Як повернути окупований Донбас?
Коли говорять про реінтеграцію окупованих територій, то йдеться не про відвоювання, а про повернення на них українського державного ладу. Рецепти для цього вже є, не вистачає лише бажання влади та суспільства.
НА ЧЕТВЕРТОМУ РОЦІ ВІЙНИ УКРАЇНА НЕ ВНЕСЛА ЗМІНИ ДО ЗАКОНОДАВСТВА
Національна стратегія у сфері прав людини до 2020 року передбачає, що українська влада створить ефективну систему протидії злочинам проти життя людини, а також захищатиме мирне населення на тимчасово окупованій території. Для цього потрібно організувати виявлення та розкриття фактів катувань, а також злочинів, пов’язаних із жорстоким та нелюдським поводженням у районі збройної агресії Російської Федерації в Донецькій і Луганській областях. Крім того, мають виплачуватися грошові компенсації жертвам таких злочинів.
Але зрушень у реалізації цих пунктів поки що мало із цілком зрозумілих причин: виконання їх на практиці значно ускладнюється тим, що наші правоохоронні органи за лінією розмежування діяти не можуть. Але є і чинники, які залежать безпосередньо від української влади. Адже досі не внесені відповідні зміни до законодавства. Навіть законопроект щодо відшкодування жертвам таких злочинів тільки перебуває на розгляді в Кабінеті Міністрів.
Голова Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук, яка працює над питанням воєнних злочинів та злочинів проти людяності в зоні конфлікту, наголошує, що свідкам позасудових страт та жертвам катування, окрім компенсації, потрібно ще й відновлення справедливості.
На думку правозахисниці, державні органи не можуть впоратись із розслідуваннями цих злочинів, які можна умовно розділити на дві групи – залежні та незалежні від українського уряду.
“Ми розуміємо, що наш уряд не зможе змусити уряд Росії видати злочинців із непідконтрольної території. Але ми не розуміємо, чому на четвертий рік війни українське законодавство досі не приведене у відповідність із Римським статутом міжнародного гуманітарного та кримінального права. Саме Римський статут містить норми для покарання міжнародних військових злочинів. Чому це проблема? Бо ціла низка злочинів, які скоюються на окупованій території, не мають ніяких аналогів у Кримінальному кодексі України, наприклад заява терористів “Пощады не будет“, – говорить вона.
Показову історію розповіла колишня мешканка Донецька, народна депутатка України Наталія Веселова. За її словами, на Донбасі у матері-одиначки бойовики забрали трьох дітей, щоб відправити на всиновлення до Росії. Дітей тримали в притулку, а старшого хлопчика 15 років поклали до психіатричної лікарні. Директор притулку казав йому: “Ми тебе вилікуємо і відправимо захищати нашу молоду республіку”. На жаль, ця погроза була цілком реальною. Адже в ОРДЛО дійсно змушують неповнолітніх воювати. Врешті тільки завдяки допомозі міжнародних організацій тих дітей знайшли в Донецьку і повернули матері.
“Держава не може допомогти нашим громадянам на окупованій території, бо ми не маємо там представництв. Єдине, що лишається, – звертати на це увагу міжнародних організацій”, – каже Наталія Веселова.
РОСІЯ ПЕРЕХОПЛЮЄ ІНІЦІАТИВУ
Утім, безпомічність України в цьому питанні зовсім не означає, що вона вже зараз не може робити кроки для повернення державного ладу на окуповані території. Ми не маємо доступу до землі, але маємо доступ до самих громадян, які там мешкають, бо вони відвідують підконтрольну територію, а отже, мають можливість брати участь у громадському та політичному житті України. І варто цьому сприяти, бо в Росії сприяння вже йде повним ходом. Наприклад, сайт “Горловская мозаика” повідомляє, що в Москві “готуються ухвалити “міграційну амністію” для мешканців “ДНР”… Це вирішить питання щодо безтермінового перебування громадян “ДНР” та “ЛНР” у Росії, а також скасує необхідність оформлювати патент на працю для роботи на території Російської Федерації”.
Звісно, що в цьому змаганні більше можливостей у Москви, яка реально контролює окуповані території, але здаватися Україні не варто.
