“Ми потрапили під дощ з уламків”: історія жінки, яка вижила після вибухів біля телевежі й пішла в тероборону

Дата: 25 Квітня 2022 Автор: Вікторія Кобиляцька
A+ A- Підписатися

На щастя, я вмить згадала, що нам розповідали на тренінгах, які я проходила перед війною. Наказала негайно вийти з автівки й лягти. Ігор ліг на дві секунди пізніше. Біля мого обличчя упав уламок і розірвався в мене на очах. Після цього я підвелася, Ігор також. І я побачила, що в нього йде кров з руки і з чола. Дощ з уламків тривав, тому ми побігли в безпечне місце”, – розповідає Єлизавета Козленко.

1 березня Росія завдала авіаційних ударів по телевежі та по території Бабиного Яру в Києві. Внаслідок обстрілу п’ятеро людей загинули, ще п’ятеро отримали поранення. Єлизавета була поряд з місцем вибуху й дивом вижила. Її колишній чоловік Ігор отримав кілька незначних поранень. Після цього випадку жінка вирішила піти в територіальну оборону. 

До війни Єлизавета була моніторкою клінічних досліджень: відвідувала лікарні по всій країні, щоб переконатися, що клінічні випробування проводяться згідно з міжнародними стандартами. Її життя було сповнене звітів та відряджень. Нині ж вона стала пресофіцеркою територіальної оборони. 

В інтерв’ю ZMINA Єлизавета Козленко розповіла про свій досвід проживання війни, про те, які правила допомогли їй вижити під час обстрілу, чим вона зараз займається в територіальній обороні й що зробить із сукнею під назвою “війна” після перемоги. 

“Допомогло те, що ми моментально вибігли з машини, допоки в неї не влетів перший уламок”

За два тижні до війни я вирішила, що лишаюся в Києві. Згодом зрозуміла, наскільки страшно це може бути, дізнавшись, як ворог поводився з нашим мирним населенням у маленьких містах довкола Києва. Я навіть такого не уявляла, бо все одно були ілюзії, що це як Друга світова, коли є фронт і є чіткий тил. А ще були думки про військові госпіталі – я хотіла бути медсестрою, допомагати й рятувати поранених. На жаль, вийшло все інакше. У нас у кожній квартирі – фронт. 

Спочатку волонтерила в Червоному Хресті. Допомагала чим могла, фінансово. Крім того, в моєму розпорядженні була моя автівка. Тому розвозила ліки та інші потрібні речі. Також із колишнім чоловіком ми разом волонтерили для тероборони. 

Мене дуже надихнула моя подруга, з якою ми разом навчалися в Могилянці. Вона соціолог, а я хімік. Але ми жили в одній кімнаті в гуртожитку на Троєщині й дружили. Коли почалася війна, вона пішла в тероборону. І я почала її одягати, давати їй свої речі… Так сталося, що коли ми везли їй ці речі, а потім верталися додому, то опинилися просто під телевежею на Дорогожичах, де пролунали два вибухи. 

Ми дивом вижили. Автівка була дуже пошкоджена. Довкола лежали п’ять мертвих тіл. Допомогло те, що ми моментально вибігли з машини, до того як у неї влетів перший уламок. Я швидко лягла на землю, закрила голову і відкрила рота. Думаю, це врятувало мене від поранень. Удруге я лягла вже на асфальт. Десь поряд зі мною щось розірвалося, але не на мені. Коли я побачила, що уламки продовжують падати, ми відбігли подалі. Чоловіка ранило, у двох місцях були серйозні кровотечі. Мене не зачепило взагалі. Я інструктувала Ігоря щодо зупинення крові, а сама набирала швидку. На тому кінці дроту просили назвати точну адресу, але на будинках не було табличок з назвою вулиці, тому ми не змогли цього зробити. 

Мені назвали адресу найближчої лікарні, я побігла й зупинила зустрічну автівку. Попросила водія не їхати туди, де йшов дощ з уламків, що палали, а натомість відвезти нас до лікарні. Він погодився, хоча в його машині на той момент уже також частково були вибиті вікна. Ігор провів ніч у реанімації, йому видалили уламки й відпустили додому. Наступного дня я забрала своє авто. Скло там вибило, панель керування вискочила і висіла на дротику. 

