Вчителька з Global Teacher Prize Наталя Гладких: “Є багато дітей, яких просто не розуміють…”

Наталя Гладких – керівниця інклюзивних проєктів “Бачити серцем”, у 2019 році як педагог увійшла до ТОП-50 світової премії Global Teacher Prize. За словами Наталі, ця премія вселила в неї віру, що бути вчителькою – це круто.

Сама ж вона переконана: усі діти мають навчатися разом, відвідувати школу, зокрема, й учні з глибокими комплексними порушеннями. Адже спочатку – дитина, а потім уже її діагноз чи особливості. Наталя не засмучується, що ще так багато бар’єрів, аби її мрія про доступну школу для всіх здійснилася. Навпаки – ледь не з азартом включається в роботу, значить, буде цікаво!

Представляємо Наталю Гладких у другому матеріалі з серії “Амбасадори інклюзії”.

“Я ніколи не сприймала, що в сестри є інвалідність”

– Наталю, під час нашого знайомства ви обмовилися, що у вас є своя історія, яка мотивує вас багато працювати в сфері інклюзивної освіти…

– Років 5 тому я усвідомила, що моя історія в інклюзії тягнеться з власного дитинства. Я маю молодшу на два роки сестру Олену. І в дитинстві мені надзвичайно хотілося бути всією сім′єю разом. Так вийшло, що лише два роки ми з сестрою навчалися разом в одній школі. Сестра має порушення опорно-рухового апарату. Вона пересувається самостійно, але дуже погано. І коли щоразу я забирала Олену після уроків додому, мені вчителька казала: “У вашої Олени і те не виходить, і те вона не вміє…”.

Цькування моєї сестри обернулося тим, що мою маму попросили забрати сестру зі школи і перевести в школу-інтернат, яка була за 50 кілометрів від нашого дому. Там діти з інвалідністю мешкали постійно. І свою сестру я могла бачити максимум раз на місяць…

Для мене це було незрозуміло. Адже я теж була дитиною, і понад усе хотіла, щоб моя сестра була поруч. Але цього не відбувалося, бо дорослі так вирішили, бо система так вирішила. Ніхто тоді не питав дитину, не пояснював: “Ти знаєш, так буде краще”. Нам, дітям, довелося лише змиритися.

А сама я постійно думала: “Чому дітей з інших родин не забирають в інтернати? Чому діти, які мають інвалідність, не можуть так само жити з батьками?”.

– І це вас наштовхнуло отримати педагогічну освіту?

Майже… У селі, звідки я родом (с. Розсипне Шахтарського району Донецької області – Ред.), був клуб творчості. Тут я часто грала в театрі, читала вірші, танцювала. Коли підросла, мені запропонували ставити танці для маленьких дітей. Мені це подобалося, тож після школи забирала малечу і нею займалася.

Я бачила щирі емоції дітей, усмішки, коли в них виходило, коли батьки їх обіймали за те, що вони такі молодці. І чомусь думала, що мій шлях – бути хореографом дитячого колективу.

Після школи, хоч мама і відмовляла, я поїхала поступати на хореографа. На екзамені потрібно було станцювати один український танець і ще один – вільний. Звісно, готувалась я сама, як уміла…

Тепер лиш розумію, як екзаменатору після мого виступу було важко підібрати слова. Він просто сказав, що я їм не підходжу. Бо до всього я ще й не була настільки худою, якою за існуючим у суспільстві стереотипом мають бути танцівниці, а повніші за цим же стереотипом танцювати не можуть.

Але тоді мій світ зруйнувався. Коли ми їхали додому, моя мудра мама мені порадила: “Тобі подобається з дітьми працювати? Можливо, ти б спробувала вступити в педагогічне училище?”.

Я витерла сльози, і ми зазирнули до Шахтарського педагогічного училища. На моє здивування, з’ясувалося, що тут навчають двом спеціальностям – це вчитель початкових класів, а другий на вибір: або вчитель інформатики, або… хореограф дитячого колективу.

– Неймовірно!

– У той момент я зрозуміла, що все залежить від мене, що світ не злий, що є різні можливості – і мені тільки треба ними скористатися. Звісно, я обрала хореографію. Та після трьох років навчання остаточно усвідомила, що моє – це бути вчителем.

На останньому курсі педагогічного училища ми вивчали корекційну педагогіку. Це лише 10 годин, під час яких студентам дають розуміння, що є діти з різними порушеннями. Наприклад, діти із порушенням зору…

До речі, я ніколи не сприймала, що в сестри є інвалідність. Це ж моя сестра! Хоч про неї часто говорили – “інвалід”, “подивись на неї”.

І я була шокована: якщо в дитини немає зору – як же вона вчиться? У мене з’явилася одразу купа питань.

Тож після училища вирішила шукати відповіді на спеціальності тифлопедагогіки й тифлопсихології в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова.

– Чи вдалося вам знайти відповіді в університеті?

– Так. Тут я познайомилася з одногрупницею Галиною, у неї повністю втрачений зір. Її мама чомусь подумала, що мені можна довіритися, і дуже просила за неї. Сама Галя з Харкова, але приїхала навчатися в Київ. Її мама була в розпачі.

Знаєте, до того я ніколи не зустрічалася з незрячою людиною. Я шоковано слухала. Галя – моя однолітка, але про неї розповідали, як про малу дитину! І такі особисті речі, такі деталі! А ще дивувало, що доросла Галя могла й сама про себе розказати, але за неї говорила лиш мама.

Згодом з Галею ми дуже здружилися. Я чесно говорила їй, що не розумію, як допомогти, що тільки вчуся, і мені потрібна її порада. І вона все-все охоче розказувала… Усі чотири роки на бакалавраті я супроводжувала Галю: ми жили разом у гуртожитку, їздили на навчання у метро й трамваї, від зупинки добиралися до навчальної аудиторії…

– Не втомлювалися бути постійно поруч? Чи не хотілося б просто проспати пару або піти на побачення, а тут треба супроводжувати одногрупницю…

– В університеті я не хотіла гаяти ані хвилинки… Звісно, в мене було особисте життя. Але розуміла, якщо не піду на якусь пару, то пропущу щось важливе і потім не зможу комусь допомогти на професійному рівні…

До того ж з Галею ми одразу знайшли спільну мову. Але вже зараз, спираючись на досвід, можу сказати, що є випадки, коли супроводжуючий не підходить незрячій людині. І це теж нормально. У нас усіх різні характери, темпераменти.

– Що вас надихнуло нарешті діяти?

– Школа, де я працювала 10 років педагогом. Тут я зустріла учнів, про яких нам зовсім не розповідали. Це були діти із комплексними порушеннями, і навчалися вони вдома. Я не розуміла – чому? Бо навіть моя сестра ходила в школу з іншими дітьми.

Тоді ще не говорили про інклюзію. В мої університетські роки навіть слова такого не було. Я зрозуміла, що треба щось змінювати – адже є багато дітей, яких просто не розуміють. Вони народилися такими, якими народилися, а вже ми, дорослі, не підібрали комунікації, щоб до них достукатися.

Ніхто нам не прищеплював, що різноманіття – це нормально, що різними народжуватися – це нормально. Що не потрібно жаліти дитину лишу тому, що вона народилася з інвалідністю. Якось моя учениця поділилася, що вдома всі навколо неї сиділи і плакали, бо вона не бачить. Звісно, в дитини опускаються руки, і вже нічого не хочеться робити. І це замість того, щоб пояснити, що ми всі різні, навчити, як діяти в цих обставинах.

“У кожної дитини великі здібності, які можна використати для суспільства”

– Як руйнувати ці бар’єри, які заважають дитині повноцінно розвиватися?

– Цей початок має бути від… пологового будинку. Коли народжується дитина з інвалідністю, маму ніхто до цього не готує, не розповідають, що можливі різні випадки і чому так стається.

Мамі не дають психотерапевта, який має бути поруч й допомогти їй прожити стадії горювання. Тому що в жінки сформувався вже образ ідеальної дитини, а тут вона народжує зовсім іншу дитину. А та, “ідеальна дитина”, помирає…

У нас поки що немає комплексної системи раннього втручання. А це надважливо.

Йдеться не тільки про психотерапевта, а й про соціального педагога чи працівника, реабілітолога раннього втручання, фізичного терапевта, якщо потрібен… І не за всі гроші світу, яких часто немає.

Чимало всього можна було б скоригувати в ранньому дитинстві, якщо біля дитини були б емоційно спокійні батьки. І дитина це відчувала б, не росла в тривожній атмосфері, таки розуміла, що зі мною граються, мене люблять, мене приймають.

Потім з’являються нові питання: в який дитячий садочок влаштувати сина або доньку. До прикладу, якщо в дитини аутизм – вона постійно істерить, падає на підлогу, кричить, щипається… Більшість садків вимушені відмовляти, тому що не розуміють, як працювати.

Коли дитина дорослішає, з’являються нові бар’єри, пов’язані зі школою.

На цьому етапі мали б надавати допомогу інклюзивно-ресурсні центри, але вони ще на стадії формування (наразі в Україні скасована ПМПК – психолого-медико-педагогічна консультація).

Добре, коли школа, яка поруч, включена в інклюзивні процеси і готова прийняти такого учня чи ученицю. Тому що школа поряд з будинком – це зручно (спробуйте щодня добиратися до навчального закладу через усе місто, якщо користуєтесь колісним кріслом).

Ще є випадки, коли директор школи відмовляє, навіть попри те, що документи готові і є запит на створення інклюзивного класу. У більшості випадків школярів переводять на індивідуальну форму навчання. А це не соціалізація, коли вчителі ходять навчати додому чи дитина приходить в школу, коли там вже немає дітей.

Головне, для чого потрібна інклюзивна освіта, – щоб діти були в соціумі, спілкувалися з однолітками, вчилися комунікувати з ними. Адже далі їм жити саме в цьому суспільстві.

Поки що в нашому законодавстві прописано: в школах і в дитячих садочках має бути асистент вчителя. Але асистент не працює з дитиною. Він лише допомагає вчителю сформувати індивідуальну програму розвитку.

Однак, коли запровадили інклюзивні класи, з’явилося купа побутових питань: до прикладу, хто має водити дитину в туалет. Це базова потреба дитини, але в обов’язках асистента вчителя це не прописано. По суті, має згуртуватися вся мультидисциплінарна команда й якось вирішити цю потребу, але ж ні – поки що навіть виникають конфлікти. І я розумію всі сторони: вчительку, у якої 30 дітей, і вона фізично не може їх залишити, щоб вийти з однією дитиною, асистентку, яка і без того має купу роботи і малу зарплатню…

Сьогодні в документах уже прописали, що будуть вводити вакансію саме асистента дитини, який буде біля учня пліч-о-пліч. І це тішить!

– Скільки всього заради однієї дитини, і це ви ще не почали називати цифри…

– Скільки б не коштувало – це потрібно робити. Тому що кожна дитина має права. Кожна дитина має право на освіту, право на здоров’я. Так, є батьки, які мали б подбати про все-все. Але дитина народилася в Україні, має українське громадянство. І Україна як держава зобов’язана турбуватися про неї. І я одержима цією ідеєю. Тому що в кожної дитини великі здібності, вона може бути корисною для суспільства.

За кордоном є унікальний приклад, коли молодих людей з аутизмом долучають до збірки парашута. Вони – остання ланка, тому що прискіпливіші, ретельніші, не пропустять нічого на відміну від людей без аутизму.

Уявляєте собі? Яка це шалена відповідальність! Тобто ось цю їхню здібність перетворили у велику користь. А людина з аутизмом відчуває свою потрібність, реалізовується як особистість.

…Кожна дитина, яка виросте, може приносити користь, навіть діти із глибокими комплексними порушеннями. Вони, здавалося б, нічого не можуть, просто виростуть і будуть. Але ж ні. Інший приклад з-за кордону, коли поєднують будинки літніх людей із доглядом за молодими людьми з інвалідністю. Вони допомагають один одному: літні люди не самотні, вони почуваються корисними і їм хочеться жити далі. І сенс життя таких молодих людей теж є.

Є чудовий фільм “Особливі”, коли дітей вулиці, які продавали наркотики, звели з дітьми із комплексними порушеннями, з якими ніяк не могли впоратися вчителі. І тут однолітки почули один одного, почали взаємодіяти по-іншому. Для дітей, що були на випробувальному терміні, стало вкрай важливим, що саме вони вплинули на дітей з інвалідністю, у них з’явилася особиста відповідальність.

Ось так і має формувати нас суспільство, щоб жодна категорія населення не втрачала сенс свого життя. І це цілком реально.

“Кожній людині потрібна людина”

– Наталю, вашій команді “Бачити серцем” шість років, ви маєте низку інклюзивних ініціатив. Розкажіть, будь ласка, про них.

– Насамперед я би хотіла згадати про “Космотабір” – це інклюзивний табір, де місяць можуть відпочивати різні діти. Його філософія: у дитинства немає інвалідності. І це важливо розуміти. А прийшла ідея від Олесі Яскевич, яка виховує сина Матвія. В якийсь день Олеся зрозуміла: чому це в усіх дітей є відпочинок в таборі, а в Матвія – ні? Він теж дитина, теж має наповнюватися цими емоціями, товаришувати. Я в той час працювала в школі, зокрема, з учнями на індивідуальній формі навчання.

Тож у “Космотабір” я привела ще й своїх учнів. Їхні результати за один місяць були вищими, ніж за цілий рік моїх зусиль під час індивідуального навчання. Соціум робить неможливе можливим. У цьому році через карантинні обмеження ми вимушені були скасувати “Космотабір”. Натомість запропонували “Summer Hub”, де близько 10 підлітків упродовж місяця два-рази на тиждень тусили разом.

Власне, після “Космотабору” ми зрозуміли важливу річ: сюди ми запросили дітей, які взагалі були поза соціальною системою – лише індивідуальна форма навчання, бо щодо деяких з них досі існує думка, що вони не здатні навчатися.

Йдеться про дітей із глибокими порушеннями – наприклад, які не можуть пересуватися самостійно, мають тотальне порушення зору, не розмовляють або лиш вокалізують, мають порушення інтелекту чи аутизм.

І ось ці діти місяць бачать життя, а потім що? Знову закриваються на цілий рік і чекають літа?

Ми два роки експериментували, думали, як буде краще.

І, зрештою, запросили в нашу (тоді ще) арт-студію 35 підлітків, для яких сформували нову навчальну систему. Нинішня шкільна система стосується академічних знань, тобто суто треба навчити математиці, читанню, письму. А якщо дитина лежить, вона невербальна, не пересувається і навіть не сидить, а тільки кліпає очима? Як навчити таку дитину читати або писати? Це ж зі світу фантастики.

Я запропонувала ось таку піраміду. Спочатку ми вчимося комунікувати з дитиною, щоб розуміти її потреби, що подобається/не подобається. Наступний етап – соціалізація: навчити дитину, щоб вона почала з кимось взаємодіяти. І тільки третій етап – академічні знання й компетенції і то лиш ті, які вона зможе осягнути, враховуючи її індивідуальні можливості.

До прикладу, комунікація здійснюється кліпанням очима. Один раз кліпни – це так, два рази кліпни – це ні. Ми ставимо закриті запитання, які потребують коротких відповідей “так” або “ні”. Користуємося картками, причому дубльованими трьома мовами – українською, російською та англійською. Бо деякі діти з аутизмом краще говорять англійською, бо це простіша мова, ніж українська.

Якщо в дитини збережена рука, вона нею може показати свої відповіді, користуючись візуальними картками тощо.

У нашій школі є хлопець з аутизмом, який не чує і має порушення інтелекту. Ми довгий час не могли знайти з ним комунікацію. Батьки пробували жестову мову, але через те, що хлопець має порушення інтелекту, він не може опанувати цю мову. Є різні підходи до комунікації, просто нам, дорослим, треба знайти саме такий, щоб навчитися комунікувати з дитиною. Бо далі ми не зможемо рухатись…

– Направду, це потрібно всім…

– Абсолютно.

Наша система навчання за два роки дала колосальні результати. У цьому році наша арт-студія стала вже школою соціалізації “Контакт”, і ми розпочинаємо процес ліцензування.

Я переконана, що все починається з мене і з кожного з нас. Команда “Бачити серцем” також багато працює з вчителями. У нас немає теорії без практики, тож усі проходять “свою” школу життя з нашими підлітками! І вже у своїх навчальних закладах вони точно знають, як вирішувати, здавалося б  раніше, надскладні завдання.

Учителі самі змінюються і змінюють свою школу. Якось одна вчителька із захватом ділилася, як повернула до класу ученицю з онкологією: “Ви б бачили, як ця дитина радіє навчанню разом з усіма. А в нас раніше і думки про це не виникало…”.

І ще один важливий факт про наш простір. Серед наших волонтерів дуже багато різних людей – хтось із татуюванням, хтось має гомосексуальну орієнтацію, і вони про це сміливо й вільно кажуть. Як пояснюють: “У вас приймаючий простір, приймаюча атмосфера. Тут ми не ловимо “тих” поглядів, якими традиційно нас обдаровують у суспільстві”. А в мене, власне, стерлося поняття, що значить – не прийняти людину. Мене, мабуть, навчив мій досвід, що будь-яка людина є людиною…

– Чи надихає вас сестра сьогодні?

– Ми чудово спілкуємося, вона переїхала з Донецької області до мене, в Київ. У неї є родина – чоловік, донечка. Зараз вона потребує складної операції, яку відклали через карантинні обмеження.

Я бачу в ній силу – вона витримає все. Певно, ця сила передається й мені. Так, я помічаю, як їй інколи важко, але вона це приймає і тримається. Тож я не можу собі дозволити все покинути, бо втомилася.

І повторюю собі: кожній людині потрібна людина, тому що всі разом ми можемо творити щось неймовірне.

Матеріал опубліковано в межах програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.