Ірина Суслова: “Я не хочу, щоб мої звернення підписували, бо я просто “хороша дівчинка”

Дата: 27 Червня 2019 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

У ній –  сила енергії і небайдужості. Депутатка VIII скликання Ірина Суслова, голова підкомітету з питань гендерної рівності та недискримінації прийшла у Верховну Раду з Майдану. І цією ж майданівською енергією наповнювала український політикум.

Спільно з громадським сектором Ірина Суслова домагалася ухвалення законопроекту № 6109 про рівність жінок та чоловіків в армії, змусила МОЗ скасувати наказ №256 про список заборонених для жінок професій, провела потужні парламентські слухання щодо захисту жінок з вразливих соціальних груп, де вперше з трибуни Верховної Ради прозвучали дані про проблеми жінок-ромів, жінок із інвалідністю, жінок-ВПО, ВІЛ-інфікованих та сільських жінок, а також тих, які відбувають покарання.

Щось їй як депутатці вдалося краще, щось – ні. Але галасу вона наробила, і головне – наблизила Верховну Раду до людей.

Ірина одразу погодилася на інтерв’ю. Однак знайти час було непросто. У слухавку вона емоційно говорила: “Дивіться, у мене на завтра…”. І перераховувала за якусь хвилину зустрічей сім-десять, де поміж ними заледве було “вікно” на чай із бутербродом.

Таким же вихором вона увірвалася у свій кабінет, де я на неї чекала, з комітетських слухань і ледь не з порогу почала відповідати на мої запитання.

“НЕ ВСІМ ТИ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ, АЛЕ ТИ ЗОБОВ’ЯЗАНА СПРОБУВАТИ…”

– Діти зазвичай не мріють бути політиками. А ви? Ким ви мріяли стати, і як ви прийшли до такого життя?

– Я теж не мріяла про політику. Є такі речі, які навіть у голову не могли мені прийти, і політика – саме та річ.

Хоча з раннього дитинства я постійно за всіх заступалася – за дітей у садочку, за молодшу сестру… Усі пророкували мені професію адвоката. Мовляв, буде захищати “знедолених”. Мене тягнуло до людей, які зіштовхувалися з якимись соціальними труднощами. Але я не вирішувала їхні проблеми одна – дуже часто я просила свого тата про допомогу.

…Мій тато втратив зір, коли мені було трішки менше року, і ще не народилася моя сестра… З дуже давніх спогадів. Я, малесенька, тримаю його за руку, і йдемо десь на площі Перемоги у Житомирі. Він, такий високий, що аж змушений нахилятися до мене, щоб тримати за руку… Я нагадала нещодавно татові про цей випадок. А він поділився, як для нього було відповідально повністю покладатися на 4-річну дитину. Він мені довіряв і знав, що ми впораємося.

Ключову роль у формуванні мене як людини відіграв саме мій тато. Якось він сказав: “Ніколи не проходь повз тих, хто потребує твоєї допомоги”.

Я ще тоді розпитувала: “Тату, але як? Я ж не можу допомогти всім у світі… У мене немає стільки грошей, стільки можливостей…”.

“Так, ти не зможеш всім допомогти. Але ти зобов’язана спробувати”, – твердо вірив він.

Мабуть, ці слова, сказані мені в дитинстві, я остаточно усвідомила лиш після року-півтора роботи в Комітеті з прав людини. І, кажу чесно, дуже часто вдавалися найнеможливіші речі…

– Знаходилися і люди, і ресурси?…

– Так! Одного разу ми допомогли українці повернутися додому. Дівчину, яка їхала на Північний Кіпр працювати адміністраторкою в готелі, намагалися продати на органи. Її одразу вивезли в онкоклініку, звідки вона втекла… Уявляєте той жах? Як вона бігла, переховувалася від поліції. Можна трилер знімати! А недавно ми з нею зустрілися, вона, на щастя, жива-здорова…

Ще пригадую, коли я тільки два роки пропрацювала в парламенті, до мене звернулася мама 8-річного Богдана. Він із батьком поїхав на рибалку. Там дуже трагічна історія…. Батько втопився, а хлопчик більше години перебував у холодній воді під час дощу, тримався за перекинутий човен. Про це ми дізналися пізніше. А тоді зв’язок із ним втратився. Та найгірше, що МНС не хотіло реагувати. Хоч ми писали листи, дзвонили… Це була 11-та ночі! Тоді ми з мамою поїхали на місце риболовлі. І поки їхали, я всю дорогу надзвонювала у всі можливі інстанції… Знайшли Богдана о першій годині ночі: він мав страшенне переохолодження, але був живий.

