Блогерка Роза Туманова: “Я – феміністка і націоналістка, бо це про цінності”

Дата: 21 Грудня 2021 Автор: Вікторія Кобиляцька
A+ A- Підписатися

Я перед нашою розмовою пішла й нарубала багато дров, щоб вистачило хату обігріти. У мене троє дітей, і все навантаження на мені – багато ресурсу йде на родину. А коли з’являється бодай якийсь вільний час, то хочу хоч трохи відпочити. Або це якийсь крик емоційний – тоді пишу пост. Бо мені треба про це розповісти, я це так відчуваю, маю таку внутрішню потребу поділитися. Хочу, щоб мене почули, бо мені є що сказати. Багато про що сказати, але ніколи”, – каже Роза Туманова.   

Вона відома блогерка і журналістка. Мама трьох дітей (Кирилові 12 років, Матвієві 10, а Лелі рік і шість місяців). Розлучена. Родом з Полтавщини, кілька років жила у Львові, а нещодавно купила хату в селі Ничипорівка на Київщині, яку називає “маленьким раєм”. Сама дає собі раду з дітьми в умовах сільського побуту. Багато читає, фотографує, готує і пише про своє життя на сторінках блогу. 

Це інтерв’ю продовжує серію публікацій видання ZMINA про цінності, які просувають сучасні феміністки.

Ми поговорили з Розою про те, чому жінок на Майдані не потрібно було захищати, як їй вдалося вчасно вийти з аб’юзивних стосунків, чому для неї важливо вести блог, а також чому деякі чоловіки не люблять, коли жінки вітаються з ними за руку.

Це інтерв’ю продовжує серію публікацій видання ZMINA про цінності, які просувають сучасні феміністки.  Ми поговорили з Розою про те, чому жінок на Майдані не потрібно було захищати, як їй вдалося вчасно вийти з аб’юзивних стосунків, чому для неї важливо вести блог, а також чому деякі чоловіки не люблять, коли жінки вітаються з ними за руку.

“Феміністки страшні, а ти – виняток”

У своєму блозі ви багато пишете про свій досвід і називаєте себе феміністкою. Що для вас фемінізм? 

Фемінізм – це сприймати жінку як рівну чоловікові, щоб вона мала з ним рівні права й можливості. Дуже часто стикаюся в житті з тим, що так не є, що ти жінка й чогось не можеш чи не мусиш, бо є такий стереотип. Хоча насправді ти людина і не маєш бути обмежена якимись стереотипами. 

У вас двоє синів і донька. Суспільство з дитинства нав’язує їм якісь гендерні ролі та стереотипи. Як ви цьому даєте раду? 

Є таке, бо я, наприклад, своїм хлопцям ніколи не прищеплюю, що ти хлопець і ніколи не маєш плакати. Ні, я кажу, що ти людина, ти маєш право на емоції. Але, на жаль, не можна вберегти дітей від якихось стереотипів. Суспільство, справді, теж має свій вплив. 

Матвійчику сказали в дитячому садочку: “Ні, хлопчик не має плакати”. Я була дуже здивована, коли він мені це додому “приніс”. Бо, навіть якщо ти будеш внутрішньо дитину виховувати незалежною, відкидаючи стереотипи про стать, усе одно не відгородиш від цього. 

Хоча я намагаюся. У мене хлопці і помиють, і приберуть, і їжу можуть приготувати, і навіть власні шкарпетки попрати, якщо буде потрібно. Бо не повинно так бути, що чоловіки мають тільки це робити, а дівчата – тільки те. Я хочу прищепити те, що потрібно всім, щоб бути незалежними: приготувати й прибрати за собою, а не чекати, коли хтось прибере після тебе. Мені здається, так я готую дітей до дорослого життя, що ніхто не повинен і не буде щось робити замість них. Адже доросле життя гарантує не тільки можливості, а й передбачає певну відповідальність і вміння. Дуже хочеться закласти у своїх дітях оцю самостійність. Незалежно від статі. 