На круглому столі, присвяченому реінтеграції Донбасу, старший радник з ініціативи НУО “Мирні зміни” Крейг Оліфант зазначив, що Україна для вирішення конфлікту має використовувати локальні зв’язки поміж людьми: адже щодня через лінію розмежування проходить до 40 тисяч людей. А отже, Україна має сприяти цим зв’язкам, допомагати людям, які хочуть потрапити туди або звідти.
“На жаль, не варто чекати на закінчення цього конфлікту, поки цього не захоче Москва. Але Україна не має очікувати цього бездіяльно. Вже зараз можна запропонувати мешканцям окупованих територій щось, що збільшить їхню готовність до політичного компромісу”, – вважає Крейг Оліфант.
Особливість російсько-українського конфлікту в тому, що обидві сторони прагнуть обмежити спілкування, а це, безумовно, сприяє взаємному відчуженню та посиленню образу ворога. Найближчим часом не варто очікувати, що державні органи України і Росії створюватимуть спільні діалогові майданчики для громадян своїх країн, але за це могли би взятися громадські організації.
Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павличенко розповів, що наразі мав би здійснюватися проект створення діалогових майданчиків між громадянами з підконтрольних та окупованих територій.
“Але ми змушені відмовитися від цього проекту, оскільки фінансувати переїзд та проживання людей з окупованих територій неурядові організації не можуть. До того ж якщо цей проект буде здійснюватися українськими НУО, то до нього буде більше претензій у влади, ніж якщо б його робила якась закордонна організація”, – додав він.
ШЛЯХ ДО МИРУ: ВІДЧУЖЕННЯ ЧИ ЗАЛУЧЕННЯ?
Заступник голови Моніторингової місії ООН в Україні Бенджамін Моро працює на запрошення нашого уряду з березня 2014 року, коли конфлікт на сході і в Криму ще не розпочався. Головна сфера діяльності місії – інтерв’ю із жертвами російської агресії по обидві сторони лінії розмежування, довжина якої становить 47 кілометрів.
“Протягом місяця її проходять більше мільйона людей, а це означає, що зв’язки зберігаються. Дуже важливо піклуватися про це”, – наголошує Бенджамін Моро.
На його думку, немає рецепту, як досягти миру і припинити конфлікт, але є певні шляхи до цього: люди, які мешкають там, хочуть доступу до правосуддя і відшкодування за заподіяні руйнування. Громадяни України, які втратили майно, зокрема житло, внаслідок обстрілів у зоні АТО, постійно звертаються по компенсації до українських судів. І вже є декілька випадків, коли їм такі компенсації присуджують. Але отримати їх на практиці неможливо, бо уряд оскаржує рішення судів і висуває такий аргумент: депутати не передбачили бюджетного фонду, з якого мають виплачуватися такі компенсації. Після цього рішення про компенсацію повертається до суду першої інстанції, і так його ганяють по колу у своєрідній судовій каруселі.
Але, окрім компенсацій, потрібно ще робити кроки назустріч один одному, а це буває дуже важко.
Виконавчий директор ММО “Ресурси примирення” Джонатан Коен нагадує, що нещодавно відбулося підписання мирної угоди після 25 років конфлікту в Ефіопії.
“Шлях до миру вимагав політичних компромісів з обох сторін конфлікту. Але дуже рідко трапляється, що якась одна прекрасна угода веде до миру”, – розповідає експерт.
За його словами, зазвичай політики і громадянське суспільство кожного дня і маленькими кроками роблять свій вибір, який або наближує мир, або ні. Українці також можуть або інтенсифікувати конфронтацію, або пом’якшити її.
“У багатьох конфліктах на території пострадянських країн їхні учасники сподіваються припинити їх через ізоляцію сторін, але вона не поліпшує стан конфлікту, а призводить лише до сепарації та відчуження, як ми це вже бачили в Кашмірі та в Сомалі, – каже Джонатан Коен. – І цьому є дві альтернативи – військова перемога та залучення. Перша дуже дороговартісна, і досягається вона рідко. Тому Україні треба зосередитися на залученні”.
