Катерина Левченко: “У законі про домашнє насильство слід дбати про потерпілу людину”
Домашнє насильство – проблема в тіні. Часто потерпілим про неї соромно говорити, незручно звертатися до поліції. Комплексної ж підтримки потерпілих осіб в Україні немає.
Щоб змінити цю ситуацію, правозахисники, жіночі організації й усі небайдужі б’ють на сполох і закликають ратифікувати Стамбульську конвенцію – конвенцію Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.
Поки ж держава відкладає ратифікацію цього міжнародного документа. Як і прийняття законопроекту № 5294 про запобігання та протидію домашньому насильству. Обговорення цього законопроекту в листопаді минулого року дуже знервувало депутатів через згадку в документі термінів “ґендер” та “сексуальна орієнтація”. Щоб піти на компроміси й таки “просунути” законопроект, було запропоновано вилучити ці “непристойні” терміни.
Розставити важливі крапки над “і” ми попросили президентку громадської організації “Ла Страда – Україна”, докторку юридичних наук, професорку Катерину Левченко.
ЗАКОН ПРО ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО МАЄ БУТИ
– Пані Катерино, найперше мене хвилюють маніпуляції навколо Стамбульської конвенції. Допоможіть пояснити, навіщо Україні потрібно ратифікувати цей міжнародний документ?
– Давайте руйнувати міфи разом. Перший принциповий момент – Стамбульська конвенція не є привнесеним “звідкись” документом. Україна як член Ради Європи брала участь у розробці цього документа і голосувала за його прийняття.
Одна з маніпулятивних тез полягає в тому, що Україну примушують слідувати якимось міжнародним стандартам, які нібито є непритаманними українській духовності, свідомості, традиціям, ментальності, сім’ї… Це – маніпуляція.
Тому що Україна в особі своїх представників Міністерства юстиції, Міністерства закордонних справ, працівників Постійної місії України при Раді Європи брала участь у розробці Конвенції.
Я була спостерігачкою в цьому процесі. Країни узгоджували між собою текст не те що кожної статті, а кожного речення, кожного положення. Текст Стамбульської конвенції є консенсусним рішенням. І Україна є співавторкою цього рішення. Це її інтелектуальна власність також.
Іншими словами, Україні не нав’язують цей документ “якісь іноземці”.
Нам потрібно повернутися у 2010 рік, коли в Україні почали набирати обертів так звані антиґендерні рухи. Вони були дуже популярні у формі так званих “батьківських комітетів”, “сімейних форумів” (які не мали стосунку до реальних проблем батьківських комітетів, які вирішуються в школах, або проблем сім’ї). На той час вони говорили, що “ґендер”, права жінок, “ювенальна юстиція” і “права сексуальних меншин” є тільки європейськими цінностями, що суперечать традиційним українським цінностям.
Нам добре відомо, що це був російський проект, спрямований на недопущення інтеграції України в європейський простір – політичний, суспільний, культурний тощо. І почавшись у сфері ідеологічній, він готував підґрунтя для війни, російської окупації та агресії.
Європейські цінності – це прозорість, відповідальність, плата податків, неотримання безкінечних допомог, служіння народу, якщо ти працюєш чиновником, а не навпаки… Це все часто не приймається тими, хто при владі.
Другий принциповий момент – для того, щоб конвенція була ратифікована, потрібно привести у відповідність національне законодавство.
Зокрема, це стосується кримінальної та адміністративної відповідальності. Ці питання вирішуються, якщо не повною мірою, то частково законопроектом № 4952, ініційованим Іриною Луценко.
Найважливішим у цьому законопроекті є криміналізація домашнього насильства.
Ще трохи історії. У 2001 році був прийнятий Верховною Радою Закон про попередження насильства в сім’ї. Саме тоді вперше була впроваджена відповідальність за вчинення насильства в сім’ї, почали вести статистику й була покладена відповідальність на соціальні служби й працівників органів внутрішніх справ.
Україна була першою на пострадянському просторі країною, в якій такий закон був прийнятий.
Водночас закон містив чимало “білих плям”. Зокрема, не всі люди, які страждали від домашнього насильства, підпадали під визначення “сім’ї”.
У Сімейному кодексі та Кримінальному процесуальному кодексі дуже чітко визначені терміни “сім’я” та “близькі родичі”. Скажімо, розлучене подружжя уже не підпадає під дію закону. А в Україні така економічна ситуація, коли люди, розлучившись, у багатьох випадках не можуть роз’їхатися. І проживають в одному будинку, на одній території, між ними кояться насильства, але вони формально не є сім’єю.
Якраз заміна терміну “насильство в сім’ї” на “домашнє насильство” є не формальністю, а намаганням розширити коло суб’єктів, які підпадають під визначення цього терміну.
“В УКРАЇНІ НЕМАЄ КОМПЛЕКСНОЇ ДОПОМОГИ ПОТЕРПІЛИМ ТА ЕФЕКТИВНОГО ПОКАРАННЯ КРИВДНИКА”
– У чому проблема домашнього насильства. І чим воно відрізняється від інших злочинів?
– У тому, що воно коїться близькими людьми. Чоловік, жінка, діти, батьки… Якраз у Стамбульській конвенції йдеться про партнерів… Це люди, між якими є стосунки, і які проживають однією сім’єю.
Через це вступають в силу різні психологічні механізми: з одного боку, потерпілій особі дуже хочеться, щоб злочин більше не повторювався, з іншого – нерідко хочеться, щоб і порушника не карали сильно, але щоб він змінив свою поведінку.
Часто коять злочин люди, яких люблять, і які самі люблять. І це все ускладнює процес розслідування цих випадків. І зрештою покарання порушників…
На жаль, у поліції існуючі відповідно до законодавства важелі впливу на ситуацію не є ефективними. Найбільше – поліція може скласти протокол, і якщо це не третя година ночі, то відправити до суду. Кривднику максимум дадуть громадські роботи до 70 годин або 15 діб арешту.
І що? Кривдник повертається додому розлючений, і все повторюється заново.
Прикметно, що штрафи, які становили 51 грн, відмінили. Однак судовий збір, якщо справа вже дійшла до суду, нині складає 273 грн, який має заплатити…постраждала сторона.
Державних корекційних програм фактично немає… У декількох областях завдяки співпраці громадських організацій, центрів соціальних служб, поліції такі корекційні програми діють, але не в тих масштабах, які потрібні в Україні.
Часто постраждалій стороні шкода кривдника. І ось тут потрібна робота соціально-психологічна і з постраждалим, і з кривдником. І потрібні більш рішучі заходи кримінального впливу. Тому що те покарання, яке нині несуть кривдники, фактично покаранням не є.
Якраз основні ідеї Стамбульської конвенції – це надання комплексного захисту постраждалій стороні й ефективне покарання кривдника.
Як член Комісії при Президентові України з питань помилування скажу, що до глави держави звертаються, в тому числі, і жінки, які засуджені за ч.1, ст.115 Кримінального кодексу України – “умисне вбивство”. Вони скоїли вбивство своїх чоловіків, партнерів, колишніх чоловіків, які здійснювали над ними багаторічне насильство. У деяких ухвалах зазначено, що жінки викликали поліцію неодноразово, та складала протоколи… Я спілкувалася із засудженими – вони розповідають розпачливі речі:“У мене не було іншого виходу. Це був єдиний спосіб захисту”. Більшість цих убивств – убивства кухонним ножем. Тобто це не сплановане, не умисне вбивство, як кваліфікують у справах. Тож є питання до кваліфікації, коли здійснення тривалого насильства над жінками ані судом, ані слідчими не бралося до уваги.
А в Стамбульській конвенції зазначено, що всі ці речі мають враховуватися.
Такі ситуації показують, що сьогодні система правосуддя, соціальна система, правоохоронна система не реагують повноцінно на випадки домашнього насильства.
З іншого боку, закон про протидію домашньому насильству якраз має сформувати нову систему надання допомоги постраждалим і прописати чітко функції.
Майбутній закон розширює не лише коло суб’єктів, які підпадають під дію цього закону (зокрема, і за ознакою сексуальної орієнтації – чому, власне, і потрібен цей термін), а й коло державних суб’єктів, які мають брати участь, як у попередженні насильства, так і в наданні допомоги постраждалим особам.
“КРАЩЕ СЬОГОДНІ ДМУХАТИ НА ХОЛОДНУ ВОДУ, АНІЖ ПОТІМ МАТИ КУПУ ПРОБЛЕМ”
– Що ж не так із законопроектом про запобігання й протидії домашньому насильству?
– Найбільше суперечностей викликає не текст законопроекту, а текст прикінцевих положень. Через них хочуть внести зміни до базового Закону України “Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків”. Але ці зміни є суперечливими і руйнують зміст цього закону.
