самим запалом американця, котрий знає, що таке бути піонером.

Ви сьогодні піонери, у ваших руках важіль колеса історії – і видно, що в нього очі від того горять, що він мало не заздрить цим людям, він мало так і не сказав: як вам класно, ви зараз можете стати оцими батьками-засновниками для вашої країни.

Це свідомість і ментальність західного політичного класу, і вона абсолютно відсутня в радянській культурі, якої ми всі є так чи інакше продуктами і спадкоємцями, бо вона нікуди не поділася.

Україна всі ці 24 роки своєї незалежності не говорить сама про себе. Вона не запропонувала Заходу своєї власної story.

Колись екс-президентка Латвії Вайра Віке-Фрайберга, народжена в діаспорі на Заході, тобто теж людина з подвійною оптикою, розповіла, що коли вона приїхала до Латвії – а вона стала першою жінкою-президенткою у Східній Європі – всі західні кореспонденти на неї налетіли, і всі вони говорили: “от ви пострадянська країна…”. Нормальна для нас самодефініція, так? Так от, третьому з них вона сказала: “Молодий чоловіче, підіть і прополощіть рота. Ми не пострадянська країна. Ми країна, яка була під окупацією і повернула собі незалежність”.

За рахунок чого Путін виграє? За рахунок story. Це війна, яка йде за те, хто продасть світові правдивішу і переконливішу історію. І ми її ще не починали робити, ми не усвідомили її необхідності.

В усіх країнах те саме питання: що почитати? Чому ви не видали англійською мовою, максимум на 60-80 сторінок, щоб ми розуміли, хто ви є? Мені каже топ-менеджер, банкір, що більше ніхто не буде читати, світ інформаційно перевантажений, я, мовляв, не буду спеціально сидіти і заглиблюватись в україністичні студії.

Ми лише вступили в добу справді серйозних геополітичних трансформацій, які включатимуть і Європу, і Схід, і багато чого ще. І ми аж ніяк не на острові. І витворення своєї історії – це абсолютний обов’язок держави. Без цього ніякі реформи ніколи не будуть успішними. Без цього ми лишатимемось територією, де ростуть ялинки. І будь-який Путін сьогоднішнього чи завтрашнього дня зможе сказати, що це несправжня країна…

Записала Вікторія Найдьонова, Центр інформації про права людини

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter