Депортація під виглядом евакуації: як окупанти змушували їхати до Росії мешканців Харківщини

Почувши слово “депортація”, одразу уявляєш велику кількість людей, яких військові силоміць примушують залазити в товарний вагон, а потім везуть їх до чужого краю, інколи за тисячі кілометрів від домівки.

Однак під час окупації українських населених пунктів після 24 лютого 2022 року росіяни діють трохи інакше – називають фактичну депортацію евакуацією. Вони обманюють – “це лише на три дні”, залякують – “прийдуть ЗСУ і вас усіх розстріляють”, російські військові гатять по будинках і роблять життя місцевих мешканців нестерпним, у такий спосіб змушуючи людей самих заходити в “евакуаційний” автобус або сідати у власне авто і їхати. Але “евакуюватися” можна лише до Росії чи Білорусі, на підконтрольну Україні територію шлях перекрито.

Лише на три дні

Руська Лозова – село Дергачівської громади, що за п’ять кілометрів від Харкова. З першого дня й до травня було в окупації.

Вже з 24 лютого 2022 року виїхати із села до Харкова люди не мали змоги.

“Зранку прокинулася, чую – бахкає. Спочатку подумала, що то сусіди феєрверк запускають. До вікна підходжу, а там усе горить. А внучка моя навпроти мешкає, в селищі Лісне. То я вже думала, що їхнє селище горить”, – згадує місцева мешканка Любов.

Мешканці Руської Лозової Микола й Любов. Фото: Олеся Ланцман

Внучка жінки з Лісного змогла виїхати до Харкова. А з Руської Лозової вже нікого не випускали.

Десь навесні людям почали пропонувати їхати до Росії.

“Казали – на три дні. Чому на три дні – невідомо”, – розповідає жінка.

Тоді ж почались обстріли, багато будинків згоріло. Люди були дуже налякані, особливо ті, хто з дітьми, тому поїхало багато. Вивозили їх автобусами, а хтось їхав машиною.

Утім, повернутися місцеві мешканці змогли не через три дні, а лише після деокупації села.

“Евакуація” під обстріл та пропагандистські камери

За кілька кілометрів від Харкова розміщене й село Циркуни. Два з половиною місяці село перебувало в окупації. Без світла, без зв’язку, але зі щоденними обстрілами та залякуваннями. Виїхати на підконтрольні українському урядові території мешканці теж не могли.

Ті, в кого не було підвалів або чиї будинки були розбиті, знайшли прихисток у церкві.

“Там велика трапезна в підвалі обладнана, і в будинку священника підвал є. То ми там і ночували”, – розповідає місцева мешканка Наталія, у будинок якої влучив снаряд.

Наталія Момот. Фото: Олеся Ланцман

За її словами, в церкві перебувало багато людей, найбільше було 60 осіб. Спали хто як: на підлозі, на стільцях

“Однак ми могли там поспати, а вдома через постійні обстріли – ні”, – згадує жінка.

Щодня в підвал приходив “комендант”, розповідав новини й казав їхати до Росії. Приходили й російські військові та наполегливо пропонували виїхати, але тільки до РФ.

На початку березня, під час чергової “евакуації”, з росіянами були й пропагандистські ЗМІ. Коли місцеві мешканці, які вирішили таки їхати, вийшли з підвалу, почався обстріл. Снаряд влучив у двоповерхові будинки біля церкви.

“Люди злякалися, забігли назад у підвал, а військові в цій метушні: “Бігом, бігом”, і люди забігли – хто в автобуси, хто у свої машини. Як худобу везли, стоячи”, – згадує Наталія, чия невістка з внуками тоді виїжджала.

“Бігали з хати в хату й кричали, що українці наступають, обстрілюватимуть – села не буде”

Від села Веселе Липецької громади до кордону з Російською Федерацією лише 7 кілометрів. О п’ятій ранку 24 лютого жителів Веселого розбудила канонада перших “градів”, на село полетіли снаряди.

Виїхати на підконтрольну Україні територію люди не могли до вересня, аж поки Харківщину не визволила українська армія. Залишити село можна було тільки в один бік – через Росію.

Росіяни і їхні помічники з місцевих ходили від будинку до будинку – пропонували “евакуацію”. “Казали їхати до РФ, обіцяли, що буде житло, продукти, допомога”, – розповідає голова Липецької сільської ради Олексій Слабченко.

Голова Липецької сільської ради Олексій Слабченко. Фото: Олеся Ланцман

Щоб виїхати, люди мали піти в комендатуру, написати заяву й чекати, коли прийде автобус. Упродовж березня-квітня автобус приходив раз на тиждень, а потім виїжджати можна було тільки власним транспортом. Однак самих людей не пускали, їх супроводжували росіяни.

“Їх під конвоєм провозили до Шебекіно через Стрілечу, через Вовчанськ”, – розповідає Слабченко.

І далі згадує:

“Десь 5 травня російські військові й колаборанти бігали з хати в хату й кричали, щоб виїжджали, бо українці наступають, буде обстріл, села не буде”.

Утім, ніякого обстрілу з боку українських збройних сил не було. Навпаки, за словами голови, росіяни вийшли з їхнього населеного пункту в бік села Нескучне й завели до посадки 16 танків та самохідну зброю.

“Тобто вони очікували, що бійці ЗСУ зайдуть, і самі хотіли розбити село. Однак через добу-другу українці не зайшли, тоді вони повернулись і стояли край села”, – розповідає сільський голова.

Після залякування 5 травня багато місцевих мешканців виїхало до Росії. Потім росіяни стали періодично стріляти по селу, примушуючи тих, хто залишився, теж їхати до країни-агресорки.

Після деокупації мешканці потроху почали повертатися до села.

“Здавалося, що виходили колоною і нашими мешканцями прикривалися”

200 днів перебувала в окупації Козача Лопань, село Дергачівської громади. Від Російської Федерації її відділяють лише 2 км. 

За словами старости села Людмили Вакуленко, за весь час росіяни випускали тільки до Росії:

“Лише на початку можна було через Золочівський район виїхати. Але там дуже багато підривалися, бо було заміновано. Тільки з нашого села три машини підірвалося”.

Староста Козачої Лопані Людмила Вакуленка. Фото: Олеся Ланцман

А напередодні деокупації, вночі, росіяни почали по домівках людей збирати.

“Ще 10-го ми нічого не розуміли – бо ж зв’язку не має, пострілів ми не чули. О пів на першу ночі, вже 11-го, затарабанили нам у двері й кажуть швиденько вдягатись: евакуація, бо українці йдуть, все зметуть з лиця землі ”, – згадує староста.

Дуже багато людей було піднято з ліжок тієї ночі, й дуже багато виїхало. Декого, за словами місцевих, на військовій техніці вивозили.

“На вокзалі в Бєлгороді зустріла пару, вони зі Стрілечої були – чоловік та жінка, так вони розповідали, що їх вивозили на БТР”, – розповіла мешканка Козачої Лопані Валентина Білогруд, яку росіяни підняли вночі та вивезли до Росії.

На думку старости села, було схоже, що виходили колоною, а мешканцями прикривалися.

Однак через те, що, коли автобуси виїжджали, було темно, мешканці села не могли розгледіти, чи дійсно разом з їхньою колоною йде російська військова техніка.

Довга дорога додому

Ілюстративне фото. Джерело: multi-viza.com.ua

У Росії жителів Харківщини, які не мали родичів, розподіляли за регіонами до інтернатів або пансіонатів.

“Знаю випадки, коли людей вивозили до Курської області, а потім – до Рязані”, – каже Слабченко.

Щоб не потрапити до інтернатів, українці заздалегідь домовлялися з родичами в Росії, брали їхні адреси, номери телефонів, адже на кордоні росіяни могли зателефонувати родичам і влаштувати перевірку.

Дехто зупинявся в родичів. Наприклад, Валентина з Козачої Лопані поїхала до сестри у Твер і певний час перебувала там.

“Мені два місяці знадобилося, щоб повернутися додому. Грошей не було, тож сестра – вона на інтернеті знається – знайшла волонтерів. Вони нас вивезли з Росії на Білорусь і потім уже – до України. Безоплатно, ще й із собою води та їжі дали”, – розповіла жінка.

Дехто після перетину російського кордону намагався одразу покинути Росію й виїхати до країн Балтії. Хтось там і лишався, а хтось, як, наприклад, мешканець Липців Сергій Криветченко, їхав далі.

“У мене дружина родом з Мурманська, тож ми домовилися з її дядьком, наче до нього їдемо. Однак після перевірки зразу до кордону з Латвією поїхали. Потім до Німеччини”, – каже чоловік, який зміг повернутися додому в рідне село тільки через шість місяців.

А хтось із українців, які мусили виїхати, й досі залишається за кордоном.

Правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк, вважає, що всі ці обставини – залякування, брехня, обстріли – свідчать не про евакуацію, а про депортацію.

“Факт переселення цивільних осіб очевидний, отже питання лише щодо елементу примусу. Наявність такого примусу потрібно визначати через сукупність фактів. Чи була в людей можливість вільно обрати напрямок, куди виїхати? Обмеження або заборона виїзду в напрямку підконтрольної уряду України території свідчить про обмеження вільного вибору”, – каже експертка.

На те, наскільки цей вибір вільний, впливає також повідомлення неправдивої інформації (що це тимчасово, “лише на три дні”) та обмеження доступу до альтернативних джерел інформації (зв’язку майже не було).

“Другий факт: чим було зумовлене рішення залишити територію проживання? Залякування осіб як усними погрозами щодо наступу, обстрілів, так і самими обстрілами, що створює умови, неможливі для проживання на цій території, – це все елементи примусу, які не залишають людям іншого вибору, окрім як покинути територію проживання, побоюючись за своє життя. Всі ці обставини свідчать про наявність ознак злочину депортації”, – продовжує Онисія Синюк.

Згідно з протоколом №4 Європейської конвенції про захист прав людини, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якої він є. А відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного карного суду, “депортація або насильницьке переміщення населення” належать до злочинів проти людяності, й за них настає міжнародна кримінальна відповідальність.

Олеся Ланцман, спеціально для “Дзеркала тижня“

Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки примусових депортацій на територію Російської Федерації та Білорусі, скоєних під час російської збройної агресії проти України.

Якщо ви стали потерпілим або свідком примусової депортації на територію Російської Федерації або Білорусі, залиште інформацію про себе в онлайн-формі або ж напишіть на електронну адресу iy@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.

За згодою заявника отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.