Юлія. Хочу мати можливість повернутися додому
Юля – смілива дівчина. Бачити, як рідне місто стає чужим, як у ньому з’являються люди зі зброєю, як розпач і страх стає звичним у поглядах випадкових перехожих. Юля відправила свого сина в безпечне місце, а сама повернулася – допомагати тим, хто залишився в чужому рідному Луганську.
Ми продовжуємо друкувати історії людей, які через конфлікт на сході України та анексію Криму втратили свої домівки, а також тих, хто в складний час опинився поруч.
#У нас був кіноклуб, шість років підряд кінофестиваль, вперше ми спробували проект “Науковий пікнік для школярів”, досліди, які можна було показувати всередині міста. Мені подобалось спілкуватись з людьми з активною життєвою позицією, котрим було цікаво робити щось для свого міста.
Рішення про переїзд для мене було болісним. З одного боку, по місту я вже не могла спокійно пересуватись – його було захоплено, на вулиці були озброєні люди. Після участі в організації проукраїнських акцій були неприємні випадки, коли мене впізнавали на вулиці – це могло погано закінчитись. Для себе #я намагалась залишитись у місті до останнього.
У вересні ми потрапили в Луганськ на день міста. Місто було зовсім порожнє, декілька машин, що нам зустрілися, – джипи без вікон з молодими людьми у формі, дуже мало перехожих, які насторожено вдивляються в обличчя один одного, зі всіх боків відчувається небезпека. #Коли виходиш на вулицю – хочеться затамувати подих і не дихати до моменту, поки не зайдеш у квартиру і не зачиниш за собою двері. Постійно озираєшся, намагаєшся непримітно одягтись, щоб не привертати зайву увагу. У такому місті я не могла би жити – місто мертве. Мені стало страшно, я побачила не своє рідне місто, а зовсім чуже і дуже небезпечне.
Люди, яких я востаннє бачила в Луганську, люди у прифронтовій зоні і кияни – дуже різні, в різному емоційному і психологічному стані. Люди в Луганську налякані, насторожені, бояться одне одного, небезпека йде від оточення. У людей, що живуть у прифронтовій зоні, – зовсім ніякої реакції на те, що відбувається навкруги, вони звикли жити під постійними вибухами, у війні, можуть місяцями жити у підвалі без води, світла і грітися буржуйкою. В них все працює на інстинкті самозбереження і більшість людських цінностей у моменти небезпеки відключається. Я не розумію людей, які перебувають в Києві, живуть у мирі та не звертають уваги на те, що відбувається. З одного боку, я не можу пояснити для себе, що мають роботи ці люди і як їм себе поводити, я розумію, що життя не закінчується, але, з іншого боку, мені важко з ними спілкуватися. #Ми живемо в різних реальностях, я залишилась десь там, навіть коли фізично перебуваю тут.
Для мене було дуже важливо, що #ми почали свої поїздки з направленням гуманітарної допомоги саме на звільнених прифронтових територіях. Там, куди не відправиш посилку “Новою поштою”. Ми дуже обережно починали, нас зібралось декілька людей, хто був у такому самому стані, як я, хто хотів робити, хто розумів, що сам боїться, і ми вирішили, що повинні спробувати.
#Ми їздили в райони, де не ведеться евакуація, в яких залишилось багато людей. Коли загострюється конфлікт, люди хочуть виїхати, але це досить складно. Громадський транспорт не ходить, якщо в тебе немає приватного, то дуже дорого винаймати його у сусідів. Нас почали знаходити такі сім’ї, і ми можемо дорогою захопити з собою сім’ю. Не завжди вдало – у людей там дуже важкий психологічний стан. Вони телефонують, залишають заявку, просять їх забрати, можуть дуже часто телефонувати, запитувати коли їх заберуть, а потім, коли за ними приїжджають, казати: “Ми не готові”, “Зараз примирення”, “Чи не могли б ви приїхати завтра – ми ще не спакували телевізор” – дуже різні бувають реакції.
#Досвід роботи з державними органами дуже різний. Центральні київські найчастіше ігнорують волонтерську діяльність і не допускають волонтерів зі своїми пропозиціями, окрім моментів, коли їм потрібна допомога. Це проблема: держава ставить бар’єр і не хоче допускати своїх громадян у свою роботу. У прифронтовій зоні органам влади важко працювати, події вплинули на всіх. У них величезний потік роботи, не вистачає фінансування, багато звернень від людей, яким вони не знають, чим допомогти. Але є випадки, коли влада готова працювати, зацікавлена, – хочеться їм допомагати. На жаль, є й адміністрації, у яких немає бажання витягати своє місто, – бояться тиску, хоча це їхня основна задача.
Для себе дуже хотілося би повернути особистий простір. Ми весь час у поїздках, ми ходимо разом, ми живемо разом, ти не можеш залишитись одна, не те щоб у кімнаті, а просто ні з ким не розмовляючи. Дуже хотілося би бути більше зі своєю сім’єю, мене практично немає у житті мого чотирирічного сина. #Є бажання не стільки повернутися додому, скільки мати можливість повернутися додому, можливість свого вибору. Я для себе не можу визначитися, чи буду я повертатися, але я б хотіла зрозуміти, наскільки мій дім залишився для мене домом.
#Цікаво ламати стереотипи, коли приїжджаєш до військових, спілкуєшся з ними, особливо якщо українською, вони дізнаються, що ти з Луганська, і не розуміють, що відбувається. Їх дивує, коли до них приїжджають волонтери з Луганська. І усвідомлюєш: те, що відбувається, стосується їх безпосередньо, вони перебувають на цій війні постійно, вони бачать місцевих жителів, котрі оглядаються на них побоюючись, але вони не бачили ніколи інших – хто виїжджав через політичні погляди, хто намагається допомагати.
Спогади записані в 2014 році.
Історія Юлії представлена в рамках виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів. Авторки текстів – Кіра Крейдерман та Уляна Устінова. Фото Дани Верстак та із сімейного архіву.
