Материнство в тіні: розповідь мами-лесбійки
Ця історія – про материнство Ганни та її партнерки Лариси (імʼя партнерки змінено), які у стосунках уже 22 роки. Народження дітей завжди було у фокусі їхньої родини, але прийшли до цього лиш тоді, коли відчули, що вже готові стати матерями.
Пара виховує двох дітей: старшому синові – майже вісім років, молодшій дочці – шість. До повномасштабного вторгнення родина проживала в Харкові, а потім переїхала до Німеччини.
Ганна розповідає про своє материнство, не називаючи ані імʼя партнерки, тим паче – дітей. Камінг-аут як лесбійської родини не готові зробити, щоб не наражатися на гомофобне ставлення, надмірну допитливість до сімейних справ чи нечутливі поради.
І так живуть чимало матерів із ЛГБТІК-спільноти. Як наслідок – вони вимушені розв’язувати власні проблеми нерідко самі, без підтримки оточення.
Або ж приховувати, хто вони є насправді, проживаючи справжнє материнство в тіні.
Матеріал підготувала журналістка Ірина Виртосу за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК“Ми завжди знали, що в нас будуть діти”
Ганні – 42 роки, вона родом з маленького містечка на Луганщині. Жінка може і хотіла б здійснити повний камінг-аут, але в місці, де всі все знають один про одного, приватність оберігається ретельніше. Ганна жартує, що ця закритість “вихована з народження”.
У неї – чудові батьки, приклад яких надихав створити свою міцну сімʼю, де є підтримка й повага.
“Я і моя дружина виростали в традиційних сімʼях, як би це не звучало… – тепло всміхається жінка й пригадує черговий стереотип про лесбійські стосунки. – Про лесбійок кажуть, що на перше побачення вони йдуть з валізою. Але це прямо-таки наша історія. Буквально на третьому побаченні ми з’їхалися і вже більше не розлучалися. Народження дітей було лише питанням часу…”.
А спочатку – студентство, орендована квартира, пошуки роботи, перші подорожі. Працюючи вчительками, пара кілька років прожила в Китаї. І лиш коли облаштували свій дім у Харкові, заговорили про дітей.
“Усе вже склалося. Та й ми стали зріліші. На той момент були разом 10 років. Ми мали чудовий період тільки для двох, прожили його доволі класно, і в якийсь момент сказали одна одній: “Тепер вже можна”. Ми завжди знали, що в нас будуть діти…” , – пояснює Ганна.
У їхніх дітей – спільний біологічний батько. Подруга познайомила з хлопцем, теж з ЛГБТІК-спільноти, який мав бажання мати дітей.
Майбутні батьки все обговорили в деталях. Пара була б йому безмежно вдячна навіть за донорство, але чоловік взяв на себе свою частину відповідальності:
“Як виявилося, це було прямо-таки правильним рішенням: дві мами – це круто, але від одного тата ми теж би не відмовилися. Тож у нас на трьох дорослих є класні домовленості щодо двох чудових малих”.
Їхні батьки не те щоб дуже зраділи, але й не перешкоджали народженню дітей.
“Певно, ми з партнеркою не поганий приклад родини. Авжеж. Ми ж не зв’язалися з поганою компанією… Я ж не тільки на словах своїм батькам показувала, чому для мене це важливо. А й усіма своїми діями демонструвала, наскільки це мій свідомий вибір. І було б класно, якби ви мене прийняли. І вони прийняли. Я отримала всю підтримку, як і моя дружина. Якби це складно не було на початку, тепер вони радіють онукам”.
Коли подружжя жило в Харкові, тато дітей приїжджав у гості на кілька днів. Сам він на той час мешкав у Німеччині. З повномасштабним вторгненням чоловік зустрічав їх уже в себе. Нині ж Ганна та Лариса проживають в одному будинку з його матір’ю – бабусею їхніх дітей, а тато, як і раніше, приїжджає до них у гості.
Теплота родинної підтримки, яку вони сьогодні мають, сталася не за один день, “це був шлях”, і подеколи жінки самі дивуються, як їм це вдалося:
“Навіть демократичні німці з тим обсягом прав, які вони мають, здивовано вигукують: “Ого, ви навіть для нас занадто вільні”.
“Обирали приватну клініку, щоб уникнути зайвих запитань”
Обидві вагітності пари – бажані й сплановані. Ганна, а потім Лариса зверталися в приватну репродуктивну клініку в Харкові. Гінекологиня, у якої Ганна регулярно обстежувалася, знала про її сексуальну орієнтацію. Тож розуміла, що чоловік, з яким вона приходила для здачі всіх необхідних аналізів та біоматеріалів, є донором дитини.
