Чому Вірменії загрожує згортання реформ та тиск на громадянське суспільство
Після закінчення активної фази бойових дій навколо Нагірного Карабаху в листопаді минулого року Вірменія якщо й згадується в українських ЗМІ, то лише в контексті міжнародної політики. Водночас внутрішня ситуація в цій країні заслуговує на увагу вітчизняної аудиторії. Адже досягнення та поразки сусідів на шляху до демократизації, їхні вдалі та не дуже спроби вибратися з пострадянських пасток варті вивчення.
У колажі використано елемент мапи “Факти ICTV”У 2018 році масові протести у Вірменії привели до влади уряд Нікола Пашиняна, що був рішуче налаштований на демократичні перетворення після десятиліть авторитарного режиму. Громадянське суспільство активно долучилося до процесу реформ. Підтримка з боку народу живилася надіями на ефективну боротьбу з корупцією, з якою асоціювався режим колишнього глави держави Сержа Сарґасяна та його попередника Роберта Кочаряна. Але після поразки в останньому збройному протистоянні з Азербайджаном країна стоїть на порозі неминучих змін. І низка передумов, на жаль, свідчить, що ці зміни призведуть до згортання реформ, тиску на інституції громадянського суспільства та виникнення загроз для національних громад, зокрема єврейської.
Які історичні, геополітичні та внутрішні чинники спричинили це, розглянемо нижче.
Сьогодні в уряді Нікола Пашиняна розчаровані як переважна більшість населення, так і представники громадянського суспільства та політично активних кіл. Підписання в листопаді угоди, яка поклала край активній фазі бойових дій у Нагірному Карабаху та прилеглих районах Азербайджану, сприйняли як капітуляцію. Влада стрімко втрачала суспільну легітимність. І в перші тижні здавалося, що уряд приречений. Сьогодні, схоже, ймовірність швидкого відходу уряду Пашиняна дещо знизилася. Хоча з огляду на настрої в суспільстві він усвідомлює, що не зможе довго утримувати владу, особливої мотивації для екстреної добровільної відставки під тиском опозиційної “вулиці”, що протестує, у нього немає. Прем’єр-міністр тримається біля керма завдяки декільком факторам.
По-перше, існують юридичні складності відсторонення чинної влади. Дострокові вибори можливі тільки або в результаті добровільної відставки прем’єр-міністра і неспроможності парламенту двічі затвердити кандидатуру нового прем’єра, або як наслідок зміни чинного законодавства. Проурядова фракція “Мій крок” зараз контролює більшість у парламенті. Чинні депутати, зрозуміло, не зацікавлені в дострокових виборах: шанси бути переобраними є далеко не у всіх. Нещодавно після політичних консультацій фракція більшості заявила, що в суспільства “немає попиту на проведення дострокових парламентських виборів”. Вимога опозиції, яку вона активно просуває в суспільстві, – Пашинян повинен “просто піти”, без уточнення, як це можна здійснити. Звучала також вимога формування перехідного уряду “технократів”, однак вона занадто абстрактна та складна з юридичного погляду. Неконструктивність критиків підсилює позиції чинного прем’єр-міністра, який заявляє про те, що керівна партія готова до дострокових виборів, а опозиція, відчуваючи свою слабкість, – ні.
Іншим фактором, що перешкоджає проведенню дострокових виборів у короткотерміновій перспективі, є те, що в поточній політичній конфігурації немає іншої опозиції, крім “колишніх”. Хоча вони мають певну підтримку, ймовірно навіть трохи більшу, ніж чинна влада, все ж для більшості громадян повернення “старих” також видається невдалим варіантом виходу з політичної кризи.
Але відсутність сильних лідерів, крім самого Нікола Пашиняна, також є проблемою і керівної партії. В іншому разі чинний прем’єр міг би, висунувши іншу кандидатуру, ціною власної відставки зберегти позиції керівної партії. Проте є велика ймовірність, що тоді на нього чекає не тільки політична відповідальність. Тобто йтиметься радше про свободу та подальшу долю Пашиняна. Це підвищує ставки в політичній боротьбі й змушує його триматися за владу, заганяючи ситуацію в глухий кут.
Крім симпатій і антипатій суспільства, на ситуацію значно впливає геополітичний фактор. Як в експертних колах, так і серед широких верств населення популярною є думка, що кандидатура майбутнього прем’єр-міністра узгоджуватиметься в Москві, а голосування буде формальністю. Впевненість, що наступний лідер країни має задовольняти Кремль, домінує в суспільстві. Хтось констатує це з невдоволенням, хтось радше навпаки, але для багатьох моїх співрозмовників це було очевидною реальністю. Всі мої співрозмовники висловлювали або щирі проросійські настрої, або похмуре визнання як безперечного факту того, що Вірменія повністю залежить від підтримки з боку Росії і критично потребує добрих відносин з нею. Оперуючи геополітичними категоріями, вони впевнені, що перемога Азербайджану була зумовлена виключно зовнішньою підтримкою, отже й Вірменія може вистояти тільки завдяки підтримці Росії. Потреба в захисті з боку Москви інтерпретується в термінах тіснішої офіційної політичної інтеграції аж до об’єднання.
Багато вірмен не сприймають війну як таку, що закінчилася. Від ворога очікують наступних дій уже на власне вірменській території. Утім, і територію Арцаха всі у Вірменії сприймають як “свою”. Недарма стандартним терміном для позначення початку військових дій у вересні у вірменському лексиконі була “агресія”, хоча йшлося про дії Азербайджану на визнаній міжнародними інституціями азербайджанській території. Цю гіпотетичну загрозу подальшої агресії сприймають як екзистенційну. Люди дійсно впевнені, що Азербайджан і Туреччина (які часто сприймається як єдиний суб’єкт) ставлять перед собою завдання знищити Вірменію як незалежну державу та вчинити справжній геноцид вірменського народу. Реваншистські надії на повернення втрачених підконтрольних територій багато хто покладає на майбутню регіональну війну за контроль над регіоном між Росією і Туреччиною.
Тож видається, що майже за будь-якого розвитку подій демократичні перетворення, розпочаті після революції 2018 року, перебувають під загрозою та можуть бути згорнуті.
Бувши не в змозі прийняти й визнати повну військову, технологічну та управлінську неспроможність власної держави в протистоянні із сильним, багатим та розвиненим супротивником, вірменська громадськість перебуває в стані інтенсивного пошуку внутрішніх та зовнішніх ворогів. Вірменія майже 30 років культивувала ейфорію від перемоги в Першій карабаській війні, перебуваючи в упевненості у власній незламності, яка пояснюється високим бойовим духом та моральною правотою. В цьому контексті шок від катастрофічної поразки, несподіваної для суспільства, набирає геть хворобливих рис. Громадськість ігнорувала факт нерівних можливостей вірменської та азербайджанської армій. Економічні та демографічні показники Азербайджану, який розбагатів з кінця 1990-х років на продажах нафти й газу, значно випереджали вірменські. Дійшло до того, що азербайджанські витрати на армію протягом останніх років перевищували вірменський державний бюджет загалом. Вірменська сторона водночас продовжувала жити в солодких ілюзіях щодо можливості нескінченного контролю над територіями, отриманими за підсумками переможної Першої карабаської війни. Тож пояснення нищівної поразки в нещодавній війні вірменське суспільство шукає в зовнішньому втручанні, а також активно культивує ідею зради в колах політичних еліт.
Як одну з найпоширеніших версій, які пояснюють поразку у війні, в сьогоднішній вірменській опозиції висловлюють думку про вплив Заходу. Саме міфічний Захід, на думку критиків уряду, посварив Вірменію з Росією. Пашинян справді намагався демонструвати незалежний від Кремля курс, що, безумовно, дратувало Володимира Путіна. Для багатьох спостерігачів очевидно, що Росія, яка була в змозі запобігти збройному конфлікту або зупинити його активну фазу в перші ж дні (або тижні), допустила жорстоку поразку Вірменії “як покарання” за революцію, демократизацію і спробу здійснення незалежної зовнішньої політики.
Громадянське суспільство, яке виступало за демократизацію під час протестів у 2018 році та підтримало уряд Пашиняна після його перемоги, стає зручним претендентом на роль цапа-відбувайла. У хід не без підказки з боку російських ЗМІ йдуть знайомі українському глядачу тези про деструктивну діяльність підступних “соросят”. Варто враховувати, що чинна опозиція за роки перебування у владі побудувала міцну медіаімперію і зараз практично всі комерційні телеканали змагаються в поширенні негативу щодо прем’єра та його оточення. Згідно з дискурсом, який активно створюють ці ЗМІ, саме діяльність “соросят” нібито відштовхнула від Вірменії Росію, що й призвело до осінньої катастрофи. З урахуванням уже відпрацьованих в інших країнах заготовок критика самого Джорджа Сороса і його “агентів впливу” легко набуває антисемітського забарвлення.
Панівні настрої в суспільстві є вкрай сприятливими для “полювання на відьом”, особливо після можливої зміни влади. Але навіть зараз деякі кроки та кадрові рішення чинної влади демонструють прагнення дистанціюватися від “соросят”. А в разі зміни влади, ймовірно, внаслідок пошуку винних постраждають не тільки очільники чинного уряду, яких суспільство та опозиція вважають персонально відповідальними за поразку. Тиску і переслідувань можуть зазнати також і представники громадянського суспільства. Подальша робота у сфері підтримки демократичних перетворень і структур громадянського суспільства, яка фінансується західними організаціями, може бути утруднена в найближчій перспективі.
Під загрозою опиняються також нечисленні національні меншини та їхні організації. Так, за фактом висловлювань керівника Єзидського правозахисного центру про проблеми національних меншин у країні відкрито кримінальне провадження за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та пропаганду громадянської війни. Єврейська громада, яку асоціюють з політикою Ізраїлю, також опиняється під загрозою.
Високотехнологічна зброя, що постачається Ізраїлем Азербайджану, сприймається багатьма як одна з основних причин поразки у війні. Це психологічно полегшує суспільству прийняття факту поразки. Наступного дня після початку бойових дій у Єревані був осквернений пам’ятник жертвам Голокосту, пізніше була спроба підпалити його запальною сумішшю. Останній випадок антисемітського вандалізму стався 16 лютого: крім згаданого меморіалу, осквернили також пам’ятник, встановлений на знак дружби Ізраїлю та Вірменії в парку Ахтанак. Офісне приміщення Єврейської громади Вірменії та єреванську синагогу за допомогою Всесвітнього єврейського конгресу про всяк випадок обладнали системами відеоспостереження та тривожною кнопкою. Керівники та співробітники єврейських організацій буквально бояться приходити на роботу.
Перспективи розвитку ситуації загалом украй тривожні. Суспільство перебуває в пригніченому стані, воно шоковане, розчароване, схильне до пошуку ворогів та готове до повного підпорядкування символічному захиснику в особі Росії.
В’ячеслав Ліхачов, керівник Групи моніторингу прав меншин при Конгресі національних громад