Назву ще кілька ризиків, закладених в законопроекті, які важливо виправити вже зараз.
Стаття 7 законопроекту передбачає забезпечення, створення та функціонування Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства. У законопроекті прописано, що ця база має працювати на умовах конфіденційності. Знаєте, я маю великі застереження до цього. Чи є в Україні хоч одна база даних, яка б не стала відкритою для широкого кола? Сумнівно.
Більше того – Стамбульська конвенція цього й не вимагає, створення реєстру – це така собі новинка. І це одна із статей законопроекту, що вимагає суттєвих ресурсів, які мають бути закладені в державному бюджеті.
Тобто держава замість того, щоб видавати гроші на створення притулків і сервісів для постраждалих від насильства, гроші виділятиме на створення Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства?
Стаття 7 чітко зазначає, які дані буде містити цей реєстр: дані про постраждалу особу, дані про випадок і дані про розвиток подій. І доступ до цього реєстру матимуть усі суб’єкти справи.
Подивимося правді в очі: у невеличких районних центрах усі один про одного знають. І певна постраждала, яка взагалі соромиться того, що вона розповіла про себе й кривдника, стане додатково об’єктом надмірної уваги.
Виникає ще одне питання – яким чином ця база випадків домашнього насильства допоможе постраждалим? Я зв’язку не бачу. Якщо в районі, містечку, селі нема кому надавати допомогу, то база даних не допоможе.
У минулому році ми мали більше 35 тисяч звернень на Національну гарячу лінію із попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації, яка працює на базі ГО “Ла Страда – Україна”. З них – 90% стосуються домашнього насильства. І кількість цих звернень щорічно зростає тому, що люди на місцях не можуть отримувати необхідну допомогу.
Телефони гарячої лінії – 0 800 500 335, з мобільного – 386.
Проблема не в тому, щоб створювати всюди гарячі лінії, а в тому, щоб ці гарячі лінії допомагали. По суті, нашим фахівцям з “Ла Стради” нерідко нема куди перенаправити людину.
Тобто ми можемо надати психологічну підтримку, проконсультувати щодо юридичних питань… Але якщо людині потрібна постійна психологічна підтримка, або їй потрібні якісь інші сервіси, а їх немає в державі, то реєстр випадків домашнього насильства цьому не зарадить.
Якщо вже опиратися на статтю 16 Стамбульської конвенції, то йдеться, у першу чергу, про збір статистичних даних щодо різних випадків насильства, дослідження проблеми, а не збір персональних даних.
Ще одне положення, яке викликає серйозне занепокоєння, це повноваження усіх суб’єктів взаємно інформувати не пізніше однієї доби про виявлені факти домашнього насильства…
Що таке “взаємне інформування”? Я розумію, коли вчитель виявив випадок насильства щодо дитини, він повинен проінформувати соціальну службу у справах дітей і поліцію. Якщо необхідно – то викликати лікаря. А що це за інформування всіх чиновників по колу?
Тобто замість того, щоб розробляти план надання допомоги, наші чиновники лиш… взаємно інформують один одного? А це має бути інформування тих структур, які дотичні до надання допомоги. Не більше.
Інше питання – компетентність працівників. Часті випадки, коли за “паперовими справами” губиться постраждала особа та кривдник. Губляться ті люди, яким, власне, потрібно надавати допомогу.
Можливо, я дую на холодну воду. Але хотілося б, у першу чергу, щоб закон приймався в інтересах постраждалих, а не в інтересах структур, які цим займаються.
Також у законопроекті йдеться, що потерпілі особи мають право на отримання безоплатної правової допомоги. Ну і мають собі право. А закон про безоплатну правову допомогу каже, що до категорій осіб, які мають право на вторинну правову допомогу, належать жінки й інші категорії громадян…, сукупний дохід сім’ї яких є менше одного прожиткового мінімуму. Тобто потерпіла жінка має попросити довідку у свого чоловіка, від якого зазнає насильства, про рівень його доходу. Абсурдно, чи не так?
– Як же зберегти баланс? З одного боку дуже хочеться прийняти цей законопроект, а з іншого – в ньому закладені ризики, про які ви розповідаєте.
– Перший варіант: закон буде прийнятий таким, як є, і в процесі ми почнемо його змінювати. Другий варіант: ще є час внести відповідні зміни, хоча я й сумніваюся…
Голосування за цей законопроект показало, що тих людей, які хочуть реальної євроінтеграції, є рівно стільки, скільки голосувало за законопроект проти домашнього насильства. Це стало певним індикатором – готовністю до євроінтеграції.
