Ніколи знову?
“Вартість єврея в окупованому Києві – дві буханки хліба, 50 марок та півлітра олії”, – пригадує Олександр Скляровський – той, хто вижив в окупованому Києві за часів Другої світової війни. Тиша в залі… Старенький дідусь пригадує забуте – розповідає тихо й скромно. Без пафосних слів. На меморіальному вечері “Шість мільйонів сердець”, присвяченому Міжнародному дню пам’яті жертв Голокосту, слова старенького торкаються глибин душі.
“Та найстрашніше – пережити той біль і страх у дитинстві і наприкінці нашого життя це повторюється знову з нами…”, – говорить дідусь про біль Маріуполя, Волновахи, Донецька, про біль України.
Зал проводжає Скляровського оплесками – без овацій, просто на знак пошани.
%%GALLERY%%
Сьогодні світова спільнота відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. 27 січня 1945 року солдатами 1-го Українського фронту були відчинені ворота нацистськогоконцтабору Аушвіц неподалік міста Освенцим у Польщі. Тисячі в’язнів вийшли з табору смерті. Саме цей день Генеральна Асамблея ООН визнала Міжнародним Днем пам’яті жертв Голокосту.
…Вечір уже розпочався. Лунала музика-молитва за загиблими. Один невисокого зросту дідусь не хотів порушувати тишу музики… Він присів скраєчку сцени, заслухався…
Я вдивлялася в обличчя гостей. Не тих, хто прийшов з офіційним візитом у дорогих костюмах та сукнях. Я зазирала в очі стареньким дідусям та бабусям. Багатьом з них – далеко за сімдесят! Їхнє дитинство розпочалося з болю й ненависті одних людей до інших. Тільки через те, що народилися не “тієї” національності – бо єврей, рома, українець, поляк…
Їх знищували, спалювали до тла (“голокост” з грец. – буквально “всеспалення”). У концтаборах загинуло не тільки “офіційних” шість мільйонів – значно більше: скільки ненароджених дітей…
“Я встиг народитися…”, – говорить один з гостей вечора, чия родина пройшла через гетто.
І ось ці старенькі… знову на вістрі болю: війна не тільки на сході України – вона одзивається в серці кожного. Чи бояться вони за себе? Я помічала погляди, звернені на своїх юних супутників (онуки чи внучки?).
Присутні посли й решта уповноважених гостей різних держав, виголошуючи віншувальні промови, багато згадували про події на сході України… Різонуло, як один з гостей зауважив: “Хто б міг подумати, що ті, хто визволяв тисячі людей з таборів смерті сімдесят років тому, їхні нащадки воюють по різні боки барикад…”.
“Те, що ми бачимо насильство, нас зобов’язує його зупинити. Україна як мультикультурна країна – попри всі обвинувачення на її адресу про расову ненависть та ксенофобію – не допустить цього. Ми зобов’язані сказати: “Стоп насильству!”, – зауважив голова Асамблеї національностей України Ровшан Тагієв.
…Інформаційна війна, мова ворожнечі, ксенофобія, ненависть, Бабин Яр, ідеологія, фашизм – ці слова неодноразово прозвучали з офіційних промов.
Мені ж хотілося більше почути їх – живих свідків болю, свідків ненависті однієї нації щодо іншої, живих свідків людської доброти й всепрощення. Їх лишилося не так багато…
Сьогодні світова спільнота промовляє на всіх мовах “Ніколи знову”. Хотілося б, щоб кожний з представників делегації у Польщі, де нині відбуваються грандіозні урочистості, розумів справжність і біль цих слів. І на рівні своєї держави зробив справді все можливе, щоб зупинити насильство на сході України.
Щоб кожний представник української влади, який виголошує на урочистих церемоніях ці слова, своїми діями сприяв ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду, який притягує до відповідальності за злочини, вчинені проти людяності.
Щоб кожний вчитель – на сході України й на заході, на півдні й півночі, у Криму й в центрі нашої держави, виголошуючи серед учнів ці важливі слова, навчав поважати права людини… Щоб справді ніколи знову…
