“Біжи, Міло, біжи!”: як активістка стала медичною волонтеркою і опікується маломобільними киянами

Координаторка проєктів Центру прав людини ZMINA Людмила Янкіна з перших днів війни прийняла рішення залишатися у Києві і стати частиною його оборони. Наразі Людмила працює, як вона сама каже, цивільною швидкою допомогою, адже має базову медичну освіту. Серед її підопічних тяжко хворі, зокрема з онкологічними діагнозами, та люди похилого віку, які стали заручниками війни і в своїх домівках не можуть отримати вчасно ліки чи уколи, а іноді просто купити їжу.

Люди називають нашу Мілу медичним янголом, “вогинею”, пісочною королевою, одним з найбільших правозахисних сердець та просто героїнею.

Цілий день вона носиться під сиренами тривоги заповненим блокпостами та барикадами містом, розвозить ліки, іноді робить укол чи ставить крапельницю. Серед її денних завдань вже були допомога підірваному моргу та “добування” 20 тонн піску для укріплення Київського міського центру крові.

Осягнувши, скільки маломобільних людей опинились у пастці жорстоких обставин і можуть померти не від вибухів, а від нестачі медичної допомоги, Людмила оголосила збір коштів для закупівлі ліків. Наразі за день вона витрачає до 30 тисяч гривень, тож гроші все ще потрібні. Всі рахунки для переказу коштів ми публікуємо в кінці статті.

А зараз пропонуємо прочитати замальовки про будні медичної волонтерки та про столицю в умовах війни.

День шостий. Складний. Підірвана вежа і морг

Весь час, коли я відчувала, що складно, наспівувала в голові Стефанію. В мене тепер своя мантра.

Була відносно поруч з вишкою під час авіаудару. Тепер я знаю, як земля здригається під ногами з усіма супутніми відчуттями. Саме коли я заїжджала до місця, де люди погодилися надати катетери онкохворому, до якого я поїхала на домашній виклик.

Морг на Оранжерейній дуже сильно постраждав від авіаудару. Повиносило все. Кількість тіл без коментарів, самі розумієте. Запах навколо чутно за дві вулиці. Але ми допомагаємо їм відновитися, бо потрібно давати їм можливість продовжувати робити свою суперважливу роботу, щоб люди мали можливість поховати своїх близьких.

Сьогодні я стала ненавидіти Росію і росіян ще більше, бо готова була ридати через те, в якому становищі опинилися наші лежачі люди, яких неможливо нікуди вивезти. Адже мало того, що вони і так максимально беззахисні, а тут ще й неможливо ні ліків дістати, ні засобів якихось, і дістатись до них майже неможливо. Я навіть не здогадувалася, що здатна так ненавидіти. Хочеться проклинати. Гинуть люди. Це нестерпно боляче. Але потрібно жити чимось, що дає сили. Для себе я знаходжу ці сили у допомозі людям. Сьогодні мені пропонували гроші за допомогу і щиро дивувалися, коли я не взяла. От як просто зробити людям приємність. А потім були ящики з салатами для тероборони, і один ящик ми віддали першому ж блокпосту. Хлопцям було дуже приємно. Нам теж. А потім ми з дівчатами пересували бетонні конуси, щоб заїхати машиною в надійне сховище за 4 хвилини до комендантської години.

А потім був грузинський хостел. Посадили за стіл, налили чаю. Дві прекрасні грузинки ліплять хачапурі. Одна з них починає тихо співати “Стефанія мамо, мамо Стефаніііяяяя, розквітає поле, а вона сивіє”. Коло цього дня замкнулось. Мені спокійно.

Сьомий день війни. Ліки

Попри пісок та морг, ще зараз гостро стоїть питання доступу до ліків. Мені здається найгостріше.

За ці дні я не знайшла жодного адекватного координаційного центру по ліках та їхній доставці і в результаті сама збирала списки та шукала по складах, а потім їздила під звуки вибухів та вібрацій забирати та під тими ж звуками та вібраціями розвозити у постійному очікуванні, що зараз жахне десь поруч. А коли це дофігіща точок в абсолютно різних місцях Києва, і той, хто запускає ракети по твоєму місту, абсолютний психопат, то ти розумієш, що безпечного місця в нас тепер немає взагалі. Але! Сьогодні абсолютно всі ліки, по яких до мене надійшов запит, були доставлені онкохворим, хворим діткам та людям похилого віку.

У моїй пам‘яті закарбувалася бабулічка з діабетом, катарактою та поганим слухом, яка залишилась майже сама на всю дев‘ятиповерхівку, сьомий поверх, домофон не працює і ліфт в аварійному стані. Хоча… Всі вони закарбувалися в моїй пам’яті.

Сьогодні я підписала Росію та росіян на свій безлімітний пакет прокльонів, бо кожен окремий раз я розумію, що це мене руйнує зсередини. Бо кожен окремий раз, коли бачу це горе, частинка мене ніби помирає. Але потім тебе обіймають ці люди, і це зцілює. А потім ти бачиш зовнішній рефрижератор з тілами загиблих, нескінченні барикади, траншеї, тисячі коктейлів “Вітаємо в аду” і думаєш про те, що шляху назад немає. А попереду, окрім перемоги, відбудова країни. Тож давайте вже там придумуйте, чим будете займатися для відбудови, бо зовсім скоро вам прийдеться цим займатися. Оскільки наша тероборона настільки крута, що в мене не залишилося сумнівів у перемозі. Бо жодна інша країна не боролася з війною так, як це робимо ми!

Про гроші

Останнім часом кажуть, що гроші, це найменше, що потрібно під час війни. Але це не зовсім так. Може для шпиталів воно десь так і є, але не для тих, кому я зараз допомагаю, а це найбільш вразливі люди у час війни, бо вони сильно хворі і немобільні.

Сьогодні в моргу мені сказали, що в них багато самогубців за останні пару днів. Люди йдуть на крайню міру та вчиняють відчайдушний крок, оскільки думають, що залишились самі і їм немає до кого звернутися по допомогу, бо ліки закінчились, ходити майже не можуть і ще снаряди розриваються скрізь.

Я за особисті гроші придбала ліків на більш ніж 10 тисяч гривень. Все нічого, але довго я так не зможу. Тому цей час настав, прошу вас підключитися до процесу і допомогти мені допомагати. Адже я навіть не хочу уявляти собі сценарій, за якого ці люди залишаються сам на сам з цією війною без ліків та допомоги.

А ще мене возить моя нова бойова подруга Валя, і ми вже витратили якусь космічну суму на бензин, і попереду ще якась космічна кількість поїздок. У мене в друзях дуже багато суперлюдей, і я в вас дуже вірю та розумію, що з вами я зможу значно більше ніж без вас.

Дев‘ятий день війни. А хотілося би просто весни

Сьогодні ми обклали ще сорока тоннами піску друге відділення Київського міського центру крові. Захищаємо запаси як можемо. Завгосп центру назвав мене пісочною королевою, на пісочному заводі мені вже сигналить і махає рукою кожен тракторист. А коли я показувала руками, як вистроїти колону, щоб проїхати крізь блокпости і шлях, де для нас розходяться вагони, то випадково почула слова охоронця, який мене ще не знав:

“Чуєш, Вася, а шо це за малолєтка тут керує вже?”

“Коля, та ти собі не уявляєш, що вона може, тож ти тут не тойво!” – відповів інший, більш обізнаний.

Не знаю, як ці слова зрозумів Коля, але у пісочному світі я вже, здається, почала завойовувати авторитет. 

А ще сьогодні знову було багато аптек, адрес і блокпостів. Їдеш містом, бачиш це все і досі не віриться, що моє прекрасне місто може виглядати так. Мозок захищається і здається, що це все декорації до апокаліптичного фільму. Але те, що гостро відчуваю – це гордість за нашу тероборону. Деякі нас вже знають і ми обмінюємось приємними вітальними знаками, постійно намагаюся їм дякувати і казати щось хороше. От стоїть грізний бородатий здоровань на блокпосту з автоматом, а після того як ти скажеш йому щось приємне, розпливається в усмішці, бо насправді він добрий ведмідь, який вимушений “оце ото все”. І думаю: “Хоч би вони усі залишилися живі!”. Бо ж вони і є силою нації.

На фото ви бачите просто чеки, а я бачу людський біль, який часом просто неможливо витримати, і людей прориває.

Сьогодні нам вже краще вдається скоординовуватись з аптеками. Не без допомоги та підтримки хороших людей. Ще одні герої нашого часу – це провізори, які попри загрозу бути вбитими все одно виходять на роботу і продають людям ліки.

Хтось мене запитав нещодавно, як я можу так добре триматися та невже я не боюся? А хто вам сказав, що я добре тримаюся? Я так само, як і всі, хочу жити і не хочу бути вбитою російськими орками. Я так само страждаю через усі ці події. Я так само плачу через те, у що перетворені наші життя. Сиджу над цими чеками і плачу. Плачу, коли стою на дорозі з красивим видом на Київ, а повз проїжджає важка військова техніка, і в голові сюр: “Цей вид непридатний для таких обставин, ці вулиці не мали бачити це, ці місця мали бути лише місцями, де ми з друзями зазвичай п’ємо просекко під відкритим небом улітку. Ні-ні, це просто дурний сон якийсь”.

І так, мені сниться війна. Я так само, як і всі ми, ношу з собою цю трагедію. Тільки от в тому, щоб розклеюватися і плекати своє страждання немає жодного толку. Напевно, саме тепер я проходжу якесь особливе правозахисне бойове хрещення, коли намагаюся бодай як захистити людей від фізичної тихої смерті через нестачу ліків чи неможливості дістатись в лікарню, забезпечуючи доступ до медицини. Я знаю, що мною рухає бажання привнести в цю війну якомога більше гуманності, аби віддалити людей від відчаю.

Зараз я сиджу в бомбосховищі, дивлюся на ці чеки, складаю логістичну мапу на завтра і мрію про те, яким буде мій мирний час.

А сирени все не перестають завивати. Але сил боятися їх вже немає. Життя занадто прекрасне навіть у війну, аби витрачати його на страх. Витрачайте його на любов і турботу про ближнього.

10 день війни. Понад 700 км по Києву за три дні

Блокпости, аптеки, їжаки, протитанкові барикади, їдемо з порушеннями, їдемо тротуарами, їдемо по зустрічній смузі, прориваємось крізь усі можливі черги, безкінечні перевірки салону, ліки, гори ліків, люди, що, тримаючи валізи, ридають в обіймах близьких перед тим, як покинути місто, вибухи. Аптеки. Середній денний чек до 30 тисяч грн. Замовлення від операційних. Діабетики, астматики, онкохворі, діти, люди з переломами, люди з деменціями, люди одинокі і без їжі.

Телефонують від онкохворого: “Мілочко, це Марина, Толіку знову погано через хіміотерапію. Потрібен цей препарат терміново. Боюся, що без нього не виживе. Не можу знайти жодної ампули. Допоможи!”. Ок, прийняла, шукаю. Знайшла усі 11 доз замість лише однієї, яку здавалося, знайти нереальним. Фух, це буде цілий курс без уривків! Слава Богу!

Вибудовую маршрут, щоб ще заїхати до аптек і розвезти тим, для кого вже отримала. І тут новий дзвінок: “Людмило, вітання, ваш номер нам дала Таня, в нас є голодна бабушка з переломом шийки стегна за такою-то адресою. В неї вже три дні як немає нічого. Ми переживаємо за неї. Реально заїхати нагодувати?”

“Майже нереально, бо я не уявляю, де зараз можна купити їжу, але ми будемо пробувати”, – кажу в слухавку. Бабушку нагодували. Продукти допомагали зібрати навіть заправники на заправці. Віддали усі свої заморожені сосиски і молоко з булками. По дорозі подруга дала цілий пакет домашнього. А в магазинах накупили стільки, що ледве заперли на 4-й поверх. В неї є їжа щонайменше на три тижні. Ура! Погнали далі. Жодна бабушка в Києві не має залишитися на самоті і голодна. Це неприпустимо. Людяність має перемагати цей жах війни.

Мені здається, що тепер я бігтиму з ящиками ліків від аптеки до машини під звуки вибухів навіть уві сні.

Біжи, Міло, біжи. Від війни не втечеш, але людська байдужість, що страшніша за війну, – це вже точно не про українців, які, об‘єднавшись, здатні здолати найстрашніше лихо.

***

Нижче номери карток Людмили Янкіної, на які можна перераховувати допомогу на ліки для маломобільних людей.

ПриватБанк (гривня)

5168 7422 1804 7433

Монобанк (гривня)

5375 4114 1225 8316

Із-за кордону можливо переказувати через Wise, Paysend та Western Union. З будь-яких питань щодо переказу коштів можна звернутися до Людмили Янкіної у Facebook.