Які найбезглуздіші міфи про фемінізм вам доводилося спростовувати? 

“Феміністки страшні, а ти – виняток” (сміється. – Ред.). Знаєте, за останні років вісім дуже багато змінилося. Україна зробила великий крок уперед у плані усвідомлення того, що таке фемінізм і хто такі феміністки. Раніше це спричиняло більше нерозуміння і кпинів. Доводилося щось пояснювати, наводити приклади… Я ще навіть хотіла якийсь флешмоб зробити про те, що всі феміністки різні. Так само як і всі люди.

Такі недолугі уявлення, що феміністки страшні або що тільки незадоволена жінка може бути феміністкою, а “нормальна” ніколи не буде. Або “до першого справжнього чоловіка”.

Чи, як мені писали: “Розо, я все розумію, ти цікава й розумна людина, але чому ти ненавидиш чоловіків?” Але де я казала, що я їх ненавиджу? І чому б я мала їх ненавидіти?!

Я досі не розумію, чому не можна почитати й з’ясувати для себе, що таке фемінізм, щоб потім не сипати цими стереотипними уявленнями й не видавати їх за істину. Мовляв, якісь злі феміністки зібралися й повстали проти хороших чоловіків. Їм нічого робити, бо вони незадоволені своїм життям, і взагалі вони страшні. Такі висновки виникають тільки тоді, коли люди не розуміють, про що йдеться.

І це не лише з фемінізмом так. У будь-яких темах є багато упереджень і стереотипів. Тож якщо хтось по верхах хапає і не копає глибше, то, перш ніж щось стверджувати, краще ознайомитися з інформацією і не видавати бздури. 

Ви кажете про вісім років. Тобто ви були феміністкою ще до того, як це стало мейнстримом? 

Так, у мене навіть у вконтакті була феміністична спільнота. Я багато писала там про українських феміністок. Також вела сторінку про Ольгу Кобилянську. І багатьом це відгукувалося. Дівчата писали відгуки, і дуже приємно було перечитувати, що хтось так само відчуває і що таких людей чимало. 

Якраз говорила вчора з другом, і ми дійшли висновку, що зараз феміністка – це про незалежну, свідому жінку, яка сама може собі дати раду. Конотації стали позитивнішими. А колись справді це спричиняло багато нерозуміння і негативу. Особливо моє поєднання. 

Бо я національно свідома, свого часу була активною учасницею у “Свободі”, навіть головою осередку в Нових Санжарах. І мені говорили: “Феміністка і націоналістка? Такого не може бути!” 

У відповідь я наводила аргумент, якого досі тримаюся. Бо не розумію, чому не можна бути свідомою українкою, любити свій народ, обстоювати національні цінності й водночас бути за рівні права й можливості. Я вважаю, що це дуже органічно. Тому що я так само люблю свою державу, і якщо жінкам, яких 52% у нашій країні, буде добре, то і процвітання країни буде, і позитивніші тенденції, на які ми так чекаємо.

Якщо ж говорити про цінності та традиції, то так само, як і в разі зі стереотипами, потрібно переоцінювати й викидати те, що застаріле й непотрібне, що суперечить свободам людини й здоровому глуздові. Все можна поєднувати, якщо до цього підходити продумано і бачити зв’язки. А вони є, і вони очевидні. 

“Лишаю собі своє прізвище, своє “я”, яке сама для себе обрала, так само як і свій шлях”

Коли ви виходили заміж, не було бажання залишити собі своє прізвище або після розлучення повернути його собі? 

Моє дівоче прізвище – Писаренко. Але я собі ще з дитинства обрала дідову лінію, у мене дід був Туманов, це мамине дівоче. Воно мені дуже сподобалося. Почала підписуватися ним із 17 років. Але тільки згодом усвідомила, що воно мені потрібне в паспорті, на законодавчому рівні. Тому вже в шлюбі, маючи двох дітей, офіційно зробила такий крок: негадано-небачено для містечка Нові Санжари змінила прізвище на своє. І мені стало так органічно й добре, бо давно хотіла, щоб воно було моїм. І, навіть коли в мене був другий шлюб, не міняла свідомо. Воно моє, і я не хочу його змінювати. Це ще одна моя складова. У чоловіка хай залишається своє, а в мене – своє. Це моє вираження, моє творче начало. 