На жаль, за словами експерта, сьогодні політична риторика з обох сторін лише підвищує демонізацію опонентів. Якщо ставитися до людей, як до ворогів, то вони й стануть ворогами. Особливо це актуально для України, де всі люди за лінією розмежування автоматично вважаються “сепарами” і дегуманізуються. Навряд чи зближенню допоможе війна з російською мовою, за яку взялися обласні ради України: і на Львівщині, і на Житомирщині тепер заборонено використання культурного продукту російською мовою. А саме ця мова і є головною мовою спілкування на окупованих територіях.
Менеджерка з адвокації Центру інформації про права людини Олена Луньова констатує, що наразі в українському суспільстві слова “мир” та “примирення” мають негативну конотацію, бо політики часто бачать за ними лише капітуляцію.
“Це дуже заважає громадським організаціям працювати над примиренням. Наразі ж ми та інші організації займаємося адвокаціями таких важливих тем, як припинення економічної блокади окупованих територій та соціальний захист їхніх мешканців. На жаль, напередодні виборів я не бачу політика, який міг би озвучити ці теми публічно, бо він буде одразу звинувачений у зраді”, – говорить Луньова.
ПЕРШИЙ КРОК НАЗУСТРІЧ – ЦЕ ТОРГІВЛЯ
Один із варіантів залучення – це торгівля з окупованими територіями. Джонатан Коен пропонує звернути увагу на Індію та Пакистан, торгівля між якими триває попри довгий конфлікт. Але часто еліти не схильні йти на такі компроміси, бо в результаті подібних непопулярних змін вони можуть втратити владу.
Українська влада трактує торгівлю з окупованими територіями як підтримку бойовиків. Перші обмеження на переміщення товарів через лінію розмежування запровадили ще взимку 2014 року. Врешті в березні 2017 року Рада національної безпеки та оборони України ухвалила рішення про тимчасове припинення переміщення вантажів через лінію зіткнення. Але товари (продукти харчування, побутові товари, електроніку, медикаменти, текстиль, наркотики) все одно перевозили в обох напрямках. Деякі речі з ОРДЛО потрапляли навіть до країн ЄС.
Уся ця торгівля відбувається завдяки корупції. За даними Незалежного антикорупційного комітету з питань оборони, легкова машина з причепом, завантажена м’ясом, проїхавши за одну ніч сім блокпостів від Покровська до Донецька, могла заробити у 2015 році 8 тис. грн чистого прибутку. Чи не є це однією з перешкод на шляху легалізації торгівлі з окупованими територіями?
Експерт і науковець-практик з питань вирішення конфлікту Наталія Міріманова довгий час працювала на Кіпрі, де вже понад 50 років триває міжнародний конфлікт із окупацією території. Притому що одна зі сторін конфлікту є членом ЄС і є всі умови для його легкого вирішення, цього не відбувається. Одна з причин – небажання працювати над залученістю. Коли Кіпр став членом ЄС, то йому надали інструмент для формування залученості: дозволили торгівлю через “зелену лінію” розмежування навіть попри відсутність сертифікату про походження товару. І Туреччина, і Кіпр погодилися на це, але уряди почали тиснути на бізнес з обох сторін, аби не дати підприємцям долучитися до такої торгівлі. Доходило до того, що противники вирішення конфлікту через залученість спалювали врожаї картоплі, аби лише їх не продали протилежній стороні.
Наталія Міріманова вважає, що заборона на торгівлю з ОРДЛО завдала удару не лише по діловій, але по політичній ситуації в Україні, адже підприємці були змушені шукати собі нові ринки збуту і це позначилося на їхній політичній прихильності.
Утім, сьогодні необхідність торговельних стосунків з непідконтрольним сходом визнають і в українському парламенті. Законопроект про реінтеграцію Донбасу, який зараз перебуває там на розгляді, передбачає відновлення торгівлі з окупованими територіями.
Якщо підсумувати всі поради міжнародних експертів щодо тактики реінтеграції непідконтрольної частини Донбасу, то вони виглядають так:
- виплата всіх видів соціальної допомоги в ОРДЛО;
- створення діалогових майданчиків між проукраїнськими та проросійськими громадянами України;
- відновлення торгівлі з окупованими територіями;
- максимально можливе забезпечення виборчого права на непідконтрольних територіях.
В українському суспільстві більшість цих пропозицій, якщо не всі, поки що викликають гучне обурення та звинувачення у зраді. Але іншого шляху назустріч один одному немає.
