Дружина політв’язня Володимира Якименка: “Відправляли до ШІЗО через відмову шити одяг військовим, а там загострилася виразка”

Володимир Якименко – таксист та активіст “Автомайдану” із села Чаплинка на Херсонщині. Ще з 2014 року чоловік активно допомагав українській армії на Донбасі та кримчанам, які залишали півострів через російську окупацію.

Російські силовики затримали його 11 червня 2017 року, коли він учергове перетинав адміністративну межу з Кримом. Українця звинуватили в транспортуванні наркотиків, які йому насправді підклав пасажир. У перші дні чоловіка катували російські силовики, щоб отримати зізнання.

Його дружина Альона, як і українські правозахисники, переконана, що Володимира покарали за його діяльність і відкриту проукраїнську позицію. Статтю за наркотики обрали, бо за це передбачено великі строки ув’язнення.

І дійсно, 2018 року підконтрольний Росії суд у Криму дав чоловіку п’ятнадцять з половиною років колонії. Але дізналися про бранця Кремля в Україні лише наприкінці вересня 2019 року.

Зараз він відбуває незаконне покарання в колонії суворого режиму №4 міста Пугачов Саратовської області Росії. Чоловік має проблеми зі здоров’ям: хворий шлунок і виразка 12-перстної кишки. Він потребує постійного вживання ліків і регулярного медичного обстеження. Проте в російській колонії розраховувати на адекватне медичне обслуговування марно.

Про те, як почувається в ув’язненні Володимир зараз, чи отримує він бодай якусь медичну допомогу та що допомагає йому триматися, розповіла дружина політв’язня Альона Якименко.

Володимир Якименко. Фото: фейсбук-сторінка

Пані Альоно, чи є у вас можливість спілкуватися з чоловіком і як часто?

Останнім часом спілкуватися з ним стало складніше, адже його перевели в так звані суворі умови утримання (СУС). З останнього, що мені відомо, то це те, що він, мабуть, з місяць тому просив про медичну допомогу. В нього знову почалися страшні болі в шлунку. Адже хронічний гастрит він мав ще до затримання. В ув’язненні хвороба прогресувала, плюс виразка 12-перстної кишки, це уже там поставили діагноз.

Попри дуже сильні болі, через те, що його тримають у СУС, він не може піти в медичну частину самостійно, як усі, – просто встати, піти, зайняти чергу й чекати на прийняття. В цих умовах він має написати заяву, віддати своєму так званому “отряднику”. Той повинен передати її черговому. А “отрядник” навіть не щодня в них буває.

Тобто якийсь час має пройти, щоб цей папірець потрапив до лікаря. Тільки після цього лікар призначить день візиту.

Володя просив про допомогу, мабуть, тижнів зо два. Ночами прокидався, не міг спати, настільки в нього болів шлунок. Уже коли зовсім було несила терпіти, зустрівши “отрядника” в коридорі, сказав: я не знаю, що мені вже робити. Лише після цього його разом з іншим в’язнем повели на приймання до лікаря.

Там він на словах описав, що болить, йому призначили таблетки, хоч і без жодних обстежень. Після цього казав мені, що стало трошки краще, вже не так сильно болить, не так, що аж спати не можна.

За такого діагнозу йому ще й дієта потрібна…

Так, але хто ж про це там думає? Ми ж розуміємо, що немає про що в цьому сенсі говорити. Тим більше в СУС.

А через що він у суворих умовах утримання зараз?

Його перевели в СУС на початку червня, до цього неодноразово закривали в ШІЗО. За те, що він не хотів іти працювати. Вони наполягали, щоб ішов саме на “швейку”: шити одяг військовим і поліції. Але він весь час відмовлявся.

Якось йому сказали, що піде на цю роботу будь-що, не прийматимуть жодних відмов. І тоді Володя порізав собі вени. Через це й закрили в СУС. Строк тримання щоразу продовжують і звільняти його найближчим часом не збираються.

Альона Якименко. Фото: Громадське радіо

Чи є у вас зв’язок з чоловіком? Як часто ви можете розмовляти чи листуватися?

Скажімо так, можемо неофіційно, але не дуже часто. Слава Богу, що він інколи знаходить можливість зателефонувати.

А побачення вам дозволено?

Наскільки мені відомо, раз пів року дозволено навіть для тих, хто в СУС. Через те що він не пішов на співпрацю зі слідством, йому одразу після арешту сказали: “Ми заберемо тебе дуже далеко”. Й відправили його до Саратовської області в місто Пугачов. Поїхати туди я не ризикну зараз.

Йому ж можна передавати хоча б ліки? Що для цього потрібно?

Так, ліки намагалися передавати ще із самого початку, у 2019 році. Бо проблеми зі шлунком і взагалі зі здоров’ям у нього були ще до арешту. Але це дуже тяжко давалося. Могли це зробити тільки через інших в’язнів. Тоді начальник колонії був інший, і він заборонив нам усе. Ні одягу, ні взуття нормального не дозволили передати, які я привозила йому.

Аж поки консул не відвідав його. Тільки тоді Володі надали форму, нормальне взуття. Бо до цього в нього було меншого розміру, таке, що неможливо ходити. Але все, що я привезла, хоча воно було дозволене за кольором, видавати йому заборонили.

Так само й ліки: нічого не могли передати. Тільки так, що він знаходив людей, через яких там ми могли це все зробити.

Ви намагалися оскаржити його умови утримання, щоб їх пом’якшили?

Зараз уже ні. Одразу після суду – так, подавали клопотання, але нам відмовили. Більше ми ні до кого не зверталися. Загалом після того, як його перевели до Саратовської області, в нас були інші проблеми. Думати про якесь пом’якшення не було коли, бо переживали, щоб узагалі залишився живий. Дуже-дуже тяжко було.

У вас є адвокат зараз?

Ні, на цей момент немає. Ми намагалися знайти, але платити зараз не маю можливості. Так, нам допомагали раніше. Але в цій місцевості, де він зараз, немає таких, щоб могли допомогти.

До цього нашою адвокаткою була Сніжана Мунтян, ми її наймали 2020 року. Вона нам дуже допомогла тоді, навідувала чоловіка в ув’язненні.

Поки немає такої кричущої ситуації, щоб аж так потрібний був адвокат, а там побачимо. Не дай Боже, звісно, бо це дуже страшно, коли людина потрапляє в таку біду, що не знаєш, за що хапатися й що робити.

Ви знаєте, яких ліків Володимир потребує саме зараз?

На момент, коли він був ще вдома, лікар прописав йому ранітидин. Але ж проблеми зі шлунком посилилися в декілька разів за час ув’язнення. Точно можна сказати, що йому треба, лише після обстеження. Але ми не наполягаємо на цьому, бо впевнена: якщо почнемо якось тиснути на адміністрацію, це тільки погіршить ситуацію для чоловіка. Зараз він домігся, що йому дають хоч якісь таблетки, до того ж хлопці, які з ним, допомагають отримати дещо.

Але так, щоб наполягати на тому, щоб його там обстежили… Це його знов відправлять до Саратовської обласної туберкульозної лікарні №1. Туди дуже страшно потрапити, свого часу лише завдяки консулу, адвокату, тодішній Уповноваженій з прав людини Людмилі Денисовій, які швидко відреагували, він узагалі залишився живий. Тому він навіть не ризикує просити про обстеження.

Щоб ви хотіли б зараз зробити для нього, але не маєте такої можливості?

Ми всі хочемо одного: щоб скоріше все це закінчилося, щоб наші рідні повернулися живі, здорові додому. Хоча “здорові” – це, звісно, перебільшення, ніхто не може звідти повернутися повністю здоровим.

Щороку сподіваємося на краще, що ось-ось – і все скінчиться. Але вже сьомий рік пішов.

Про умовно-дострокове звільнення, певно, навіть не розмовляєте.

Ні, п’ятнадцять з половиною – значить п’ятнадцять з половиною. Там тільки додати строк можуть, точно не зменшити.

А ви взагалі знали, що ваш чоловік настільки принциповий, що не піде на жодні домовленості, угоди зі слідством, попри те що це дуже погіршило його ситуацію?

Так, це було абсолютно очікувано для мене. Я його знаю дуже добре: він така людина, що не піде на угоду, знаючи, що доведеться когось підставити або сказати щось таке, чого немає насправді. Ні, він би ніколи не пішов не таке.

Скільки років ви одружені?

Сімнадцять. І з них сім років уже порізно. 28 січня буде 18 років, як ми одружилися. В цю дату обов’язково намагаємося зв’язуватися, щоб привітати одне одного.

Який психологічний стан Володимира взагалі? Ви ж відчуваєте, як він, під час розмов.

Знаєте, бувають такі моменти, коли він зовсім падає духом. Коли нічого не пишуть про нього, нічого не просувається. Але коли десь трішки щось заговорять за політв’язнів, зажевріє якась така надія в голосі: може, все ж таки обміняють?

Ми намагаємося підтримувати Володю, щоб у нього не траплялося таких нападів відчаю, робимо все, щоб скоріше повернувся, щоб усе було добре. Так, це закінчиться, але ж розуміємо й те, що повномасштабна війна, що можливостей обміну зараз ще менше, ніж раніше. Бо багато військових, яких дуже треба повернути, бо їх утримують в іще жахливіших умовах. І він це розуміє.

Наталя Адамович, ZMINA, для Кавун.City

Статтю написано в межах проєкту “Список Гафарова-Ширінга: порятунок кримських політв’язнів, які знаходяться під загрозою”. Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.

Погляди, викладені в цьому матеріалі, належать авторам і не відбивають офіційної позиції МЗС Чеської Республіки.