Фактчекінг – данина моді чи запобіжник брехні?

Останнім часом слово “фактчекінг” можна почути як у медіасередовищі, так і за його межами. В редакціях створюються спеціальні посади фактчекерів, а також з’являються окремі медіапроєкти, спрямовані на перевірку оприлюдненої інформації. Така популярність цього явища викликана передусім частими випадками недотримання стандартів журналістики, поширенням дезінформації та пропагандою.

Щоправда, верифікація або перевірка даних завжди була одним з основних елементів журналістики. Однак тепер сфера застосування цього поняття збільшилася. Журналісти нині кажуть про два типи фактчекінгу. Перший, класичний, особливо притаманний журналістиці розслідувань, коли матеріал проходить верифікацію викладених фактів. Другий тип – перевірка заяв політиків та інших впливових осіб незалежними фактчекінговими організаціями, які, таким чином, заповнюють вакуум браку достовірної інформації, що утворився в ЗМІ. Фактчекери ХХІ століття працюють уже не лише з даними, які збирають журналісти, але і з неправдивими заявами політиків, фейками в медіа та соціальних мережах, дезінформацією та пропагандою.  

Фактчекінг у журналістиці розслідувань

У процесі роботи над журналістським розслідуванням перевірка всіх фактів, викладених у матеріалі, – від імен осіб до цифр і посилань – є одним з основних етапів під час редагування.

“Журналістика розслідувань вимагає глибокого, серйозного фактчекінгу. Це – останній етап у процесі роботи над розслідуванням, під час якого ми перевіряємо інформацію в статті на відповідність первинним джерелам”, – пояснює основи класичного фактчекінгу журналістка-розслідувачка сербського видання KRIK та фактчекерка Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP) Бояна Павлович.

За словами представника Інституту розвитку регіональної преси та фактчекера журналістських розслідувань Олександра Волошина, фактчекінг є обов’язковою умовою перед ухваленням рішення про публікацію.

“Важливо перевірити всі дані, щоб не було ризиків для судових позовів, оскаржень, претензій”, – зауважує він.

З іншого боку, каже Волошин, в Україні фактчекінг ще не прижився в багатьох редакціях. Як наслідок, багато помилок у матеріалах залишаються непоміченими.

“Те, що ми робимо сьогодні, не є фактчекінгом, – вважає журналіст. – Це така верифікація, коли я сам себе перевіряю. Можливо, редактор ще щось подивиться. І це все”.

Перевірка фактів – кропітка справа. В середньому для ґрунтовної перевірки одного розслідування потрібно від двох-трьох днів до тижня або й більше. Водночас у середньому в кожній статті фактчекери виявляють від 10 до 30% помилок.

Зліва направо: Олександр Волошин, Томасо Канетта, Бояна Павлович, Обрі Белфорд

Найчастіше, розповідає Бояна Павлович, журналісти помиляються в цифрах. Фактчекерам теж доводиться витрачати багато часу на їхню перевірку: зазвичай на це потрібно близько трьох годин.

Інше актуальне питання, яке стосується верифікації фактів у розслідуваннях, – це те, наскільки фактчекери довіряють журналістам і є незаангажованими.

Медійники погоджуються, що в ідеальному світі журналісти і фактчекери мають бути відокремлені одне від одного (це можуть бути різні редакції, “сліпе” редагування тощо), однак на практиці дуже часто це неможливо.

“Ми часто працюємо в одному офісі, тому повноцінно ми не відокремлені одне від одного. Це неможливо. Однак ця відокремленість виявляється в тому, що хтось дивиться на статтю свіжим поглядом і знаходить очевидні помилки”, – вважає редактор OCCRP Обрі Белфорд.

Натомість сербська журналістка Бояна Павлович переконана, що журналісти і фактчекери все ж мають дотримуватися певної відстані. На її думку, якщо вони довірятимуть одне одному, це негативно вплине на якість розслідувань. Якщо довіра висока, вважає Павлович, фактчекери можуть підходити до перевірки статей менш ретельно, що негативно вплине на публікацію.

Вона переконана, що на фактчекерів покладене важливе завдання – перевірити всю інформацію журналіста якомога ретельніше. Для журналіста фактчекер має бути своєрідним “адвокатом диявола”, який прискіпливо запитує про кожну цифру та слово.

“Журналісти мають тенденцію приховувати те, що не збігається з їхньою гіпотезою. Тому фактчекери мають запитати, чи є ще якийсь документ, інші докази, які б підтвердили чи спростували інформацію. Є багато аспектів, які журналісти можуть забути або не врахувати”, – пояснює необхідність бути прискіпливою Бояна Павлович.

Окрім цього, фактчекер має скептично оцінювати повідомлення джерел інформації журналіста, оскільки вони також можуть помилятися або ж навмисно приховувати і перекручувати інформацію.

Фактчекінг як новий формат журналістики

Окрім традиційної верифікації, яка здавна застосовувалася в ньюзрумах для перевірки даних,  останніми роками у всьому світі став популярним рух фактчекерів, тобто журналістів, які перевіряють заяви політиків та інших осіб на правдивість. Особливо актуальною робота фактчекерів є під час виборів, що було доведено нещодавніми виборами в Україні, коли фактчекерів запрошували на телевізійні ефіри, та виборами 2016 року в США, коли інтерес до публікацій фактчекінгових організацій зріс у десятки разів.

За словами представника італійської фактчекінгової організації Pagella Politica Томасо Канетти, головне завдання фактчекера – перевірити заяву політика, визначити, є вона правдивою чи ні.

“Ми збираємо різні заяви політиків, питаємо в новинних агенцій, чи цікаво це їм, і, якщо так, починаємо їх перевіряти”, – розповідає Канетта.

За стандартами Pagella Politica, кожну заяву перевіряє щонайменше два-три фактчекери. Це дозволяє збалансувати остаточну версію матеріалу та дотриматися об’єктивного підходу. Насамперед перевіряються цифри, оскільки їх доволі швидко можна уточнити в реєстрах чи статистиці. Якщо потрібна порада спеціаліста, наприклад з юридичного питання, перевірка займає довший час.

Фактчекери, однак, не можуть перевірити все. Наприклад, не перевіряються судження.

“Якщо це думка, вона не перевіряється. Якщо заява неконкретна, ми не можемо її перевірити. Не все можна перевірити. Тому, перш ніж братися за перевірку якоїсь інформації, потрібно зрозуміти, чи зможемо ми це зробити”, – пояснює Томасо Канетта.

Він також порекомендував фактчекерам пам’ятати, що перевіряти потрібно заяви як політиків із влади, так і опозиційних політиків:

“Ми намагаємося не фокусуватися виключно на одній людині чи одній партії. Ми також перевіряємо заяви представників опозиції. Ми намагаємося бути незаангажованими і перевіряти кожного, наскільки це можливо”.

Роботу фактчекера не можна виконати без доступу до достовірної інформації. Водночас далеко не вся інформація потрапляє до категорії “докази”. 

“Ми маємо дуже жорсткі критерії того, що може вважатися доказом, –  розповідає Бояна Павлович. – Насамперед це первинні джерела – відео, документи, фото, реєстри, дані поліції та судів. Натомість покази свідків у суді є суперечливим доказом. Тому, якщо ми беремо інформацію із судової справи, це рішення суду чи вирок”.

У Pagella Politica погоджуються з цим. На думку Томасо Канетти, першочергові докази – відео- та аудіозаписи, офіційні джерела, такі як дані Євростату, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, офіційна урядова преса, закони тощо.

Журналісти погоджуються, що без фактчекінгу не буде якісної журналістики. Для журналістів, які працюють із розслідуваннями, важливо перед публікацією перевірити всі деталі в матеріалі. З іншого боку, професійні фактчекери допомагають журналістам тим, що оперативно перевіряють заяви та повідомлення на правдивість, у такий спосіб зменшуючи рівень маніпуляцій та брехні в інформаційному просторі.