“Кохання на виживання”: шоу для розваги чи інструкція з токсичних стосунків

Шоу “Кохання на виживання” давно перестало бути просто реаліті про закохані пари – воно перетворилося на дзеркало справжніх стосунків, за якими спостерігають мільйони глядачів. Новий сезон демонструє цілий спектр “червоних прапорців”: ревнощі, контроль, маніпуляції та брак довіри – ті сигнали, які в реальному житті попереджають про емоційно небезпечні стосунки.

На екрані учасники переживають конфлікти під постійним наглядом камер, а шоу подає це як “любовну драму” з гострими діалогами, криками й сльозами, майже не показуючи наслідків цієї токсичної поведінки. Для глядача це видовищно й емоційно, але за красивим монтажем ховаються реальні патерни, які у житті можуть призвести до значного психологічного дискомфорту.

ZMINA проаналізувала три випуски нового сезону та поспілкувалася з психологом Іоаном Плаксою про те, як подібні шоу впливають на молодь і підлітків, що шукають приклади для наслідування, та чому небезпечні меседжі, які подаються як “любовна драма”, можуть сприйматися як норма.

Шоу “Кохання на виживання”, ведуча Ліда Лі. Фото: Київстар ТБ

Наразі на телебаченні та ютубі виходить шостий сезон реаліті-шоу “Кохання на виживання”. Проєкт подають як розвагу – емоційну, гучну, але часом дуже шокуючу. Такий собі український “Форт Буаяр” з психологічними челенжами. Формально це історії пар, які перевіряють свої стосунки на міцність в екстремальних чи стресових умовах. Насправді ж шоу – телевізійний експеримент над уявленнями про любов, довіру та допустиму поведінку в парі. Дивитися його можна не лише для розвантаження мозку від побутових питань та власних проблем, а й крізь призму прав людини.

Формат шоу побудований на випробуваннях: екстремальні завдання, “перевірки на вірність”, детектор брехні. Пари регулярно потрапляють у стресові ситуації, зазнають публічного приниження або морального тиску. Камери фіксують конфлікти, сльози, агресію, і це подають як доказ “справжніх” почуттів або їхньої відсутності. За кожне успішно пройдене випробування пара отримує ключ, яким згодом може відкрити скриньку. Максимальна сума виграшу за всі завдання становить 100 тисяч гривень.

Кожен новий сезон не відходить від цієї логіки, проте щоразу ставки підвищуються: більше емоцій, складніші завдання, відвертіші зізнання. Особисті межі учасників знову стають частиною сценарію, а інтимні теми використовують, щоб утримати увагу глядача. Усе це подають як нормальний спосіб “розібратися у стосунках”.

Шоу має велику аудиторію і кілька сезонів стабільно тримається в ефірі. Його активно дивляться молоді люди, підлітки – ті, хто лише формує власне уявлення про кохання, партнерство та ролі у парі. Саме тому “Кохання на виживання” впливає на світогляд глядачів більше, ніж здається.

У медіасередовищі проєкт займає нішу “емоційної правди”, показуючи те, про що зазвичай мовчать – як це було з шоу на кшталт “Екси”, “Половинки”, “Кохана, ми вбиваємо дітей” тощо. Але разом з тим шоу транслює конкретні моделі поведінки, і часто – дуже небезпечні та погані для наслідування. Ревнощі подають як норму, контроль – як турботу, психологічний тиск чи навіть фізичне насильство – як допустимий спосіб “розв’язати проблему”.

Питання не лише в демонстрації цих моделей. Воно в тому, що шоу їх недостатньо критикує. Агресія, приниження, маніпуляції часто залишаються без оцінки, а іноді навіть подаються як певний етап “справжнього кохання”, яке ще можна врятувати.

Реаліті-шоу не просто відображають реальність – часто вони формують її. Глядачі підсвідомо засвоюють правила гри: як “має” поводитися чоловік, що може “стерпіти” жінка, де закінчується любов і починається контроль. Меседжі закріплюються саме тому, що їх подають у легкому, емоційному, нібито невинному форматі.

Тому розмова про “Кохання на виживання” – не лише про одне шоу. Це про те, які стосунки телебачення пропонує вважати нормою і чи готове суспільство ставити ці сценарії під сумнів.

Домашнє насильство в кадрі

Щоб зрозуміти, які неочевидні проблеми транслює шоу, пропонуємо проаналізувати три випуски нового, шостого сезону. Один із них особливо привертає увагу – епізод за участі подружньої пари Наталі та Олександра, що називається “Карає дружину мовчанням і агресією”. Тут вперше так відверто звучать зізнання про фізичне насильство, фінансовий контроль, психологічний тиск і загрозу безпеці дитини. Те, що зазвичай залишається за зачиненими дверима, стає частиною телевізійного сюжету.

