Як знайти роботу. 10 порад від незрячих велосипедистів
Масажистка Катерина Халецька, ІТ-фахівець Артем Кучеренко, юрист Сергій Луценко, громадська активістка Юлія Сачук – їх усіх об’єднує професіоналізм, незалежний спосіб життя і… велосипеди.
Не так давно вони дружно крутили педалі під час Всеукраїнського велопробігу “Бачу! Можу! Допоможу!”.
Вони руйнують чимало міфів про людей, які мають інвалідність по зору. Наприклад, пропонують свій алгоритм успіху на ринку праці.
ЖИТТЄВИЙ ЕКСТРИМ ВІД КАТЕРИНИ ХАЛЕЦЬКОЇ
Порада 1. Прагніть до незалежності
У дитинстві я навчалася вдома. Бавилася кубиками та конструкторами, які розвивають уяву і допомагають зрозуміти, що і як виглядає. Букви були “звичайні”, з пластмаси.
Про шрифт Брайля дізналася зовсім випадково у шість років. Якось у поштовому каталозі передплат мама побачила “Журнал для незрячих” (тільки тоді не висловлювались так толерантно!), передплатила. І яке в нас було здивування, отримавши перший номер, – він був увесь із незрозумілих крапочок!
Мама написала до Києва, у редакцію журналу. І у відповідь нам прислали все, що потрібно для вивчення шрифту Брайля: алфавіти, букварі, прилад, яким писати, спеціальний папір…
У 10 років батьки наважилася віддати мене в школу-інтернат. І хоч мене прийняли одразу в другий клас, однак там вчитися я не змогла. Знову повернулася додому. Уже років через п’ять я закінчила спецшколу при Українському товаристві незрячих (УТОС).
Мене завжди цікавила медицина. Та “світили” хіба що психологія чи масаж. Обрала працювати з тілом. Та ніде правди діти – кожний масажист має бути ще й психологом, щоб відчувати людину.
Батьки особливо не підтримували мене в прагненні бути самостійною, все запитували: “А як же воно буде?” Але і не відмовляли. У 19 років я влаштувалася на першу свою роботу в УТОС, жила в гуртожитку, змінила кілька міст для проживання…
Дозволити мені бути самостійною вважаю найкращим рішенням моїх батьків!
Порада 2. Будьте… лояльними до роботодавців
Чого бояться працедавці? Багато чого, але точно одне – необізнаність ускладнює життя всім.
Одна колега, з якою ми добряче потоваришували, якось зізналась: прийшовши влаштовуватися адміністратором в масажний кабінет, де я вже працювала, щиро думала, що їй доведеться мене за руку підводити до масажного столу, класти мою руку на дитину і говорити так поблажливо: “Катю, а оце твоя дитинка, яку треба масажувати”…
Пізніше ми разом з нею із цього добряче посміялись, але, певно, так більшість роботодавців і думає.
Порада 3. Цікавтеся у своєму житті купою інших речей
Після роботи я займаюсь… безпечним екстримом. Люблю їздити на конях, лазити по скелях, займатися скандинавською ходьбою, ходити на лижах. Часом відвідую спортзал, радію, що мене там сприймають нормально.
Коли ти десь з’являєшся у “незвичних” для незрячих людей місцях, типу в спортзалі, ти ще як руйнуєш стереотипи: виявляється, незрячі теж живуть спортом!
“Я ПРАЦЮЮ В КРУТІЙ ІТ-КОМПАНІЇ”, – АРТЕМ КУЧЕРЕНКО
Порада 4. Займайтеся сродною працею
Захоплення комп’ютером почалося в мене ще зі школи.
Однак допоки прийшов в ІТ-сферу, ще встиг повчитися на фінансиста, попрацювати чотири роки вчителем інформатики і паралельно отримати педагогічну освіту…
Зрештою, зрозумів, що моє – це комп’ютери. Мені подобається, що тут я можу розвиватися. Це те, що надихає в житті.
Порада 5. Будьте конкурентно цікаві
Я маю порушення зору. Нині працюю в DataArt, третій за свою ІТ-кар’єру компанії.
За весь цей час ніхто з ІТ-роботодавців не ставив питання на кшталт “Полікуй оченята, а потім приходь”.
Звісно, я проходив технічні інтерв’ю, показував приклади свого коду, спілкувалися про життя-буття. Знаю ще декілька програмістів, які тотально незрячі, і їм також не ставили безглуздих запитань.
Для компанії, яка цінує гроші й час, важливий критерій – не як ти це робиш, а що ти виконаєш завдання вчасно і якісно.
Якщо немає результату, у тебе як у працівника будуть проблеми – незалежно від того, гарний маєш зір, чи ні.
Порада 6. Переконуйте роботодавців: інвестовані гроші в інклюзивний простір повертаються сторицею
Інвалідність для ІТ-сфери не перешкода. Якоюсь мірою “допомагають” гроші, тому що гарні компанії не бідні. Вони можуть собі дозволити широкі ліфти, широкі двері, через які проїде, скажімо, людина на візку. Розміщувати помітні таблички з великими буквами. Формувати зручну інфраструктуру.
У всіх великих ІТ-компаніях є відділення в різних містах. Наприклад, у Харкові, Києві, Львові, Херсоні. І коли комусь із працівників набридає ходити в один і той же офіс, він може тимчасово змінити своє робоче місце. Взяти свій робочий комп’ютер і поїхати з Харкова у Львів – інший офіс, команда, атмосфера. Чому ні?
Але от у чому парадокс. Гроші, вкладені в зручну й безпечну інфраструктуру, гнучкі умови роботи, повертаються.
Зокрема, тим, що утримують кращих працівників, які приносять більший дохід. Облаштовуючи універсальний простір, пропонуючи тобі різні мотиваційні штуки від зручних крісел до гнучкого графіку чи страхування для сім’ї, – ти ще три рази подумаєш, чи варто лишати цю компанію.
Порада 7. Сплачуйте податки
Чи готове українське суспільство приймати людей з інвалідністю? З одного боку, в нас нарешті почали помічати спеціалістів, а не тільки “інвалідів”, жебраків чи об’єктів для доброти.
З іншого боку, особливо в маленьких містечках, ще за інерцією запитують:
– Ой, а ви тут на Велопробігу всі інваліди?
– Так, а що?
Є і зворотний бік медалі. Є особи, яким… зручно так жити – щоб за ручку провели, щоб держава підвищила виплати, щоб не працювати.
Чимало людей з інвалідністю складають собі карту відпусток: ось ця програма від такої-то церкви – сюди ми їдемо, а ось тут щось бракує – сюди ми не їдемо.
А де в нас тут море? І розписують халявні відпустки на півроку вперед. Здавалося б, мені яке діло, але це неправильно.
Мені набагато приємніше заробити ці гроші, сплатити податки, кудись поїхати самостійно…
Тож і діляться люди з інвалідністю на два табори. В одному доводять, які ми класні, такі ж, як і всі, фахівці у своїй галузі. А в іншому – та ну… а давайте ухвалимо закон, щоб нас пропускали в поліклініці без черг.
Порада 8. Змінюйтеся самі
Часто людей з інвалідністю виховують бути неспроможними удома, в інтернаті. Людина звикає думати й жити безпорадно, бо інакшої моделі просто не бачила. Ці люди щиро переконані, що їм усі винні.
Коли я працював у школі, до нас у перший клас привели хлопчика, який сам не вмів їсти.
Його постійно годувала мама з ложки, бо ж… сліпий. Гаразд, а коли мами не стане? Дівчина? Дружина? Справді?
Пробачте, але це схоже на життя рослини, і плекає цю рослину мама.
А хлопець, може, непоганий, просто іншого не знає. Тож людям з інвалідністю та їхньому близькому оточенню слід змінюватися самим.
ЮЛЯ САЧУК ТА ЇЇ ПРАВДИВА ІНКЛЮЗІЯ
Порада 9. “Звільніть” трудову книжку
За радянських часів діяло багато спецпідприємств для людей з інвалідністю.
А потім їх кількість різко почала зменшуватися. Причому держава не запропонувала жодних ефективних програм, щоб підготувати роботодавців до прийняття працівників з інвалідністю, а самих людей – бути конкурентоспроможними.
Тож ані директори компаній, ані спеціалісти з інвалідністю не були один до одного готові.
Нині найзручніший варіант для роботодавців – коли “працює” тільки трудова книжка. Немає людини – немає проблеми: не треба облаштовувати якось робоче місце, “гратися” з “інвалідами”.
Але це не так.
Наша громадська організація – Fight For Right (незрячі активісти стверджують права людини через екстремальні акції). Ми вибудовуємо простір взаємодії зрячих і незрячих, шукаємо точки дотику, щоб рухатися вперед, а не пояснювати, чому не вдалося через перешкоди.
Це і є правдива інклюзія: усі наші учасники активні в житті, мають фах, працюють. Багато з них у спілкуванні з владою, місцевими жителями, представниками бізнесу, розповідаючи про свій досвід, чим надихають їх на особисті зміни.
ЗдОРОВИЙ ОПТИМІЗМ ВІД СЕРГІЯ ЛУЦЕНКА
Порада 10. Ставайте сильнішими – об’єднуйтеся
Я працюю в Харківській асоціації незрячих юристів. Організація унікальна тим, що її засновники і більшість працівників незрячі.
Усе почалося з того, що амбітного молодого випускника юридичної академії Олега Лепетюка не хотіли брати на роботу.
Сумна правда – на ринку праці стереотипів вистачає.
Як правило, беруть резюме, але, дізнавшись про інвалідність, красиво відмовляють. Навіть не дають шанс виявити себе на випробувальному терміні.
Муляє штамп – як незрячий, немає про що з тобою розмовляти.
Тож зібралося декілька людей і вирішили об’єднатися й допомогти самим собі.
Уже 20 років організація надає юридичні консультації телефоном, веде кримінальні справи.
Найчастіше розглядаємо соціальні питання, ось уже осінь – стають актуальні питання про субсидію.
Хотілося б більше дискримінаційних справ. Але їх, на жаль, не так багато: не всі люди готові ходити по судах і витрачати купу часу.
Я вірю, що все буде добре. На законодавчому рівні вже викреслили поняття “інвалід” – з’явилася особа з інвалідністю, поступово змінюється і ставлення до нас.
Та нам самим треба чогось прагнути в житті, не ховатися вдома, працювати над собою. Зрештою, якщо не ми – то хто?
Ірина Виртосу для Українська правда.Життя
