Інвестиція в старість
Допомога літнім людям – це інвестиція, а не пожертва. Адже старість – не минуле, а наше майбутнє.
Наприкінці лютого в київському Будинку Кіно відбувся безкоштовний концерт “Класика для всіх. Бах і Моцарт”. За півгодини до початку концерту на другому поверсі тиснява. Запрошені гості – люди похилого віку.
%%GALLERY%%
У довжелезній черзі й у залі – близько 600 запрошених. Адміністратори в чотири руки знаходять прізвища стареньких у численних списках. Тримаючись за палицю, чи одне за одного, бабусі та дідусі повільно піднімаються сходами. Концертна зала заповнена вщент. Для тих, хто не в змозі прийти самостійно, пропонували брати супровідників, наприклад дітей чи онуків. Для супровідника вхід також безкоштовний.
Класичний концерт – подарунок від концертної агенції “Svitlo Concert” та благодійного магазину “Ласка”. Ми ближче поспілкувалися із співорганізаторками свята, засновницями магазину “Ласка” Анною Уваровою та Анною Грищенко.
– Як вам вдалося зібрали 600 бабусь та дідусів через інтернет?
Анна Уварова: Ми запрошували їх через фейсбук (сміється – авт.). Ми просили користувачів соціальної мережі, щоб вони розповіли про концерт своїм дідусям та бабусям, літнім сусідам та просто знайомим пенсіонерам. Ми також просили, щоби молоді люди самотужки реєстрували стареньких, якщо ті не в змозі цього зробити самостійно. Адже якраз більшість із цих людей фейсбук не читають. Можливо, наступного разу ми подумаємо над іншими методами зв’язку. Та й узагалі хочеться у стареньких людей розпитати, що їм до снаги. Чи подобаються їм такі концерти? Які інші побажання щодо дозвілля?
– Чому дозвілля для людей поважного віку? Скільки ж усього можна придумати, скажімо, для дітей…
Анна Грищенко: В Україні мало хто переймається розвагами для літніх людей. Є майданчик для танців у Гідропарку. І на тому все. І це, до речі, лише Київ. А загалом в Україні наші пенсіонери – це така каста людей, які нікому не потрібні. Вони часто психологічно-пригнічені. От буквально зовсім недавно я повернулася з Лондону. І там я бачила геть інших пенсіонерів. І те, що я бачу тут, – мені болить. Наприклад, у Лондоні одного вечора ми з друзями пішли до танцювального бару. Це був звичайний бар. Уявіть, чверть відвідувачів були літніми людьми. На вигляд їм було по 80 років. Декому – більше. Вони спілкувалися, жартували, танцювали. Якби ви бачили як вони танцювали!
Анна Уварова: Так, у тамтешніх стареньких – пенсія – це новий етап життя. Нові можливості. У нас усе впирається в гроші. Для більшості наших пенсіонерів ключове питання – як вижити. Пенсія буквально “розлітається”. Зрозуміло, що така річ, як розваги, не є серед першочергових витрат. Заплатити за опалення важливіше, аніж піти на концерт. Але це не значить, що наші бабусі і дідусі не хочуть розважатися. Ви подивіться на них зараз – як усміхаються. Вони дуже відкриті, радо спілкуються, знайомляться. Зокрема, такі заходи потрібні ще й для того, щоби люди похилого віку могли знайомитись і спілкуватися в майбутньому. Але ж якби треба було купити цей квиток, навряд чи прийшло би стільки людей.
ДОВІДКА. За даними Пенсійного фонду України станом на 1 січня 2017 року на обліку перебуває майже 12 млн пенсіонерів (11 938 838 осіб). Середній рівень пенсії складає 1828,33 грн: найнижча – у Тернопільській області (1560,95 грн), найвища – у Києві (2408,02 грн).
Анна Грищенко: Але тут варто сказати і про суспільство. Про нас з вами. Вибачте, але я знову про Лондон. Просто емоції свіжі. Так от їдемо ми в автобусі. Аж раптом водій помітив, як один із пасажирів – літній дідусь – стоїть біля туалету і не може відчинити двері, смикає за ручку. Що робить водій? Він вибачається, встає і йде до дідуся, допомагає йому відчинити двері, а тоді повертається на своє місце і ми їдемо далі. І ніхто не обурився. Ніхто не сварився.
І такі ситуації, на мою думку, свідчать про розвиненість суспільства. А в нас як буває: заходить старенька до маршрутки, а водій невдоволено кривиться, бо він не хоче пенсіонерку везти безкоштовно. Навіть якщо маршрутка напівпорожня. І ось такі ситуації вказують на рівень розвитку нашого суспільства. Але ми ж можемо це змінити. Це ми і намагаємося зробити.
– Бачу, що дуже багато прийшли парами, не всі ваші гості одинокі та незнайомі…
Анна Грищенко: Дуже важливо, щоб кожен старенький, за потреби, міг прийти із супровідником. Ми хотіли, щоби прийшло якомога більше людей. Зокрема, ми запрошували мешканців двох геріатричних пансіонатів. Але нам сказали, що їх не відпустять.
– Хто не відпустить?
Анна Грищенко: Керівництво цих закладів прийняло таке рішення. Ну, власне, ми підозрювали, що так буде. Тому що в кожного підопічного якісь хвороби, якісь проблеми зі здоров’ям. Хтось самотужки на четвертий поверх не підніметься. Крім того, за правилами, у такому разі тут карета швидкої має чергувати. Словом, усі ці проблеми – і тільки ті, що на поверхні, – ніхто не захотів вирішувати. Ще й самі мешканці таких будинків не завжди прагнуть якогось контакту. Не надто заявляють про свої бажання. Бо, як правило, у них дуже пригнічений психологічний стан. Так, вони нагодовані, помиті, але в депресії. Це стандартна ситуація в наших будинках для літніх людей. Ці люди відчувають себе викинутими на узбіччя.
Анна Уварова: Хоча у нас є позитивний приклад. В одному з будинків живе літній чоловік з інвалідністю. Він пересувається на візку. І от він виготовляє для нашого благодійного магазину яскраві килимки ручної роботи. Ми привозимо йому непридатні для носіння речі, і з них він в’яже килимки. Відповідно, має заробіток. Та найважливіше – він має трудову зайнятість. Крім того, завдяки своїй активності, він у будинку для похилих людей – справжня зірка. Його часто ставлять у приклад, про нього пишуть. Але таких, як він, – одиниці.
Анна Грищенко: Загалом літні українці часто відчувають, що вони не потрібні державі й не потрібні суспільству. Ми це постійно бачимо. І ми з цим не згодні. Ми хочемо, щоби літні люди стали частиною цього суспільства, щоби вони отримували таке саме задоволення від життя, як і їхні однолітки в розвинених країнах. Щоб вони частіше зустрічалися, спілкувалися, розважалися. Вони мають на це право.
КОМЕНТАР ЕКСПЕРТКИ
Марина Говорухіна, PR-менеджерка Фонду “Давай допоможемо”
Фонд “Давай допоможемо” опікується будинками пристарілих у Київській області. Ми відвідали кожен з 12 будинків, і можемо сказати, що люди там живуть в умовах, які можна назвати нелюдськими. Про розваги взагалі не йдеться.
Уявіть собі старі скрипучі ліжка, на яких літні люди проводять останні роки свого життя. Залізні тарілки та кружки, з яких вони їдять, подібні тим, що використовують для годування тварин у притулках. На лежачих стареньких держава виділяє фінансування, якого вистачає на 1 памперс на день.
Їздити до них бажаючих мало. Благодійники теж не дуже цікавляться цією темою – старість відлякує.
Проте ми впевнені, що ситуацію можна змінити. І першим кроком має стати зміна ставлення людей до старості. Допомога літнім людям має сприйматися як інвестиція, а не як пожертва. Адже старість не минуле, а майбутнє. А вкладання грошей у майбутнє є розумним як для держави, так і для бізнесу й благодійників.
Для цього ми створили програму “Гідна старість”, яка поставила перед собою 8 завдань, 8 кроків.
1. Встановлення для кожного мешканця будинків пристарілих кнопки виклику персоналу.
2. Оновлення ліжок та постільної білизни.
3. Заміна металевого посуду на сучасний, який не б’ється.
4. Закупівля сучасних санітарних та специфічних побутових засобів.
5. Косметичний ремонт та оновлення основних комунікацій.
6. Створення атмосфери домашнього затишку.
7. Створення кімнат дозвілля.
8. Тренінгова програма для персоналу геріатричних центрів.
Ми зробили перші кроки і вже отримали перші результати. Так, ми замінили посуд у 4 геріатричних пансіонатах, в одному з 12 замінили ліжка, всі постільні й туалетні приналежності.
Якщо ви хочете перерахувати кошти на програму “8 кроків, 8 завдань” – вам сюди.
Фото Albert Lores
