“27–28 березня окупанти лютували: без розбору розстрілювали чоловіків різного віку”. Вихователька з Бучі розповіла, як втратила чоловіка і племінника

47-річна Вікторія Клімцова з літньою мамою прожили в Бучі аж до її звільнення від окупантів. Однак на початку квітня вони виїхали до Черкаської області, оскільки причин залишатися у Вікторії не стало. 28 березня її чоловіка Олега, який відмовився евакуюватися, бо не хотів віддавати росіянами бодай сантиметр рідної землі, розстріляли російські військові. 

Жінка розповіла ZMINA, як її родина разом з іншими мешканцями п’ятиповерхівки на Склозаводській виживала під окупацією, як підтримували літніх людей і покинутих тварин та як в останні дні росіяни масово вбивали цивільних, серед яких був і її чоловік.

Чоловік Вікторії Олег та його племінник Андрій (вгорі)

“Оце йому такий портрет зробила для надгробного пам’ятника. А це – він зі своїм племінником Андрієм, його теж вбили”, – Вікторія Клімцова показує на фотографії чоловіка Олега, розвішені на стіні передпокою невеликої затишної квартири у Бучі.

Тут, у п’ятиповерхівці на вулиці Склозаводській, жінка народилась і виросла. 23 роки Вікторія пропрацювала вихователькою у дитячому садочку – спершу у “Проліску”, потім у “Яблунці”. 

У двокімнатній квартирі вони жили вчотирьох – подружжя, літня мати Вікторії і чорне лапате цуценя незрозумілої породи на ім’я Лорд. Чоловік, коли незадовго до повномасштабного вторгнення приніс пса додому, казав Вікторії, що це – кане-корсо. Та жартома відповідала, що ніякий це не кане-корсо, а Лорд Олегович. 

Вікторія розповідає про свого чоловіка зі щирим захопленням та великою любов’ю. Він – старший за неї на вісім років, її сусід за сходовим майданчиком з раннього дитинства. 

“Як дівчина я його розгледіла, вже коли мені було 17 років. До цього я його погано пам’ятаю, бо він був дуже хуліганистий, його забрали на “малолєтку”, сидів у Комі АРСР. Був борцем за справедливість, як щось не так – бився по молодості. Коли став старшим, то зрозумів, що кулаками нічого не вирішити. Але характер зберігся”, – описує чоловіка Вікторія. 

Вона згадує, що коли у 28 років виходила заміж, її застерігали: “Олег колишній зек, ще битиме тебе”. 

Однак шлюб був щасливим: 

“У нас були настільки розподілені обов’язки, ми це навіть обов’язками не вважали, але я ніколи не знала цін на ринку, в магазині. Квитанції за воду, газ, якісь інстанції, сімейні лікарі – все було на ньому”. 

Олег працював різноробочим на будівництві. Сильно любив тварин – допоки не з’явився пес, вдома у подружжя мешкало безліч дворових котів. 

Олег, Вікторія та Лорд / Фото надане героїнею матеріалу

24 лютого Юлія, дружина Олегового племінника, зателефонувала родині Клімцових:

“Чуєте вибухи? Війна почалась”. 

Вікторія з Олегом, звісно ж, чули. Усього за 7 кілометрів від їхнього дому в Гостомелі намагався висадитися російський десант. 

На початку березня у чаті  “Склозаводська” в телеграмі місцеві мешканці почали писати повідомлення про те, що Варшавською трасою їдуть колони російської техніки. А трохи згодом опублікували відео танків, що повзуть вже їхньою вулицею. 

Вікторія пригадує, як чоловік стояв біля вікна і раптом сказав: “Віто, солдати”. 

“Де?” – запитала жінка. 

У відповідь Олег відсунув фіранку і вказав рукою прямісінько під їхній балкон.

Коли російські військові зайшли в місто, я запитала в чоловіка: “Будемо виїжджати?”. Він відповів, що якщо я хочу, то він нас з мамою вивезе. Сказав, що сам не поїде, що і сантиметром землі їм не поступиться. На що я йому кажу: “Здрасьте, я без тебе нікуди не поїду”. Він також переймався тим, хто годуватиме тварин, – пригадує розмову з чоловіком Вікторія.  

3 березня вона прокинулась зранку, але вдома не було ні чоловіка, ні Лорда – Олег пішов його вигулювати. 

Повернувся чоловік дуже спокійний, згадує Вікторія:

“Заходить. Може, й нервував, але виду не показував. Розповідає, що його оточили близько 30 військових. Наставили на нього автомати та аж до дому провели. В Олега питали, хто він за національностю – мама у нього українка, а батько з Барнаула. “А чого ти тут живеш, якщо ти росіянин?” – запитав один з солдатів. Олег відповів, що тут його Батьківщина”. 

За пів години після цього в двері квартири подружжя почали наполегливо та гучно стукати:

“Открывайте, если не откроете, будем стрелять”. 

Вікторія лише встигла закинути за комод військові документи чоловікового племінника Андрія – він брав участь в АТО. Документи на прохання невістки Вікторія забрала напередодні з сусідньої квартири, в якій ріс Олег, а потім жила його рідна сестра з родиною. 

До дому Клімцових зайшли двоє російських солдатів, ще двоє залишилися на сходовому майданчику: 

“Ваши документы! Кто еще есть в квартире?!”. 

В одній з кімнат літня мама Вікторії дивилась телевізор – електроенергію тоді ще не вимкнули. 

“Что по телевизору говорят? Про перемирие что-то говорят?” – допитувались російські солдати. 

Подружжя відповідало загальними фразами. 

“Ну, не выходите на улицу. Скоро начнутся обстрелы, а вы же мирные жители?” – останню частину речення військовий вимовив з підозрою в голосі. 

Щойно солдати пішли, Вікторія, сміючись, запитала в чоловіка: 

“Чого вони всі такі малі?”.  

Олег пояснив їй, що це танкові війська. Солдати, як запам’ятала жінка, були не лише низького зросту, а й дуже молоді, років 20.  

Усю Склозаводську, що починається від Бучанського заводу скловиробів на вулиці Яблунівській, впирається у залізничну станцію та повертає ліворуч, росіяни заставили технікою – та стояла біля магазинів, гаражів, під житловими будинками. 

Як і попереджали окупанти, у Бучі почались регулярні артобстріли та бомбардування. 

Щойно вони посилилися, Олег допоміг тещі спуститися в підвал під їхнім будинком – жінка майже не ходить самостійно, послуговується ходунками. Сам чоловік бігав туди-сюди: з квартири у підвал, з підвалу в квартиру. Поки був газ, і сама Вікторія частіше перебувала в квартирі – випікала хліб. 

У підвалі мешкали сусіди з родинами: переважно жінки з дітьми та літні люди. Заходили туди й російські солдати – розпитували, хто є в підвалі. 

Як не стало газу, Олег робив імпровізоване вогнище: палив ганчірки та грів на них воду для родини та сусідів. Було дуже холодно, кожен хотів бодай краплину гарячої води. Згодом чоловік змайстрував для Вікторії поруч з будинком дві плити з цегли, щоб було їй “де розгорнутися”. 

Їх і досі не розібрали – так і стоять у дворі. 

Жінка описує стосунки між сусідами протягом окупації як згуртовані і дружні. Між ними були чітко розподілені обов’язки. Одні готували їсти, інші набирали воду з колодязів, розташованих на сусідній вулиці. У кого не було запасів їжі, з тими ділилися. 

Люди збиралися у дворі щодня з 7-ї ранку, тримались поруч. Щойно закінчувалась комендантська година, “починалось життя”: на вогнищі кипіли чайники, каструлі, готувалась їжа.   

“У березні були сонячні дні – всі хотіли по-максимуму взяти тепла. Боже мій, ніби війни нема, коли сонечко присвітило – багато людині не треба”, – з ніжністю каже Вікторія. Вона пригадує, як одного разу їй з чоловіком навіть вдалося попаритися в секретній бані, що її чоловіки ще давно облаштували у гаражі неподалік.    

Люди намагалися опікуватися ближніми: приносили їсти літнім лежачим людям. Тим, про кого знали, що вони залишилися вдома і не можуть виходити. 

