Долаємо дискримінацію чи звітуємо в ООН?
11-12 серпня в Женеві Україна звітуватиме перед ООН про те, як долає всі форми расової дискримінації. Ще рік тому держава відправила в Комітет з ліквідації расової дискримінації свою доповідь, й у Комітету, й у громадськості був час її оцінити.
14 вересня 2011 року від Комітету з ліквідації расової дискримінації (далі – Комітет) Україна отримала 32 рекомендації, які зобов’язалась виконати за чотири роки в рамках 19-21 періодичної доповіді України (CERD/C/UKR/19-21).
З огляду на доповідь України, чи не найперше наша держава відзвітувала про прийняття антидискримінаційного законодавства у 2012 році, а також низки інших змін у вітчизняному законодавстві.
Не погребувала держава й тим, що перерахувала купу планів і заходів, які втілювала упродовж звітного періоду.
Зрештою, констатувала, що “в Україні вжито необхідних законодавчих заходів щодо запобігання дискримінації, що свідчить про прагнення України побудувати суспільство, в якому немає місця расової або етнічної дискримінації в будь-якій формі…”.
Та незважаючи на зміни у законодавстві, є чимало зауважень щодо “дійсної ліквідації дискримінації”.
Саме відсутність механізмів реалізації всіх прийнятих законів викликає чи не найбільше нарікання в альтернативному звіті громадських активістів.
До підготовки альтернативного звіту долучилися, зокрема, експерти проекту “Без Кордонів” ГО Центру “Соціальна Дія”, Центру Близькосхідних досліджень, БФ “Право на захист”, Правозахисного Ромського Центру, Об’єднання “Романі Черхень”, Інституту Релігійної Свободи, Коаліції з протидії дискримінації та Мережі Меншин Східного Партнерства.
БОЛЮЧІ МОЗОЛІ
Повний текст альтернативного звіту можна прочитати на сайті Комітету. У цій же статті лиш найцікавіше – як при поганій грі держава намагається зберегти гарне обличчя.
Чи не найперше українська громадськість звертає увагу на відсутність простого й прозорого механізму покарання за випадки дискримінації та відшкодування жертвам дискримінації.
У захисті від дискримінації чи не єдиним державним “робочим” органом лишається Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Та якщо відверто, потерпілий/потерпіла лишається ледь не сам-на-сам зі своєю проблемою, з огляду на дані звіту.
Плюс один мозоль стосується переліку мотивів на ґрунті ненависті – перелік є закритим, та включає лише релігійну, етнічну та расову нетерпимість, що залишає поза межами розслідування та відповідної кваліфікації інші злочини на ґрунті ненависті.
“Відсутнє покарання за злочини на ґрунті ненависті, які не призвели до тяжких тілесних ушкоджень. На практиці майже всі вони кваліфікуються лише як хуліганство, без позначення мотиву, тим самим даючи знак жертвам таких злочинів, що це не є важливою суспільною проблемою”, йдеться в доповіді.
І більшість з відкритих справ ніколи не доходять до суду.
Також тільки нещодавно почалося вирішуватися питання збору даних щодо злочинів на ґрунті ненависті. Так, у 2016 році Національною поліцією України вперше була опублікована сегрегована за ознаками статистика злочинів, інформацію щодо яких було внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань протягом 2015 року.
Однак сегрегація статистики щодо віку, статі та етнічного походження жертв відсутня. Також досі немає інформації щодо кількості кваліфікованих випадків та відкритої судової статистики.
“Дані судового реєстру показують, що за останні роки ці статті майже не використовувалися для кваліфікації злочинів, хоча повідомлення про скоєння злочинів на ґрунті ненависті не зменшуються, особливо щодо певних груп осіб – етнічних та релігійних меншин, ЛГБТ-людей”, кажуть експерти.
ПРОБЛЕМИ РОМІВ ШЕРИФА НЕ ХВИЛЮЮТЬ?
Значна частина доповіді стосується так званого ромського питання.
%%GALLERY%%
Так, у 2013 році Україна офіційно задекларувала свої зобов’язання щодо ромської національної спільноти, прийнявши Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року. Навіть спромоглася написати відповідний План дій.
Однак досі віз і нині там – причиною цьому є як недоліки самого Плану, так і відсутність реалістичної офіційної статистики щодо ромів, пояснюють експерти.
