До школи в шльопках, або Як переконати ромських дітей учитися
Ромські діти не ходять до школи через злидні, раннє одруження (переважно – для дівчат), недогляд та небажання батьків. Самі батьки дивуються, коли їх викликають до директора: “Це моя дитина погано вчиться? Я й стільки не знаю!..”.
З іншого боку, існує прихована дискримінація тих ромських дітей, які й хотіли б відвідувати школу, навчатися з однолітками, але вимушені погоджуватися на завуальовану сегрегацію.
За неофіційними даними, в Ужгороді проживає близько 5 тисяч ромів, у Закарпатські області – близько 14 тисяч. Усіх порахувати складно – через відсутність документів і часту міграцію. Біля 10% ромських дітей не відвідують школу взагалі. Чому? За відповідями я вирушила в центр Закарпатської області.
“Циганське гетто”
…Брудні діти, занедбані хати, собаки, сміття… І злидні-злидні. Ми в’їжджаємо в Радванку – історичний район компактного проживання ромів в Ужгороді. В одній частині району – “соціалізованій” – мирно уживаються роми, українці й представники інших національностей. Однак інша частина Радванки зовсім інша.
У цю частину району не те, що комунальники за сміттям не приїжджають. Сюди не доїжджають ані “швидка”, ані пожежна, в обслуговуванні відмовляють таксисти. Місцеві жителі рятуються тим, що сусіди, які мають авто, погоджуються відвезти хворих до лікарні.
Де-не-де біля парканів – авто зі словацькими номерами. Дорога в суцільних ямах. Одразу біля залізничних колій примостилися будівлі: на недбало змурованій стіні висить шмаття – одяг, ковдри, целофан… З двору виходить молода дівчина. Здається, що це дитина, яка вибігла погратися із подружками в “класи” або пострибати на скакалці. Худенька, чорнява, несмілива… Проте цій дівчині на ім’я Адріана – 23 роки, вона мати п’ятьох дітей. Найстаршій доньці – 8 років, вона ще не ходить у школу…
Адріана більше відмовчувалась, за неї “говорила”, очевидно, її мати – рано постаріла, худа, беззуба жінка. “Яка школа? Нема у що вдягнути, взути, хліб немає за що купити…“, – вона кричала на незваних гостей, забороняла фотографувати, заганяла дітей і онуків до хати. І все скаржилася на бідність.
Зчинився ґвалт. Враз із будинків повибігали допитливі сусіди. Такі самі – у брудному одязі, недоглянуті, чорні від злиднів. Діти під галас дорослих і собі місили багнюку з криком-сміхом. Питання про школу потонули в колективному суцільному розпачі: “Там (у школі!) обдирають, просять гроші, а дітям тут немає у що вдягнутися…“.
Чому не в школі?
На Радванці розташована школа №13 для учнів 1-9 класів. За паперами це загальноосвітній навчальний заклад, однак тут навчаються виключно ромські діти. Проте не всі з 264 школярів регулярно відвідують школу.
Директорка школи Мар’яна Савко пояснює це кількома причинами. Найбільша проблема – це батьки. Вони не цікавляться, чи їхні діти в школі, чи ні: “Вони переважно малозабезпечені, живуть у жахливих умовах. Крім того, старші діти є няньками менших. Третьокласник уже сидить дома з маленькою дитиною“.
Серед інших причин, чому діти не ходять до школи: вони “стережуть будинки” або разом із батьками “йдуть на заробітки”, наприклад, збирати металобрухт чи картон.
Директорка школи стверджує, що байдуже ставлення до навчання з боку батьків – це невиконання закону про освіту, де вказано, що батьки несуть відповідальність за виховання свої дитини. І питання відсутності одягу чи взуття – це швидше “окозамилювання”.
“Часто є діти, яким справді немає у що вдягнутися, але вони хочуть ходити в школу. У нас були випадки, коли взимку в шльопках приходили… Для таких дітей навіть я своє взуття віддаю…“, – розповідає Савко. Так, цього року була організована акція “Надай допомогу ромські дитині”: учні з трьох ужгородських шкіл і соціальна служба принесли одяг, який роздали найбіднішим школярам.
Крім небажання батьків є ще одна проблема – відстань. До школи на Радванці ходять ромські діти чи не з усього Ужгорода, зокрема, з таких дальніх районів, як Шахта, П’яний Базар. Це чимала відстань пішки, часом потрібно дві пересадки на маршрутці, щоб учневі з дому дістатися до школи. А це для багатьох сімей дорого.
Були спроби домовитися возити учнів з району Шахта на шкільному автобусі, який у своєму розпорядженні має школа № 14, однак за браком бензину в міському бюджеті від цієї ідеї довелося відмовитися.
“Краще було б, якби ми мали свій автобус. У нас є тридцять діточок з дальнього району, які кожний день приходять у школу. Причому там є діти, позбавлені батьківського піклування. Нам було б дуже добре, якби ми могли їм допомогти. Бо ці учні, щоб скоротити дорогу, ідуть по залізничних коліях. А це небезпечно…“, – каже Мар’яна Савко.
Автобус – це не єдина проблема матеріального забезпечення цього навчального закладу. Обшарпані стіни, розбитий на подвір’ї асфальт, крізь який проростає трава, майже розвалені сходи. Незважаючи на те, що в школі обладнаний комп’ютерний клас, ручки, олівці, зошити для своїх учнів вчителі купують за власні кошти.
“Спортзал” – на вулиці, так що в негоду учні сидять у класах. У їдальні пофарбовані темно-брудною фарбою стіни викликають нудьгу. Апофеоз усього – майже в аварійному стані туалет у дворі. Сюди змушені ходити учні й вчителі школи.
Середня успішність дітей школи № 13 на Радванці – низька, зрідка в шкільному журналі з’являються 5 балів.
“Створені всі умови – лиш ходи!”
Схожі проблеми з відвідуваністю має і школа №14, що в районі Шахта. Це початкова школа, у ній “за паперами” навчаються 68 дітей. І тут місцеві “відмінники” – це дітлахи, які отримують 5-7 балів. Однак найбільше досягнення, коли діти просто прийшли до школи.
На відміну від школи №13 на Радванці, тут створені гарні умови для навчання. Школа №14 була побудована ще в 1926 році в ромському таборі самими жителями. Раніше поряд із класами для уроків була обладнана умивальна кімната, де учні могли вмитися й привести себе в порядок.
Тепер учителі школи заохочують до навчання інакше. Учитель, представник громадської організації “Рука допомоги” Роман Стойка розповідає, що, окрім обідів, для учнів додатково були включені сніданки – молоко та булочка. Школа організовує регулярні екскурсії, поїздки в лазні, шукає гуманітарну допомогу. Впроваджують індивідуальну програму для навчання. У школі обладнаний комп’ютерний клас, в класах – нові меблі. На початку літа працює літній табір, до них часто приїжджають волонтери.
“Ми вже не знаємо, чим їх заохочувати, щоб училися! – бідкається Роман Стойка. – Ми виграли за спеціальною програмою шкільний автобус, але ж нам нікого возити. А палити бензин і гріти повітря, зрозумійте, теж не дуже хочеться. От нещодавно тільки троє дітей з 15 забрали. У нас дуже гарні умови – лиш вчися!“.
У школі №14 до недавнього часу навчалися не тільки ромські, а інші дітлахи – до 9 класу. Тепер у навчального закладу “забрали” середню школу, давно в ній не було також і “неромських” випускників.
Після закінчення цієї початкової школи дітей автоматично переводять у школу № 13 на Радванку. Однак як вчителі, так і чимало батьків стурбовані, що тепер дитина мусить їхати через весь Ужгород до навчального закладу.
До слова, вчителі школи знають усіх батьків своїх вихованців, вони час від часу навідуються до них у табір, щоб поговорити про успішність дітей, опікуються своїми учнями й після закінчення школи.
Ромка Неля, мати двох дітей, надзвичайно вдячна вчителям за те, що вони займаються її дітьми. Жінка працює прибиральницею, її чоловік перебивається випадковими заробітками. Однак вони сподіваються, що їхні діти матимуть кращу долю, якщо отримають гарну освіту. Сьогодні 8-річний Павло заохочує до навчання і свою 6-річну сестру Вероніку, яка наступної осені збирається піти в перший клас.
…У школі дзвеніли стіни від дитячого галасу. Йшов урок фізкультури. Оскільки спортзалу в школі немає (а на вулиці дощ!) вчитель фізкультури Володимир Семенюк уздовж коридору поставив кілька лавок і кинув на підлогу матраци. Діти брудним взуттям (які там кеди чи кросівки!) ступали на них, а потім робили вправи з перекиданням.
Побачивши мене з фотоапаратом, дітлашня одне перед одним намагалися “засвітитися” перед об’єктивом. Кажуть, вони звикли фотографуватися, бо сюди часто приїжджають волонтери з Німеччини, США із подарунками.
Щоправда, це ті поодинокі дні, коли до школи приходять всі учні без винятку. Ніде правди діти, ледь не обов’язок кожного вчителя, йдучи на роботу, по дорозі заходити в будинки своїх учнів й “заганяти” їх на навчання.
“Ми не ділимо – це освіта для ромів, а це для інших дітей…”
Начальник управління освіти Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Закарпатської обласної державної адміністрації Оксана Бабунич відзначає, що ромське питання у сфері освіти в Ужгороді є ключовим. В обласному центрі працює щонайменше чотири школи, де навчаються ромські діти.
“Ми не ділимо, що це освіта для ромів, а це для інших дітей. Але якщо говорити про традиції, то вони, звичайно, є. Як і проблеми, серед них – раннє дозрівання, рані шлюби, відсутність документів, багато ромів проживають за межею бідності. На дітей виділяється матеріальна допомога, але до дітей вона не доходить. А перед школою учневі потрібно пройти медичний огляд, щеплення…“, – каже Бабунич.
Так, кілька років тому управління освіти здійснило перевірку відвідуваності школи й результати навчання школи №14. “На папері – одна кількість дітей, а реально заклад відвідує третина учнів. Який результат на виході? А фінансування школи здійснюється з держбюджету“, – пояснює начальник управління освіти.
Її також здивував той факт, що в школі № 13 підручники не дають дітям додому. Але аргументом для цього є групи подовженого дня, де учні виконують домашню роботу. “А як дати книжки додому – все одно вони пропадуть“, – каже директорка школи.
За словами Оксани Бабунич, освітяни звернулися близько до ста громадських організацій, які так чи інакше займаються ромами. Просили допомогти підвищити відвідуваність дітьми школи. “Та від жодної організації не прийшов відгук. Вони займаються танцями-співами, але розвиток дитини – це не тільки розважальний напрямок“, – переконана вона.
Медіатори – хто вони?
Водночас керівник ініціативи “Рома України” Міжнародного фонду “Відродження” Ольга Жмурко відзначає, що будь-які системні зміни в питаннях інтеграції ромського населення неможливі лише зусиллями неурядового сектору та міжнародних організацій. І каже, що чи не перший крок у вирішенні ромського питання в Україні – це підписання 8 квітня 2013 року указу президента “Про стратегію захисту та інтеграції ромського населення до 2020 року”.
Сьогодні існують дієві міжнародні інструменти, одним з яких є інститут “посередників”, так званих медіаторів. Роль освітніх посередників полягає в контролі відвідування ромськими дітьми шкіл, просвітницькій роботі з батьками та вчителями тощо.
“Наразі неурядові організації на стадії переговорів з державою щодо внесення “медичних медіаторів” до класифікатора професій та забезпечення їхньої роботи силами держави. Освітні посередники – це наступна модель, яку ми плануємо впроваджувати в Україні в питанні покращення доступу ромських дітей до освіти“, – зауважує Жмурко.
Практика посередництва в ромських громадах вже відома в Україні. Зокрема, це впровадження центрів підтримки батьків дітей віком від народження до шести років з ініціативи Всеукраїнського фонду “Крок за кроком”.
Так, у Закарпатській області було організовано чотири таких центри, які охопили 105 сімей. 32 дитини 6-річного віку у 2012 навчальному році пішли в перший клас. “Щоправда не всі діти залишилися в школі, – розповідає Наталія Софій, голова Директорату програм розвитку освіти проекту “Рівний доступ до якісної освіти” МОН України. – І одна з причин – у школі вимагають здавати добровільно-примусові внески, що незаконно, і які роми відмовляються платити“.
Серед інших проблем: учителі не знають ромської мови, відсутні підручники цією мовою – а все це створює додаткові бар’єри в засвоєнні матеріалу та належній комунікації між вчителями та дітьми.
Такі проблеми в комунікації якраз і покликані вирішити освітні медіатори. Часто медіаторами є самі роми, представники громадських організацій. Вони мають авторитет серед ромської громади. Як показала практика, батьки приводили до ужгородського центру не тільки дошкільнят. Зазвичай, вони брали із собою також своїх старших дітей.
Керівник одного з таких центрів в Ужгороді Світлана Адам розповіла, що спочатку батьки не розуміли, чому і вони мають вчитися. “У першу чергу, ми давали можливість їм спілкуватися. І ця програма була корисна не стільки дітям, як їхнім батькам. Адже від них залежить, чи дитина піде у школу, зробить домашнє завдання“, – розповідає Адам.
Близько 30 мам зголосились на участь у програмі. “Чимало ромів-батьків самі безграмотні. Виходять заміж – яка там освіта… Тут вони вчилися разом з дітьми, мали можливість отримати юридичну консультацію, ми їм допомагали писати заяви на соцзабезпечення, організовували дозвілля“, – каже вона.
Утім, ті ромські діти, які хочуть навчатися і чиї батьки розуміють, що освіта для дитини – це найкращий шлях, в Україні часто піддаються дискримінації. Світлана Адам розповідає, що сама стала свідком того, як директор однієї з ужгородських шкіл не хотіла приймати новачків: “Я не хочу перетворювати школу на циганський табір”, – кричала вона до батьків. І це були ті сім’ї, за які я могла поручитися, що вони хочуть і будуть вчитися. Знаходять різні приводи, щоб відмовити – переповненість школи, не “та” реєстрація, мовляв, ви не з нашого району, та причина, певно, одна – це ромська дитина“.
Центр дослідження суспільства нещодавно оприлюднив звіт стосовно повсякденної практики дискримінації в Україні. Там зазначено, що проблеми з освітою ромів — не винятково українські. У сусідніх країнах Європейського Союзу серед ромів – найнижчий рівень писемності та найнижчі видатки на освіту на одну особу. Повсюдним є відокремлене навчання ромів, що передбачає нижчі освітні стандарти і скорочену навчальну програму. А це у свою чергу тільки підсилює загальний стереотип про відсталість ромських дітей.
Однак якраз досвід освітніх медіаторів став чи не найуспішнішим в інтеграції ромів у соціум. Як розповідає менеджер ініціативи “Рома України” Міжнародного фонду “Відродження” Олександр Шваюн, у Сербії та Хорватії освітні посередники працюють із трьома категоріями дітей. Перша – це діти дошкільного віку; головне завдання – підготувати дітей до школи, контролювати відвідування школи першачками, навчально-виховна робота з дітьми та батьками, створення альтернативних навчальних центрів для подолання проявів сегрегації.
Друга категорія – це діти, які пропускають навчання, і третя – діти, які кидають школу. На цьому етапі освітні медіатори працюють із ромськими родинами, вивчаючи причини та умови проживання, разом із вчителями здійснюють моніторинг відвідування школи дітьми.
“У старших класах постає проблема завершення неповної чи повної середньої освіти, проведення профорієнтаційної роботи – куди далі йти вчитись чи працювати. Тож важлива ще й інша роль медіаторів – взаємодія з вчителями, органами опіки, іноді дільничними інспекторами, працівниками служб зайнятості“, – каже Шваюн.
Як зауважила Наталія Софій, успішні приклади теж позитивно впливають на рішення батьків-ромів віддавати дитину до школи. Так, колишня жителька табору в Мукачево Рената Балог сьогодні працює юристом у Центрі правової інформації та консультацій, і сподівається на особистому прикладі довести, що освіта й наполеглива праця допоможуть подолати соціальну відчуженість та злидні. Дівчина отримала юридичну освіту й нині надає правову допомогу в рідному місті.
…Фотографуючи життя школи № 14, я помітила, як ромська дівчинка старанно виводила букви у своєму зошиті. Вона зовсім не звертала на мене увагу – вчилася. Мимоволі пригадалися слова вчителя Романа Стойки: “Більшість дітей не є вундеркіндами: стань зранку, зберися до школи – піди. Доки цього не зрозуміють, чи буде діло?…”