“ГРОШІ НА ДОПОМОГУ ПОТЕРПІЛИМ У БЮДЖЕТІ Є”
– У 2017 році закладені гроші на фінансування соціальних працівників, які працюють із потерпілими від домашнього насильства?
– У 2014 році 12 тисяч фахівців соціальної роботи, які до цього фінансувалися з держави, були скорочені й переведені на місцеві бюджети у зв’язку з децентралізацією. Де місцева влада розуміла потребу в них, соціальні працівники залишилися.
2015 і 2016 роки показали, що в місцевих бюджетах є гроші, у багатьох були профіцити. Але при цьому місцева влада не створювала необхідні центри надання допомоги потерпілим.
Якщо звернутися до закону “Про попередження насильства в сім’ї”, то оцінку потреб регіону в таких структурах робить Мінсоцполітики як уповноважений орган державної влади. На жаль, таких оцінювань міністерство не робило. І останні такі муніципальні центри відкрилися у 2007 році.
У минулому році в Харкові міжнародні донори відкрили спільно з громадськими організаціями та Харківською міською радою соціальний заклад, розрахований на 10 осіб.
Але за стандартами Стамбульської конвенції має бути одне місце на 10 тисяч осіб. І одне місце в центрах допомоги постраждалим від сексуального насильства із розрахування на 100 тисяч осіб. Тож якщо говорити про Київ, то в столиці, скажімо, де 4 мільйони населення, має бути на 40 місць центр для постраждалих від сексуального насильства і на 400 місць для постраждалих від домашнього насильства. А такого немає.
В Україні центрів соціально-психологічної допомоги, які можуть приймати постраждалих від домашнього насильства, близько 20. Тобто не в кожному навіть обласному центрі. І розраховані вони на мінімум 10 різних категорій постраждалих осіб, що опинилися у складних життєвих обставинах, у тому числі для потерпілих від домашнього насильства.
– Які можуть бути спільні зусилля, щоб подолати ці проблеми?
– По-перше, треба приймати закон. Дуже важливо, щоб було розуміння, що це потрібно робити, що це покращить життя громади міста, села, району.
Говорити, що життя без насильства – це нормально. І не ставитися до насильства толерантно.
По-друге, якщо коїться насильство, зчиняти галас, що те, що сталося, – це не соромно, а злочин. І від цього страждає жінка, чоловік, батьки, діти, уся родина.
Має застосовуватися комплексна стратегія надання допомоги. Потрібно, щоб було на державному та особистісному рівні визнання проблеми й політична воля керівників міст та сіл для її подолання.
У 2012 році ми робили оцінку вартості утримання центрів соціальної допомоги. Їх вартість була від 300 тис. до 2 млн. грн. На той час це від 40 тис. доларів до 250. Пригадую, у 2012 році скандальний епізод з мером Харкова, який встановив на станціях метро лавки по 600 тис. грн. Тоді цих грошей було достатньо на відкриття притулку…
Сьогодні муніципальні структури так само вкладають величезні кошти, наприклад, у ландшафтний дизайн. Чи не краще трохи із цих грошей переорієнтувати на притулки для постраждалих?
– Пані Катерино, як на вашу думку, коли ратифікують Стамбульську конвенцію?
– Я не знаю. Але навіть сьогодні державі є, що робити. У нас прекрасно прописані заходи в Національній стратегії з прав людини, яка затверджена Президентом України. Наприклад, якби Мінсоцполітики разом із МОЗ зробило оцінку того, як перепрофільовувати ті лікарні, які закриваються в районах, для відкриття притулків потерпілим, то вже б можна було говорити про важливі зрушення.
У Національній стратегії є багато орієнтирів та дороговказів. Варто лише почати.
ДОВІДКА. Нині в Україні триває кампанія #КонвенціяУПодарунок на підтримку ратифікації Стамбульської конвенції проти насильства над жінками. Організатори кампанії Amnesty International спільно із Центром інформації про права людини закликають вийти 14 лютого у День закоханих о 10:00 під стіни Комітетів Верховної Ради (вул. Садова, 3а) й вимагати від народних депутатів та президента ратифікації Стамбульської конвенції.
Фото з архіву Катерини Левченко
Матеріал підготовлено в рамках кампанії Стамбульська #КонвенціяУПодарунок до Дня закоханих, яку проводять Amnesty International в Україні разом з Центром інформації про права людини.
