Як робити інтерв’ю з людиною, яка пережила полон і тортури

У липні до Києва на запрошення організації IREX приїздила Елана Ньюман – професорка психології Університету Талси (штат Оклахома) та директорка з досліджень при Дарт-центрі (Дартівський центр журналістики і травми Колумбійського університету, Нью-Йорк). Вона працювала з українськими журналістами, які пишуть про складні історії, – наприклад, людей, що пережили полон і катування.

У Дарт-центрі, зокрема, намагаються пояснити, як саме розуміння стресу може бути інтегровано в журналістську діяльність, як представникам ЗМІ, що висвітлюють теми насильства, захистити і жертву, й себе.

ТЕЗИ ЕЛАНИ НЬЮМАН, ЩО ДОПОМОЖУТЬ ЖУРНАЛІСТАМ ПІД ЧАС РОБОТИ З ЛЮДЬМИ, ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ТРАВМАТИЧНІ ПОДІЇ

Сьогодні під час висвітлення будь-якої великої трагедії журналісти зобов’язані пам’ятати, що смерті, поранення, тортури створюють хвилю горя, спосіб викладення інформації впливає на формування громадської думки та ніхто не позбавить журналіста людських реакцій.

Слід пам’ятати про різницю між стресом, травмою й посттравматичним синдромом (посттравматичний стресовий розлад, або ПТСР). Людина перебуває в стресі, коли стикається з якимось викликом у своєму житті. Коли у вас забагато стресу, коли стресова ситуація може негативно впливати на вашу роботу, це вже погано. Травма – це перебування людини в такій ситуації, яка загрожує її життю. Це можуть бути військові дії, насильство, тортури. ПТСР з’являється як довготермінова реакція на стрес і травму, – за визначенням лікарів, його дія відчувається щонайменше за чотири тижні після травматичної події.

Ознаки гострого стресу:

• негативні думки чи спогади, які ви не можете забути;
• важкі роздуми про події;
• поведінка або відчуття, ніби подія відбувається знову;
• відчуття суму під час спогадів про подію;
• фізичні реакції – прискорене серцебиття, проблеми зі шлунком, пітливість та запаморочення;
• труднощі зі сном;
• дратівливість або спалахи гніву;
• неможливість сконцентруватися;
• підвищене усвідомлення небезпеки;
• нервовість і миттєві напади страху в неочікуваних ситуаціях.

Слід не забувати, що саме після травматичних подій, коли людина вже перебуває в безпечному місці й відчуває величезне полегшення, вона перебуває в найбільш вразливому стані (раптове відчуття безцільності і втрати). Адже людина змінилася, а життя вдома – ні.

Треба знати, які в людини можуть бути почуття, що дивують і пригнічують її

• Дискомфорт від матеріального достатку, який різко контрастує з відчайдушними потребами в “іншому світі”.
• Розчарування звичною мирною дійсністю. Все здається холодним порівняно з тим жахом, який вона відчувала.
• Непорозуміння з друзями, які більш зацікавлені у тривіальних культурних заходах, ніж у глобальних питаннях війни й миру.
• Відчуження від сім’ї.

Насамперед, слід пам’ятати про фрагментарність свідомості людини після травми: вона й хоче, й не хоче розповідати про свій досвід, і довіряє нам, і ні. Пам’ятаймо про важкий досвід людини. Це нормальні почуття. Довготривалих наслідків після чергового промовляння своєї історії немає. Журналіст не травмує, а допомагає, вислуховуючи. Ми не тиснемо.

1. Час

Для подібних інтерв’ю треба більше часу. Слухайте уважно, формулюйте розгорнуті запитання, менше говоріть. Ця розмова, як танець: треба знайти баланс, людина повинна нам довіряти.

2. Місце

Людина, яка пережила тортури, полон, почувається безсилою, такою, що втратила владу й контроль. Треба “повернути владу” людині: нехай вона сама обере місце, де ви будете говорити, де буде зручно, спокійно та безпечно. (Навряд чи вийде хороше інтерв’ю із жертвою домашнього насильства в місці, де її ображали.) Можливо, людині треба, щоби був присутній хтось інший.

Слід пояснити, що конкретно ми робимо й навіщо. Пам’ятати, що люди можуть боятися журналіста, не знати, що можна відмовитися відповідати на запитання. Потрібно попередити, що бесіду можна перервати в будь-який момент.

3. Повага

Завжди ставтеся до людини з повагою – так, як би ви хотіли, щоби ставилися до вас. Журналісти завжди намагаються зблизитися з тими, хто залишився живим, але це потрібно робити зі співчуттям і знанням того, коли і як відступити.

Не треба копатися в почуттях (найгірше запитання: “Що ви відчували?”). Ніколи не кажіть, що ви знаєте, як вони почуваються і що могло би бути гірше. Можна сказати, що розумієте, як важко говорити на цю тему.

Не використовуйте недоречний гумор. Будьте шанобливі. Не приголомшуйте одразу важкими запитаннями. Найбільша помилка репортера – надто багато говорити.

4. Виконання обіцянок

Ніколи не давайте обіцянок, яких не можете виконати. Якщо пообіцяли зателефонувати або узгодити цитату, зробіть це.

5. Точність

Завжди будьте точними. Варто звірити з людиною правильність написання імен, достовірність фактів і коректність цитат. Під час розмови людина може соромитись або відволікатися. Перевірка гарантуватиме точність, а також може надати вам додаткову інформацію.

Ще раз: пам’ятаймо про фрагментарність свідомості. Людина може мимохіть спотворити спогад, забути або придумати деталі. Людина підсвідомо хоче, щоб їй повірили. А ми знаємо, що пам’ять може бути змінена. Слід попереджати, що будемо перевіряти інформацію.

6. Професійні рамки

Після важких інтерв’ю людина може почати сприймати журналіста за друга, й це може викликати певні непорозуміння (наприклад, телефонування вночі, постійні прагнення спілкуватися). Слід тримати професійний кордон, дистанцію. Під час бесіди періодично нагадувати, що ми беремо інтерв’ю. Якщо людина починає потім порушувати рамки, не боятися, сказати, що у вас є своє життя, що ви не психотерапевт чи адвокат (при цьому можете надати людині контакти професіоналів).

Крім того, журналіст, який працює зі складними темами, повинен піклуватися й про себе особисто.

ЯК ПОПІКЛУВАТИСЯ ПРО СЕБЕ

Робіть перерви. Кілька хвилин або годин на відстані від небезпечної зони мають допомогти зняти напругу та зменшити стрес.

Реально оцінюйте свої можливості. Якщо вам доручили завдання, а ви відчуваєте, що виконати його не зможете, то відразу повідомте про це керівника. Скажіть, що ваша кандидатура не найкраща в цьому випадку. Поясніть причину.

Якщо вам важко, знайдіть слухача, який зрозуміє. Ним може бути ваш редактор або друг. Тільки будьте певні, що він вас не засуджуватиме. Можливо, такою людиною може стати хтось, хто пережив схожий досвід.

Вчіться долати стрес. Знайдіть собі хобі, запишіться на тренування, підіть до храму, проведіть час із сім’єю, коханою людиною, друзями.

Тетяна Курманова для “Детектора медіа“