Наскільки це справедлива практика в сучасному світі, що жінка має брати після заміжжя собі прізвище чоловіка? 

Мене завжди дивує, коли жінки, абсолютно не думаючи, беруть чоловікове прізвище. Ні, звісно, можна брати. Але чому не зберегти своє, якщо тобі воно подобається? Я завжди за вільний вибір.

Є традиції – я беру прізвище чоловіка, я “за мужем”, гаразд. Але не варто забувати про своє “я” і про те, що це теж вираження себе. Для мене це було дуже важливо.

І коли змінювала, то дуже багато людей не питали прямо, чому це роблю, а питали, як чоловік відреагував. Це про якусь таку жіночу несамостійність, про те, що я маю запитати в чоловіка. Я тоді посміялась і сказала, що я помножила його прізвище на два. 

Народили йому двох синів.

Так! І чому я ще так само маю носити його прізвище? Ні. І я собі вирішила, що якщо я й виходжу далі заміж, то лишаю собі своє прізвище, своє “я”, яке сама для себе обрала, так само як і свій шлях. 

“Деякі чоловіки дуже розгублюються, коли я з ними вітаюся за руку”

Ви займалися паверліфтингом. Як прийшли до цього виду спорту?

Я така людина, що мені треба адреналін. Мабуть, тестостерону багато. Ще з дитинства грала з хлопцями у футбол, хоча мені казали, що це не дівчача справа. Але мені було байдуже, бо я бунтарка і робила те, що мені подобалося. І досі люблю футбол. Ще в мене було якесь змагання зі старшими братами – не хотілося від них відставати, хотілося бути на рівних. Фізкультуру любила. Спробувала біг, стретчинг, на карате деякий час ходила. Мені казали: йди на фітнес, якщо тобі для краси. Сходила пару разів, але не те. 

Захотіла спробувати паверліфтинг, бо стало цікаво, що це і як. І мені дуже сподобалося, що я бачу результат. Підіймаю 50 кг, потім збільшую вагу і бачу, що мій результат наростає, я стаю сильнішою і можу більше. Наприклад, на канаті могла вгору пролізти під час змагань на Івана Купала, тоді як більшість хлопців не могла. Там було дуже високо, а мені подобалося, що я така сильна, щоб це зробити. 

Паверліфтинг дехто сприймає так, ніби це якийсь культуризм, коли нарощують м’язи. Але насправді це нарощування сили м’язів, а не їхньої об’ємної маси. І мені було цікаво, що я стала сильнішою і витривалішою. 

Хоча коли комусь говорила, що займаюся паверліфтингом, то мені радили зайнятися якимось іншим спортом, бо це “не жіночно”. Причому так казали тільки чоловіки. Так, ніби я претендувала на те, щоб зайняти якусь їхню ланку.

Така собі чоловіча монополія на паверліфтинг…

І не лише на нього. От, до речі, про рукостискання пригадалося. Ритуал, який у нас чомусь існує тільки у форматі “чоловік – чоловік”. І деякі чоловіки дуже розгублюються, коли я з ними вітаюся за руку. Один паверліфтер (модний, але де вони такі беруться?!) не хотів зі мною вітатися, сказав, що це “суто чоловіче”. І я питаю: а в чому сенс? У мене є така сама рука, я можу нею так само стискати. Але він такий гордий, не подавав руки.

А всі інші віталися: хтось дивувався, а хтось нормально подавав руку. Для мене це як знак рівності. Чоловіки чоловіків сприймають, вітаються, а з жінками, буває, не вітаються, обходять тебе, ніби тебе й немає. Мене це дуже дивує. 

