“Даю вам 30 секунд!”: як родину з села на Київщині депортували в Білорусь під виглядом евакуації і чому такі дії є злочином
До 2014 року термін “депортація” українці могли зустріти хіба в підручниках з історії в контексті сталінського режиму або в контексті новин про злочинця, якого депортували з якоїсь країни за скоєння злочину.
Ніхто з мешканців Чернігівщини або Київщини не міг уявити, що у 2022-му вони будуть депортовані з власної землі до Білорусі чи Росії. Але все більше таких випадків фіксують правозахисники. Депортації відбуваються на окупованих росіянами територіях. При цьому далеко не в кожній ситуації люди усвідомлюють, що пережили саме депортацію. Грають роль психологічні обставини, в яких перебуває певний час людина, та сукупність інших факторів, що впливає на можливість критично мислити, надати оцінку ситуації, коли мова йде про збереження життя свого або своїх дітей. Саме так сталося з Лідією Олександрівною з Андріївки.
Андріївка — село Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області України. 27 лютого 2022 року село окупували російські війська. Відтоді росіяни регулярно викрадали місцевих мешканців, людей виганяли з власних будинків, катували та знущалися з цивільних, займалися мародерством та знищували майно цивільних.
Коли село звільнили, а це відбулося 30 березня, вдалося встановити, що 14 місцевих мешканців стратили, троє загинули внаслідок обстрілів, а 47 жителів села – переважно чоловіки – вважаються зниклими безвісти. До звільнення мешканці села були вимушені постійно жити в погребах і підвалах. Село постійно перебувало під обстрілами й зазнало сильних руйнувань.
Андріївка. Фото: Марія ЛебедєваЛідія Олександрівна, літня жінка, ховалася в сирому погребі разом із дітьми та онуками 12 діб. В цьому селі вона жила 55 років, має білоруське походження. В Андріївці жили і її батьки, вони постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. І діти, й онуки виросли тут, в Андріївці.
Коли почалися обстріли, вся родина – а це 10 людей кількох поколінь – зібралися в погребі будинку, що належав дітям. Росіяни тоді ходили по хатах, забирали чоловіків і відводили на допити, після них поверталися не всі. Зайшли і в хату до Лідії Олександрівни, а точніше, в погріб, де ховалася родина.
Лідія Олександрівна“Сина витягнули з погреба, племінницю також, поставили до стінки. Вона голосить, кричить. Я підбігаю хапаю його (росіянина. – Авт.) за руки, прошу не стріляти. Каже, “бабушка, ми нє будєм стрєлять. Ми міротворци, ми нє будем стрєлять”. А дітки плачуть, вони ж це бачать. Сину шапку натягнули на очі, повели по вулиці кудись. Я кричу, не вбивайте, в нього четверо діток. А він каже, бабушка, вєрнітєсь назад. Я сказала: “Синок, я не прощаюсь, я тебе чекаю””.
Якимось дивом сину Лідії Олександрівни вдалося повернутися додому.
Жінка не могла уявити, що їй доведеться просити російських солдатів, які окупували її село, надати можливість виїхати кудись, вивезти з-під обстрілів дітей та елементарно десь погрітись, бо надалі в погребі сидіти було просто неможливо.
“Ми просиділи з дітьми в сирому холодному погребі 12 днів. Стали просити, відпустіть нас, дайте можливість виїхати”, – розповідає Лідія Олександрівна.
Жінці тоді відповіли, що відправлять їх, як тільки буде йти колона в сторону Білорусі. Йшли дні, але сім’ю не відправляли. Увесь цей час Андріївку нещадно поливали вогнем, точилися бої. Тоді ж родина зрозуміла, що цивільних не вивозять з села тому, що росіянам вони потрібні як живий щит.
“Вони прикриваються дітьми, нами”, – сказав тоді син Лідії Олександрівні.
Вона знов стала просити військових про можливість виїхати. Російські військові пообіцяли, що як тільки буде йти військова техніка (в сторону Білорусі. – Авт.), дітей відправлять на цій техніці.
Андріївка. Фото: Марія ЛебедєваДіти Лідії Олександрівни розуміли, що треба якимось чином шукати інші варіанти вижити. На полі біля хати стояли три розстріляні машини, які належали сім’ї. Син перепитав у військових, чи випустять їх, якщо він відремонтує колеса. Йому сказали, що випустять на цій машині, але лише в колоні, якщо така буде йти.
Чоловіки взялися ремонтувати машину прямо під мінометним обстрілом.
“Міни вибухають, літають над головою, а вони ставлять колеса”, – розповідає Лідія Олександрівна.
“І от він (російський військовий. – Авт.) заходить у двір і каже: “Даю вам 30 секунд!” Ми в чому були у погребі стрибнули в ту машину, 10 людей. І нас відправили на Бородянку і на Чорнобиль. Колона йшла 4-6 машин. А там пост за постом, пост за постом. Нам кажуть підіймати руки, і ці журналісти (російські) беруть у нас інтерв’ю. А я кажу, я 12 днів сиділа в погребі, я нічого не знаю, нічого не бачила. Ми приїхали туди, на білоруський кордон, звідти прямо на Брест і з Бреста на Польщу. А син з дітьми – до Швеції”.
Це відбулося 9 березня. За пару діб син Лідії Олександрівни з дружиною і 4 дітьми добрався до Швеції, і на цей час перебуває там. А сама Лідія Олександрівна якийсь час перебула в Польщі, а на початку травня повернулася додому в Андріївку.
Побачене вдома жахало. В будинку все було перевернуто догори дриґом, ніби щось шукали, в хаті повний безлад. Вікна потрощені, обшивка меблів порізана ножем, все, що можна якось розбити, розламати – понівечене, спотворене.
“Відчуваю образу і страшну гидоту до рашистської армії. Просто ненависть. Просто немає слів. Як можна? Варвари, мародери та вбивці”, – плаче Лідія Олександрівна.
Те, що сталося з сім’єю Лідії Олександрівни, торкнулося у березні 2022 року багатьох українців на окупованих росіянами українських територіях неподалік білоруського кордону. Показово, що родина вимушена була просити, аби надали можливість виїхати власним транспортом, але випускали з-під обстрілів лише в бік Білорусі. Жодних альтернатив родині не пропонували. Чи вважається такий випадок депортацією, і чи є даний випадок злочином і депортацією?
“Коли ми говоримо про депортацію, ми говоримо про примусове переміщення людини з території нашої країни на територію іншої країни”, – пояснює Альона Луньова, менеджерка з адвокації Центру прав людини ZMINA.
За її словами, якщо держава, що окупує, або одна зі сторін конфлікту намагається евакуювати населення з місця, де відбуваються бойові дії, це не є злочином згідно з міжнародним гуманітарним правом. Зазвичай це робиться в інтересах цивільного населення, зауважує експертка. Але, по-перше, це має бути добровільно, по-друге, місце, куди вивозять людей, має бути обґрунтоване з погляду доцільності переміщення. І дуже важливо, щоб були надані альтернативи для виїзду, якщо це можливо.
“Якщо росіяни говорять: “Ви можете врятувати своє життя, але тільки в бік Білорусі або в бік Російської Федерації, чи в бік окупованої території Донецької або Луганської областей, Криму, а потім в Росію, і якщо заблоковані чи перекриваються канали евакуації на підконтрольну уряду України територію, ми можемо говорити про склад злочину, описаний в Римському статуті – примусове переміщення або депортація населення. Це описано у восьмій статті Римського статуту. Навіть якщо в ситуації збройного конфлікту особа сама виявляє бажання виїхати, це не може бути сприйнято як добровільна дія”, – наголошує Альона Луньова.
Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії вирішив, що навіть власна ініціатива виїхати, якщо така ініціатива виникла в умовах терору та насильства, не може бути розцінена як добровільне переміщення за згодою, нагадала експертка.
За подібні злочини винні особи мають нести відповідальність. Але на відміну від воєнних злочинів, як, наприклад, у випадку злочину збройної агресії або порушення прав людини в контексті Європейського суду з прав людини, за депортацію чи примусове переміщення до відповідальності притягнути можуть конкретних осіб, а не всю країну.
Злочин депортації та примусового переміщення розслідується і на національному рівні, і Міжнародним кримінальним судом. Національне розслідування доповнюється розслідуванням МКС, і МКС користується матеріалами провадження, які були надані українськими правоохоронцями.
“Для притягнення до відповідальності винних у злочині конкретних осіб, вкрай важливо, щоб люди, які були депортовані або примусово переміщені, свідчили про злочин: заявляли про це в поліцію або СБУ”, – наголошує Альона Луньова.
Яку саме відповідальність понесуть винні в разі встановлення вини, пояснює на своїй сторінці Офіс генерального прокурора. У випадку засудження воєнних злочинців Міжнародним кримінальним судом винні нестимуть відповідальність у вигляді позбавлення волі строком до 30 років або довічного позбавлення волі, а також суд може призначати штраф чи конфіскацію активів, набутих внаслідок вчинення злочину, і окремо відшкодування шкоди потерпілим. За українським законодавством такі військові також нестимуть встановлене за конкретний злочин покарання, зокрема у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років або довічного позбавлення волі.
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки примусових депортацій на територію Російської Федерації та Білорусі, скоєних під час російської збройної агресії проти України.
Якщо ви стали потерпілим або свідком примусової депортації на територію Російської Федерації або Білорусі, залиште інформацію про себе в онлайн-формі або ж напишіть на електронну адресу iy@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.
За згодою заявника отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.
