Безхатьки Портленда, або Урок людяності на Великдень
“Безхатьки всюди”. Це було моїм чи не найпершим враженням від американського міста Портленд. Закутавшись у ковдру, безпритульні спали просто неба уздовж дороги, просили долар біля фуд-карів (“їжа на колесах”) або ж мовчки сиділи біля магазинів з усіма (?) своїми пожитками, сподіваючись на кілька центів у паперовий стаканчик з-під кави…
Як потім з’ясувалось, мій готель, де я зупинилася, був недалеко від клініки, де безкоштовно надавали медичну допомогу та консультацію людям, які живуть на вулиці. Не дивно, що я опинилася ледь не в епіцентрі.
Оговтавшись від першого шоку, почала розпитувати місцевих: чому так багато безхатьків у заможній, здавалося, Америці. Причини класичні – відсутність роботи, висока плата за оренду житла, дорогі медичні та соціальні послуги.
З місцевої преси я також дізналася, що Портленд запровадив політику щось на кшталт “відкритих дверей для безпритульних”, тому сюди з різних штатів приїжджають бідні американці, а також іммігранти з різних країн.
У 2015 році кількість безпритульних у Портленді, Грешам та Малтнома штату Орегон налічувалася 3800 осіб.
У Портленді я дізналася, що замість слова homeless (від слова home – “дім”) пропонують вживати houseless (від слова house – “будинок”). Іншими словами, у людини може не бути власного будинку, але дім у неї завжди має бути.
“ТАК САМО, ЯК І ВСІ ЛЮДИ…”
…Відчиняю двері притулку (“shelter“) католицької церкви St. Francis of Asissi. Сюди щодня приходять поїсти близько 300 безхатченків. Тут також двічі на тиждень є можливість прийняти душ і відпочити.
Потрапляю у велику залу, де за столиками вже сидять різного віку люди, очікуючи на роздачу їжі.
Помічаю у кутку зали невеличку шафу з книжками, найтовстіша – енциклопедія видатних людей науки, культури й мистецтва.
Ще є телевізор, навколо якого згуртувалася купка присутніх.
Знайомлюся з Ісааком, менеджером притулку. Побачивши мою фотокамеру, він найперше суворо сказав: “Будь ласка, запитайте, чи не проти присутні, щоб їх фотографували. Тут люди надто чутливі…”.
У притулку церкви постійно працює тільки чотири працівника, однак щодня приходять волонтери, здебільшого – прихожани церкви.
На утримання притулку частину коштів, а також продуктів, жертвують місцеві, щось перепадає і з місцевого бюджету.
“Хто з безпритульних тут? Хтось тут постійно харчується, когось ми бачили раз у житті”, – розповідає Ісаак.
Я бачу, як чоловік не тільки розпоряджається щодо їжі, Ісаак дуже пильнує, щоб у притулку зберігався спокій. І тільки як хтось починав якусь суперечку, намагався “нейтралізувати” ситуацію.
Сьогодні особлива вечеря – святкова перед Великоднем (католицьким – авт.). Ще триває піст – тож подаватимуться вегетаріанські страви.
…Близько п’ятої уже з півсотні людей чекали на вечерю. Пізніше підходили все нові й нові відвідувачі. Я зустріла зовсім різних людей – тут були молоді й старі, жінки і чоловіки, більш доглянуті й менш доглянуті, люди з інвалідністю.
Мого першого знайомого звати Стів, йому 37 років. На вулиці живе понад чотири роки.
Як розповів Стів, після того, як втратив роботу, дуже довго не міг знайти нову… Тепер живе на вулиці.
– Чи ти щасливий? – чомусь запитую я.
– Інколи так, інколи ні. Так само як і всі люди, – спокійно відповідає Стів.
УСМІШКА ЛІСОВИКА
Коли я розмовляла зі Стівом, помітила як уважно за мною спостерігав якийсь чоловік. Він мав вигляд лісовика з казки. Довге нерозчесане волосся, рудуваті вуса й борода, усміхнені очі й зморшки-зморшки…
Підсідаю за його столик.
– Привіт. Дозволите мені вас сфотографувати?
Чоловік мовчить з півхвилини, усміхається здивовано, зрештою, хитає головою на знак згоди.
– Мене звати Іра. Я журналістка з України, – знайомлюся з “лісовиком”. – А вас як звати?
Чоловік мовчить, озирається навкруги, наче не вірить, що я до нього звертаюся, усміхається і мовчить. Аж тут несподівано починає на нього гримати його сусід: “Майкл, кажи!”.
Зрештою, чую:
– М – а – й – к – л.
Мій новий знайомий проказує слова дуже поволі, відповідає простими реченнями, робить довгі паузи.
– У-те-бе-ак-цент, – каже повільно.
– Звісно. Англійська – не моя рідна мова, – усміхаюся до Майкла.
Говоримо трохи часу. Однак від Майкла дізнаюся небагато – йому важко вимовляти слова. Потім він чомусь вирішив показати свою ногу у виразках.
– Ти маєш можливість отримувати медичну допомогу?
– Ні… так… – плутано відповідає чоловік.
– Скільки вам років?
Майкл задумався на довше, ніж звичайно, наче намагався порахувати. Зрештою, сказав – 54. З них – щонайменше 13 років на вулиці.
– Як же ви спите, коли сніг чи дощ?
– Я-у-кри-ва-юсь-ковд-рою…
– Це всі ваші речі? – показую на якісь бруднуваті торби біля нього.
Майкл з них почав діставати пакунок із зернятами, потім показує дві нові пари шкарпеток… Ще якісь речі перебирає у торбах, показує щось руками, наче хоче мене ще чимось порадувати.
Розпрощалися ми як давні знайомі, обіймаючись.
“У МЕНЕ Є СОБАКА…”
Разом із Майклом сидів сивий чоловік. Поки я не підійшла до них – читав якусь книжку. Як потім з’ясувалося – детективний роман. Звали любителя детективів Вірджин.
– Ви маєте роботу? – запитала я у Вірджина.
– Раніше мав. Зараз ні, бо я вже старий.
– Старий? Скільки ж вам років? – перепитую.
– 77.
– 77, – дивуюся. – Ви дуже молодо виглядаєте.
Мій новий знайомий і охоронець, який нас підслуховував, розсміялися. Згодом Вірджін розповів, що народився в Огайо, штат Кентуккі. Тепер проживає тут, у Портленді.
– Своєї сім’ї я не маю. Раніше у мене були брат і сестра, тепер я не знаю, де вони.
– Про що ви мрієте?
– Жити дуже довго. До ста років точно, – швидко, не задумуючись, відповідає Вірджин.
– Справді? А як же… без дому?…
– У мене є собака Солфі, – сказав Вірджин так, наче це найдорожчий у світі скарб і цього цілком достатньо, щоб прожити ще своїх чверть століття. І я йому повірила.
“ІДИ ЗА МНОЮ”
П’ята годин вечора – час роздавати їжу. Частина волонтерів за стійкою накладали овочевий салат, гриби, хліб, на десерт подавали фруктовий салат, кекси. Інші волонтери стояли один за одним із розносами. Усе працювало, як годинниковий механізм.
Безхатченки сиділи спокійно за столами. Чоловік із табличкою “Follow me” (“Іди за мною”) контролював, до якого столу подавати їжу, слідкував, чи всім дісталося. А для волонтерів був “дороговказом”, куди нести їжу.
Серед волонтерів були здебільшого молоді хлопці й дівчата, допомагали навіть діти.
Час і Мегі – брат і сестра. Сюди прийшли з мамою, вони прихожани церкви. Жінка розповідає, що участь у житті безпритульних має гарний вплив на виховання її дітей.
– Мені 12 років. Я тут з мамою, – розказує Мегі. – Я розношу їжу, прибираю потім тарілки…
– Ти не боїшся – так багато незнайомих людей? – запитую в Мегі.
Дівчина знітилася.
– Тут – ні. А на вулиці… інколи. Бо інколи на мене якось дивляться… – сором’язливо відповіла Мегі.
– Це тільки тому що не знаєш, що очікувати від людини, яка має дивну поведінку. Люди бувають різні, – пояснює мама.
Часто в притулку можна побачити і 15-річного волонтера Едейна.
– Я маю вільний час, тому я тут, – пояснює хлопець.
– Але ж твої друзі дивляться телевізор, гуляють на вулиці…
– Ну а я тут. Просто тут.
Я із цікавістю спостерігала за роботою підлітка із задиркуватою зачіскою.
– Про що ти мрієш?
– Мабуть стати музикантом. Я люблю джаз, регі…
– Як часто ти чуєш вдячність за свою волонтерську роботу?
– Дуже часто. Може три-чотири рази на день.
…За півтори години від святкової вечері майже нічого не залишилося. Розійшлися і безпритульні. Зосталися ті, хто допомагав прибирати.
Помітила, як мій новий друг Майкл намагався вичистити підлогу шваброю…
Прощаючись із менеджером притулку, Ісаак несподівано сказав: “Я сам єврей, але працюю в католицькій церкві. Тут ми приймаємо всіх, хто прагне бути ближчим до Бога. Серед прихожан – чоловіки, жінки, діти. Ми відкриті до геїв, лесбійок, трансгендерів… Тут ви можете побачити людей білих, чорних, азіатів… Вегетаріанців і тих, хто любить м’ясо…”.
Портланд – Київ, 2016
Транскрипція імен може не відповідати оригінальній
Фото авторки
***
Матеріал підготовлений за підтрики Бюро з питань освіти та культури Державного департаменту Сполучених Штатів Америки в рамках програми International Visitor Leadership Program (IVLP).
