Людмила. Український Януш Корчак
Луганчанку Людмилу інколи називають “українським Янушом Корчаком”. У таборі смерті Треблінка польський лікар, письменник і педагог Януш Корчак залишався з дітьми до кінця, і з ними ж пішов на смерть. Коли керівниця народного ансамблю “Сувенір” Людмила Бобкова, перебувавши в Болгарії на фестивалі, дізналася, що Луганськ бомблять, рішуче сказала: “Під бомби я дітей не повезу”…
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
Ми поїхали з Луганська, коли вже були мітинги, і ми боялись, що взагалі не виїдемо. Коли були в Болгарії, справи зайшли занадто далеко, постало питання, куди повертатись, #я сказала, що дітей в Луганськ під бомби не повезу. Коли приймали рішення в Болгарії – це було моє і дітей рішення. Болгари пропонували прийняти нас у себе, оформити через консульство, після фестивалю ми ще якийсь час залишались у Болгарії, всі витрати з нашого перебування вони взяли на себе. Почали обговорювати з друзями, знайомими, громадською організацією, начальником управління культури Луганська – вони сказали: дітей не вези в жодному разі, щось вигадаємо. Потім повідомили, що приймуть нас у Рибаківці в Миколаївській області.
#Коли ми виїхали, нас було 45 людей, потім деяких дітей батьки в Київ забрали, деяких – у Харків, Дніпропетровськ, і зараз у нас тут залишилось 15 дітей. Деякі діти під’їхали до нас, котрі не були в Болгарії. Кажуть, ще приїдуть. Це була велика сім’я – батьки та діти.
У Рибаківці ми перебували два з половиною місяці. Обласна адміністрація Миколаєва два з половиною місяці годувала нас безкоштовно, 45 осіб.
#У серпні я приїхала в Миколаїв, в управління освіти з питанням, як мені бути, дітям треба десь вчитись, визначатись, ми не проти об’єднуватись, шукати спільно квартиру. Тут заходить директор фестивалю і каже: нікуди я вас не відпускаю, я забираю вас до себе в академію. Ми їй настільки вдячні, вона нам допомогла знайти квартиру недорого, з Рибаківки дали ліжка, подушки, покривала та інше – дуже допомогли. Ще допомога від держави – прийняли на роботу, добились, дзвонили в Київ, що ми працюємо як народний ансамбль танцю, а не просто танцювальний гурток. У нас буде 20 років колективу, ми зараз набираємо дітей, щоб не втратити звання “народного”.
#Мені незнайомі люди телефонували і запитували: “Що потрібно? Яка допомога потрібна?”, просто в оголошенні давали мій номер телефону, і така доброзичливість була. Я їм всім настільки вдячна! Ми на Новий рік запрошували всіх, хто нам допомагав. Зараз ми відчуваємо, що стали на ноги. Деколи вони самі телефонують: “Як ви, нормально?” – “Нормально”.
Коли ситуація загострилася, СБУ [у Луганську] захопили, у нас біль у душі був, і #ми поставили номер “Молитва про Україну”. Ідея була моя, номер народився в нас приблизно за дві репетиції. Ми вперше з ним виступили в Луганську, у сквері, на День Перемоги. Люди стояли, дивились, плакали, бабусі хрестились – “Ой, дітки”. Реакція – справді, за Україну молитись потрібно.
#У мене дві подруги в Луганську, в однієї мама хвора, не може покинути, в іншої – собака. Ми постійно телефонуємо одна одній, розмовляємо. Вони тільки за Україну, вони проти того, що там відбувається. Ми однодумці, мислимо однаково. Так само і в Миколаєві, вочевидь. Ті, хто думає інакше, вони нас навіть зрадниками називають там. У тому ж Центрі творчості є такі, вони думають тільки про власні амбіції, а не думають про майбутнє, про дітей.
#Деякі кажуть: “А якщо нема куди їхати?”. Ну як це – нема куди? Нам теж не було куди. Якщо людина вміє працювати і спілкуватись, будь-хто виживе та знайде роботу, і місце, я вважаю. Декому справді нема куди, я розумію – люди з інвалідністю: в мене друзі привезли в Одесу людину з інвалідністю і батька – знайшли в собі сили. Знаходити в собі сили треба, людина – це людина.
#Зараз у наших дітей з’явилось багато друзів із Миколаєва. Напевне, підхід до дітей і самі діти допомогли встати на ноги. Спочатку дітей із Миколаєва було мало, ми питали: “Друзі, може хтось з класу до нас хоче прийти?”. Але вони боялись прийти до нас і вже потім нам говорили: “А ми боялись до вас записуватись, хоч бачили, як ви добре танцюєте”.
Історія Людмили представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото Дани Верстак та із сімейного архіву.