Цей випуск подають як чергову “кризу стосунків”, яку нібито можна подолати через випробування і перевірки. Але вже самі розповіді Наталі та реакції Олександра вказують на серйозні порушення, які виходять за межі конфлікту в парі й потрапляють під визначення домашнього насильства. 

У кадрі проявляються різні форми насильства. Наталя описує системні приниження, ігнорування її слів, покарання мовчанням, фінансовий контроль і страх перед реакцією партнера. Це не поодинокі конфлікти, а замкнуте коло насильницької поведінки.

Олександр відкрито визнає фізичне насильство, але подає його як “реакцію” або “відповідь на провокацію”. Така риторика класично перекладає відповідальність на постраждалу. Кожен випадок насильства в кадрі чоловік пояснює зовнішніми чинниками: “вона довела”, “був конфлікт”, “емоційно виводить”. Зрештою агресію нормалізують і виправдовують, замість того щоб назвати її неприпустимою.

Окремо варто звернути увагу на економічне насильство. Олександр контролює витрати Наталі, принижує її потреби і навмисно обмежує жінку у грошах. Наталя – мама маленької дитини, фінансово залежна, змушена просити кошти навіть на хліб. Ця залежність не лише ускладнює вихід із насильницьких стосунків, а й сама по собі стає інструментом контролю.

Ще один тривожний момент – свідчення про фізичне та психологічне насильство щодо дитини. Наталя описує фізичні удари та залякування, а шоу подає це як “важку сімейну правду”, але не показує необхідних механізмів захисту. Через це насильство ризикує сприйматися глядачем як черговий драматичний елемент, а не злочин.

Психологічне насильство проявляється не менш явно: покарання мовчанням, знецінення емоцій, насмішки над сльозами, демонстративна холодність. Наталя каже, що боїться говорити, бо “отримує за свої слова”, і що навчилася мовчати, щоб “вберегти себе”. Це типовий наслідок тривалого насильства – самоцензура і постійний страх.

Формат шоу робить ситуацію ще більш небезпечнішою. Замість чіткого окреслення меж того, що насильство неприпустиме, глядачеві пропонують спостерігати за “перевихованням” агресора через випробування, стрес і фізичні поєдинки – його буквально бʼє професійний боксер, щоб показати, як в аналогічних ситуаціях себе відчуває Наталя. Це створює ілюзію, що проблему можна “пропрацювати” всередині телешоу, без реальної відповідальності і допомоги фахівців.

Випуск також підсилює наратив “потерпіла теж відповідальна”. Наталя змушена виправдовуватися, пояснювати свою поведінку та емоції. Натомість агресія Олександра подається як зрозуміла, якщо “розібратися у причинах” (основною “причиною” є зрада з боку Наталі). У правозахисному контексті це одна з найшкідливіших рамок – вона утримує жінок у насильницьких стосунках.

Безпека в епізоді все ж не лишається зовсім поза увагою: кілька разів на екрані транслюють номери гарячої лінії, куди можна звернутися у разі насильства, а ведуча неодноразово наголошує, що парі слід працювати з фахівцем та отримати психологічну допомогу.

У підсумку цей випуск показує, як реальне домашнє насильство може опинитися в розважальному форматі та подаватися як “звичайна проблема у стосунках”. З точки зору прав людини це історія – про системне порушення прав жінки і дитини, яку не можна романтизувати, виправдовувати чи використовувати як елемент розважального шоу.

Культура недовіри до партнера та внутрішня мізогінія

В іншому випуску, що має назву “Крах довіри чи шанс на новий початок?”, показані контроль, ревнощі, маніпуляції, відсутність довіри та емпатії – усе те, що в реальному житті веде до вигорання. Шоу “запаковує” цю токсичність у розвагу, але для глядача з досвідом – це урок: тиждень виживання в екстремальних умовах не замінює справжньої роботи над стосунками.

Перший і найбільш помітний “червоний прапорець” стосунків Юлії та Валентина, – це надмірний контроль. Юлія постійно говорить про необхідність слідкувати за кожним кроком Валентина: його похід у магазин чи на тренування у своїй уяві вона перетворює на маленький катастрофічний сценарій. В її турботі ховається патерн співзалежності: свобода партнера сприймається як загроза, а любов романтизує опіку. 