Слабкий рівень освіти, дискримінація ромів з боку як працівників шкіл, так і учнів та їхніх батьків, відсутність документів у ромів, ранні шлюби, демографічні сезонні міграції батьків учнів, зубожіння й безробіття переважної більшості родин, нівелювання відповідальності батьків за виховання дітей – це неповний перелік задавнених проблем, які відзначає громадськість.
Приблизно 17 000 ромів все ще залишаються без документів. У Комітеті шоковані поясненням держави чому – “відсутність доказів етнічної приналежності є основним фактором, що стримує видачу документів, що посвідчують особу”.
Також суттєвим недоліком у проведенні етнонаціональної політики стосовно ромського населення є фактичне відсторонення представників ромських неурядових організацій від обговорення та прийняття рішень місцевими органами влади.
Як можливість вирішення існуючих проблем, експерти, зокрема, пропонують у місцях компактного проживання ромів при обласних, районних державних адміністраціях ввести посаду інспектора з роботи з ромськими громадами, запровадити програму підготовки фахівців-юристів з надання консультацій, адвокатських послуг особам, які є неписьменними або мають дуже обмежені знання, залучити ромських лідерів до роз’яснювальної роботи для працівників педагогічних закладів та інші.
НЕ БІЖІТЬ В УКРАЇНУ…
Звітуючи, Україна “була спокійна” і за виконання рекомендацій, що стосується біженців. Зокрема, держава спиралась на прийнятий Закон “Про біженців та осіб, що потребують додаткового та тимчасового захисту” (прийнятий 8 липня 2011 року).
Цей закон мав би підвищувати якість процедури визначення статусу біженця, перевірку заяв про надання притулку, тимчасового поселення та надання медичних послуг біженцям та шукачам притулку, в тому числі й найменш захищеним заявникам.
Однак не все гарно в Данському королівстві, даруйте, в Україні.
Незважаючи на оновлення в грудні 2010 року Державної міграційної служби (ДМС) та прийняття нової міграційної політики, направленої на спрощення обробки близько 2000 заяв про притулок на рік, досі існує необхідність прийняття обґрунтованих рішень в процесі визначення статусу біженця.
Автори альтернативного звіту вказують на непрофесіоналізм та упередженості співробітників ДМС: “Часто співробітники ДМС України відверто ігнорують докази обґрунтованості побоювань, що їм надаються заявниками або містяться в авторитетних джерелах інформації про ситуацію з правами людини в країні походження, а інколи й цинічно перекручують свідчення заявника та інші докази у справі, щоб знайти зачіпку для відмови”.
Нерідко національні адміністративні суди в своїй практиці розцінюють рішення про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, як таке, що підпадає під виключну сферу “дискреційних” повноважень ДМС України.
Тому, навіть якщо шукачу притулку вдається довести в усіх судових інстанціях необґрунтованість відмови цього органу в наданні захисту, його справа всього лише буде спрямована на повторний перегляд до ДМС України.
А що заважає ДМС через півроку “перегляду” видати ідентичне попередньому рішення про відмову в наданні захисту в Україні?
“Через недосконалу систему визначення статусу і неспроможність національних судів поставити крапку у таких справах, особи, що потребують міжнародного захисту можуть перебувати в невизначеному статусі шукача притулку протягом тривалого часу”, кажуть експерти.
Все так само залишається проблема кількості центрів для прийому біженців та шукачів притулку, а також фінансування таких центрів.
І НАОСТАНОК
Частина завдань, які потенційно можуть сприяти виконанню рекомендацій Комітету, але вже заднім числом, тоді, коли ми отримаємо нові, міститься в Плані дій з реалізації Національної стратегії з прав людини (2016-2020).
“Однак… більшість виконавців цього плану не поспішають з визначенням відповідальних за заходи, ігнорують інформаційні запити, а Міністерство культури, яке відповідає за значну кількість заходів щодо національних та релігійних груп, взагалі направило до робочої групи листа з вимогами зняти з них відповідальність через брак розуміння того, яким чином виконувати цю роботу, брак спеціалістів та фінансування”, йдеться в доповіді.
Поміж рядками альтернативного звіту часто можна прочитати великі два питання – навіщо потерпілому від дискримінації закони, які не захищають, і плани заходів, на виконання яких ніколи немає бюджету?
