Рік потому, або Я – не переселенець, я – людина
Нещодавно Верховна Рада ухвалила зміни до закону про переселенців, законопроект №2166. Ці зміни дозволять зменшити бюрократичні перешкоди при отриманні статусу внутрішньо переміщеної особи, а також дадуть можливість отримати такий статус іноземцям та особам без громадянства, які живуть в Україні.
Від того, коли і як запрацює закон, залежить доля понад 1 мільйона 200 тисяч переселенців.
Допоки ж і самі переселенці, і волонтери вимушені розраховувати на власні сили й доводити посадовцям та місцевим громадам, що вони – не безликі ВПО, а люди. Люди, які потребують допомоги.
“Хочемо ми того чи ні, основне навантаження по переселенцях весь минулий рік випало на громадські ініціативи, громадські рухи та громадські організації. А держава зробила дуже мало, держава зробила пізно і не те…” – зауважив Максим Буткевич, координатор Ресурсного центру допомоги вимушеним переселенцям.
Класична помилка держави
Максим Буткевич називає тривожні тенденції – чого не зробила держава за минулий рік.
Так, дотепер не існує єдиного координаційного органу, який мав би відповідні повноваження з вирішення питань внутрішніх переселенців.
“Такий орган дуже потрібний. Наразі ж ми маємо справу з десятьма чи дванадцятьма центральними органами, які грають у класичний футбол з перекидання відповідальності один на одного“, – коментує Буткевич.
Закон про вимушених переселенців не працює. Зокрема, в положенні закону чітко вказано, що відповідні документи, які б передбачили допомогу переселенцям, а особливо їхню інтеграцію в приймаючі спільноти, мали бути розроблені кабміном протягом трьох місяців – однак пройшло півроку, а досі нічого не зроблено.
Часто норми, закріплені в законі, діють в протилежному напрямку, стверджує Буткевич.
Так, нещодавно уряд ухвалив постанову про порядок обліку і допомогу переселенцям, запровадивши щодо них набагато жорсткішу систему контролю, фактично ідентичну радянській “прописці”. З довідкою переселенця тепер нові переселенці мають іти в міграційну службу, ставити там відповідний штамп, де вони живуть. Більше того – спільна комісія з міграційної служби, МВС і відділу соцзахисту має час від часу приходити і перевіряти, чи справді за вказаною адресою проживають зареєстровані.
“Фактично ми бачимо, що переселенці перетворюються в касту, яка уражена в правах“, –розповідає Буткевич.
Також експерт каже про дискримінаційні практики й упереджене ставлення до вимушених переселенців з боку суспільства.
“На щастя, за нашим досвідом, це не стало мейнстрімом чи визначальним ставленням до переселенців. Але це явище є, і воно дається взнаки.
Ми виявили в цілій низці регіонів в Україні, що майже неможливо зняти житло. І в меншій мірі – проблема в працевлаштуванні. Не в тому розумінні працевлаштування, з яким зараз у всіх проблеми, а в тому, що роботодавець передусім питає про попередню реєстрацію. Якщо Донецька чи Луганська область, то часто повідомляють, що кандидат чи кандидатка не підходять на цю посаду“, – веде далі Буткевич.
Також співробітники Ресурсного центру допомоги вимушеним переселенцям фіксують дискримінаційну чи ксенофобну тональність, мовляв, “ми вас тут не хочемо”, “в нас інша культура” тощо.
“Власне, ми зіткнулися з тим, що це давня добра матриця, яка зазвичай застосовувалася до іноземних етнічних груп, або до етнічних меншин, чи до біженців в цілій низці країн. Тут вона працює щодо громадян і громадянок України: “Вони приїхали до нас”.
Тобто, одразу іде розмежування з втратою відчуття, що це наші співгромадяни і співгромадянки. “Вони не вчать нашу мову”, “вони забирають робочі місця і місця в дитячих садках”, “вони більш схильні до криміналу, ніж ми”… і так далі. Це класика. І ці настрої час від часу відображалися в ЗМІ, створюючи зачароване коло, коли медіа не просто відображає, а й підживлює ці думки.
Ми навіть почали думати, що це може призвести до більш відвертих чи, може, насильницьких форм виявлення упереджень до переселенців. Та, на щастя, ні. У якийсь момент ситуація почасти стабілізувалася“, – коментує Буткевич.
Та найбільше Максима Буткевича непокоїть, що держава досі не почала втілювати програму з інтеграції переселенців у приймаючі громади.
За його словами, помилка, якої припустилася теперішня влада, – класична. Адже її припускалися майже всі країни, які опинялися в ситуації окупації частини території – це підтримання ілюзії, що “ще трішечки, і потім люди повернуться назад”.
“І якщо треба переселенців готувати, то готувати їх тільки до того, що вони можуть у будь-який час “звалити” назад. Це помилка.
Незалежно від того, як розвиватиметься конфлікт і чим він завершиться, третина з них (точних цифр немає – за відсутності досліджень по ситуації з переселенцями) каже, що назад ми повертатися не збираємося.
Тому що там нічого не залишилося. І цей регіон – окуповані території Донецької та Луганської області – буде депресивний і безперспективний ще тривалий час. А вони не хотіли б, щоб їхні діти росли там. Не хотіли б жити там, де з ними сталося те, що сталося. Поруч з тими людьми, які робили з ними те, що робили – брали в заручники, били, ґвалтували, розстрілювали…
Вони не хочуть туди повертатися. І цих людей, як і багатьох інших, треба інтегрувати“,– пояснює Максим Буткевич.
Попри героїчні зусилля волонтерських ініціатив і громадських організацій – на таку роботу ресурсів у волонтерському русі зараз немає. Адже мова йде про системну довготермінову стратегію – в якій провідна роль саме держави.
“Враховуючи, що дедалі не буде покращення соціально-економічної ситуації, ми вже бачимо, що в нових приймаючих громадах, якщо не буде сконцентрованих зусиль і розумних підходів до впровадження інтеграційної політики, зростатимуть уже посіяні зерна конфлікту. Мова йде про соціальне напруження. Це песимістичний прогноз.
Але ми вважаємо, що краще бути готовим до гіршого. На жаль, з досвіду допомоги переселенцям, ситуація виглядає саме так…” – підсумував Буткевич.
%%GALLERY%%
“Моє місце” в Україні
“Не люблю термін ВПО, мені здається, коли людину називають переселенцем, це як клеймо, бракований товар. Мені здається, переселенцям буде легше, коли їх не називатимуть так, принаймні в побуті, не в офіційних паперах, не роблячи розмежувань на “свій” і “чужий“.
Ці слова Люсі прочитала на одному зі стендів виставки “Моє місце”. Хоча саму дівчину знаю вже давно. Запам’яталося, як усміхнена, тендітна, мов тростинка, Люся опікувалася дітьми в таборі “Джерела толерантності”. Близько року тому дівчина вимушена була переїхати до Києва…
На виставці “Моє місце” знайомлюся також і з луганчанкою Людмилою Бобковою. Її одна, уже близька, знайома ніяк інакше не називає, як “українська Януш Корчак” (польський лікар, письменник і педагог, який був з дітьми у гетто і з ними ж пішов на смерть – авт.).
“На міжнародному фестивалі в Болгарії наш народний ансамбль “Сувенір” представляв Україну. І вже на закритті фестивалю ми дізналися, що в Луганську бомблять. А в мене – 45 дітей… Звісно, я сказала, що під бомби я дітей не повезу…” – пригадує Людмила Бобкова.
Людмила кинулася телефонувати в обласні адміністрації, де б вона з дітьми могла знайти безпечне місце. Їй порадили їхати до Миколаєва. Саме в Рибаковці Миколаївської області тривав Дитячий міжнародний фестиваль “Золотий лелека”, де й прийняли луганчан.
“Виступали на цьому фестивалі – зайняли гран-прі, і в Болгарії – гран-прі… Думали, що ось скоро все закінчиться… Але все літо прожили в дитячому таборі, а що в серпні робити? Я батькам кажу, що дітей не повезу до Луганська, давайте будемо шукати тут школу. А документів, окрім як закордонних паспортів, немає…” – веде далі моя співрозмовниця.
“Батьки приїжджали… У кого були родичі в Києві – туди забирали дітей. Але в Луганськ жодна дитина не повернулася. Після нової хвилі війни восени навіть ті батьки, які забирали дітей “додому”, повернулися до нас у Миколаїв“, – розповідає Бобкова.В управлінні освіти Людмила Бобкова випадково перетнулася з директором Академії дитячої творчості Ганною Матвєєвою, яка і запросила дітей-переселенців до своєї школи.
На новій малій батьківщині переселенцям з Луганська допомогли влаштуватися, знайти квартири. В Академії дитячої творчості, окрім навчання в загальноосвітній школі, діти малюють, співають, танцюють, вивчають мови…
“Діти дзвонили своїм батькам, розуміли, що стріляють… Шок був сильний, деякі плакали, запитуючи, як там моя мама. Потім уже батьки приїхали, були психологи… діти швидко змінюються, якщо обстановка нормальна. Троє дітей досі живуть зі мною. Батьки не можуть звідти виїхати: одні не можуть кинути свій дім, у інших – бабуся має інвалідність“, – розказує Людмила.