Ще пригадую, як якось зайшли ми з чоловіком до магазину. Продавчиня подала мені мовчки якісь товари, які я попрохала. Я вже й гаманець витягла, і картку. Чекаю, щоб розрахуватися. А продавчиня все за чоловіком зирить, намагається догодити та консультує. 

Він же щось собі ще вибирає. Бо купляє на свої гроші, а я на свої: у нас був роздільний бюджет. І виходить, що я ніяк не можу заплатити, бо чекають, доки чоловік щось обере. А мене ігнорують, бо думають, що мужик заплатить. Так прикро, коли на жінку навіть не дивляться як на платоспроможну особу. Зважають тільки на чоловіка, на його побажання. І дуже часто буває таке, що коли ти заходиш із чоловіком, то прислухаються до того, що він скаже і схоче. А до жінки такої уваги немає. 

“На Майдані я бачила багато несправедливого, коли жінок кудись не допускали”

Коли йдеться про фемінізм, часто можна почути від чоловіків, що, мовляв, нехай жінки йдуть у шахти чи служать в армії, якщо вони так хочуть рівності. Як сприймаєте такі закиди?

Це дуже стереотипно. Тому що тут насправді йдеться про право вибору. Жінка, може, й не стане шахтаркою. А може, якщо буде така потреба в житті, то й стане. Я якось хотіла спробувати попрацювати вантажницею. У мене був складний період, і я була готова на будь-яку роботу. І, оскільки я знаю, що не зі слабких людей, зателефонувала, але мені сказали, що ні, дівчат не приймаємо. Вони навіть не знали про фізичні показники! Але якби чоловік зателефонував, навіть не питали б його, а чи ви сильні, чи ви слабкі. А тут – не знають моєї сили, їх не цікавить, що я паверліфтерка і що в мене друге місце в області, не питають інших даних, окрім статі. 

Я вважаю, що це не підхід. У будь-якій професії й будь-якій ситуації є сильні й слабкі чоловіки, і жінки теж – сильні й слабкі. Я не кажу вирівнювати, але треба індивідуальний підхід. Тому що так, у середньому жінка слабша. Феміністки ж не кажуть, що ми маємо бути фізично рівними. Ні – рівними в правах і можливостях. Є шахтарки. Тому що є якісь проблеми, є потреби, часто це єдина можливість для жінки заробити. То чому вона не може цього робити? Знаю, що законодавчо це прописано, але чи працює на практиці – не певна. 

Ви були активною учасницею Революції гідності. Як це – виборювати своє право бути жінкою на Майдані? 

Так, я була волонтеркою на кухні, готувала чай і каву, працювала в реєстратурі штабу. Але щойно хотіла робити не такі стереотипно жіночі справи, як мене всюди намагалися не пропускати. Зупиняли, повертали й навіть до чоловіка зверталися. Мовляв, ти їй скажи, щоб не йшла, зроби щось із нею. А я говорила: а ви звертайтеся до мене, він мною не керує, я людина незалежна. Він сам сміявся, що через чоловіка намагалися керувати жінкою, щоб вона щось не робила. 

Наприклад, не пускали на Грушевського. “Розо, не йди вперед!” Чому я не можу? Усі люди, яким не байдуже, йдуть. “Бо ти жінка!” Так, я жінка, і я людина, мені не байдужа доля моєї країни. Я приїхала не для того, щоб сидіти десь позаду. 

Пригадую, як нам з моєю подругою Юлею таки довірили стояти на дверях перевіряти перепустки. І це нам дуже складно далося: переконати, що ми не гірше за хлопців з цим упораємося й не пускатимемо когось. 

На Майдані я бачила багато несправедливого, коли жінок кудись не допускали. “Бо ви дівчата, вас треба захистити”.

Нащо мене захищати, якщо я цього не прошу? Я хочу, щоб захищали, коли людина просить, а не захищали, бо ти дівчина. Я й сама можу захистити багато кого. Мені не подобалося, що я щось хочу робити, а мені постійно намагаються перешкодити тільки тому, що я жінка. Звісно, мені начхати було, хто там що казав. Я все одно йшла і робила своє.