“Я за 30 хвилин зібрала рюкзак і поїхала в тероборону”

Після цього випадку мені в якийсь момент стало трохи страшно. Війна, ймовірність зґвалтування, полону, депортації до Росії і ці всі страшилки… Які насправді не страшилки, а реальність. Бо люди з Бучі й Ірпеня заплатили своїм життям, а ми в Києві відсиділися, тут було безпечно. І це жахливо, що ці люди взяли на себе весь удар. 

Ще на мене вплинув той фактор, що у квартирі дуже небезпечно. Ти постійно чекаєш, що у твій будинок “прилетить”. Тож коли мій друг – журналіст, артдиректор і фотограф – сказав, що є вакансія пресофіцерки в теробороні, я дуже зраділа. Не вагаючись, за 30 хвилин зібрала рюкзак і поїхала.

Зараз до моїх обов’язків входить спілкування з іноземною пресою, брати-давати інтерв’ю, робити переклади (я ідеально знаю англійську, на середньому рівні іспанську та португальську і на базовому – польську) і займатися всім-всім-всім, що з цим пов’язане. 

Моя робота в ТрО не обмежується пресофіцерством. Я іноді допомагаю “Госпітальєрам”: роблю переклад інтерв’ю, шукаю журналістів і просто знайомлю людей, які потрібні одне одному. Об’єдную їх. І використовую знання англійської на користь України всюди, де можна. Транслюю в соцмережах усі ключові меседжі. 

Є така ініціатива: “НародВійсько”. Це частина Української добровольчої армії Збройних сил України. Я займаюся їхньою англомовною сторінкою. Вона не досить розкручена, бо стартувала пізніше, ніж українськомовна. У нас є своя телестудія, де ведуча і директорка “Дикого театру” Ярослава Кравченко і політичний консультант Олексій Ковжун роблять прямі ефіри й розповідають історії спротиву українців та українок. Щодо мене, то я веду кілька напрямів: апдейт різних новин, переклад англійською, спростування російських фейків, пояснення-розжовування що і як. Плюс якийсь розважальний контент, фан про те, як ми робимо смерть ворогам. Але ця частина ще розвивається. 

Із Джоном Свіні в Бучі

Ключове – робота з іноземними журналістами. Наприклад, зараз допомагаю британському журналістові Джону Свіні, який з 2000 року документує і розслідує воєнні злочини Путіна. Він наразі в Києві. Щодня щось публікує про те, що тут відбувається. Ми вже були в Бучі, Ірпені та Бородянці, багато назнімали. Я його супроводжую в поїздках до звільнених від окупантів міст, допомагаю записувати подкасти, шукати студії, робити переклади… 

“Є три реакції на стрес: бий, біжи і завмирай”

На цій війні я від початку поставила собі кілька питань: хто я, яка моя роль і як я планую сприймати всі ці жахи, що відбуваються. Я дуже люблю психологію і знаю, що є три реакції на стрес: бий, біжи і завмирай. Завмирай – найгірша. Ти отримуєш найбільший посттравматичний стресовий розлад і найбільшу депресію. І ти дуже довго оговтуєшся від цієї травми, бо не переживаєш її, а консервуєш у тілі на дуже довгий час. І наслідки відповідні. Тому я обираю або бігти, або бити. І це про дуже активне волонтерство. 

У Бородянці

Почуваюся так, ніби я жінка на пагорбі. Стою, мене обвіває вітром, і я така: дайте мені росіян, я їх убиватиму [сміється]. Але поки їх немає, робитиму добру мирну справу: буду волонтерити. Такі думки й відчуття поки що мене тримають, на сорок якийсь там день війни. 

Коли я вперше повернулась у квартиру попрати, переодягнутись і якось відпочити, отримала від трьох чоловіків негативні коментарі. Мовляв, “як тебе взяли в тероборону, а мене ні? це в тебе такі класні знайомства?”

І це звучало як пасивна агресія, як претензія: от я вояк, я воював, у мене такий досвід, чому взяли тебе, а не мене?

Один коментар був дуже токсичний, а одна людина перебувала в стані алкогольного сп’яніння. Я сказала, що вчилася за кордоном, у мене хороша англійська, тому мене і взяли. І один чоловік відреагував так кумедно. “Ти маєш на увазі, що я тупий, тому мене не взяли?” – запитав він. Мене це трохи освіжило, але вирішила не реагувати, більше нічого не пояснювати й просто йти далі. 

У Бучі

Там, біля телевежі, я зрозуміла дві дуже важливі речі. Перше – що мені ще не пора йти з цього світу. Біля мене падали, розривались і вибухали гарячі уламки, я бачила вогонь і дим за п’ять сантиметрів від обличчя. Але мені – нічого, на моє тіло вони не впали. Після того я врятувала двох людей. Мого колишнього чоловіка і водія, який не доїхав до місця події, бо я його зупинила перед цими уламками й сказала везти нас у лікарню. І друге – якщо не пора, то я ще якісь важливі речі зроблю. І на війні, і в мирному житті. 

Якось увечері ми з одним знайомим іноземцем дивилися з балкона, як наше ППО випускає контратаку на російське щось. Нічне небо і п’ять вогників. Перший російський, і чотири наші за ним женуться. Усе це відбувається просто над моїм будинком, над нашими головами. І ця людина, яка ще не звикла до війни, каже: “Ти розумієш, що якщо щось упаде просто тут, то все – нам хана?” Я кажу: “Так. Це ж як на Різдво: наче Санта летить по небу зі своїми оленями. Merry Christmas!” Такий у мене чорний гумор, я сміюся смерті у вічі. Допоки можу, допоки мене щось береже. 

У Бородянці

Я зрозуміла, як люблю Київ і Україну. Лишаюся тут, скільки б не було небезпек. Це так класно – бути у своїй квартирі. І коли я нещодавно працювала дистанційно, то вже навіть не спускалась у сховище. Казала собі: залишайся в ліжку, тут тихо, тепло і комфортно, спи. І якщо навіть “прилетить”, то ти, як королева, будеш у своєму ліжку. Абсолютно спокійно думаю про це. Звісно, є адекватний страх. Є час, коли виконуєш усі правила безпеки, яким ти навчена. Але немає нічого зайвого, немає паніки й страху. І це дуже круто. 

“Мені дуже хочеться зараз лишатися в Україні. Ставати й відбудовувати Київ та інші міста”

Є люди для війни й не для війни. Ті, хто в цивільному житті були твоїми друзями й рідними, під час війни можуть утекти від тебе. Коли стається війна, всі знімають маски й показують свою справжню природу. Лишають бабусь-дідусів, котиків-песиків:  тільки б себе рятувати. Я бачила цю зраду тих, хто тікав. І я б ніколи цього не побачила, якби не війна. А ті, хто для війни, відразу мобілізуються, волонтерять, ідуть на військові вишколи та тренінги з тактичної медицини… І ви могли зовсім не бути близькими в мирний час, але війна вас об’єднує як найкращих друзів і родичів. 

До війни я підозрювала, що я “людина для війни”. Просто не приміряла повністю цю сукню під назвою “війна”, лише вдягала то один рукав, то інший. Прикладала до себе в дзеркалі, але не могла припустити, що я одягну її, бігатиму в ній, а не лише крутитимуся біля дзеркала. 

Для мене символ війни – це дуже зла, жорстока жінка, в якої немає ні жалю, ні емпатії. І вона в сукні. Але що робити з такою “сукнею” потім? Вона має лишатися в шафі. Може ти її ніколи не вдягнеш як весільну, випускну чи як більшість суконь, які ми, дівчата, ніколи потім не вдягаємо. Проте вона завжди має нагадувати, що ніколи більше, ніколи знову. Це і мемуари, і трофей, і сторінки з твоєї книги життя. І ти час від часу дивишся на цю сукню, дітям, онукам показуєш, ви разом її чіпаєте, розглядаєте… Бо все треба проживати. Не відкладати на потім, не ховати кудись углиб. А плакати й кричати тут і зараз. 

Коли закінчиться війна, я робитиму якісь речі, яких нам усім не вистачає. Якщо починати з банального, з побуту, то це піти в ті улюблені ресторани, які відкриються. І друге – не гаяти часу, не гаяти свого життя і продовжувати реалізовувати свої мрії. У мене є мрія про власний бізнес. Нарешті робитиму те, що поставила на паузу під час війни. Не втрачати жодного дня, бо кожен день важливий. І, можливо, буде якась подорож за кордон. Але немає в мене такого одного місця, куди я б після війни хотіла поїхати. Ні, мені дуже хочеться зараз лишатися в Україні. Ставати й відбудовувати Київ та інші міста. 

Усі фото надала Єлизавета Козленко

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: