“Дискримінація – це…”, або ТОП-6 запитів у Google

Недавно ми поцікавилися в Google, а що запитують користувачі про дискримінацію. І вирішили скласти ТОП-6 відповідей на найпопулярніші запити.

Отже,

Запит № 1. Дискримінація – це…

Дискримінація — менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в аналогічній ситуації, через певні ознаки цієї людини.

Такими ознаками можуть бути:

• мова,
• релігійні переконання,
• етнічне чи національне походження,
• вік,
• колір шкіри,
• раса,
• стать,
• наявність інвалідності,
• політичні переконання,
• майновий стан,
• місце проживання…

Цей перелік ознак є не вичерпний.

Не беруть дитину в державний дитячий садочок через те, що вона з ромської родини – це дискримінація. Звільняють жінку з роботи через її вагітність – це дискримінація. Не обслуговують у магазині через те, що клієнт розмовляє не “тією” мовою – це дискримінація.

Це явище, що принижує людську гідність, має різні форми. Пряма дискримінація проявляється в ситуації, коли з людиною поводяться гірше, ніж з іншою особою, через певні її ознаки, відкрито й без застережень.

Наприклад, орендодавці відмовляються здавати квартиру незрячій подружній парі, аргументуючи тим, що вони “спалять квартиру, бо не бачать”. При чому інших причин, окрім страху й недовіри до людини з інвалідністю, для відмови немає – потенційні орендатори мають роботу, платоспроможні, незалежні (дискримінація за ознакою інвалідності).

Непряма дискримінація – коли при однаковій ситуації чи правилах для всіх, людина чи група осіб опиняється в гіршому становищі, ніж інші, через свої ознаки.

Так, суцільні сходи й відсутність ліфта в державній установі дискримінують всіх відвідувачів, які користуються інвалідним візком (дискримінація за ознакою інвалідності).

Утиск – поведінка, яка ображає, принижує людину через її відмінність. Це відбувається постійно, має негативні наслідки для тих, кого принижують, і на прохання припинити – усе продовжується з більшою силою.

Коли дитину в школі однолітки ображають, а вчителі ставлять гірші оцінки через те, що її батьки не здають регулярно гроші на подарунки й не мають машини, це є прикладом дискримінації за майновою ознакою.

Різновидом утиску називають сексуальне домагання.

Ще однією формою дискримінації можна вважати власне підбурювання до дискримінації, заклик, мова ворожнечі – це вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками.

На дверях магазину висить вказівка не впускати відвідувачів із дитячими візочками. І скільки б адміністрація закладу не пояснювала, що можна проходити з дитиною на руках, залишивши візочок на вулиці, це є дискримінація за ознакою батьківства.

До слова, навіть, якщо мама чи тато таки добився того, щоб пройти у заклад з дитячим візочком – все одно адміністрація закладу вчинила правопорушення, видавши таку інструкцію.

Запит № 2. Дискримінація в Україні.

Тут відповідь коротка. Так. Дискримінація в Україні є. При чому це залежить не тільки від влади, яка приймає відповідні закони, постанови, або реагує (а радше – не реагує) на звернення громадян. Як у випадку, коли Національний банк України визнав кримчан нерезидентами. І тепер усі, хто має “кримську прописку в паспорті”, зіштовхуються з купою перешкод під час обслуговування в банках на материковій Україні.

Що прикро – дискримінацію не вважає серйозною проблемою понад чверть населення України (25,7%).

Про це свідчать результати загальнонаціонального дослідження “Права людини в Україні”, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва та фірмою “Юкрейніан соціолоджі сервіс” на замовлення Програми розвитку ООН в Україні та у співпраці із ГО “Центр інформації про права людини” і Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Опитування проводилось у всіх областях України, м. Києві та контрольованих районах Донецької і Луганської областей (окрім анексованого Росією Криму, м. Севастополь та окупованих територій Донбасу). Усього було опитано 2 002 респондента.

Ще 43,9% опитаних кажуть, що дискримінація загалом серйозна проблема, але є і більш важливі. І тільки 15,6 % респондентів зауважили, що дискримінація в Україні – дуже серйозна проблема.

За даними цього дослідження, найбільше дискримінують людей за віком – про це сказали 37,4% опитаних, за ознакою інвалідності (32,7%) та майновим станом (24,4%).

Водночас українці в опитуванні висловилися, що можуть бути обмежені у правах такі соціальні групи, як наркозалежні (26,2 % опитаних сказали, що безумовно повинні бути обмежені), олігархи (20,3 %) та люди з певними політичними поглядами, наприклад, ті, хто підтримують російську збройну агресію (19,3 %).

Українці найменше готові обмежувати права безробітних (тільки 2,6% висловилося за обмеження), переселенців (3,5 %) та безхатченків (5, 1%).

Заради справедливості слід зауважити, що дискримінація – хвороба не тільки нашої держави. Нею хворіють усі країни. Та ключове питання – наскільки країни готові визнавати цю проблему і з нею боротися.

Запит № 3. Дискримінація праці, дискримінація на ринку праці.

Щоб зрозуміти глибину проблеми дискримінації у сфері працевлаштування в Україні, пройдіть цей тест. Поставте подумки галочку, якщо твердження нижче стосується особисто вас чи ваших близьких. Якщо ви опинялися у двох і більше ситуаціях – “вітаємо”, вас було дискриміновано!

• В оголошенні про роботу (на співбесіді) було чітко сказано, що на посаду шукають чоловіка/жінку.
• Не отримав/ла роботу через вік – занадто юний / занадто старий / занадто передпенсійний.
• Тільки бачили мене в інвалідному візку / дізнавалися, що я незрячий тощо – недвозначно говорили про те, що для мене роботи немає.
• Тільки бачили мене вагітну – дуже дивувалися, що в такому стані шукаю роботу / звільняли з формальних причин / не продовжували контракт тощо.
• Відмовляли через те, що я ром / ромка (зазначте свою національність).
• Навіть не слухали про мою професійну кваліфікацію, коли дізнавалися, що я колишній ув’язнений…

Цей тест можна доповнювати твердженнями щодо будь-яких ознак, через які роботодавець з легкістю може сказати “ні”, навіть не дізнавшись про вашу професійну компетентність. Усе це прояви дискримінації на ринку праці.

Запит № 4. Дискримінація жінок.

Для України дискримінація жінок вважається заледве не “нормою”. Причому як з боку держави, так і з боку пересічного громадянина, як з боку чоловіків, так і…, як не парадоксально, з боку жінок.

Серед цих сумнівних “норм” можна назвати найпоширеніші.

• Зарплата в жінок на третину менша, ніж в чоловіків.
• Жінки змушені пробивати ледь не головою “скляну стелю”. Що означає – неможливість рухатися кар’єрними сходами далі якоїсь умовної планки тільки тому, що жінка.
• Сексизм (принизливе ставлення за ознакою статті) на роботі, у рекламі, ток-шоу, побутових розмовах, вірусних дописах у соцмережах.
• На будь-яку ініціативу в освітній (піти в аспірантуру), політичній (обиратися в місцеву раду чи парламент), економічній (претендувати на посаду топ-менеджера) та інших сферах чути у відповідь “Ти ж вийдеш заміж і народиш дітей, коли займатися наукою?” / “Краще б ти вийшла заміж і виховувала дітей, аніж займалася політикою” / “Не жіноча це справа – постійно їздити у відрядження, а що скажуть чоловік і діти?”.
• Дискримінація жінок “плекає” суспільство вже із самого народження: коли очікується, що першим має народитися син. Згодом, у дитячому магазині є чіткий розподіл іграшок для дівчаток – ляльки, набори на кшталт “Вчуся прати”, і для хлопчиків – розвиваючі конструктори, набори з фізичними чи хімічними експериментами тощо. Подібна тенденція зберігається в школі й далі в дорослому житті: від хлопчика/чоловіка очікують, що він стане директором фірми, від дівчинки/жінки – дружиною і матір’ю.

Чи багато ви знаєте жінок-генералок або й “просто” очільниць бізнесу з мільйонним оборотом у рік?

У той час, як чоловік легко піднімається “скляним ліфтом”: на противагу “скляній стелі” — сприяння в просуванні в кар’єрі тільки тому, що чоловік.

Так, в одному колективі був обраний керівником 22-річний юнак з незначним досвідом роботи лише через те, що був єдиним чоловіком у жіночому колективі.

“Сексизмом у квадраті” можна назвати класичну відмовку “тю, жартів не розумієш…” на зауваження, що анекдоти про білявок за кермом чи про зґвалтування – це зовсім недотепно.

Безумовно, зміни в українському суспільстві відбуваються. Так, нещодавно Верховна Рада скасувала наказ Міністерства охорони здоров’я №256, який забороняв понад 450 професій для жінок. Така псевдотурбота про здоров’я жінки позначалася не тільки на виборі жінок майбутньої професії й пізніше на доступі до високооплачуваної роботи, а й заганяла жінок у тіньовий ринок і позбавляла їх гідного соцзабезпечення.

Ганебна законодавча норма скасована – тепер залишилося змінити ганебну дискримінаційну практику.

Запит №5. Дискримінація за ознакою інвалідності.

Як уже зазначалося, українці переконані, що в нашій державі чи не найбільше проявляється дискримінація за ознакою інвалідності. Не дивно. Адже Україна – бар’єрна країна. І особам з інвалідністю доводиться долати купу перешкод.

• Архітектурних / фізичних. Коли через сходи і відсутність ліфта та пандусу учням, скажімо, з ДЦП, які користуються інвалідним візком, доводиться обирати спеціальну школу-інтернат. Тому що архітектурні бар’єри унеможливлюють отримання освіту в школі через дорогу від дому.
• Інформаційних. До прикладу, не продубльована інформація рухомим рядком, субтитрами чи перекладом жестовою мовою виключає з інформаційного процесу людей із порушенням слуху. Відсутність озвучення зупинок у громадському транспорті ускладнює орієнтування незрячих людей.
• Фінансових / економічних. Як правило, доступ людей з інвалідністю до якісної освіти, а згодом до високооплачуваної роботи ускладнений. Через що мати роботу з великими прибутками, бути фінансово незалежним, брати участь у прийнятті місцевих чи національного бюджету для людини з інвалідністю радше виняток, аніж звична практика. Нерідко соціальна допомога від держави – це єдиний дохід, а праця на громіздких застарілих підприємствах УТОГу (Українське товариство глухих) чи УТОСу (Українське товариство незрячих) чи не єдина можливість професійно реалізовуватися.
• Інституційні бар’єри. Відсутні державні соціальні програми (наприклад, реінтеграція учасників АТО, які отримали травму), а ті, що є, часто декларативні й такі, що не діють. Більше того – фінансова допомога й пільги – ще не значить активне включення людей з інвалідністю в суспільне життя.
• Оціночні судження / стереотипи. Чи не найбільший бар’єр у сприйнятті осіб з інвалідністю як незалежних, відповідальних за своє життя людей.

Якраз із руйнуванням упередженого ставлення до людей з інвалідністю – що вони неспроможні, безпомічні, лиш споживачі послуг чи користувачі пільг, – зменшуватиметься рівень дискримінації щодо них. Тоді, скажімо, роботодавці помічатимуть рівень освіти і досвід роботи, а не тільки інвалідність, а лікарі не дивуватимуться, що жінка із цукровим діабетом завагітніла і народила дитину.

Помічати людину, а не її інвалідність покликаний нещодавно прийнятий закон №2249-VII, згідно з яким із законодавства вилучається термін “інвалід” і впроваджується термін “особа з інвалідністю”.

Цим документом вносяться також зміни до майже сорока законів. Це невеличкі зміни. Але вони нарешті свідчать про прийняття державою людей з інвалідністю як рівноправних членів суспільства. А це значить менше причин для дискримінації.

Запит №6. Дискримінація ЄСПЛ.

Попри велику кількість в Україні дискримінаційних випадків, тих справ, які потрапили до суду, і тим більше виграних – зовсім мало. До прикладу, за даними Харківської правозахисної групи, в Єдиному судовому реєстрі рішень упродовж 2012-2013 років було лише 7 справ. І всі вони стосувалися дискримінації за ознакою інвалідності. Після Євромайдану ситуація із зверненням до суду за захистом своїх прав покращилася не набагато.

А справ, що дійшли до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ),— не відшукаєш вдень з вогнем. Найвідоміші стосуються дискримінації за ознакою місця проживання та за фактом злочину на ґрунті ненависті.

Так, у справі “Пічкур проти України” (2013) заявник захистив своє право отримувати в Україні пенсію, навіть якщо проживає за кордоном.

Зокрема, в рішенні ЄСПЛ було зазначено, що “право заявника на отримання пенсії було поставлено в залежність від місця його проживання, внаслідок чого склалась ситуація, коли заявник, пропрацювавши багато років в Україні та роблячи обов’язкові внески у пенсійний фонд, був позбавлений права на пенсію; також державою не було надано пояснень щодо існування різниці у ставленні державних органів до пенсіонерів, які проживають на території України, та які виїхали за кордон”.

До слова, нині повторюється схожа дискримінаційна ситуація з пенсіонерами, які опинилися на непідконтрольній території України. Коли держава не виплачує людині пенсію, то вона позбавляє її найголовнішого – права на життя. Про це нещодавно наголосила Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська. Омбудсман також додала, що розкіш не виплачувати пенсії матимуть наслідки в частині рішень ЄСПЛ, які потрібно буде виконувати. Також дискримінація щодо громадян зі Сходу України позначатиметься і на подальшій реінтеграції Донбасу.

В іншій справі “Федорченко та Лозенко проти України” (2012) йдеться про злочин з расистських мотивів.

Так, після підпалу будинку, в якому проживала родина ромів, загинуло четверо осіб, у тому числі і малолітні діти. За словами Федорченка, який у вогні втратив близьких, підпал здійснив майор міліції з двома іншими особами. Федорченко також стверджував, що майор міліції неодноразово вимагав у нього та членів його родини хабарі та погрожував підпалити будинок, оскільки вважав, що його родина торгує наркотиками.

За фактами вбивства та підпалу були порушені кримінальні справи. Однак службові перевірки не підтвердили слів Федорченка стосовно майора міліції. Додаткове розслідування теж не мало успіху. Більше того – під час одного із судових засідань один з обвинувачених виголошував расистські виловлювання.

Зрештою, до Європейського суду заявники поскаржились за статтею 2 (право на життя) та статтею 14 (заборона дискримінації) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

ЄСПЛ встановив порушення, оскільки з матеріалів від Уряду про розслідування обставин загибелі родичів не було надано достатньо доказів, що спростовувало б причетність майора міліції до злочину.

Було визначено і порушення статті 14 у зв’язку з тим, що державні органи не провели розслідування можливих расистських мотивів вчиненого щодо родини заявників злочину.

Також нині в Європейському суді на розгляді перебуває “дискримінаційна” скарга українського ЛГБТ-активіста Богдана Глоби на партію “Демократичний Альянс”, яка в 2014 році відмовила йому в членстві через сексуальну орієнтацію.

Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини для Кампанії “Дискримінація обмежує. Протидій!”