Я тоді подумала, що Бог мені дав депутатський мандат хоча б для того, аби врятувати цю дитину. І більше, ніж зробила в цьому парламенті, напевно, зробити не зможу. Виявилося навпаки.

…Такі історії мотивують працювати більше. Звісно, бувають дні відчаю. Особливо, коли ти працюєш над чимось дуже потрібним, а тобі кажуть: “Ах це? У нас нема часу. Он у нас питання економіки…”. І ти намагаєшся пояснити, що не буде ніякої економіки, якщо в нас не буде держави, якщо тут не залишаться люди. А люди не залишаться, якщо їхнє право на медицину чи освіту обмежене, якщо їхнє право власності, і права загалом не захищені.

“Я ВІРЮ, ЩО ВОДА КАМІНЬ ТОЧИТЬ”

– Ви пройшли у парламент на хвилі Майдану. Довго наважувалися?

– Зізнаюся, я не одразу зрозуміла, що відбувається. Під час курсів жіночого лідерства я часто говорила, що жінки не відчувають у собі сил, вони постійно сумніваються, вважають, що гірші спікерки, що не зможуть себе реалізувати. Більше того – переконані: “от хай іде чоловік, а я збоку, я його підтримаю, все розкажу, допоможу, напишу, допрацюю…”.

І, розповідаючи якось про це іншим жінкам на тренінгах, я зловила себе на думці: “О, мій Бог! Чому я завжди знімала свою кандидатуру з голосування?”. Я йшла по квоті партії “Воля” до списку “Самопомочі”. І однопартійці з “Волі” тричі мене делегували до виборчого списку, а я… відмовлялася.

На той момент я навіть членом партії не була. Робила собі якісь правильні речі, Майдан створювала, об’єднувала людей, ми щось там допомагали. Це були якісь фантастичні люди з усієї країни…

Я тричі знімала свою кандидатуру, бо вважала, що в мене не достатньо досвіду, що не зможу, не маю тих знань, що є люди, які більш достойні… Я і досі переконана, що так і є. У мене не було жаги до влади. Я просто довіряла процесу, подіям, тим людям, які поруч.

Тож коли я стала депутаткою, для мене це була довіра і супервідповідальність. Може тому перший рік працювала без вихідних, постійно десь їздила… Відчуття, що я щось недопрацьовую, що можу зробити більше…

– Такий собі “комплекс” у жінок, мовляв, могли б зробити краще, якби постаралися. Хоча часто – куди більше? І так – робота, дім, родина…

– На жаль, ми часто беремо на себе набагато більше, аніж можемо потягнути. А потім, намагаючись виправдати довіру, самі себе заганяємо в глухий кут. Тому дуже важливо зупинитися, переосмислити, бо інакше толку не буде. У нашій команді так і сталося. Ми брали перерву на два-три дні, і заново планували роботу – щоб вона була більш ефективною. Наприклад, ми можемо здійснювати парламентський контроль. Але часто доводиться брати більше своїх повноважень.

Так, років десять тому в США зникла безвісти українка, Ірина. Вона подзвонила батькам, сказала, що вийшла заміж. Неофіційно, у церкві “розписалися”. Після того дзвінка зв’язок із нею обірвався.

Батьки шукали її дуже довго, навіть їздили один раз в Америку. Згодом померла її мати від раку, так і не дочекавшись звістки про єдину дочку. І зараз її тато, йому близько 80-ти років, звертається до мене зі словами: “Я просто хочу зрозуміти, вона жива чи ні? Якщо померла, значить треба пам’ятник якийсь поставити… Я розумію, що мені недовго залишилося на цьому світі”.

Як спокійно таке слухати? І ти розумієш, що зобов’язаний зробити все, щоб дати хоча б цю відповідь.

Ми підключаємо українську діаспору в Америці, пишемо в Інтерпол, МВС, у Голосіївське управління поліції, намагаємося звести докупи всю інформацію, наполягаємо, щоб поліція відкрила провадження. Це шалена робота, яку не ми маємо робити… На жаль, історія досі без завершення, але ми не зупиняємося.

Або ж школа у Верхній Рожанці Львівської області. Був конкретний помічник, який спільно з директоркою школи писав проект, бігали по всіх інстанціях Мінрегіонбуду, стукалися в усі двері, коли Антимонопольний комітет починав блокувати рішення. З мене сміялися знайомі, мовляв, я там свою фірму завела… Шкода, що в людей такі поняття, що шукають у всьому зиск. А школу завдяки нашим зусиллям таки побудували, й діти навчаються в світлих просторих класах.

– Як же бути впливовими і залучати на свій бік?

– Без дотримання прав людини нічого не відбудеться. Але я як депутат зрозуміла це запізно. Якби на початку скликання обрала стратегію просувати цінності прав людини, очевидно, була б кориснішою в парламенті.

Багато чого не вдалося з тих завдань, які перед собою ставила. Але це теж досвід, який потрібно осмислювати. Парламент надав не тільки повноваження й посвідчення, а й, насамперед, створив умови, за яких я змогла познайомитися з величезною кількістю активних людей. Людей, які рухають правильні ідеї не тільки задля розбудови держави, а й для формування потужного громадянського суспільства. Ці люди відстоюють права, хоч і знають, що якесь конкретне рішення не принесе для них жодної користі, але все одно за них – як за свої.

– Якраз у розбудові громадянського суспільства результат бачиш уже пізніше. Але ці кроки ми мусимо робити – попри втому і якесь розчарування…

– Це правда. Без перебільшення, правозахисники – це моє професійне життя. Коли готуюся до комітету, я питаю їхньої думки про той чи інший законопроект, можу скинути основні тези… Так, ми багато дискутуємо. Але це те середовище, яке на сьогодні може бути найбільш ефективним для країни.

В Україні є з десяток потужних правозахисних організацій, які займаються популяризацією цінностей прав людини, зокрема, на законодавчому рівні. Причому в дуже різних сферах – починаючи від допомоги внутрішньо переміщеним особам і завершуючи злочинами проти людяності. Та мені здається, що всі ці речі розглядаються точково, а мав би бути системний процес.

Я це намагалася пояснити на останній фракції, коли зачитувала список законопроектів, які б мали розглянути парламентом ще цього скликання… І коли мені голова партії каже: “Ірино, ти можеш надати зараз цей список законопроектів”, це виглядає, як знущання. Бо я кожний тиждень перед пленарним засіданням відправляю ці списки і веду перемовини з помічниками. Нуль реакції. А при кожній зустрічі з правозахисниками вимушена запевняти, що ми працюємо, не слід опускати руки. Хоч сама на межі. Та я вірю, що вода камінь точить.

І от нарешті ми ставимо на порядок денний три законопроекти про права людини, а самі переживаємо – чи назбираються депутати, які за них проголосують. Бо оголошено дострокові вибори, і всі кинулися в передвиборчу кампанію…

На щастя, Верховна Рада під завісу каденції таки встигла ухвалити в першому читанні законопроект 9438, який змінює наш Кримінальний кодекс та дає можливість українським слідчим і судам притягати до відповідальності осіб, які вчинили основні злочини за міжнародним правом. Це воєнні злочини, злочини проти людяності, агресія, геноцид.

“ПОКИ ЧОЛОВІКИ НЕ ЗРОЗУМІЮТЬ “ПРОСТИХ” РЕЧЕЙ, ЗРУШЕНЬ НЕ БУДЕ В ДЕРЖАВІ”

– Слухаючи вас, я знову відчуваю той драйв Майдану. У вас він так точно не зник. Ви заходили в парламент 26-річною, як стереотипно кажуть, “дівчинкою”…

– І мені постійно наголошували на цьому мої колеги.

Але від самого початку я була дуже помітна. Тільки кого зустрічала, говорила одразу: “Добрий день! А як вас звати? А мене Іра. Давайте обміняємося телефонами…”. Так я перезнайомилася з купою людей.