Власне, обрали приватну клініку для ведення вагітності й пологів ще й тому, щоб уникнути зайвих запитань.
“Не поясню юридично, але суть у тому, що я не можу самостійно обрати донора, оскільки мають бути певні показники відсутності патологічних захворювань тощо. Тож я можу або звернутися до донорської бази клініки, або прийти з донором… як пара. При цьому не обов’язково мати свідоцтво про одруження. Ми можемо жити й цивільним шлюбом. Іншими словами, нас не перепитували, а ми не уточнювали. Зрештою, нічого протизаконного: двоє дорослих повнолітніх людей повідомили, що вони – майбутні батьки”.
Оскільки в Україні питання одностатевих партнерств не врегульовано законодавчо, такі родини – невидимі для держави. Тому ЛГБТІК-сімʼям де-факто доводиться, не порушуючи законів, використовувати всі лазівки, щоб реалізувати свої права на сімʼю та батьківство.
До слова, проєкт нового Цивільного кодексу покликаний врегулювати подібні питання й міг би вивести з тіні такі родини, як Ганни та Лариси, а відтак забезпечити їхні права та захист, але цього не сталося.
Водночас 54% українців та українок підтримує право ЛГБТІК-людей на цивільні партнерства.
Про це свідчить дослідження “Ставлення суспільства до ЛГБТ+-людей”, яке в червні цього року провів Київський міжнародний інститут соціології спільно з громадською організацією “Точка опори ЮА”.
Більше того – 72% респондентів вважають, що ЛГБТІК-люди повинні мати такі самі права, як і решта громадян. А поки… доводиться на партнерських пологах свою партнерку представляти подругою чи сестрою.
“У мене були покази до кесаревого розтину… Дружина була поруч. Я так хвилювалася, щоб усе пройшло добре, що перше, що спитала про сина, ще не відійшовши від наркозу: “Він красивий?”. На що вона відповіла: “Найкрасивіший!”, – пригадує Ганна.
Але додає, що неприємний осад від того, що партнерка не мала законного статусу, все ж залишився.
“У пологовому мене особливо не розпитували за Ларису. Але знаєте, коли медсестра звертається, кажучи, що сестра прийшла, – це боляче бʼє.
Вона мені не сестра. Чому мені потрібно виправдовуватися?
Моя родина, можливо, навіть багато в чому краща за сімʼї, де є, наприклад, побутове насилля… Ми звичайні. Ми – дві дорослі жінки, з повагою і любов’ю ставимося одна до одної, сплачуємо податки, з турботою виховуємо дітей…“
“Спочатку була відповідальність, а потім усвідомлення любові”
Коли вже Лариса була вагітна дочкою, Ганна прожила цей період, мов свою другу вагітність.
“Я знала, як почувалася дружина, коли її нудило, як дочка рухалася в животику, як я її потім дочекалася… Але мені до всього треба було звикнути. І як за сином, так і за дочкою, спочатку була відповідальність, а потім усвідомлення любові”, – ділиться співрозмовниця.
Партнерка через пів року після пологів уже вийшла на роботу онлайн, а робота Ганни дозволяла залишитися в декреті довше.
Декрет Ганни був схожий на декрет будь-якої іншої мами. Вона робила те, що мусить робити:
“Старший син почав потроху відвідувати садок, перші годину чи дві, а донечка – ще така малесенька – я постійно з нею була, ось ці годування, заколисування…”.
Перші роки материнства випали на “ковідні часи”, тож молода мама здебільшого була в ізоляції. Давалася взнаки і тривала післяпологова депресія. Тоді надзвичайно підтримали її всі бабусі й дідусі. Вони приїздили на кілька тижнів, а то й місяці, і фактично розвантажували з дітьми.
“Мені було затишно в моїй бульбашці. Близькі поряд, якщо огляд дітей у педіатра – то в приватній клініці, доставка їжі онлайн… Жодних соціальних контактів, які могли б мені задати болю”, – наголошує Ганна.
В Україні вони мали облаштоване життя – родинна підтримка, власна велика квартира в Харкові, дача. “Таки було нас від чого звільняти…”, – із гіркотою в голосі каже Ганна про прихід російської армії.
Повномасштабна війна розділила її материнство на “до” і “після”.
“Нас рятує сувора буква закону”
Материнство Ганни триває в Німеччині вже довше, ніж в Україні. Каже, маленькі дітки – маленькі бідки. На новому ж місці довелося перезавантажувати все життя.
Вони живуть у селі на 30 будиночків, у Бранденбурзі, неподалік від Берліна. Тут у них зʼявилися нові родинні ритуали.
Так, Лариса обожнює робити поробки з дітьми. І до традиційних українських свят, додалися ще й європейські.
“Дружина ніколи не думала, що настільки довго, різноманітно і протягом років робитиме поробки. Наприклад, на Гелловін, або ось ці фантастичні прикрашання на Різдво чи розмальовування яєць на Великдень, усі ці пасхальні кролики… На кожне свято вони виробляють щось неймовірне”, – каже Ганна.
Й ділиться, що їхні діти обожнюють готувати:
“Раніше, ще до народження дітей, “у станка” була я. Щось постійно готувала, консервувала, любила цю справу… А потім наробилася, набридло. І зараз пречудово з усім дають раду троє моїх. Якісь грінки, торти, салати… І навіть було декілька разів діти залітають зранку: “Усе, мами, не вставайте. Сьогодні мамин день. Ми зараз вам зробимо сніданок…”. І ми, закочуючи очі, розуміємо, що на кухні буде тарарам, але буде щось неймовірне… Якось на заправку навіть пішли сирі яйця. Це жах! Але такі ініціативи, звісно, в нас підтримуються, ми із задоволенням пробуємо все, а потім… уже як потім (сміється). Це приємні клопоти”.
Пара не має документа про одруження. І хоч така можливість уже зʼявилася в Німеччині, та через купу обставин це було не на часі. Тим більше в Німеччині спільного ведення господарства достатньо, щоб обидві мами могли турбуватися про дітей.
“Юридично від нас не вимагають підписати якийсь папірець, щоб оформити опікунство. Водночас ми не вважаємося соло-матерями, оскільки проживаємо разом. Цікаво, що це стосується не тільки ЛГБТІК-спільноти. Наприклад, якщо дві колеги винаймають квартиру недалеко від офісу і колега може приглянути за дитиною, цього достатньо, щоб вважати, що мама виховує дитину не одна. І вже не виділяють гроші на садочок чи групу подовженого дня в школі тощо. У Німеччині норма закону про спільне ведення господарства жорстко привʼязана до фінансування соціальних послуг”, – пояснює жінка.
Ганні імпонує законодавча дисциплінованість німців. Звісно, ситуації бувають різні, але вона відчуває, що їй і як лесбійці, і як дружині, і як матері тут безпечніше і вільніше.
“От легше, і все. Саме через ментальні особливості – тут не лізуть із непроханими порадами. Можливо, ще й тому, що я не німкеня. Присутній і мовний барʼєр, тож менше розпитують, що і як.
Та найголовніше, я не боюся за дітей і жодного разу не казала їм: “Ви тільки не кажіть…”.
Їхні син і дочка ростуть у родині, де є дві мами. Для них це природня модель. Їхні мами жартують, що їм навіть більше пощастило, бо мають більше бабусь і дідусів: “На жаль, у цьому році ми зазнали втрати в родині серед старшого покоління. І це дуже сумно…”.
З дітьми якоїсь “особливої” розмови не вели. І, як зізнається Ганна, навіть стратегії не було, як вони їм розкажуть. Хоча мали острах та розмови щодо якоїсь ситуативної поведінки, як би вони вчинили:
“Мої діти граються з іншими дітьми, і вони нічого не мусять приховувати. Наприклад, вони стрибають на батутах чи катаються на роликах, і я чую, що німецькі діти знайомляться з моїми. І синуля каже, що це моя сестра, а ось там – моя мама, а там – моя друга мама. І максимум що можна почути від дітей: “О, правда!”. Усе”.
Німецьке суспільство влаштовано по-інакшому. Завдяки тому, що є відповідне законодавство, у дітей виховується культура, що дві мами – це норма, наголошує Ганна:
“А якщо хтось не підтримує, то хоча б не агресує, максимум – дистанціюється. Та хочу пояснити. Ми живемо у маленькому селі, німецькому, але селі. І нас тут підтримують.
Але за межами цього села існує інша реальність. Нас рятує сувора буква закону. Щоб хто не думав, нам не можуть нашкодити, бо за дискримінацію та гомофобію може прилетіти серйозна відповідальність“.