Брак довіри пронизує стосунки пари наскрізь. Юлія зізнається, що довіряє Валентину лише на 90%, і ревнує його до жінок на тренуваннях. Вона постійно перевіряє його, іноді уявляючи, як непомітно поставить геомітку на його телефоні. Валентин водночас відчуває себе “неповносправним” через постійні сумніви дружини. Шоу демонструє це через поліграф і приховані камери, показуючи певний парадокс: пара разом шість років, але довіра між ними так і не з’явилася.

Сексуальна несумісність – ще один болючий аспект цих стосунків. Юлія називає себе асексуалкою і . і симулює задоволення, щоб “заохотити Валентина скоріше закінчити”. Дівчина також маніпулює сексом, приміром, обіцяючи своєму чоловіку щоденну близькість за виконання побутових справ або за певні подарунки – наприклад, просить забрати кішку з дачі.

Ще одним важливим моментом є те, що в епізоді неодноразово звучить знецінення інших жінок – зокрема підліток і молодих дівчат – підставних акторок, які перевіряють Валентина на вірність, Юлія називає їх “малолітніми проститутками” та навішує на них інші образливі ярлики. Такі репліки не лише стигматизують жінок і дівчат за сам факт їхньої присутності поруч з чоловіком, а й перекладають відповідальність за можливу зраду з партнера на “інших”. Це типовий приклад внутрішньої мізогінії, коли об’єктом осуду стають жінки, а не поведінка чоловіка і рівень довіри в парі.

У цій системі Юлія змушена конкурувати не лише за увагу партнера, а й за право бути “достатньо правильною”. Будь-яка інша жінка автоматично сприймається як загроза, а не як нейтральна фігура. Це наслідок культури, у якій вірність чоловіка нібито залежить не від його рішень, а від поведінки жінки поруч із ним.

Але “вишенькою на торті” у цьому випуску є те, як Валентин нав’язує Юлії думку про те, що вона повинна стати матір’ю. Дівчина не хоче дітей не через егоїзм чи боязнь дорослішання, а через власні цінності та життєві пріоритети. Вона виросла, доглядаючи за братами та сестрами, і просто не відчуває готовності або бажання стати матір’ю. Це абсолютно нормальне і здорове рішення – не кожна людина взагалі має прагнути батьківства. Проблема в парі полягає не в її виборі, а в тому, що Валентин мріє про дітей, і в цьому їхні очікування розходяться.

Урешті-решт, цей випуск радше про тріщини у стосунках, ніж про перемогу над екстремальними умовами. Навіть у гарно змонтованих кадрах любов не витримує ілюзій, та істина проста: повага до власних меж, довіра і право на власні життєві вибори – от що насправді робить стосунки сильними. Але це вже зовсім інша історія.

Чоловіки з минулого, жінки з майбутнього

У ще одному епізоді – “Знецінення чи любов?” – конфлікт між учасниками зводиться не до ревнощів чи емоційних зривів, а до значно глибшої теми – різних уявлень про роль жінки й чоловіка в парі. Історія Поліни та Максима наочно показує зіткнення двох моделей життя, які в українському суспільстві досі часто співіснують поруч.

Максиму 20 років, але його уявлення про партнерство сформувалися в родині, де вся побутова й емоційна робота лежала на бабусі, а чоловіки були радше споживачами цієї праці. Він прямо про це говорить: бабуся готувала, прала, прасувала, доглядала трьох чоловіків – і саме таку схему він сприймає як норму. Не як один із варіантів, а як базову установку.

Поліна представляє інший підхід. Вона не заперечує важливість побуту, але не приймає логіку, за якої має “навчитися” бути зручною, тоді як чоловік взагалі не зобов’язаний змінюватися. Її позиція проста: якщо вона працює, заробляє й бере участь у спільному побуті, то не повинна автоматично виконувати роль жінки з минулого покоління.

Їхній конфлікт насправді далеко не про немиту підлогу чи непрасовану білизну. Це конфлікт про владу і про те, хто встановлює норму. Максим постійно використовує риторику виховання: він “пояснює на майбутнє”, “ставить рамки”, “вчить, поки не пізно”. У цій логіці Поліна – не рівна партнерка, а “проєкт”, який потрібно довести до правильного стану. Тому будь-яка її дія легко знецінюється.

Показовий момент: Максим називає Поліну лінивою й неохайною, докладно перераховує власні побутові зусилля, але не ставить під сумнів сам принцип, що побут – це її зона відповідальності за замовчуванням. Коли Поліна запитує, чому змінюватися має вона, а не він, відповідь звучить максимально прямо: “Бо ти ж жінка”. Без пояснень і аргументів, а як очевидна істина.

Випробування, яке відбувалося на фермі, на якийсь час змінює цю динаміку. У ньому Максим стикається з фізично складною і виснажливою роботою, відчуває втому й страх. Поліна ж бере на себе турботу, організацію процесів і роботу з дітьми. Саме тут з’являється те, чого в їхніх стосунках майже не було, – відчуття команди. Вони перестають змагатися й починають співпрацювати не як “чоловік і жінка”, а як партнери.

Утім, навіть цей досвід не знімає головного протиріччя. Максим говорить про рівний розподіл обов’язків обережно, ніби про тимчасовий експеримент. Для Поліни ж цей епізод стає підтвердженням того, що стосунки можуть існувати й без принижень та постійного контролю.

Важливо й те, як шоу подає цю історію. Формат балансує між спробами говорити про рівність і одночасною нормалізацією проблемної поведінки. Агресивні висловлювання Максима, знецінення та образи часто залишаються без чіткої оцінки й подаються як “прямолінійність”, “щирість” або “традиційність”.

Цей випуск – не стільки про кохання, скільки про зіткнення двох способів життя. Один ґрунтується на безоплатній жіночій праці й терпінні, інший – на прагненні до партнерства й самореалізації. Поліна не хоче повторювати долю бабусі Максима. А Максим поки що не готовий повністю відмовитися від ролі чоловіка, для якого турбота – це те, що має бути повністю забезпечене іншою людиною.

У коментарях до випуску одна з глядачок дуже влучно відрефлексувала, зазначивши, що головний конфлікт у багатьох сучасних стосунках полягає в тому, що чоловіки прагнуть відтворити модель життя своїх батьків, тоді як жінки свідомо не хочуть повторювати долю своїх матерів. І цей епізод стає наочним прикладом такого розриву очікувань.

Ефекти звикання: як телевізійні меседжі формують ставлення до насильства

Психолог Іоан Плакса звертає увагу на те, що реаліті-шоу на кшталт “Кохання на виживання”, де постійно демонструють токсичні моделі поведінки – контроль, ревнощі, приниження, мізогінію та насильство – можуть серйозно впливати на уявлення підлітків і молоді про стосунки. У цьому віці вони активно шукають приклади для наслідування, і такі програми часто стають одним із джерел.

Коли ревнощі чи фізичний і психологічний тиск подають як “справжні емоції” чи романтику, а не як проблему, це потроху нормалізується. Підлітки без досвіду можуть вирішити, що так і мають виглядати здорові стосунки. 

“Додатково шоу часто закріплює стереотипні гендерні ролі: чоловік домінує й ревнує, жінка терпить чи маніпулює. Це формує жорсткі очікування і знижує чутливість до насильства”, – наголошує Плакса.

Ефект звикання працює непомітно: агресія у форматі розваги перестає шокувати, здається менш серйозною. Толерантність до насильства у реальному житті зростає. Молодь може сприймати такі конфлікти як норму, а не як “червоний прапорець” у стосунках.

Іоан Плакса

Водночас не все так однозначно. Шоу час від часу наводить контакти для постраждалих від домашнього насильства. Для глядачів чи навіть самих учасників, які опинилися у токсичних стосунках, це може стати певним тригером: побачивши проблему збоку, вони можуть замислитися і почати шукати допомогу. Контент у цьому випадку працює як дзеркало, яке змушує усвідомлювати ці тривожні сигнали.

За словами психолога, особливо помітно в “Коханні на виживання” нерівноправне розподілення обов’язків: чоловіки заявляють, що догляд за дитиною, прибирання чи готування – виключно жіноча справа, позиціонуючи себе “господарями”, “головою сімʼї”. 

“Показувати це як норму – небезпечно, адже молодь може взяти такий приклад за стандарт: хлопці виростають із принципом, що “мити тарілки – не чоловіча справа”, а дівчата відчувають провину за будь-яку спробу поділити обов’язки. Там, де є нерівноправні чи нерівноцінні стосунки, – легше культивується насильство”, – додає Іоан. 

Висновок, за його словами, очевидний: шоу може бути розважальним і драматичним, але його реальний вплив на глядача залежить від контексту. Якщо поруч є критичне мислення, здорові приклади та дорослі, з якими можна обговорювати побачене – це урок, який допомагає розпізнавати ці маркери. Без цього – насильство подається як норма, а токсичні моделі поведінки підлітки можуть сприймати за приклад.

Телебачення і ютуб не замінюють виховання і не створює готові покрокові інструкції стосунків. Вони лише показують, що відносини – це не шоу. І саме тут важливий головний посил: бачити проблему, аналізувати її та не приймати токсичність як норму – це перший крок до справжньої поваги, довіри та рівноправ’я у стосунках.