Водночас Вікторія згадує й про трагічні випадки. Одного дня до сусідів дозвонились знайомі: питали, як там їхній батько. Його родичі нікого не попередили, що він залишився в квартирі, сам чоловік теж не давав про себе знати, а коли зателефонували дізнатися про нього, було пізно. Хлопці висадили двері квартири, розповідає Вікторія, але дідусь вже був сильно виснажений – без води та їжі він провів майже два тижні. Його намагалися врятувати – відпоїти, відгодувати. Але за кілька днів чоловік помер.  

Від початку повномасштабного вторгнення Клімцови підтримували зв’язок зі своєю родиною. Племінник Олега на той момент був не у Бучі. Але подружжя знало, що він намагається попри шалені ризики потрапити в місто, щоб долучитися до територіальної оборони. 

В якийсь момент він перестав відповідати на дзвінки. 

5 березня в підвалі сусідка обережно запитала у Вікторії: 

“Чи нічого про Андрюшу не чути?”. Юля [дружина Андрія] мені телефонувала і теж питала, чи не бачили ми його. Я запитала у сусідки, чи вона мені щось недоговорює. І та відповіла: “Люди кажуть, немає його вже в живих”. 

Вікторія відмовилась в це вірити. Боялась, пригадує, говорити чоловіку, але розповіла:  

“Кажу йому: “Олеже, говорять, що ніби розстріляли хлопців з ТрО”. Він почав дзвонити, питати в побратимів, чи є зв’язок у них з Андрієм. Потім кудись пішов і повернувся весь блідий”. 

З собою Олег приніс барсетку, в якій були документи Андрія Дворникова, його племінника, та Дениса Руденка. Барсетку Олегу передав їхній знайомий, він був поранений. 

Чоловік Вікторії лютував. Він плакав і кричав: “Що я скажу своїй сестрі. Я їм цього не пробачу”. Олег випив і пішов на російський блокпост. 

Потім він розповів дружині, що питав там про “старшого”, але солдати почали стріляти Олегові по ногах. 

Проти ночі, в мороз, він поплазував вулицею Яблунівською у пошуках тіла племінника. Три дні поспіль, щойно починалась ніч, Олег шукав Андрія. Вікторія молилась. 

Він мене оберігав, багато не розповідав. Але коли повернувся, каже: “Віто, там трупи. Я лягав між ними, щоб мене ніхто не побачив”. Я запитала, чи багато трупів. Він відповів: “Вистачає”, – тихим голосом розповідає жінка. Олег не міг витримати й думки про смерть племінника. Повторював: “Це моя рідна кров, як вони могли”. Його ятрило, що навіть якщо й дізналися, що він колишній військовий, чому одразу треба було розстрілювати?

Вікторія заспокоювала чоловіка, казала, що Андрій спритний, тямущий, що вона вірить – він живий. 

“Так Олега налаштовувала, що племінник живий, що чоловік зрештою заспокоївся і зосередився на тому, щоб вижити самому і допомогти вижити тим, хто поруч”. 

Чоловік взяв під контроль розподіл харчів зі зруйнованих магазинів: щоб всім вистачало. Разом з іншим сусідом – Василем Чеканом – вони також організували розвезення води. Знайшли велику пластикову цистерну і прилаштували її до племінникової автівки, яка залишилась в Бучі.  

В Олега також з’явився щоденний ритуал – годувати покинутих котів та собак. Чоловік із сусідкою ходили районом та розсипали корм. Його Олег дістав у зоомагазині поруч з домом. 

“Олега там всі знали й до війни. Коли не стало що їсти тваринам, він виламав у зоомагазині двері. Все повторював, що як повернеться власниця, він їй все компенсує”, – каже Вікторія.  

Пошук їжі та води забирав у людей більшу частину часу. За їжею плазували вночі – до розбомблених магазинів, воду набирали під обстрілами. Кожен ризикував загинути або бути вбитим російськими військовими. 

Люди ховали загиблих сусідів у дворах. Тоді, коли росіяни дозволяли. Три тижні на вулиці Яблунівській неподалік від дому Клімцових стояла маршрутка “Богдан” із тілами семи людей, допоки військові РФ дозволили поховати їх на місцевому кладовищі. 

“Пам’ятаю, – згадує Вікторія, – коли чоловіки йшли по воду, Олег питає одного з сусідів: “Саня, йдеш чи ні?”. А той відповів: “Олег, я боюсь”. І розплакався”.  

Раптово і на очах жінки з’являються сльози: 

Про що хочу сказать, на кого б не дивилась, такого, як мій Олег, немає. Дехто каже: “Якби був обережніший, то не загинув би”. А я знаю, якби він був обережніший, загинуло б багато людей. Мені так приємно, коли йду вулицею, а мене обіймають сусіди і дякують, що він зробив для них те чи інше. Мені дуже радісно і боляче водночас. Ще хотілось б з ним побути поруч, порадитися, поговорити.  

Поступово люди з навколишніх будинків почали виїжджати, періодично приїжджали обстріляні автівки та інформували про евакуацію. У підвалі, де мешкали Клімцови, залишилось п’ять сусідських сімей. 

28 березня Олег вийшов з дому рано-вранці, Вікторія чула, як вони з Василем рубали дрова. 

Поволі і жінка збиралась виходити, аж раптом почула біля будинку кулеметну чергу. Враз руки і ноги Вікторії стали ватними, вона хотіла бігти на вулицю, але кулі рикошетили у вікна. 

За п’ять хвилин жінка все ж таки вибігла з квартири. Біля однієї з цегляних плит вона побачила сокиру, чайники і каструлі закипали на вогні, неподалік лежала Олегова куртка. Але самого його не було. 

“Дивлюсь на машину, а цистерна з неї викотилась аж на дорогу. Побачила, що біля машини хтось лежить обличчям додолу. У мене все похололо всередині. Це був Вася. Я до машини підійшла, але не побачила Олега. Думала, що він втік, як на свої роки, він був дуже швидкий”. 

Жінка заглянула під автівку, обійшла її. Олег сидів спереду біля вікна – куля влучила йому в серце. 

“Моя пташечка”, – закричала Вікторія. Здавалось, каже вона, ніби Олег спить. Таким жінка його і запам’ятала. 

Вікторія показує фотографії – розстріляну автівку, сліди крові на асфальті: 

“Ось тут лежав Вася. Йому розірвало лице. Хлопці поховали їх обох неподалік будинку – за гаражами”. 

Напередодні, пригадує Вікторія, їй наснився сон: 

“Снилось, що я стою з Лордом на платформі, і неподалік йдуть солдати, ведуть на ланцюгах собак різного віку, але всіх такої самої породи. Самих солдатів я не бачу, лише бачу берці. В якийсь момент мій повідок відщеплюється, і солдати беруть Лорда на свій ланцюг. Я їм кричу: “Куди ви його забираєте, він ще малий”. Вони кажуть російською: “Он нам нужен”. Пес слізно на мене дивиться. Солдати сідають в потяг, я біжу за ним, але не наздоганяю”. 

Жінка розповіла Олегу про те, що їй наснилося: 

“Він тоді мені сказав, може, сон значить, що заберуть близького друга. Точно, що він мені близький друг: коли вже трапилось, то на все життя”, – плачучи каже Вікторія.  

Символізм свого сну вона бачить і в іншому. 27-го та 28 березня, за словами жінки, російські військові лютували:  вони без розбору розстрілювали чоловіків різного віку. 

“Розстріляли Пашу, який був після інсульту. Дядю Толю, він просто на лавочці сидів під своїм домом. А ще жінку застрелили, вона йшла з набраною водою, їй кричали: “Стій”, а вона злякалась і забігла додому. Прямо через двері розстріляли”, – Вікторія називає ще багато імен вбитих. 

Також, зауважує, розстрілювали людей вже інші російські військові: у чорній та темно-зеленій формі.  

“Молоді хлопці, що стояли на блокпості, питали наших, які через нього ходили: “А де водовози?”. Так називали Васю з Олегом. “Так ви їх розстріляли”. Ті відповідали, що не знають нічого про це”, – переповідає Вікторія зі слів інших.  

З чим пов’язані масові вбивства цивільних, вона не знає. Говорить, хтось чув, нібито росіяни казали, що “переодягнені у цивільний одяг чоловіки вбили російських солдатів на одному з блокпостів, і тепер інші за них мстяться”. Інші розповідали, що чули, як російські солдати говорили: “У нас наказ – розстрілювати чоловіче населення”. 

Ввечері 28 березня Вікторія не змогла без чоловікової допомоги спустити маму у підвал. Авіаудари вони перечекали у ванній: Вікторія залазила у душову кабіну, а матір посадила на унітаз. 

29 березня на подвір’ї багатоповерхівки, де зазвичай вже зранку збирались люди, не було нікого: всі ховалися, були налякані. А вже 1 квітня у місто заїхали мер Бучі та українські військові. Наступного дня волонтери вивозили людей зі Склозаводської. 

Вікторія розповідає, що не бачила сенсу залишатися у місті без води, газу, світла, а головне – без Олега: 

“Коли до нас в квартиру зайшли наші військові, мама схопилась: “Я нічого не робила”. Сидить з ходунками, в памперсі. Кажу їй, що це наші. Ті  запитали, чи ми самі вийдемо. За долю секунди мама була вже у повній бойовій готовності”, – жінка сміється і аж заплющує очі, згадуючи цей момент. 

Повз спалені та розстріляні автівки, тіла вбитих людей, плачучи від того, що залишає тіло чоловіка, Вікторія з мамою виїхали до Черкаської області. 

Вікторія з чоловіком

Про долю племінника Олега жінка дізналась з фотографії, опублікованої 1 квітня у фейсбуку: 

“Ми одразу впізнали Андрюшу”. 

Тіло Андрія, із зав’язаними за спиною руками, лежить праворуч / Фото: фейсбук-сторінка Катерини Прудки

Його та ще сімох чоловіків стратили 4 березня на вулиці Яблунівській, 144 – за 750 м від дому. Росіяни шукали в них татуювання, які могли б свідчити про військову приналежність, і змусили деяких зняти зимові куртки та взуття. У Андрія таке татуювання було. Одному чоловіку вдалося вижити – 43-річний будівельник Іван Скиба, поранений в живіт, зараз перебуває під слідством за статтею “держзрада”. 

У травні видання NYT у своєму розслідуванні також опублікувало фотографію з камери відеоспостереження. На ній під дулом автомата російського військового чоловіки із зав’язаними очима, згорбившись, йдуть, тримаючись один за одного. 

11 квітня в Бучі відбулась ексгумація тіл загиблих та вбитих. Юлія, невістка Вікторії, побачила в телеграмі фотографію тіла Олега і написала, що треба їхати та забирати його. 

Вікторія повернулась з Черкащини, і 19 квітня Олега перепоховали на місцевому кладовищі. 

Фотографія Олега, яку помістили на його надгробний пам’ятник

У довідці, виданій  Бучанським районним відділенням Київського обласного бюро судово-медичної експертизи, спершу причиною смерті чоловіка вказали “множинні осколкові поранення”. 

“Ми вийшли з моргу, прочитали це, і Юля каже: “Давай назад”. Тримаюсь за серце, кажу: “Я свідок – мого чоловіка вбило від кулі, у мене фото є”. Тоді переписали заключення і дописали “кульові поранення”. І не тільки в мене одної така історія, що причину смерті не пишуть правильно”. 

Трохи згодом Вікторія з мамою та псом Лордом повернулися до Бучі остаточно. Жінка говорить, що на Черкащині їй було легше. Зараз вона погано спить. Вдома все нагадує про чоловіка: 

“Нещодавно от думаю, що треба піти на пошту. І бачу Олега: сигарету в зуби, повідок в руку і побіг”. 

На початку червня Вікторія написала заяву до поліції про вбивство чоловіка, хоче робити так, “як годиться”, щоб його смерть не зійшла вбивцям з рук. 

“Всіх знайомих агітую писати заяви. Вони кажуть: “Тягати будуть”. Ага, а переведене життя – це нічого? Вони [російські військові] просто понівечили нам життя, і навіть цього не розуміють. Вони прокляті. Я не маю права ненавидіти, але вони все одно нестимуть покарання, за те що зробили”, – вірить вона.