Потім, коли я намагалася зібрати підписи під якимсь зверненням, багато хто з депутатів говорив щось типу: “Ой, Іро, не розказуй, давай ми і так підпишемо. Ти ж хороша, порядна дівчинка, у тебе такі чесні очі…”.

А я у відповідь: “Стоп! Я не хочу, щоб мої звернення підписували за “чесні очі” і “хорошу дівчинку”. Я хочу, щоб ви підписали, бо розділяєте зі мною суть цього звернення. Я готова розказати…”.

“Та в нас нема часу”, – чула нерідко.

“Е ні, давайте я вам все-таки розкажу, і ви поставите підпис!”, – наполягала я на своєму.

Якось я принесла листівки від “Гармонії рівних” про різні види сексистської реклами в Україні, рекомендації Ради Європи. То після прохання сфотографуватися із цими листівками і написати кілька слів проти сексизму на своїй сторінці у Фейсбуку деякі колеги-депутати запитували: “А тут точно нічого страшного? З мене потім сміятися не будуть? Тут же голі жінки!”.

Ми багато зробили для того, аби колеги зрозуміли, що сексизм і секс – це різні речі, і що сексистське ставлення – це ненормально.

Але зараз такого вже не відбувається. Тож можна побороти і ці стереотипи. Мені здається, що нинішній парламент набагато просунувся вперед щодо розуміння сексизму, ейджизму, і боротьби із цими явищами.

Так, це процес не дуже швидкий. Але також важливо, щоб люди не робили це нахрапом, не провокували, не обливали брудом тих, хто намагається вчитися.

На мою думку, потрібно поступово підводити до стандартів. Нам необхідно залучати якомога більше прихильників наших ідей, а не налаштовувати людей проти нас. Коли ми діємо і пояснюємо – це одна історія, а коли ми діємо з агресією – це ні до чого доброго не призведе.

Цей парламент справді інший. Хоч у ньому залишались оті мастодонти української політики, які були ще навіть з першого скликання. Хтось зверхньо казав: “Та це ви такі гарячі, бо перше скликання. Ще побачимо, які ви станете…”. Ніби нас парламент перемеле, як і інших. А хтось брав нашу нову енергію, нові змісти.

Одна з моїх помічниць Саша Голуб (нині – голова громадської організації “Гармонія рівних” – ред.) пройшла шлях становлення мого депутатства з першого дня. Вона не побоялася написала мені в приват у Фейсбук: “Добрий день! Ви така молода. Мені здається, що ми могли б працювати разом. Я теж молода, у мене є друг, який працював помічником. Разом ми переможемо”.

– І трішки про нові змісти, зокрема, про квоти. “Самопоміч” – єдина фракція, яка їх дотрималася. І це також вплинуло на те, що ви пройшли у парламент…

– Справді, “Самопоміч” дотримувалася паритетного представництва і жінок, і чоловіків. Зокрема, вони отримали фінансові дивіденди після ухвалення закону про фінансування політичних партій. У “Самопомочі”, здається, було представлено не 30% жінок, а більше. І це не було зроблено штучно.

У 2015 році норму про “гендерну квоту” вперше включили до виборчого законодавства України. Якщо партії за результатами виборів мають у своєму складі не більше двох третин однієї статті, їм належить додаткове фінансування у розмірі 10% щорічного обсягу державного фінансування статутної діяльності політичних партій, яка розподіляється порівну між політичними партіями (відповідно до Закону України “Про політичні партії”, ст. 175). Окрім партії “Самопоміч”, у якій з обраних 32 народних депутатів 11 жінок, тобто майже 36% (третина), ніхто в парламенті такого  показника не мав. Наприкінці 2016 року “Самопоміч” отримала майже 20 мільйонів гривень.

Та окрім фінансової складової, вони отримали велику кількість дуже дієвих депутаток. Ви подивіться, хто у фракції “Самопоміч”! Олена Сотник – питання Парламентської Асамблеї Ради Європи, суперактивна депутатка. Тетяна Острікова – фахівчиня з європейської інтеграції, податкова митна політика. Ірина Сисоєнко – медицина, наполегливо відстоює питання, які пов’язані з реформою екстреної допомоги. Вікторія Войціцька – енергетика, дуже потужна в цій сфері. Аня Романова – туризм. Вона чи не єдина жінка, яка захистила докторську з розвитку внутрішнього туризму в Україні…

Це тільки ті, кого я можу відразу назвати… І це ще я не згадала жодної жінки, яка працює в так званих “традиційних” сферах – соціальна політика, освіта тощо.

І “Самопоміч” не єдина. Візьміть будь-яку фракцію – жінки там є спеціалістками у багатьох різних галузях.

Знаєте, хто рекордсменка по реформаторських законопроектах у сфері енергетики? Оля Бєлькова! Вона брала законопроекти і робила все можливе, аби їх дотиснути.

Я веду до того, що квоти – це не забаганка, це ті необхідні тимчасові заходи, аби відбулося паритетне представництво і жінок, і чоловіків на високому політичному рівні.

Скандинавські країни до цього йшли так само. А це країни, у яких найвищий рівень життя населення. Якщо прослідкувати, як усе в них відбувалося, то ріст ВВП на душу населення почався тільки тоді, коли на національному рівні збільшилась кількість жінок у політиці.

Чому? Тому що паритетно представлені інтереси обох статей. Найпростіший приклад. Є нагальна потреба повністю реформувати відпустку по догляду за дитиною – це потрібно і жінкам, і чоловікам. А досі сприймається, що декрет виключно для жінок. Мовляв, то “їхня” функція виховувати. Часто замовчується, що жінка так само хоче себе реалізовувати, можливо, вона заробляла б більше, ніж чоловік, або ж сам чоловік хотів би бути ближче до дитини.

І от коли буде хоча б приблизно рівноцінне представництво жінок і чоловіків, тільки тоді ми зможемо усвідомити, наскільки ми зовсім по-іншому дивимося на процеси, які відбуваються в нашій країні.

Так, ми допомагаємо одній дівчині. Вона живе в Ірпені, за переїздом. А органи соціального захисту – по інший бік переїзду. Ірпінь не має доступного громадського транспорту, є тільки маршрутки. У цієї дівчини двоє дітей. Вони живуть, м’яко кажучи, дуже скромно. І ця молода жінка ніяк не оформить субсидію, бо просто не може доїхати до органу соціального захисту. Каже, поки туди дійде пішки з двома дітьми, уже їх треба годувати. Вони на грудному вигодовуванні, і в тих умовах це зробити нереально. Або ж якась дика історія з Охматдитом – її не могли поставити у чергу до лікаря, бо не було “вікна” для двох дітей, мовляв, сьогодні – тільки одну дитину, а з іншою приїжджайте завтра… У закон же не впишеш, якщо є дві дитини – то приймайте їх удвох. Тут же має бути не просто людськість, а адекватність!

Таких “дрібних” прикладів мільйон. І нереально все встигнути. Поки чоловіки не зрозуміють “простих” речей, зрушень не буде в державі. А ці речі, на мою думку, могли б бути врегульовані якраз паритетним представництвом. Збільшення кількості жінок у парламенті також зменшило б навантаження на нас.

– Чи існує, умовно кажучи, жіночий клуб-депутаток? Що нас небагато, ми видимі і маємо підтримувати одна одну?

– Насправді немає значення, з ким вибудовувати зв’язки. Головне – їх вибудовувати. Бо як показує досвід, вони рухають усе на світі.

Коли я йшла в парламент, у мене ще було відчуття “свої”, “чужі” цінності, я для себе розділяла людей. Нині я переглянула своє ставлення. І дуже часто траплялося так, що у своїй фракції я не могла знайти однодумців. Але серед фракцій, які не є членами коаліції, колеги підтримували важливе для мене питання.

До слова, були жінки, які не підтримали законопроект 6109 про проходження служби жінкам у Збройних Силах України та інших військових формуваннях. На відміну від деяких чоловіків, які казали: “Так жінки сьогодні там і так є! Вони працюють, і якщо би їх було більше, армія була б ефективнішою”.

“Я НІКУДИ НЕ БІГАЮ І НІЧОГО НЕ ПРОШУ”

– Вас свого часу виключили з фракції “Самопоміч”…

– Не так давно дивилася передачу про формування нового складу Кабінету Міністрів. Так, Кабмін – це політичні призначення, але з іншого боку – людина має бути компетентна.

Я вважаю, що нам потрібно внести зміни до закону про Держслужбу, що міністри – це не політичні посади. Це, у першу чергу, спеціалісти, вони мають надавати щонайменше своє резюме, аби ми не голосували, бо то “хороша людина з якоїсь там партії”. А голосували за управлінця з великим досвідом, який у темі.

Мене виключили з фракції “Самопомочі” за те, що я проголосувала за Віктора Шокіна на посаду генерального прокурора. Чимало було чуток щодо його призначення. Але якби повернути час назад, я би знову підтримала його кандидатуру. Він був єдиною людиною, який надав резюме про свою діяльність, сторінок на дванадцять. Кандидатом із шаленим досвідом роботи. Ні про які рішення “Самопомочі” я не знала.

Після виключення з фракції я десь півтора-два роки була позафракційною депутаткою. Це мені ніяк не заважало. Згодом  Володимир Гройсман запросив до коаліції. Тоді “Народний фронт” виставив умови про формування коаліції виключно із її фракцією. Відповідно, людей у фракції “Народний фронт” і “Блок Петра Порошенка” (БПП) бракувало, і мені запропонували вступити до фракції БПП.

Ми не торгувалися. Хоч потім ходило багато чуток, які мені набридло спростовувати… Я не перебігла. Я була виключена, хоч моє рішення було законним, конституційним і не несло за собою жодного політичного навантаження.

Мене включили в БПП – і ми далі працювали. Причому дуже часто ті голосування, які могли б бути ключовими для БПП, я не підтримувала. Наприклад, не голосувала за введення воєнного стану. Це було принципово. Або ми вводимо повноцінний воєнний стан, або я не бачила сенсу в тому, що відбувається. І хоч це ініціатива президента, я відстоювала свою позицію.

Також не підтримувала ніяких історій, пов’язаних з церквою. На моє глибоке переконання, влада і релігія мають бути відокремлені. Я віруюча людина, ходжу до церкви, але не вважаю, що політики мають право впливати на церкву, або ж церква має право впливати на політику. Це речі взаємовиключні.

Також я – авторка поправок до законопроекту, який повертав процедуру таємного голосування за кандидатуру на посаду Уповноваженого з прав людини. І до останнього стояла на цьому.

Не можу сказати, що БПП – це суцільна демократія, але там сприймають інакшу точку зору.

– Ви плануєте залишатися в політиці?

– Я вважаю, парламент має бути розпущений, якщо він втратив легітимність, втратив довіру. І те, що це стається за три місяці до строкових виборів, уже не грає особливої ролі. По суті, всі й так уже розпочали б планову передвиборчу кампанію.

Єдине, що дуже невдало – це сезон відпусток. Побоююсь, що просто не всі люди зможуть проголосувати.

Тож після інавгурації новообраного президента, я приїхала додому, перевдягнулася зі святкової сукні в джинси і кеди (люблю почуватися комфортно, це дуже важливо в роботі!)… А потім зібрала всю свою команду і сказала:

“У нас є два шляхи. Якщо складуться обставини, і ми потрапимо до нового складу парламенту, ми маємо працювати вдвічі ефективніше. А ні – у нас залишається багато знайомих, друзів у Верховній Раді, і точно купа роботи, яку ми готові робити…”.

Усі мене підтримали. Будь-хто може підтвердити, що я нікуди не бігаю і нічого не прошу. Переконана, людину оцінюють за результатами її роботи. У мене совість чиста. Мені не потрібна недоторканність. Мені не страшно. Знаю точно, якщо стану депутаткою, то все буде трішки по-іншому. У мене буде мінімум топ-5 законопроектів, і це стане пріоритетом хоча б на перший рік роботи. І я знаю, як це зробити швидко, тому що вже маю досвід.

На мажоритарний округ у нас фінансів немає. Хто б що не говорив, що “насправді треба працювати”. Потрібні ресурси – утримувати приймальні, велику кількість помічників, на дорогу, проживання, харчування, на лавочки і всілякі інші добрі справи…

– О, підпишіть всі лавочки своїм ім’ям…

– Ой, це не для мене – це ж незручно…

Ірина Виртосу, Центр прав людини ZMINA, для 50%

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: