Топ-7 порушень правоохоронців, які гальмують розслідування злочинів проти журналістів

В Україні щороку зростає офіційна статистика правопорушень, вчинених проти журналістів через їхню професійну діяльність. Якщо у 2015 році, за даними Генпрокуратури, йшлося про 85 таких злочинів, то за 2018 рік відомство зафіксувало вже 177 порушень прав журналістів. Вони стосувалися не тільки перешкоджання професійній діяльності, але й погроз, насильства, знищення або пошкодження майна та посягання на життя. Водночас за період із 2006 до кінця 2018 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень зареєстровано лише 103 кримінальних провадження, які стосуються подібних правопорушень. 

Такі дані, на думку авторів аналітичного звіту “Проблеми розслідування та судового розгляду кримінальних справ, пов’язаних із порушенням професійних прав журналістів в Україні”, свідчать про те, що більшість справ просто не доходять до суду через певні проблеми, які перешкоджають розслідуванню. Для того аби з’ясувати, що це за проблеми, медіаюристи, які працювали над підготуванням звіту, проаналізували всі 103 справи про злочини щодо представників ЗМІ.  

Так, автори звіту виділили щонайменше сім процедурних порушень, які відбувалися під час розслідування і гальмували його перебіг. Що це за порушення?

1. Невнесення або порушення строків внесення заяв про злочин до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Керівники слідчих підрозділів нерідко не вбачають ознак кримінального правопорушення в заявах, поданих журналістами. Тому не вносять їх до ЄРДР. Серед причин цього як банальна відсутність необхідних правових знань, досвіду розслідування злочинів, скоєних щодо журналістів, так і бажання зменшити навантаження на слідчого та навіть свідоме приховування злочинів.

Водночас, зазначається у звіті, у переважній більшості випадків суди задовольняють скарги на бездіяльність слідчого чи прокурора і зобов’язують уповноважених осіб Національної поліції України чи прокуратури внести відповідні відомості до ЄРДР. 

Тож автори звіту рекомендують у разі невнесення заяв про правопорушення стосовно журналіста надсилати скаргу прокурору, а також подавати її до суду. Важливо за цих обставин дотриматися встановлених законом порядку та строків оскарження.

2. Заяви про злочини проти журналістів розглядають відповідно до норм Закону України “Про звернення громадян”, а не за процедурою Кримінального процесуального кодексу України. Це відбувається як через незаконність дій слідчих та прокурорів, так і через неякісний виклад обставин події в заявах про злочини самими журналістами. Означений закон надає право розглядати заяви, звернення та скарги в строк від місяця до 45 днів, а не протягом 24 годин, як того вимагає КПК України. Крім того, результатом такого розгляду є зазвичай повідомлення про те, що порушень прав заявника не встановлено. Адже в цей період по гарячих слідах не з’ясовують обставин справи, не встановлюють свідків події, не виявляють та не збирають доказів. 

3. Слідчий та/чи прокурор не діють під час досудового розслідування. Така бездіяльність може полягати в тому, що слідчий не проводить необхідних слідчих дій, спрямованих на розкриття злочину, не розглядає клопотання потерпілого журналіста та його адвоката, не приймає рішення за наслідками розгляду клопотань, не виконує інших обов’язків, покладених на нього КПК України. Протидіяти цьому можна, лише виявляючи активну позицію, а саме: ініціюючи проведення тих чи інших необхідних слідчих (розшукових) дій, подаючи відповідні клопотання, вимагаючи дотримання строків їхнього розгляду та оскаржуючи бездіяльність слідчого до прокурора та/чи суду. 

4. Злочини, вчинені проти журналіста, неправильно кваліфікують. Найпоширенішою є практика, коли слідчий вносить до ЄРДР відомості про злочини, вчинені щодо журналістів, за такими статтями КК України, як 125 – умисне легке тілесне ушкодження, 126 – побої та мордування, 296 – хуліганство чи 194 – умисне знищення або пошкодження майна тощо. Наслідком неправильної кваліфікації злочину може стати відмова у визнанні особи потерпілою (про що детальніше буде зазначено нижче) або закриття провадження у зв’язку з відсутністю в діянні особи ознак складу кримінального правопорушення. Водночас сталою є практика відмови суду у відкритті проваджень, коли до нього надходять скарги на неправильну кваліфікацію. 

5. Журналістам відмовляють у визнанні потерпілими. Якщо неправильна попередня кваліфікація злочину стає причиною для відмови у визнанні особи потерпілою, виникають підстави для оскарження таких дій у суді. В такому разі у скарзі доцільно звертати увагу не лише на необґрунтованість постанови слідчого, але й на причини, які його спонукали до такого рішення, зокрема на неправильність правової оцінки кримінального правопорушення. 

6. Кримінальні провадження безпідставно закривають. Аналіз низки кримінальних справ щодо безпідставного закриття кримінальних проваджень свідчить про те, що спочатку слідчі виявляли бездіяльність і не вносили заяву про злочин до ЄРДР, а коли суд зобов’язував їх це зробити – неохоче проводили досудове слідство і, зрештою, закривали кримінальне провадження. Нерідко постанови про закриття справ виносилися слідчими, а потім скасовувалися прокурором чи судом по декілька разів. Особливо непродуктивними здебільшого є справи, в яких права журналістів порушували впливові особи. 

Трапляються ситуації, коли слідчий закриває провадження у справі у зв’язку з тим, що не вважає потерпілого журналістом. Типовими є також випадки, коли ще на стадії досудового слідства потенційний підозрюваний заявляє, що й гадки не мав, що створює перешкоди в роботі журналіста, і не міг відрізнити працівника медіа від представників інших професій.

Сталою є практика, коли законність дій журналістів оцінюють через призму наявності чи відсутності у них редакційного завдання та/або через зміст поставлених перед журналістом завдань.

Так, наприклад, суддя визнав незаконними дії журналістки видання “Чигиринські вісті”. Вона мала редакційне завдання на зйомку судового процесу, утім зняла бійку біля будівлі суду. Один з тих, хто її здійняв, вимагав у журналістки видалити відео. Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що, знімаючи біля приміщення суду, журналістка вийшла за межі, визначені редакційним завданням. 

Водночас автори звіту наголошують: жоден нормативно-правовий акт України не містить вимог щодо обов’язковості надання журналістам редакційних завдань, а також не вимагає від журналістів діяти виключно у визначених такими завданнями межах. До того ж вимога діяти лише в межах редакційних завдань стає на заваді творчого пошуку самого журналіста, обмежує його право самостійно збирати та повідомляти суспільно важливу інформацію. 

7. Потерпілому не повідомляють про закриття кримінального провадження. Порушення строків інформування потерпілого та його адвоката про закриття кримінального провадження або приховування цього факту веде до того, що потерпілий вимушений просити суд про поновлення строків для оскарження подібних рішень слідчого чи прокурора. Втрачається час і, як наслідок, зникає доказова база, свідки забувають деталі події або переїжджають до іншої місцевості тощо. 

Згідно зі звітом, лише 49 зі 103 проваджень закінчилось ухваленням вироків. За більшість злочинів судді виносили невеликі покарання, які, на думку фахівців, не справляють відчутного впливу на поведінку правопорушників та не сприяють зниженню рівня безкарності. Так, суди застосовують покарання не пов’язані з позбавленням волі, а здебільшого обмежуються штрафами. Водночас найпоширенішим був штраф у розмірі 850 гривень. 

Для того щоб журналісти знали, як краще захистити свої професійні права, автори звіту розробили для них окремий практичний посібник із рекомендаціями.