“Вибрали 10 роликів з мого тіктоку, щоб дати мені статтю “про екстремізм”: блогерка Олена Наумова про 11 днів підвалу та активізм в окупованому Херсоні
Майже дев’ять місяців Херсон був під окупацією російських військових. Протягом цього часу російські найманці знущалися з містян, що мають активну проукраїнську позицію, залякували та погрожували стратою громадським активістам, волонтерам, журналістам. Небезпечно було хоч якось виявляти свою позицію і не сприймати так званої окупаційної влади. У таких умовах були й ті, хто продовжував працювати та вів активний спротив окупантам.
Олена Наумова – вихователька дитячого садка №41 у місті Херсоні, громадська діячка, активна тікток-блогерка. На своїй сторінці вона розповідала про життя в окупації, а також відкрито висловлювала підтримку Україні та зневажала окупаційну владу.
У День українського прапора, 23 серпня, російські військові викрали її з власного помешкання, утримували в підвалі будівлі Суворовської райради, знущалися, залякували і вимагали змінити політичні погляди. Після двох тижнів ув’язнення, 6 вересня, її відпустили “під домашній арешт”. Проте вона продовжувала вести активну проукраїнську волонтерську діяльність. І паралельно чекала на “дозвіл” від окупаційних військ евакуюватися на підконтрольну Україні територію.
21 вересня син Олени Наумової повідомив, що з його матір’ю немає зв’язку. Він припустив, що її могли знову викрасти росіяни. Проте насправді прихильники спеціально сховали Олену від російських військових, які вдруге намагалися її викрасти.
11 листопада, після звільнення Херсона Збройними силами України, Олена Наумова перестала переховуватись. Вона, як і сотні містян, вийшла зустрічати українських воїнів у центр міста.
Сьогодні Олена тимчасово, поки місто щоденно обстрілюють російські “гради” та артилерія, проживає в родичів у Бучі Київської області. ZMINA поговорила з Оленою про життя в окупації, найтяжчі моменти та те, що додавало сил вижити.
Як це – бути вихователькою дитячого садочка з яскравою проукраїнською позицією в окупації?
У нас іншої позиції немає, бо всі ми, педагоги, виховуємо дітей. Ми всі патріоти. У мене в групі діти з трьох рочків вчать гімн, кладуть руку на серденько. І це так зворушливо. Діти знають значення прапора, герба. Багато знають про народні символи.
Одного разу мама везла з Комиша в мою групу синочка, він побачив прапор і каже: “Мамо, це наш український прапор! Синє – це небо, а жовте – пшениця”. І зрозуміло, що вся маршрутка з таким захватом подивилася на цю дитину і мама тоді мені казала: “Я була так горда! В’ячеславівно, дякую вам!” І так ми всі працюємо. У нашому садочку немає людей, які пішли на співпрацю з ворогом. У попередньому, де я працювала, таких декілька знайшлось. Деяких я знала. Але вони завжди були проросійськими.
Водночас більшість із тих, хто був проросійським у Херсоні, вже зрозуміли, яке це велике лихо. І тільки люди з найнижчим рівнем інтелекту знайшли себе в отримуванні російської гуманітарки, російських рублів. Оці коньяк, водка рікою на вулицях до ночі… Вони зробили їх такими ж зомбі, як усіх росіян.
Чи продовжували ви працювати під час окупації?
Ми працювали онлайн. Також знімали маленькі відеоуроки по декілька хвилин, за що мене і сварили “на підвалі”.
Окупанти вибрали 10 роликів з мого тіктоку і каналу нашого садочка в ютубі, які їм найбільше не сподобались і за які можна було отримати статтю “за екстремізм”.
Коли в травні був День вишиванки, то у відео я казала: “Любі малята, ми живемо в українському Херсоні. Сьогодні свято української вишиванки, дивіться, яка вона гарна. Це душа нашого народу. Ви, маленькі українці, завжди маєте про це пам’ятати”.