На питання, чи складно з чужими дітьми, Людмила різко мене обриває: “Чому чужі? Вони мої! Я з ними займаюся з п’яти років!“
Людмила Бобкова вважає, що їхня історія – попри біль і втрати – це історія успіху. Усі живі й здорові, діти з батьками, троє керівників ансамблю працюють на улюбленій роботі, і родина Людмили Бобкової переїхала до неї в Миколаїв…
Але про Луганськ відмовляється говорити – очі відразу наповнюються сльозами.
За кілька секунд, узявши себе в руки, продовжує – її голос тихий, надтріснутий…
“Боляче. У нас розбили дачу, машину забрали в дітей… Не хочу згадувати. Повернення немає… Хто був ніким – став усім.
Ми дивимося по культурі, освіті. Люди, які не мали жодного стосунку, тепер заправляють… Там у мене залишилося дві подруги, одна не може виїхати через хвору маму, інша скоро переїде. Розказують правду: жити неможливо.
Одна знайома директор школи на початку була дуже проросійська, одного часу активно підтримувала Плотницького, щоб відновити школу. А тепер весь час плаче, каже – все брехня, жити неможливо, влада не та, зробили велику помилку…“, – стиха, просто, з глибоким болем розповідає Людмила.
Почуті голоси
Людмила Бобкова, як і Люся – героїні виставки “Моє місце”, організованої Освітнім центром “Простір толерантності” та Конгресом національних громад за підтримки посольства Королівства Нідерландів.
Окрім історій переселенців, організаторам важливо було також представити розповіді людей, які допомагають. Тож тут представлена вся Україна – Крим, Донецьк, Луганськ, Хмельницький, Київ, Луцьк, Сєвєродонецьк та інші міста.
“Ми прагнули показати інтеграційні процеси – що люди не просто переїхали, а відбувається взаємодія… Наші інтерв’ю тривали подеколи до трьох годин, це розшифровка спогадів на 12-20 сторінок. На стенди ж потрапили – уривки… Я переконана, що ці історії будуть важливі і через п’ять-десять років“, – каже про виставку організаторка Кіра Крейдерман.
Кіра розповіла, що коли перечитувала спогади своїх співрозмовників, дуже часто натрапляла на сполучення слів “моє місце”.
“Різне трактування – не тільки географія, а й моє місце в родині, певна соціальна роль, місце як формування ідентичності тощо… Я зрозуміла, що наша виставка має відображати не тільки місцевість, звідки приїхали, а й відображати такий процес, як становлення людини в нових умовах“, – пояснює Кіра, чому була обрана саме така назва виставки.
Інша організаторка Уляна Устінова пригадує, що ті, хто допомагають переселенцям, розповідали, що й самі отримали допомогу.
“Оксана Устінова, моя мама, десь за півроку до подій створила свою організацію, яка займалася протидією работоргівлі з людьми, роботою з емігрантами. І тут… Вона каже, що не могла подумати, що мігрантами стануть люди з України. Але вона включилася в роботу, започаткувала співпрацю з хмельницькими бізнесменами, які вирішили допомагати ще в першій хвилі переселень з Криму.
Вона дуже багато працювала, мало спала. Але ця співпраця відкрила в ній величезний внутрішній ресурс. Каже, що і вона знайшла своє місце в цій допомозі“, – розповідає Уляна.
Організатори планують мандрувати виставкою по Україні. Найближчі міста – Миколаїв, Хмельницький, Львів, Херсон. А також шукають можливість перекласти історії англійською, щоб представити англомовну версію виставки відвідувачам за кордоном.
За словами Кіри Крейдерман, у спілкуванні із іноземними колегами переважно про Україну кажуть у контексті війни. Україну оцінюють на різних рівнях – політичному, економічному, як в цьому бере участь Євросоюз чи США.
Та мало хто думає, які наслідки має цей конфлікт для звичайної людини.
“Один американський історик, дізнавшись про нашу виставку, якось сказав: “Ми читаємо аналітику – але для нас немає в цьому конфлікті людського обличчя. А на цій виставці – якраз історії людей, які пройшли крізь усе це, саме вони розповідають те, що відбувається нині в Україні”, – каже Кіра і додає: “Ми через наших героїв даємо можливість почути голоси не тільки тих, хто переїхав, а й тих, хто залишився – родичів, друзів, найближчого оточення.
Це наша усна історія: не про дати, міста й події, – а про людей…“
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для УП. Життя
