Чи напишуть про цих жінок у підручниках історії?
Із фейсбуку Діани Макарової, ініціаторки Фонду Оперативної Національної Допомоги (Ф.О.Н.Д.) у перекладі:
«Сьогодні у Ф.О.Н.Д.і оголошено санітарний день. Грошей немає, закупок робити немає з чого, так хоч посуд помиємо – вирішили ми.
…Як немає грошей?
…Пішли бійці та дружини бійців.
– Він мені надиктовував, а я по магазинах бігаю, бігаю, там або немає, або так дорого, що я не можу купити… Щось таки купила, що далі? Ну, я зайшла в інтернет, там на сайтах все є, а куди не зателефонуєш – нічого…
…іде щасливою. Сумки в руках. Розвантаження, каремат, спальник, бронік і далі по надиктованому списку.
Ці бійці, яким все буде передано, – вони ніколи не дізнаються про Діану, Аню, Санді, Гену, Ірі чи Пашу… Але це, напевно, неважливо. Правда?
…Посуд так і не помили».
Білим по білому
Про Ф.О.Н.Д. уперше мені розповіла Тетяна Ісаєва, директорка Музею жіночої та гендерної історії. Так, волонтерки та волонтери Ф.О.Н.Д.у під час Майдану збирали гроші, шили бронежилети, брали участь у створенні захисних споруд, вирішували інші нагальні питання. Коли ж розгорнулася війна – одні з перших почали підтримувати українських військових, які йшли на фронт.
Тетяна Ісаєва згадала і про ініціативну групу в Запоріжжі: жінки шиють сумки із національних кольорів, ці сувенірні речі продавають через Інтернет, а зібрані гроші перераховують для української армії.
Ці історії, як і багато інших про рішучість та впливовість жінок, які беруть участь нині в антитерористичні операції (АТО), а раніше на Майдані, їхні фотографії, артефакти – збирає музей.
«Збираємо ми їх, щоб зберегти для історії. Як не прикро, коли завтра закінчиться війна, розповідатимуть про чоловіків, які воювали. Але ж не тільки чоловіки воюють…», – каже моя співрозмовниця.
І починає згадувати військову льотчицю Надію Савченко, історії про маловідомих жінок-медиків, а ще ті сотні волонтерських ініціатив, у яких більшість – жінки. Так, в Україні діє «швейна» сотня, яка шиє та ремонтує речі для солдат. Є чимало волонтерок, які виробляють обереги для солдат, влаштовують благочинні ярмарки, збирають гроші та купують все для фронту, лікування поранених. Або ж працюють у таборах для переселенців з Донецької та Луганської областей, надаючи їм моральну та матеріальну підтримку.
Коли війна, ніде немає тилу – воює кожен і кожна. Однак стереотипне уявлення, що жінка – беззахисна і слабка, часто все ускладнює.
«Коли одна з жінок збирала гроші, на початку до неї не дуже серйозно поставилися: мовляв, що жінка може розумітися з покупкою речей для військових? На що вона відповіла: «Так, я згодна, що я ніжна жінка, але я не згодна, що ми бабвзвод!», – розповідає Тетяна і додає: «Про жінок зазвичай не пишуть у підручниках історії. Історія України переважно «записана» в чоловічих іменах. Але ж незалежність нашої держави виборювали і виборюють, безсумніву, і жінки…», – каже Ісаєва.
Моя співрозмовниця пригадує слова історикині Марти Богачевської-Хомяк про те, що роль жінки в українському громадському житті й історії України як вишивка білим по білому полотну, тож «треба добре придивитися, щоб розгледіти візерунок… Але брак відомостей про жінок не означає, що жінок не було. Про них просто не писали…».
Звісно, нині щось можна упіймати на фейсбук-сторінці чи у ЗМІ, але ці відомості дуже швидко розчиняються в інформаційному потоці. Для Ісаєвої, як і для її однодумців, дуже важливо зберегти і представити ту вагому роль жінок, які традиційно залишаються в тіні.
«Сьогодні я стою перед складним вибором. Є розповіді про жінок, які не підтримують АТО, налаштовані менш патріотично, ба – навіть протидіють. Чи варто розповідати про них? Вголос називати їхні імена? Однак це також наша історія… Ми, працівники музею, не стверджуємо, що жінки ідеальні, вони теж різні…», – ділиться своїми сумнівами директорка музею.
Збираючи експонати, Тетяна Ісаєва одночасно шукає ресурси, щоб створити нову експозицію. Адже за кожною музейною річчю – не просто історія жінки, а її віра, молитва, відданість Україні. А ще боротьба за ствердження прав людини і прав жінок зокрема.
Не жіноча справа?
У своїй журналістській колекції я маю чимало розповідей жінок, які творили Майдан. Так, сімнадцять інтерв’ю ввійшли у збірник, ініціований Українським жіночим фондом, – «Майдан. Жіноча справа». Ці історії – щирі, прості, емоційні, живі. Як я писала у книжці, мені пощастило з героїнями – вони без пафосу розповідали про себе, свої вчинки, мрії, страхи, про віру в Майдан і майбутнє. Вони – із тих, хто беруть на себе відповідальність за створення нової України і рішуче діють.
Якось під однією моєю статтею про рівність жінки і чоловіка, я прочитала один не дуже приємний коментар: мовляв, до чого тут жінки – подивіться, хто лежить у госпіталі…
На ці закиди дуже чітко відповіла голова Інформаційно-просвітницького центру «ВІСЬ» Світлана Дубина: «Жінка в госпіталі, на городі, чи з автоматом проситися в АТО – це суто її рішення. І не слід інформаційно вип’ячувати: ось жінка робить те і те під час АТО. Та нормально, що робить – не треба про це писати як про унікальні речі… І те, що жінка не на полі бою і не лежить у госпіталі поранена, ще не значить, що вона не працює на війну…».
А я знову переконалася: писати про жінок, про їхні справи, про їхню боротьбу – варто. Ще й задля того, щоб, коли закінчиться війна на Сході України, про жінок знову не забули. Не вказували їм місце на менш оплачувані роботи, не «просили» писати заяву за звільнення через вагітність, не «заспокоювали»: якщо б’є – значить любить…
Чи буде професійно, коли узагальню, що ніхто з жінок не хоче цієї війни? Щонайменше з тих жінок, які зараз у ній, які стояли на Майдані, які своїм життєвим прикладом відстоюють права людини.
Їхні імена – наша історія
«Торгівля йшла погано, тож я зачиняла свій магазинчик та йшла на Майдан. Як на роботу – кожного дня. Саме були сильні морози, до мінус 14 показувало інформаційне табло Будинку профспілок. Шукала бочку, біля якої можна було б погрітися.
І так, біля цієї бочки, я в перші дні могла простояти п’ять-шість годин. Рятували мене черевики на товстій підошві, я ще вдягала стару шубу. Ще знайшла якісь товсті штани, вдягала кілька пар, шапку… Ось у такій екіпіровці йшла на Майдан (і на роботу заходила також!)». Підприємець Тамара Беньковська, 56 років, м. Київ.
«Якщо жінка, то слабка? У мене відбувся такий жіночий протест. Не те, що хотіла довести, що я сильніша, просто я переконана, що є ситуації, коли жінки можуть зробити більше, ніж чоловіки.
Тоді я подумала: «Якщо в мене немає машини і патрулювати місто не можу, то можу щось інше». Зустрівшись на наступний день з активістами, ми зрозуміли, що перша на часі допомога – бути в лікарнях.
…Спочатку ми туди приїхали чергувати на півдня, а лишилися на дві доби. Просто без сну. Хлопців привозили один за одним. У наручниках, в автозаках, з міліцією. Половина з них мала запухлі обличчя, вони нічого не бачили…
Хто вони? Політичні в’язні? Вороги народу? Це ж звичайні люди, які може просто їхали через Майдан додому, на них чекає дружина, батьки, діти. Я подумала, що це могло статися зі мною чи ще з кимось.
Перше, що ми вирішили, це записувати їхні прізвища, імена, щоб ці люди не зникали. Також питали, чи є в них адвокат і чи потрібно повідомити родину. Переважно всі вони були в подертому одязі, заюшеному кров’ю. Тож ми їм почали діставати новий одяг. Ще їм потрібна була їжа, ми шукали продукти. …Також зносили книжки, якщо треба – запрошували перукаря. Функції Варти в лікарні поступово розросталися, а по суті, ми робили все, що було нагально». Координаторка Варти швидкої допомоги Анна Сарапіон, 26 років, м. Київ.
«Ми кожного дня знімали на Майдані. У нас було так: вночі хлопці йшли знімати, вдень – дівчата. Ми були підготовлені, в касках, бронежелетах, захисному одязі, принаймні, на перший час. Ми про безпеку думали постійно.
…У лютому був просто жах. Якось я забігла у «Вавилон», і побачила нашу режисерку Юлю Шашкову – білу, як полотно. 19-го чи 20 лютого вона пішла працювати медсестрою-волонтеркою. Коли виштовхали «беркутівців», і зайняли Жовтневий палац, вона туди носила ліки з Майдану. Юля розповіла, як до неї приєднався якийсь чоловік, допомагав їй: «От ми зробили три чи чотири ходки. Роззнайомилися. І йдемо по сходах, знову в Жовтневий. Про щось там говоримо… І раптом чоловік замовкає… Я повертаюся, а він лежить на землі вбитий, прямо в скроню. У нього вцілив снайпер – обірвав на півслові…». Режисерка #BABYLON’13 Лариса Артюгіна, 42 роки, м. Київ.
«Чим я допомагала? Розносили людям шкарпетки, білизну, яку купували для чоловіків. Познайомилися з одним журналістом, і йому допомагали діставати папір, різні речі. Частенько приносили їм смачного, бо хлопці сиділи переважно на сухому пайку, також купували їм фрукти.
Пам’ятаю, до нас з Оболоні приходила жінка, дуже-дуже старенька. То їй цілували руки, низько кланялися за її супи, млинці, борщі… А ще я молилася за Майдан і Україну». Учасниця Майдану Катерина Стеценко, 74 роки, с. Красне, Скадовський район, Херсонська область
«…Відчуваю велику симпатію до Руслани. Це справді – обличчя Майдану. І я ніколи не забуду, як вона тримала Майдан у спокою, а «Беркут» усе йшов… Ольга Богомолець зробила неймовірні речі в організації медичної допомоги! Те, що вона бачила і пережила, і все одно щодня приходила – це справді мужня жінка.
Але також маю неймовірну повагу до тих жінок, які сміливо підходили до бійців «Беркута» й просто з ними розмовляли. Вони говорили: «Не стріляйте, це ж ваші люди, а ви ж могли би бути моїм сином…». І ці молоді дівчата, що своєю усмішкою розраджували чоловіків Майдану… Моя подруга, теж з діаспори, вона одна з тих, хто телефонував до Михайлівського собору, щоб почати бити в дзвони! Або ті жінки, які приходили прибирати наметове містечко, бо хотіли, щоб на Майдані було чисто й охайно! Я знаю, що багато жінок винаймали житло, аби чоловіки мали де помитися, відпочити… А те, що жінки на колінах молилися! Без жінок – Майдан був би сухий, військовий». Учасниця Майдану, представниця української діаспори в США Марта Коломиєць, Київ – Чикаго.
«Пригадую один курйозний випадок. Народний депутат Степан Кубів просив допомогу – провезти фуру з рисом, тон із п’ять, на Майдан. Тоді ДАЇшники вже не дуже нас пускали, і треба було когось переконливого з посвідченням. П’ять тон рису, щоб годувати людей на Майдані! Та якось усі чоловіки відмахнулися, і тоді я погодилася допомогти. Кубів мені сказав зайти до кабінету, де він пояснить, з якого боку Майдану машині краще під’їхати.
Заходжу я в кабінет, і тут на мене налітає хтось із нардепів: йди звідси, тут чоловіча розмова… Я так і стала, як ополокана: «Панове, ви що? Розвантажувати фуру рису – це жіноча робота?! А де ставити барикади – це чоловіча розмова?!».
Тож насправді жінки могли і робили багато чого і чоловікам довелося із цим змиритися. І зустріла дуже багато мужніх жінок». Депутат Верховної Ради Леся Оробець, 31 рік, Київ.
«Це була абсолюно волонтерська робота. До нас почали долучатися спочатку друзі й колеги. Отак у нашому колективі з’явилась Світлана Валько, яка вела першу групу постраждалих 30 листопада. Ми їй якось зателефонували, вона сказала, що на Майдані ріже канапки. Я – їй: «Світлано, ти нам потрібна. Приходь, розкажу». Так до нас приєдналась Марічка Маковецька, яка тривалий час допомагала пораненим, Анастасія Розлуцька, яка очолила інформаційний напрямок.
Потім приходили волонтерити зовсім незнайомі люди. Дівчат було більше, принаймні в офісі. Але ж наші волонтери також відвідували судові процеси, чергували в лікарнях, ходили в морги або в місцях, де лежали загиблі… І серед них було не мало й чоловіків.
На Євромайдані SOS працювали і психологи. Одного дня до нашої дівчини-психолог Марії Вовк зателефонувала жінка. Її чоловіка дуже жорстоко побили, він лежав у лікарні. Вона не мала грошей, перебувала в дикому розпачі і вже думала про самогубство. Ця жінка казала: «Чоловік помирає, він у комі. У мене двоє дітей, я ще й вагітна двійнею…». І наша Марія з нею говорила годин п’ять, відмовляла від страшного кроку. А потім ця ж жінка передзвонила й дякувала їй. Вона повідомила радісну звістку: чоловік прийшов до тями, все потроху налагоджується». Ініціаторка і координаторка Євромайдану SOS Олександра Матвійчук, 30 років, м. Київ.
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Гендер Онлайн» за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