І вже те, що я говорила ці слова в травні, на третьому місяці окупації, було, за їхніми словами, зухвало з мого боку. Але я казала правду. Якщо навіть враховувати, що попри все їхній “референдум” мав якусь силу, то в травні “референдуму” ще не було. Я їм у підвалі так і казала. Звісно, складно було. Половина діток виїхала, половина залишилася, але вони дивилися мої відео.
А як діти дивилися ваші відеоуроки? Чи був інтернет у місті й доступ до української інформації?
Десь до кінця весни в нас був український інтернет. Потім вони протягнули свій кабель з окупованого Криму. Але ми дивилися все через VPN, ми все знали. Новини, телерадіомарафон, ютуб. Ми були в курсі всього, аж доки окупанти не вимкнули світло 5–6 листопада. Тоді в нас зник і зв’язок. Але ми почали слухати зі смартфонів радіо. Спочатку тріщало, але що ближче наші підходили, то ми більше розуміли, про що мова.
Тобто ми майже весь час були з інформацією, тільки в останні дні перед звільненням уже навіть радіо не брало. І от тоді було незрозуміло, що відбувається. Вулиці були напівпорожні, росіяни давно перевдягнулися в цивільне. Було незрозуміло, хто серед них хто. Вояків уже не бачили. Але вони, знаєте, як ото зайшли тихенько під ранок, так вночі й вийшли. Коли заходили, то два дні стріляли і по теробороні, і просто по цивільних, щоб залякати, а виходили, як ті крадії.
Від чого вас найбільше коробило в окупації? Що вас найбільше дивувало в російських окупантах?
Те, що вони своїм зовнішнім виглядом, ходячи в балаклавах і з автоматами, залякували людей. Не дозволяли людям знімати відео, фотографувати. Останній свій стрім з центру міста я проводила 25 травня. Пам’ятаю, йшла через площу, стоїть невеликий натовп, записуються на гуманітарку, а поруч – два солдати. Я стала віддаля, стрімлю. І один як вирветься до мене: “Жінко, віддайте телефон!”
Я телефон раз і за спину сховала, кажу: “З якого дива? Я із сином розмовляю”. Він схопив мене за руку, за сумку і давай тягнути. А я вдала, що стою в тій черзі, і сказала, що нікуди з ним не піду. І от якось від нього відкараскалась. І нібито стала спокійно звідти йти, а серце вистрибує з грудей. Збіг: це все відбулося біля будівлі Суворовської райради, а згодом я там у підвалі і опинилась. Тоді не знала, де я саме, бо мене ж везли з пакетом на голові. Але згодом за описом людей, зрозуміла, що це саме ті підвали.
Я тричі на день вела стріми. А між ними бігала, займалася волонтерською діяльністю. Через мої стріми люди кидали гроші. Я їх розподіляла між людьми з інвалідністю, пенсіонерами, багатодітними сім’ями, одинокими матерями, переселенцями. Перевіряла документи всіх людей і якщо бачила, що це реальна людина, то надсилала їм гроші.
Іноді люди просили відвідати родичів, з якими не було зв’язку, бо двічі мобільний зв’язок вимикали. Бувало, що гроші не скидала на картку, а заносила особисто, купувала продукти. Загалом за півтора місяця ми зібрали більш як 500 тисяч гривень.
Ще у нас в обласній лікарні були діти, яким ми допомагали. Одного разу о восьмій вечора жінка написала, що в лікарні в реанімації помирає дитинка. Але куди бігти о такій порі, у нас маршрутки до 15:00 ходили?! Я беру таксі, їду туди. Таксист мене підтримав, і ми пішли шукати ту дитинку. Уже в реанімації нам сказали, що таких діток насправді двоє, вони після операції – одній п’ять днів, другій сім днів. І вони помирають. Грошей у тих сімей не було на лікування. Я запитала, що дітям треба, лікарі написали список. Наступного дня я оббігала всі російські аптеки, наші тоді вже не працювали, купила те, що треба, і відвезла. Одну дитинку врятувати не вдалось, а друга дитинка вижила.
Що мене в окупантах дивувало? Вони смерділи дустовим милом. Неохайні, смердючі, нахабні. Якщо вони балаклави не знімали, то, отже, самі боялися. Якщо вони Z і V познімали, коли наші HIMARS почали бити. До речі, ті, що заходили на початку, регулярні російські війська, то ті виглядали, як на параді, а оці всі інші, які зайшли… Але наші, ті хто в минулому були українці, а тепер воювали за Росію, були найзліші. Вони найжорстокіше били, вимагали гроші.
Розкажіть, будь ласка, як вас викрали?
Офіційно, показово. Напередодні приходили поліцейські, казали, начебто в нас тут ходять крадії, щоб я попередила про це і сусідів: “Як вас звати, Олена В’ячеславівна?” Кажу: “Так, Олена В’ячеславівна”. І після цього прочитала в телеграмі, що взяли якусь блогерку. І я вирішила, що треба робити ноги.
На стрімі сказала, що мене вдома немає, а вже на вечірньому сказала, що я вдома. Стрім протривав пів години, і його заглушили, я на це не звернула уваги. Вранці те саме повторилось. А тоді через 15 хвилин під’їхали роздовбані білі “жигулі”, з них вийшли троє автоматників у балаклавах і запитали: “Можна до вас?” І що тут скажеш, не можна, чи що, сказала: “Заходьте”.
Вони без попередження почали обшук з підвалу і до горища. Прапора не знайшли, я його так заховала, що сама потім ледве знайшла. Питають: “Де зброя?”, на що я відповіла: “Ви серйозно? Я вихователька дитячого садка”. Сказали брати сумочку, водичку, печиво і їхати з ними. У мене на такий випадок був другий телефон, я ж думала, що дуже розумна. Він був чистий, там у мене нічого не було, от я і подумала, що відбрешуся. Але не такі вони дурні, як здаються. Коли ми сіли в машину мені поставили два запитання. Перше:
“Як ви ставитеся до спеціальної військової операції?”
Я сказала, що виступаю проти військових дій, які призводять до загибелі мирних жителів.
– Україну любиш? – кажуть.
– Україна моя Батьківщина. А ви любите свою?
– Таккк.
– Ось і я свою люблю.
На пів шляху зупинились і питають у мене, куди їхати далі. Кажу: говоріть, куди вам треба, і я підкажу. Сказали, що їм треба на проспект Ушакова. Тоді, кажу, прямо і праворуч. І після цього мені раз і одягнули пакет на голову. Я, звичайно, була шокована, просто не могла нічого говорити.
Коли приїхали за місцем призначення пакет зняли, але самі всі сіли позаду мене. Начальник тільки їхній у балаклаві пройшовся поруч, сів. Очі його ніколи не забуду, я потім його впізнала. В телеграм-каналі було його фото повністю і підпис “заступник начальника Росгвардії Ростовської області Олександр Науменко”. Я – українка Олена Наумова, він – росіянин Олександр Науменко. Але він мене нічого запитував, запитували ті, хто позаду були. Питали, хто ще веде таку діяльність, хто ще за Україну. На що я відповідала, що не знаю. Кричали, щоб не розверталась. І знову одягнули пакет на голову. Пакет був новий, а літо, спекотно, дихати нема чим, я потом обливалась.
– Це не той телефон. Де другий телефон? – питали.
– Втопила вчора в туалеті.
– Не бреши, ти пів години тому була в стрімі, ми тебе давно дивимось.