І навіть в одну з вирішальних ночей я так само стояла у вогні, який розділяв “Беркут”, я так само була там. І до мене ще підходив якийсь чоловік: він практично ніяк не тримав “вогняної межі”, але водночас повчав, що мені дітей треба народжувати. Я ж тим часом носила важкі пеньки, дрова та шини у вогонь нарівні з чоловіками. 

Знаєте, мені б не хотілося, щоб моя донька виросла і її хтось так повчав і казав, що правильно і що неправильно. Вона сама обиратиме, що для неї ближче і краще, що вона хоче захищати і як вона хоче захищати. І хочу, щоб її підтримували, а не перешкоджали тільки тому, що вона жінка. Щоб спиралися на те, що вона особистість, яка може робити все, що вважає за потрібне. 

“Фемінізм – це потреба жінки в пошуку відповідей на ті проблеми, з якими вона стикається”

Я знаю, що у вас є тату з портретом офіцерки Української галицької армії Олени Степанів і Олена Степанів – українська науковиця, громадська та військова діячка, перша у світі жінка, яку зарахували на військову службу у званні офіцерки. Учасниця Першої світової війни. Служила в Українській галицькій армії. Ув'язнена радянських таборів.. Що вам імпонує в цій жінці?

Оскільки в мене фемінізм і націоналізм переплетені, то це якраз у цій постаті й поєднується. Хай вона і не казала про себе, що феміністка, але була такою по життю. Вона була і науковицею, і військовою. Для мене це приклад сильної жінки, яка була воячкою і мамою, і органічно в собі це поєднувала. І для неї не було межі, що ось це мені можна, а це не можна. У неї було дуже багато внутрішньої свободи. У чомусь, можливо, я хочу дорости до неї. 

Олена Степанів

Я коли переїхала до Львова, то жила біля вулиці Олени Степанів. А на свій день народження ходила у в’язницю, де вона перебувала. Хочу книжку про неї написати. Можливо, так і буде, бо поки що буденність мені дуже заважає творити. Доні зараз рік і шість місяців. Вона ще маленька, дуже мене потребує. І я розумію, наскільки на жінку багато покладено функціонально, наскільки завдання ускладнюється, коли в тебе є діти. Бо багато обов’язків, яких ти не можеш уникнути, якщо в тебе немає допомоги. Це дуже складно поєднувати. 

Але я сподіваюся, що це мені не завадить і я все ж напишу про Олену Степанів. Принаймні вже встигла поспілкуватися з історикинею, яка вивчала її життєвий шлях, працюючи з відповідними архівними даними. Для мене це важливо. Я не можу зважати тільки на те, що потрібно моїм дітям. Не можу забувати про себе. Фемінізм і про це також. Тому мені важливо знайти баланс, шукаю його для себе. 

Хто ще з відомих українок вас надихає? 

Якщо говорити про витоки мого фемінізму, то це Ольга Кобилянська. Я вперше прочитала її твори, коли мені було 15 років. Мені імпонувало, що вона бере цілісно жінку з її почуттями, бажаннями, з певною незалежністю, творчістю. “Бути собі ціллю” – дуже подобається ця її цитата. Я навіть у щоденник собі виписувала різні цитати з її творів. Їздила до Чернівців, де вона прожила 50 років. І там було 13 її адрес, але я лише за однією була, де музей. І була дуже втішена, що до своєї натхненниці приїхала. Це була жінка, яка сама себе зробила і стала класикинею української літератури…  

До питання про відомих українок, які надихають, – Катерина Білокур, Наталія Кобринська, Соломія Павличко… Хоча мені й не подобається, що феміністок завжди сприймають дуже окремо. Ніби це щось невластиве, вирване. Тоді як я це бачу, як потребу часу, потребу в рівності й справедливості. 

Хтось може казати, що фемінізм – це нав’язування чогось, якесь модерне віяння. Але мені здається, що це не віяння, а якраз потреба жінки в пошуку відповідей на ті проблеми, з якими вона стикається, – як досягнути цілісності та незалежності. 

І в сучасному житті фемінізм має бути побудований на рівних правах. Коли люди поважають одне одного, не ділять усе стереотипно, що повинен чоловік і що повинна жінка. Бо насамперед про повагу до жінки як до особистості зі своїми бажаннями, своїм баченням і тим, як ми відчуваємо себе в цьому світі. Без примусу, зневаги та знецінення.

Звісно, завжди знайдеться хтось, хто скаже: що ж ви не говорите, що дискримінують і чоловіків! Так, є моменти. Наприклад, опіка дітей. Але мені здається, що все одно дітей залишають зазвичай з матір’ю не тому, що матері дуже хочуть бути з дітьми, а тому, що чоловіки не виявляють бажання виховувати дітей самі. 

“Я вирішила ніколи не жити з чоловіком, який підніме на мене руку”

Якщо вже ми заговорили про чоловіків: чи багато вам зустрічалося чоловіків-феміністів або ж профеміністів? 

Ой! Я зараз скажу так: мій перший чоловік, з яким ми були 11 років разом, навіть перейнявся фемінізмом і сміливо міг називати себе профеміністом. Йому були цікаві якісь моменти, він справді виступав і казав, що “я бачу, що це несправедливо, тут порушують права жінок”. А потім додавав, що “я все одно буду сексистом, бо як бачу жінку, то вона для мене насамперед сексуальний об’єкт”. 

А взагалі я зрозуміла, що, якщо колись будуватиму стосунки… Бо зараз у мене такий час і період, що маю відпочити й відійти від цього, в мене інші поточні завдання – самозцілитися, відновитися, тому що я пишу, копірайтерством займаюся. Більше часу для дітей потрібно. Але розумію, що якщо будуватиму наступного разу стосунки, то не хочу витрачати енергію, як у мене було. Коли людина, наприклад, узагалі сексист. Має дуже багато упереджень. І ти щось намагаєшся довести, а тебе не розуміють. Це забирає забагато енергії, а вона мені потрібна на інше. Я поважаю тих чоловіків, які поважають жінок. Якщо чоловік не поважає жінку, то чому я маю його поважати? І якщо ти бачиш, що людина розповідає про жінку і так упереджено до неї ставиться, зверхньо: мовляв, ну дурепа, що з неї взяти, – це точно не про повагу, рівні права й можливості. І це дуже неприємно. 

Улітку 2018 року ви поскаржилися на насильство з боку чоловіка і розповіли, як дали йому відсіч… 

Ні, я не давала йому відсічі. 

Мені здається, що все ж давали, бо ви зробили цей випадок публічним, написавши про це в блозі. 

Тут потрібно, мабуть, почати спочатку. З мого дитинства. Я пробачила своєму батьку, який бив маму. Але уроки для себе винесла. І вирішила ніколи не жити з чоловіком, який підніме на мене руку. Але річ у тім, що ми вже розлучалися, я шукала квартиру. А потім вийшло, що мої діти чимось там не догодили. Я почала дітей захищати, чоловік почав кидати іграшки, потім махати руками. Як мені було страшно, коли він це робив! Я ухилялася. Один раз усе ж влучив. І коли я сказала, що він для мене не людина після цього випадку, він почав мене душити. Діти це досі пам’ятають.

Я, виходить, просто не дослухалася до якихось дзвіночків тоді. Щось внутрішнє було, що от ми не підходимо одне одному. Тому й подала на розлучення. Він був запальний: щось роздратувало – відірвав якийсь дріт. Їздили до його бабусі й подарували їй коробку цукерок, а моя дитина взяла собі одну цукерку, яку не можна було брати. Я не знала, мені потім Матвій сказав, що чоловік розсердився і теж схопив його за горло. Була шокована: як можна було зробити таке за цукерку? Намагалася в тому розібратися. Чоловік божився, що такого більше не повториться. З дітьми не повторилося, але повторилось інакше.

Гадаю, публічний розголос справді допоміг. Щоправда, вже коли ми розлучилися, я виявила, що чоловік видалив пост про цей випадок. Кілька разів просив, щоб я видалила, але я відмовилася. Як виявилося, він потім сам зайшов на мою сторінку з ноутбука, яким ми спільно користувалися, і витер. Мене це дуже обурило. Добре, що текст був збережений ще в одному місці, тож його вдалося відновити. 

Я взагалі дивуюся, як я, маючи якісь нездорові моделі поведінки в родині, змогла на свідомому рівні себе захистити від такого чоловіка, який би мене принижував, і я б з тим мирилася, як свого часу робила моя мама, яка терпіла, коли батько піднімав на неї руку. 

І я рада, такий сценарій не повторився. Змогла свідомо не впустити подібне у своє життя, як і не повертатися до такої людини. 

“Блог – це просто мій щоденник, у якому я ділюся багато чим з усіма”

Ви дуже щира, відкрита людина. Це відразу впадає у вічі, і це помітно з вашого блогу. Чи дає вам ця відкритість наснагу? Як реагуєте на критику, якісь негативні закиди й цькування? Як ви переживаєте і відчуваєте свою публічність? 

Це непросто. Коли в мене була відмітка в 10 тисяч підписників, я навіть хотіла написати всю правду про блогерство. Може, ще й напишу. Мені здається, що це також обростає міфами й стереотипами. Я можу написати пост, що маю поганий настрій, а мені вже, наприклад, відразу закидають: о, що це за хайп? Доходить до абсурду. І питаєш, а в чому хайп? Розкажіть, я хоч знатиму. Бо, якщо ти блогерка, отже хочеш хайп на всьому зловити, і ніяка це не щирість. І взагалі ти не можеш апріорі бути щирою. 

Насправді це мій творчий простір. Пишу не так для когось, як насамперед для себе, щоб залишилося. Правильно це чи ні – я не хочу стверджувати, що от я така, робіть як я. Я просто людина зі своїми плюсами й мінусами. Така, як є. Але коли якісь важкі періоди й ти щиро ділишся (хоч інколи я задумуюся, чи це взагалі потрібно), а замість доброго слова отримуєш знецінення – це властиво людям, бо вони, можливо, росли в таких умовах, коли їх самих знецінювали. Я розумію, так буває. Але все ж таки, коли ти ділишся і ти вразлива, то тебе можуть ранити ще більше. Є люди, які справді цінують щирість. А є такі, що можуть зробити більш боляче, хоча тобі й так погано. Це такий зворотний бік. 

Але водночас я через фейсбук познайомилася з багатьма дуже хорошими людьми, з якими ми розвіртуалились і спілкуємося. Інші відсіюються. Я виставляю кордони, не дозволяю обливати себе брудом. А коли пишуть щось несправедливе, то розумію, що це насправді не про мене, а про ту людину, яка це пише. Бо вона пропускає це через призму свого досвіду й бачення. Тому що звідки ти мене знаєш, щоб робити якісь висновки? Я ділюся, я багато ділюся, але не всім. І ти мене не можеш повністю знати й робити висновки з діагнозами. 

Мене завжди дивувало, коли розвіртуалюємося з кимось і людина говорить: “О, а ти така сама, як на сторінці!” І я питаю: “Так а яка я маю бути?” Я взагалі була така наївна, коли прийшла в це блогерство, бо не знала, що цим займатимуся. І не ставила собі це за ціль. Багато хто закидає мені, що от ти просто хочеш себе показати, тобі не вистачає уваги. Але взагалі причин кілька. У мене є і завжди була потреба просто поділитися. Можливо, тому, що я досить самотня людина. Так у мене життя складається. Тому блог – це просто мій щоденник, у якому я ділюся багато чим з усіма. 


Матеріал підготовлено за підтримки посольства Федеративної Республіки Німеччина

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: