Правозахисник vs журналіст: роздвоєння особистості?
У рамках XII Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA відбулася публічна дискусія “Правозахисна журналістика: Sex, Drugs, Human Rights” та презентація медіапорталу “Центру інформації про права людини”.
Учасники дискусії поділилися думками щодо того, чи може журналіст бути правозахисником та громадським активістом, чи його роль – лише неупереджено висвітлювати події; чи правозахисник для журналіста є партнером, чи джерелом інформації; наскільки інформативно і цікаво правозахисники повідомляють про свою діяльність на власних ресурсах.
Журналістка, письменниця, правозахисниця Лариса Денисенко висловила думку щодо того, чому у назві дискусії секс, наркотики та права людини опинилися поруч: “Ми говоримо про те, як популяризувати річ, яка здається абстрактною на відміну від сексу і наркотиків, задля того, щоб наблизити права людини до людей. Я не кажу, що всі наркомани або поведені на сексі, але менше з тим ми чудово знаємо, що це точкові речі, як гарячі точки на планеті, так само і ці штуки доволі медійні. Права людини не є медійними. Для того, щоб права людини взагалі привабили не людей, які страждають від порушення прав, не людей, які цікавляться цією тематикою, а загалом людей, які перебувають поза цією залою – треба обирати різні формати“.
Тетяна Печончик, голова правління Центру інформації про права людини, зазначає, що правозахисна тематика може стати справжнім наркотиком: “Багато людей думають, що права людини – це якісь юридичні нудні документи, суди… Я з свого особистого досвіду знаю, що це дуже цікаво. Я здійснила таку міграцію: спочатку була класичною журналісткою, редакторкою, а тепер я більше правозахисниця“.
Вона зазначає, що люди які розуміються на цій темі, і розуміють, наскільки важливою вона є, стають справді залежними.
У агентстві УНІАН, де Тетяна Печончик працювала 7 років, журналісти намагалися безпристрасно висвітлювати події, і просто констатувати факти, розповідаючи про порушення прав людини, катування, несправедливі суди – але нічого не змінювалося.
“І в якийсь момент ти просто береш плакат, ідеш під суд і теж починаєш протестувати з цими людьми. І в цей момент журналіст, мабуть, перестає бути класичним журналістом в західному розумінні цього слова“, – говорить Печончик.
На її думку, адвокаційна журналістика не є такою поширеною у суспільствах, де нормально функціонують медіа і де є верховенство права – коли журналіст висвітлює проблему і це стає приводом для розслідування прокуратурою, для судового процесу і, власне, таким чином відновлюється справедливість.
Ірина Славінська, журналістка та громадська активістка, зазначила, що, якщо говорити про стандарти журналістики в межах розвитку суспільного мовлення та роботи “Громадського радіо”, то висвітлення теми прав людини, життя різноманітних меншин – це саме те, чим журналісти мають займатися. На її думку, свідомі журналісти мають показувати, що відбувається за ширмою більшості, яка володіє більшою кількістю прав та інформації.
Як додала Лариса Денисенко, через відсутність реакції влади свобода слова в нас ніби й існувала, але була недооцінена: “Свобода слова в нас існувала навіть за правління режиму Януковича, тому що дуже багато речей дозволялося випускати назовні тільки тому, що на це не реагували ані правоохоронні органи, ані герої публікацій, де їх прямо звинувачували, ані прокуратура, яка ці сигнали мала аналізувати, і порушувати кримінальні справи, оголошувати підозри“.
Тому журналістська діяльність Лариси Денисенко, за її словами, починалася з того, що вона намагалася розповісти людям, на що вони мають право і які свободи в них є.
Юрій Луканов, голова Незалежної медіа-профспілки, зазначив, що свобода слова існувала не просто так – журналісти її відстоювали, і згадав кілька прикладів, які свідчать про те, що представники ЗМІ здатні захищати свої права: “Українські журналісти на пострадянському просторі є лідерами в плані захисту своїх прав. Це справа Гонгадзе: якби не наполегливість журналістів – вбивць і організаторів не знайшли б. Це журналістська революція, яка передувала помаранчевій революції – українські журналісти тоді вийшли масово на Хрещатик і протестували проти цензури. Це закон про наклеп, коли журналісти за закликом медіа-профспілки і спілки журналістів вийшли до Верховної Ради, і боролися, і змусили владу відступитися – до речі, владу Януковича“.
Також, згадує Луканов, після побиття журналістів Влада Соделя та Ольги Сніцарчук кілька сотень обурених представників ЗМІ прийшли під будівлю МВС та змусили владу порушити справу за перешкоджання законній діяльності журналістів. Юрій Луканов зазначив, що журналісти мали б об’єднуватись не лише у критичних ситуаціях – таких, як, наприклад, закриття видань чи телеканалів – а і у повсякденному житті.
Ольга Веснянка, журналістка, правозахисна активістка, експертка “Кампанії проти сексизму в українських ЗМІ та політиці”, говорить, що не кожна група, що об’єднується на захист власних прав, може думати і про права інших. І сподіватися, що всі будуть звертати увагу на несправедливість довкола, можна лише у ідеальному суспільстві.
Щодо питання, чи можуть журналісти у висвітленні правозахисної тематики бути об’єктивними, вона зазначила: “Як на мене, упередженість щодо прав людини – це не найгірша упередженість. Нехай, якщо в цьому можна звинуватити – це прекрасно, я буду рада, якщо в цьому звинуватять мене чи моїх колег“.
Також журналістка зізнається, що працюючи у радіоновинах, помічала – коли цікавишся правозахисною тематикою, то впливаєш на ситуацію вже не лише своїми матеріалами, а й пробуджуєш у колег інтерес до цієї теми. Навіть незважаючи на те, що у ЗМІ дбають про рейтинг, і до соціальної тематики, яка його не додає, іноді ставляться зневажливо.
Ольга Веснянка пропонує змінити цю ситуацію: “Є час якось пролобіювати, щоб темі захисту прав людини надавалася належна увага, і якщо буде перебудовуватись державна телерадіокомпанія, то нехай це буде одна програма, але це однозначно має звучати і висвітлюватися“.
На її думку, журналістам не обов’язково декларувати, що вони пишуть про права людини, достатньо порушувати соціально важливі теми, висвітлювати факти несправедливості.
Як зазначає Максим Камєнєв, журналіст та редактор розділу “Політика” видання “INSIDER”, потрібно намагатися бути об’єктивним, хоча це важко, особливо зараз, під час конфлікту на Сході країни. Доволі складно зрозуміти, чиї саме права порушуються, і в журналістів спрацьовує самоцензура: про це я буду писати, а про це – поки що ні. Журналісти, які водночас є волонтерами, стикаються з тим, що певна упередженість все ж таки відображається у матеріалах, говорить Максим Камєнєв. За його спостереженнями, іноді інформація, оприлюднена журналістом, якщо вона є неприємною з точки зору поширених у суспільстві поглядів, сприймається як елемент інформаційної війни.
“В мене була дилема: бійці одного з батальйонів займаються мародерством. Порушені права людини? Але ж в нас війна, може, ми не будемо про це писати? Ми дуже багато дискутували з колегами з цього приводу“, – розповідає журналіст.
Схожу історію розповів Юрій Луканов: під час поховання вбитого бійця “Айдару” з’ясувалося, що загинув він не у бою – хлопці сиділи, пили, і один одному пустив кулю в лоба.
“І ось питання. Батальйон “Айдар” реально воює, справді. Але трапляються такі ситуації. Що робити? З одного боку, нібито коли ти почнеш розказувати, то ти розхитаєш моральний дух і таке інше. А з іншого боку – мовчати не можна. Тут, напевно, нема універсального рецепту, тут повинен кожен журналіст думати у кожній конкретній ситуації… Питання в акцентах, як ви їх розставите. Але жодної самоцензури, ні в якому разі“, – говорить голова Незалежної медіа-профспілки.
Тетяна Печончик зазначила, що можна поділяти правозахисні цінності і водночас висвітлювати якісь злочини, які робляться представниками влади у ситуації війни. Конфлікт інтересів може бути тоді, коли журналіст є волонтером, який допомагає добровольчим батальйонам, та дізнається про якусь ситуацію зсередини.
“Але якщо ти є чи не є правозахисником, проте поділяєш цінності прав людини і розумієш, що незалежно від того, хто здійснив цей злочин, злочинець повинен бути покараний і про це важливо написати – про це потрібно писати“, – говорить вона.
До того ж, зауважує Печончик, у суспільстві та зокрема серед журналістів дуже низький рівень розуміння того, що порушення прав людини відбувається з боку влади, а не іншої людини, і це часто плутають з правопорушеннями.
Ірина Славінська говорить, що не обов’язково робити великі розслідування чи брати участь у громадських акціях, щоб висвітлювати тему прав людини: “Є дуже прикладною і корисною практика такого партизанингу, коли ти непомітно насправді включаєш якісь важливі сюжети у на перший погляд недотичні публікації. Наприклад, тему прав жінок я дуже люблю порушувати, коли кожного місяця пишу колонки у глянцевий жіночий журнал “Elle Україна”. Вони всі дуже легкі, вони не стосуються прав людини “в лоб”, але час від часу я люблю якусь деталь чи абзац туди включити. І це добрий приклад того, як може ця тема функціонувати у ЗМІ”.
Ірина Сєдова, журналістка Громадського радіо, громадська активістка, розповідає, що вона, як медіакоординатор Кримської польової місії з прав людини, пише тексти для правозахисників і дійшла висновку, що це все ж таки дві різні речі: коли ти правозахисник, і коли ти просто журналіст, який повідомляє тільки факти.
“Журналісти до яких потрапили документи, пишуть, часто не замислюючись, що буде після того, як ця стаття побачить світ. Коли ти правозахисник, то це більш подібне, можливо, до діяльності адвоката: ти думаєш про людину, про яку ти пишеш, і якщо ти зараз оприлюдниш ці документи, можливо, у суспільстві буде поштовх і щось зміниться – але ця людина буде за гратами ще 20 років. Ось тут і є конфлікт інтересів між правозахисником і журналістом“, – говорить вона.
Ольга Веснянка розповідає, що в неї був випадок, коли один з матеріалів на соціально важливу тему “не відпускав”. Одного разу вона написала статтю про те, як ймовірно правоохоронці спалили ромський табір напередодні “Євро-2012”, і потім вирішила і далі висвітлювати проблеми ромів. Журналістка зазначає, що, коли ведеш якусь тему довгий час, вже стаєш експертом з цього питання, маєш певний бекграунд і можеш фахово про це розповідати.
Журналіст Андрій Куликов, що виступив модератором дискусії, зазначив, що не лише журналісти не надто активні у співпраці з правозахисниками: “З мого досвіду я знаю, що і правозахисники не завжди активні у роботі з журналістами. Для багатьох добровольців, волонтерів, правозахисників, взагалі людей, які роблять корисні суспільні справи, властиво те, що вони думають: “Ми своє зробили, а якщо ми підемо до когось і скажемо: “Розкажіть про це”, то це сприймуть, як вихваляння”. Це сприймуть часто не як вихваляння, а як цікаву тему, яка потрібна журналістам, як нагоду поширити корисний досвід, порозумітися краще і глибше, ніж ми розумілися досі“.
Після дискусії відбулася презентація медіапорталу “Центру інформації про права людини”.
Головна редакторка медіапорталу Ірина Виртосу зазначила: “Ми позиціонуємо себе як місток між громадськими організаціями, правозахисниками і ЗМІ. Спочатку ми готували контент для ЗМІ, писали про різні вразливі групи, про порушення прав людини. Потім ми виросли і зрозуміли, що вже недостатньо точково реагувати на якесь порушення прав людини, ми можемо говорити про це комплексно, об’ємно і намагаємося тепер це втілити“.
Матеріали порталу у рубриках “новини”, “статті” та “колонки” охоплюють тематику прав людини та мають мету щось змінити на краще – має відбутися якась дія, яка вплине на ситуацію. За словами Ірини Виртосу, люди часто звертаються до неї, як до останньої інстанції, але максимум, що можливо зробити – це заявити про проблему публічно або ж передати інформацію тим, хто може вплинути на ситуацію. І в цьому контексті співпраця журналістів з громадськими організаціями та експертами дуже важлива.
Також головна редакторка медіапорталу представила розділ сайту “фото”, де автори часто діляться своїм нетиповим поглядом на речі, та рубрику “анонси”, з якої можна дізнатися корисну інформацію про правозахисні події – прес-конференції, круглі столи, тренінги, майстер-класи. Журналісти можуть користуватися цією рубрикою під час пошуку нових тем та експертів. Якщо представники ЗМІ не зможуть знайти контакти якогось із спікерів чи поспілкуватися з ним під час події, вони можуть звертатися безпосередньо у Центр інформації про права людини, і їм допоможуть у такому пошуку. Можливо, це дозволить журналістам інакше подивитися на ту чи іншу проблему, про яку вже написали інші ЗМІ, і підготувати ексклюзивний матеріал.
Фото: Микола Мирний