А я їх у стрімах і орками, і оркодротами, і свинособаками називала. Вони страх, які злі були на мене. Ну і почали: “Ми тобі зараз руки-ноги переламаємо, ми тебе бомжам (принизливе звернення до російських військових. – Авт. ) віддамо, ми тобі монтажну стрічку в одне місце засунемо, ми тебе до електрики під’єднаємо”. Я, чесно кажучи, перелякалась і сказала, де інший телефон лежить. Забрали мої ключі від дому, поїхали туди, знову все обшукали, знайшли телефон, знайшли блокноти мої, блокноти сусідські й повернулися. Почали зі з’ясовувань, хто ще з херсонських блогерів є в місті. Я почала називати тих блогерів, про яких точно знала, що вони давно виїхали.
“А що це в тебе за гроші крутяться? Ти купу грошей збираєш! Хто тобі платить?! ЗСУ?! СБУ?! Ти навідниця?! Ти коректувальниця вогню?! Ти відправляєш інформацію ЗСУ про наші колони, пересування?!”
Я їм пояснила, що це за гроші, від кого і для чого. Але вони давай вимагати з мене гроші. Звичайно, я пояснювала, що скільки приходило грошей, стільки я того ж дня і відправляла.
Як вони з вами поводились? Чи враховували ваш вік, стать?
Зв’язували мені руки й ноги та поливали водою. До ліктів під’єднували дроти, чіпляли клеми й казали: “Знаєш, який найкращий провідник електрики? Правильно, вода. Зараз Зеленському своєму будеш телефонувати”. Вимагали назвати вулицю, де живуть друзі, я сказала. Це приватний сектор. Думаю, зайдуть вони на вулицю, то собаки загавкають, собаки їх страшне не любили, і за той час мої встигнуть змитися. Почали вимагати номер будинку. “Не знаю я номер, хоч розстріляйте мене”, – казала. І тут як вдарить один з них кулаком по столу і як заведе: “І розстріляємо!” Друзів вони таки вирахували, за російським телефоном. Їх знайшли наступного дня, за маячком.
Знущалися, залякували, цькували, насміхалися. Першого дня, як мене викрали, вони мені у воду щось підлили. Я всю ніч на стільці просиділа, а потім якісь жахи відбувалися, щось повзало, літало. Я бачила якісь скелети, фіолетові великі гусениці, рожевих черв’яків. Наркотики якісь, мабуть, підсипали.
Потім казали, як чуєш стукіт, то одягаєш пакет на голову. І так вони стукали, коли хотіли, я натягувала пакет, а вони сміються, і ніхто не входить. Було, що заходили, а пакет був рожевий і трохи просвічувався, бачу – на планшеті мультики. І оце один планшет переді мною тримав, а інший знімав, ніби я мультики з пакетом на голові дивлюсь. Вони хотіли мене зламати, щоб я на колінах перед ними повзала.
Ваших друзів-волонтерів також викрали росіяни?
Так, мене вони взяли 23 серпня, на День Прапора, а моїх двох друзів на День Незалежності. Це Кошмарик і Олегівна, звати їх Валерій і Ольга. Фізично мене не дуже катували, одного разу тільки одна свинособака забігла і як заліпила мені по обличчю. Я так заплакала, від несподіванки. Бо вони ж казали, що “жінок вашого віку ми не б’ємо, нас мама не так виховувала”. З тих, хто мене взяв, тільки той Науменко був росіянин, усі інші херсонські й “деенерівські”.
Як довго вас тримали в підвалі будівлі Суворовської райради?
Загалом мене там 11 днів тримали. Валерія, наприклад, місяць, а потім ще місяць він окопи рив з кайданками. Отож запхнули мене в камеру, ці 15 сходинок вниз навпомацки я запам’ятала на все життя. Кажуть: “Умови хороші”. А там метрів 30 площа, стеля висотою метри чотири, все цементне, і два стільці. Так я на цих стільцях і провела 11 днів. З них чотири мене допитували, а далі на сім днів про мене забули, тільки раз на день приносили 100 грамів їжі.
Печиво, яке я взяла із собою, коли мене забирали, я їла перші два дні вранці й увечері по три частинки. Хоча зрозуміти, коли ранок, а коли вечір було складно, тому що весь час світило тьмяне світло. А потім мені принесли тушкованку, неакуратно так відкриту, і до неї чайна ложечка. Мене від одного вигляду мало не знудило, бо, знаєте, в ясельній групі в горщику і те привабливіше видовище було. То я спробувала дві ложки й поклала назад. А вони ж цією однією ложкою годували всіх, проходили від першої камери до останньої. У моєї подруги Олі від цього була ротавірусна інфекція.
Що змусило російських окупантів вас відпустити? Як це відбувалося?
На 11-й день мене випхали з камери, штовхали всю дорогу, привели в “3-й кабінет для допитів”, зняли пакет і кажуть: “Ну що? Хочеш назад на підвал?”, я сказала “або застреліть, або відпускайте”.
“Потрібно вибачитись. Будеш вибачатися? Перед російською армією. За те, що закликала вбивати російських військових, що називала нас орками, свинособаками. Вибачатися будеш?” – кажуть.
“А ви відпустите?” – відповідаю.
Думала лише про те, як вибратися. Бо просто там замерзала. Наприкінці літа дуже похолодало, я була 11 днів лише в майці й спідниці. Літру води давали на день, це і на попити, і на все інше. Тільки на четвертий день дали відро для туалету.
Як записували вибачення?
З п’ятого дубля ті вибачення записали. Підписала ще папірець, бо я ж “екстремістка”, мені “загрожує” термін від трьох до п’яти років за те, що казала “Херсон – це Україна”, “Донбас – це Україна”, “Крим – це Україна”. А ще 20 років за “спонсорування ЗСУ”. Змусили мене ще один ролик записати, щоб я здала своїх друзів і повідомила в ГРУ, що вони ведуть екстремістську діяльність. Я записала.
Але зазначу, що багато разів на стрімах говорила: якщо мене під дулом автомата змусять говорити щось не те, то знайте – це не я. За мою “екстремістську діяльність” погрожували депортувати з Херсона на один рік, а якщо багато говоритиму, то на 10 років. На що я собі думала, що наші ЗСУ цих окупантів швидше депортують.
Після запису ролика вас відпустили?
Так, уже як везли мене додому, почали вимагати гроші. Казали, щоб виїхати й влаштуватися в Україні треба 70–80 тисяч гривень. На що я їм сказала, що на переїзд кілька тисяч у мене є, а все інше Україна мені дасть – і спати вкладе, і гроші виплатить, і одягне і взує. Отож дали мені три дні, щоб я зібрала гроші й знайшла перевізника. У них же залишився мій паспорт, телефони. І це їм я мала заплатити цих 70–80 тисяч, щоб виїхати з міста.
Окупанти привезли мене до мого двору, зняли пакет з голови й відпустили. Сусіди враз збіглися, бо ж бачили, як мене викрадають. Насправді все це був демонстративно-показовий захід, щоб люди не вболівали за Україну. Але якщо наші й пішли в підпілля ненадовго, то просто щоб зберегти своє життя. Утім, свою громадянську позицію не змінив ніхто.
Ви почали шукати гроші для російського перевізника, щоб виїхати з міста?
Я зателефонувала сестрі за кордон, сказала, що треба гроші. Мене відпустили 2 вересня, 5-го вони мали прийти за грошима, а на 6 вересня я мала замовити перевізника. Прийшли вони 5-го перевірити, чи я ще в місті. Потім почали відтягувати дату виїзду. Зрештою прийшли 19 вересня. Тоді якраз у найактивнішій фазі були розкопування масових поховань в Ізюмі. Запитали, чи готова сумка, сказали готуватися на кінець тижня на виїзд і додали, що організують це самі.
Я подумала, що точно відвезуть у лісосмугу і закопають. Думаю, це вони після Ізюма точно сліди замітають, будуть уже обережніші й просто приберуть тих людей, які були “на підвалі”. Не знала, що мені робити. Вийшла на вулицю, йдуть люди якісь незнайомі. Вони мене впізнали й запропонували сховатись у їхньої знайомої. Але за умови, що не буде жодних контактів ні з родичами, ні друзями. Мало видаватися, наче мене знову викрали.
Так вісім тижнів я ховалась.
Як дізналися, що ЗСУ зайшли до міста?
Власниця квартири прибігла вся в сльозах, реве, не може нічого сказати, ми зі свого боку не розуміємо, що сталось, а вона крізь сльози: “Наші! Наші в місті!” Ми всі заплакали. Побігли до мене, я прапор свій знайшла, мала ще маленькі прапорці для дитсадочка, бігом хризантем жовтих нарвали, перев’язали блакитною стрічкою. Бігли в себе по району, побачили наших хлопців, махали їм, кричали, всі загорнуті в прапори. Взяли машину з подругою, поїхали в центр, а там уже наші розвідники на пікапах стоять. Дотягнутися до них неможливо, всі їх обіймають, цілують, дарують квіти. Такі вони охайні були, гарненькі, чистенькі, від них пахло.
Я так весь тиждень на площу ходила. На другий день люди почали мене впізнавати, бо вони ж мій ролик з тими “вибаченнями” бачили. Його окупанти показували і в Херсоні, і в Криму. Ми обіймалися, люди казали, що переживали за мене, дякували за патріотичні надихаючі відео, казали, що це їх підтримувало.
А потім сталася фантастична історія. Підійшла до мене дівчина і каже, що її сестра була “на підвалі” 24 дні. Їх повезли на розстріл. Перед ямою поставили, щоб начебто розстрілювати, а потім кинули їм під ноги паспорти й сказали йти по мінному полю до своєї України, до Миколаєва. Не знаю, чи живі ті люди, чи ні, але сестра цієї дівчини жива. Вона заховалася в лісосмузі, підібрала зі своїм і мій паспорт і прийшла додому. Я з цією дівчиною швидко зловила машину, і ми поїхали до них додому. Вийшли до мене її мама і сестра. Мама розповіла, що забрати хотіли обох дівчат, але одній вдалося відкупитися за 100 доларів, а другу дочку забрали. Били, катували струмом, вона була вся чорна. Вижила і принесла додому мій паспорт. Ось так дивом він повернувся до мене.
Як ви тримались і що вам додавало сил?
Страшно бувало на допитах, але іноді я просто вдавала, що боюсь. Молилася щоразу, коли ляскали двері, або хтось кричав, або стукав. Серце починало калатати. Намагалася глибоко вдихати й видихати.
Знайшла книжку в камері “Ассасін” Сімони Вілар. Два рази її прочитала за 11 днів, по 650 сторінок. Згодом з’ясувалося, що в сусідній камері, внизу, де йшли труби, були дірки, і там сидів мій друг Валера. Я весь час чула звідти лязкіт, здавалося, що там Доктор Зло майструє інструменти для знущань. А виявилося, що Валері прикували руки й ноги до труби.
Переживала за друзів. Знала, що Валера боєць, а за Олю дуже хвилювалась. Бо вона ніжна і тендітна. Їй дісталося більше, бо вони весь час сиділи в її камері. Змушували щось розповідати, співати українські пісні. А потім били її в такт цих пісень. Не знаю, як вона витримала.
Переживала за рідних, бо вони хвилювалися, не знали, що зі мною. Я думаю, що недаремно прожила це життя. Хоча б зважити на ці пів року, коли я весь час спілкувалася з людьми. І скільки б не залишилось, я своїм життям дуже задоволена, тому що люди мене поважають і люблять.
У Херсоні час від часу містяни виходили на проукраїнські мітинги. Як вони відбувались? І як на них реагували російські окупаційні війська?
13 березня я вперше вийшла на мітинг. Це був День звільнення Херсона від фашистських загарбників. Я не знаю, силою якої думки, не змовляючись, усі вийшли з прапорами в місто. На центральній вулиці тоді від початку до кінця проспекту Ушакова стояла колона російської техніки. Біля обласної адміністрації були автоматники в балаклавах, а ми все одно стояли й кричали: “Херсон – це Україна!”, “Одна єдина соборна Україна!”, “Зеленський – молодець, Путіну – триндець!”, “Русский солдат, иди домой!”.
Коли йшли зі 100-метровим прапором вздовж колони військових, то наші жінки їх нагороджували “гарними” словами. Вони почали стріляти вгору, не розуміючи, як люди без зброї можуть йти на танки. Така в нас була єдність, і ми повернулись у часи, коли всі були рідні. Було декілька тисяч своїх людей із прапорами та піснями, і це було дуже зворушливо.
Як реагували росіяни на протести херсонців?
Вони ж вважали себе “освободітєлямі”. А коли приїхали, то ніхто їх не зустрічав, місто було порожнє. Викладали відео в телеграм-каналах, де вони йдуть один за одним, а навколо порожнє місто, бо люди боялися виходити. Всі були шоковані, бо поліція, СБУ, всі змоталися ще до того, як вони зайшли до міста.
Що відбувалося після масштабного мітингу 13 березня?
Після мітингу деякі люди почали зникати. Тільки й казали, що то той громадський активіст пропав, то інший. Був волонтер з Іспанії – Маріо, який допомагав дошкільним закладам, теж пропав. Начебто випадки були поодинокі, але ж ми не знали всієї інформації. Це вже потім різні телеграм-канали набрали своєї сили й було багато даних. Ми проводили мітинги щотижня. Росіяни почали злитися, розганяли нас, бо не розуміли, чому ми так налаштовані. Не знаю, чого вони тут чекали й хто їм казочку розповів, що ми будемо їх з квітами зустрічати. Незважаючи на те що херсонці російськомовні, більших патріотів я у житті не бачила, і я така горда, що є частинкою цього патріотичного міста. А росіяни нахабніли з кожним днем дедалі більше. Почували себе як удома.
Скільки колаборантів було в місті і як до них ставилися жителі?
У місті таких людей було дуже мало, переважно це були ті, хто не реалізувався під час мирного життя, люди, які не хотіли працювати. Одним словом, це ізгої суспільства, яким прийшла шара у вигляді грошей та гуманітарки. Також були й такі хитророзумні, які хотіли отримувати дві пенсії. Я не засуджую лікарів, адже це місто і живі люди, а ось з освітянами було важче. Вони з п’яти шкіл намагалися відкрити одну, і то там було по дві дитини в класі, а за кожну дитину, яка пішла до школи або садочка, платили 10 тисяч рублів.
Після деокупації Херсона російські війська почали інтенсивно й щоденно обстрілювати місто. Як ви думаєте, що це означає?
Я думаю тут діє принцип: “Не діставайся ж ти нікому! Ми тебе так любили-любили, а ти нас зрадив, отже ми тебе вб’ємо!” Вони хочуть зруйнувати Херсон, як зробили це з Маріуполем, тому необхідно визволяти лівий берег якнайшвидше. Але варто розуміти: поки Крим буде під російською окупацією, Херсонщина в небезпеці.
Як плануєте жити далі?
Планую жити так, як і жила, повернувшись додому. Піду в дитсадок працювати, обійматиму діток, вчитиму їх рідної мови та довіряти й поважати одне одного. Мені завжди казали: “От ви навчаєте дітей ненавидіти росіян”. А я ніколи так не робила. Я завжди кажу дітям: “Ставтеся до людей так, незалежно від кольору шкіри, віку та статі, як би ви хотіли, щоб ставилися до вас”. Я їх вчила бути добрими. Це моя місія.