Маріупольський режисер Анатолій Левченко, який 10 місяців провів в полоні, відроджує свій театр “Терра Інкогніта”
Художній керівник першого недержавного театру Донеччини “Терра Інкогніта” Анатолій Левченко відроджує роботу свого театру в Києві. Він разом з дружиною та сином, який має аутизм, пережив облогу рідного Маріуполя, а потім ще 10 місяців провів у в’язниці “ДНР” через свою патріотичну позицію. Зрештою у 2023 році йому вдалось виїхати з окупації на підконтрольну Україні територію. Цьому сприяв Центр прав людини ZMINA.
Минулого тижня режисер провів у столиці пресконференцію за участю друзів, колег та партнерів, де анонсував відродження першого недержавного театру Донеччини “Терра Інкогніта” й розповів про перші вистави, а також про підтримку тих, хто допомагає йому відновлювати справу життя.
Фото: УКМЦ
Режисер Анатолій Левченко. Фото: УКМЦ“Я сподіваюсь, що таке світло буде і для нашого театру, і для всього регіону, і для культури також. За три роки до війни ми встигли зробити майже 20 проєктів. Для невеличкого колективу це серйозна кількість. Ми відроджуємось, аби продовжити нашу діяльність”, – говорить режисер Анатолій Левченко.
За його словами, дія п’єси “Світло в кінці тунелю” розгортається в приміщенні міського моргу, де дві молоді жінки виявилися замкненими на ніч. Все, що залишається, – ділитися думками, страхами, надіями і перебирати можливі версії того, що сталося. Головна ідея п’єси — відчути справжню важливість деяких базових цінностей: наприклад, усвідомити, що без свободи вибору, без права ухвалювати самостійні рішення і нести за них відповідальність життя людини стає, можливо, більш легким і простішим, але позбавляється сенсу і глузду.
Доктор філософії з мистецтвознавства, професор, голова правління Київської організації Товариства “Знання” Василь Неволов під час презентації пригадав, як він багато років тому керував мережею державних театрів і в той же час уважно слідкував за появою альтернативних театрів, бо, на його думку, саме до них була звернена увага суспільства, саме вони несли нову енергію, відповідали викликам часу.
“Недержавні театри були сміливіші, відвертіші, театральніші. І, коли Анатолій Левченко зробив свій театр, я, дійсно, був захоплений цим, зокрема виставою “Сватання на Гончарівці” в новому, так би мовити, прочитанні. Це засвідчило, що режисер має багато творчих ідей, він здатний мислити сьогоденням попри те все, що пережив”, – говорить Василь Неволов.
Мистецтвознавець також звертає увагу на те, що Левченко у кожній своїй виставі показує громадянську позицію, чим живе соціум, що сьогодні болить суспільству, і це саме те, чого чекає український глядач.
Український політик, а також президент громадської спілки “Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання Бойове братерство України” Павло Жебрівський добре знає Анатолія Левченка по роботі на Донеччині. У той час, коли він очолював Донецьку обласну військово-цивільну адміністрацію, був запит від культурної спільноти Маріуполя перейменувати театр, зокрема, прибрати з його назви слово “російський” і тим самим нагадати містянам історію українського театрального мистецтва, оновити репертуар і дати дорогу молодим українським режисерам.
Президент ГС “Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання Бойове Братерство України” Павло Жебрівський. Фото: УКМЦ“Мені здається, що сьогодні суспільство не до кінця розуміє, що таке українська ідентичність, якою є роль культури для становлення держави. Сьогодні росіяни воюють проти української національної ідентичності. Тобто те, що вони хочуть витравити, викорінити, знищити, нам треба утверджувати і посилювати. І, по правді, для української нації та держави не менш значущою є культура, а особливо театр”, – сказав Павло Жебрівський.
Театр “Терра Інкогніта” саме з тих, які утверджують українську ідентичність. І, на думку Жебрівського, досить показувати українців якимись недолугими “стецьками”, а так звану інтелігенцію – як таку, що розмовляє московською говіркою.
“Допоки ми не усвідомимо гордість, гідність українця, що українець – це один з найбільших достойників у світі, до тих пір всякий непотріб буде нападати на Україну”, – підсумував Жебрівський.
Член Донбаської регіональної ради реформ правосуддя проєкту ЄС “Право-Justice” Альвідас Медалінскас знає режисера Анатолія Левченка понад сім років. Для донорів важливо було протягом років підтримувати донецький регіон, зокрема і в боротьбі проти російської гібридної війни. У цьому контексті театр зіграв свою роль. Він залучав як юнацьку аудиторію, так і дорослих глядачів до перегляду українських вистав та змушував переосмислювати реальність.
“Я радий, що театр відроджується і що життя продовжується, – говорить Альвідас Медалінскас.
Керівниця напрямку із захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна, розповіла, що із режисером Анатолієм Левченком вони особисто зустрілися вперше під час пресконференції.
Керівниця напрямку із захисту громадянського суспільства Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна. Фото: УКМЦ“Раніше ми не знали одне одного, я нічого не знала про пана Анатолія. Я лише чула, що режисера Маріупольського театру викрали росіяни і він у полоні. Згодом до мене звернувся друг Анатолія і сказав, що режисера потрібно вивезти з окупації. Звісно, таку людину, як Анатолій Левченко, потрібно було вивезти з окупації, адже йому загрожував новий полон”, – пригадує Людмила Янкіна.
За словами правозахисниці, вона одразу почала перемовини з кількома організаціями, які займаються вивезенням людей з окупованих територій.
“Вивезення Анатолія Левченка для нас було, дійсно, важливим завданням. І коли вже це все сталося, коли наш донор підтвердив можливість виділення коштів на вивезення режисера з родиною, і потім, коли Анатолій зателефонував вже з мирної території, прислав фотографії, що він вже знаходиться на свободі, я заплакала”, – розповідає Янкіна.
Вона нагадала, що Центр прав людини ZMINA займається підтримкою цивільних заручників, тобто людей, яких незаконно позбавили свободи на тимчасово окупованих територіях представники РФ, і організація постійно отримує запити від таких людей або від їхніх родичів. На думку правозахисниці, сьогодні якомога більше людей мають спрямовувати свої зусилля на підтримку людей в окупації.
“Це не просто історія якоїсь окремої сім’ї, це про збереження нашої спадщини, культурної спадщини, це про збереження нашого народу”, – додала Людмила Янкіна.
Режисер, хореограф, дослідник, співзасновник та представник міжнародного благодійного фонду “Імпульс трансформація платформа” Віктор Рубан говорить, що під час війни з’явилось нове розуміння того, що нині потрібно підтримувати усілякими способами незалежних митців, незалежні ініціативи і генерувати кошти для відновлення і продовження їхньої діяльності. Саме його організація надала грант Анатолію Левченку на відродження театру і продовження його роботи.
“Культура сьогодні є дуже важливою. Вона знаходить можливості для змін у суспільстві, для спротиву, переосмислення в реальному часі разом з глядачем. І саме тому ми підтримуємо наше культурне середовище. Завдяки підтримці іноземних партнерів, зокрема з Литви, США, а загалом з 23 країн світу, ми змогли надати адресну допомогу понад 480 митцям і діячам культури в межах грантів екстреної допомоги”, – зазначив Віктор Рубан.
За понад два роки повномасштабної війни Віктор Рубан разом з партнерами з 54 країн світу організував десятки онлайн-показів театральних вистав у більш як 20 країнах світу. На його думку, це яскравий і дієвий інструмент культурної дипломатії, який допомагає донести іноземній аудиторії українську культуру.
Драматургиня, культурологиня, перекладачка, а також керівниця відділу драматургічних проєктів НЦТМ імені Леся Курбаса Неда Неждана (Надія Мірошниченко) також долучилася до відродження театру. У першій п’єсі звучать важливі, на її погляд, питання: як змінилися люди в незалежній Україні, чи готові вони до свободи, чи готові вони до відповідальності, чи можлива взагалі ця свобода, коли поруч є так званий Радянський Союз в особі Росії.
Драматургиня, культурологиня, перекладачка, керівниця відділу драматургічних проєктів НЦТМ імені Леся Курбаса Неда Неждана (Надія Мірошниченко). Фото: УКМЦДраматургиня пригадує свої студентські часи і той час, коли вона вперше побувала в Донецькому театрі. Її він нагадав “провінцію русского міра”. Проте з часом, коли театр очолив Анатолій Левченко, він заграв новими барвами.
“Наші вистави були реальною бомбою: як в патріотичних сенсах, так і в художніх. Ми показували через образи і містерію перетворення громадського спротиву на Майдані в щось нове. І ті попередження, на жаль, не були почутими. Ми також показували минуле і навіть не могли уявити, що знову будуть репресії, голод вже у новій окупації”, – розповідає Неда Неждана.
Під час війни театр має говорити про живих і тих, хто не зміг вибратися з окупації, полону, загинув від рук російського ворога. Більшість вистав – це присвята українцям. І в цьому є сила, переконана драматургиня.
У світовій історії були періоди, коли церква заперечувала театр. Проте це в минулому, сьогодні ж суспільство знову стоїть на перетині культур і цивілізацій. На думку протоієрея, а в минулому настоятеля храму Пантелеймона Цілителя Православної церкви України у Маріуполі Володимира Коскіна сьогодні ми бачимо, що та війна, яка ведеться на теренах України, це здебільшого не війна армій, це війна символів, наративів, свідомості: рабської і свободи.
Протоієрей, а в минулому настоятель храму Пантелеймона Цілителя Православної церкви України у Маріуполі Володимир Коскін. Фото: УКМЦ“У цій війні я втратив маму. Вона загинула в Маріуполі. Для мене це храм, який згорів у пеклі цієї війни. Скажу, що вистави пана Анатолія дають можливість переосмислити життя. З перших звуків, з перших нот вони захоплюють і тримають до останньої хвилини. В кінці ти не можеш перевести дух, ти переосмислюєш побачене, перезавантажуєшся ще глибше”, – сказав Володимир Коскін.
Виставу “Світло в кінці тунелю” за п’єсою Неди Нежданої наразі можна переглянути в Центрі Леся Курбаса. А згодом, за задумом режисера, й в інших містах України та й за кордоном.
