П’ять годин замінованою дорогою: як родина з Олешок вирвалася з блокади й повертається до нормального життя

З 27 жовтня до 1 листопада триватиме гуманітарна місія з порятунку людей в окупованих Олешках на лівобережжі Херсонщини. За українськими оцінками, у самому місті можуть залишатися до двох тисяч людей, а в Олешках разом із шістьма сусідніми населеними пунктами – близько шести тисяч, зокрема до двохсот дітей.

Домовленості між Україною та РФ передбачають припинення вогню з 3:00 27 жовтня, розмінування підходів до міста, доставлення гуманітарного вантажу з продуктами й медикаментами та можливість для жителів залишити місто гуманітарним коридором.

Водночас оголошені строки ще не означають, що гуманітарний вантаж дістався міста або евакуація вже відбулася. Український Омбудсман Дмитро Лубінець повідомив, що до контролю виконання домовленостей будуть залучені США. Деталей цього механізму він не розкрив.

Паралельно Офіс Омбудсмана збирає інформацію про жителів, яким потрібна допомога. Насамперед – про літніх і маломобільних людей, а також тих, хто не може подбати про себе самостійно. 

Віталій залишив Олешки раніше – 13 вересня. Його родина не могла більше чекати: запасів їжі вистачало приблизно на місяць з розрахунку, якщо їсти один раз на день.

Вони вийшли пішки разом з кількома іншими містянами. Попереду були 23 кілометри замінованої дороги, фізичне виснаження й російські дрони, які двічі не давали групі пройти.

Віталій розповів ZMINA про життя в Олешках, де протягом останніх місяців панував голод, а також про сам вихід із заблокованого міста й відновлення на підконтрольній території. 

Їжу рахували склянками

Перед виходом з міста Віталій з родиною варили одну склянку гречки або рису на трьох. Це була їхня їжа на день. Якщо вдавалося придбати огірок чи помідор, робили салат, додаючи до нього портулак. Так намагалися вгамувати голод, який нікуди не зникав.

“Коли в тебе немає їжі, коли ти не можеш нормально поїсти, коли в тебе нічого немає – це, звісно, жахлива ситуація. Ти нічого не можеш собі дозволити”, – розповідає чоловік.

Сім’я жила завдяки запасам, які зробила заздалегідь. За словами Віталія, ще 2025 року до єдиного магазину, що працював, привозили продукти. Тоді можна було щось придбати й відкласти. Згодом ці запаси довелося розтягувати на місяці.

На ринку біля лікарні залишались овочі з місцевих городів – огірки, помідори, кабачки. Родина купувала їх потроху, щоб урізноманітнити харчування й отримати хоча б якісь вітаміни.

Решта продуктів ставала недоступною. Віталій називає ціни в перерахунку на гривні: кілограм борошна коштував 2500 гривень. За стільки ж можна було знайти десяток яєць – але лише через знайомих, “по дуже великому блату”.

Картоплю та цибулю, каже він, часом неможливо було купити незалежно від суми, яку людина готова заплатити. Натомість пропонували обмін: кілограм картоплі на кілограм борошна. Охочих погодитися на такий обмін було небагато. Наявність грошей у людини вже не гарантувала можливості поїсти. Люди могли обміняти частину запасів на щось потрібніше або взагалі нічого не продавати.

Коли Віталій говорить про блокаду, він згадує не лише останні місяці перед виходом. За його словами, раніше місто вже пережило період із середини грудня до середини березня, коли до холоду додалася нестача їжі.

Потім ситуація повторилася в теплу пору року. Як розповідає чоловік, з кінця травня до кінця вересня продукти до міста не завозили, важкохворих і поранених не вивозили. Родина виїхала у вересні, тож про подальші події він уже дізнавався ззовні.

Окремо Віталій говорить про неможливість поховати померлих. За його інформацією, у морзі, який через відсутність електрики не працював належним чином, залишалося близько 50 тіл.

“Улітку, коли немає світла, вони там лежать і гниють просто в пакетах”, – описує він ситуацію.

Розбита стела на в’їзді до міста Олешки. Фото: 34 окрема бригада морської піхоти “Борисфен”

Дві години на ринку й решта дня вдома

Зі спогадів Віталія постає місто, у якому навіть короткий вихід з дому потребував обережності. Люди з’являлися на ринку приблизно з восьмої до десятої ранку. Після цього вулиці порожніли. Пересуватись Олешками було небезпечно через дрони та артилерійські обстріли. Містяни переважно залишались у своїх оселях.

За його оцінкою, у місті могло залишатися приблизно півтори тисячі людей. Точної кількості він не знає: перебуваючи вдома й бачачи сусідів лише під час коротких виходів, оцінити її було складно.

Побут тим часом тримався без звичних комунальних послуг. Віталій розповідає, що централізоване водопостачання зникло після підриву Каховської ГЕС у 2023 році. Електрики, за його словами, не стало 23 жовтня того самого року. Газопостачання припинилося 5 липня 2025-го.

До початку 2026 року, каже чоловік, родина вже залишилася без усіх цих послуг. Не було й бензину, який міг би допомогти підтримувати побут.

Серед найважчих спогадів – зима у квартирі на третьому поверсі. Без світла, води й газу треба було щодня шукати спосіб зігрітися та вижити.

Проте назвати один найтяжчий епізод Віталій не може. Згадує підрив Каховської ГЕС, блокаду, пожежі поряд, під час яких допомагав рятувати людей та їхні домівки. Згадує і представників окупаційної адміністрації, які разом з військовими ходили по людях з “опитуваннями” щодо приєднання Херсонщини до Росії.

“Кожен день – випробування. Кожен день можна назвати особливим. Тому що, коли прожив день, залишився живим і неушкодженим, це вже перемога”, – говорить він.

Новини, які не відкривалися далі заголовка

Попри ізоляцію Віталій мав змогу стежити за подіями за межами міста. За його словами, завдяки близькості до Херсона в Олешках залишався український мобільний зв’язок, хоча сигнал був слабким.

Інтернет інколи дозволяв завантажити тільки заголовки новин. Відкрити саму публікацію та прочитати подробиці вже не вдавалося.

Цього вистачало, щоб хоча б частково розуміти, що відбувається в Україні та світі. Віталій вважає, що в цьому його місту пощастило більше, ніж віддаленішим населеним пунктам. За його інформацією, у Раденську й Костогризовому українського зв’язку вже не було.

Присутність російських військових визначала й те, що люди могли говорити вголос. Віталій не пригадує протестів у той період: містяни намагалися не провокувати озброєних людей.

“Коли в людей є зброя, а в тебе немає, вони можуть диктувати свої правила”, – пояснює він.

Водночас чоловікові кілька разів доводилося спілкуватися з російськими військовими. За його словами, вони пояснювали свою участь у війні заробітком: комусь потрібно виплачувати іпотеку, хтось збирав на квартиру, будинок або машину.

Коли Віталій запитував, що було б без цих виплат, чув у відповідь: усі пішли б додому й війна закінчилася б.

“Тобто вони цинічно заробляють гроші, вбиваючи людей” – так він підсумовує ці розмови.

Домовлятися з військовими про власний вихід з міста Віталій не намагався. Натомість знав про людей, які пробували виїхати й потрапляли під удари дронів або підривалися. Він переконаний, що присутність цивільних вигідна окупаційним силам, які можуть використовувати їх як живий щит.

Квартира Віталія, яка була зруйнована внаслідок російського обстрілу Олешок. Фото надані Віталієм для ZMINA

Осінь могла зробити дорогу ще небезпечнішою

Рішення виходити родина ухвалила, коли запаси майже закінчилися. Віталій рахував не тільки залишки їжі, а й час до зміни погоди. Він розумів: восени почнуться дощі, а опале листя закриє міни та нерозірвані боєприпаси. Те, що ще можна було помітити на дорозі у вересні, згодом могло стати невидимим.

Очікування, на його думку, вже не давало родині переваги. Через місяць чи півтора вони мали б ще менше сил і ще небезпечніший шлях.

“Коли перебуваєш в окупованому місті, розумієш: рішення треба ухвалювати дуже швидко й виконувати їх”, – каже він.

Довіри до окупаційної влади не залишалося. Віталій розповідає, що на тлі нестачі продуктів та відсутності комунальних послуг читав заяви призначеного Росією “губернатора” окупованої Херсонщини Володимира Сальдо. Той, за словами співрозмовника, заперечував гуманітарну катастрофу та стверджував, що місто забезпечене необхідним.

Родина також зверталася до секретаріату українського Омбудсмана. Як пригадує Віталій, у серпні їм повідомляли, що російська сторона не виходить на контакт. Усе це переконувало його: залишатись означає далі голодувати без певності, що допомога прийде вчасно. Вихід теж не гарантував порятунку, але давав шанс. Вони вирішили ним скористатися.

Олешки з висоти пташиного польоту. Частина фасадів будинків стали чорними після пожеж. Фото: Олешківська військова адміністрація

Дрон завис приблизно за три метри

13 вересня, о восьмій ранку, з Олешок вирушила група з восьми людей. Серед них – Віталій з родиною.

Він вважав, що йти кількома сім’ями краще, ніж самим. Якщо хтось потрапить під обстріл, удар дрона чи підірветься, поруч будуть люди, здатні допомогти.

До Раденська потрібно було подолати 23 кілометри. Віталій ішов першим і вдивлявся в дорогу. Решта ступали за ним слід у слід.

“Був як сапер: дивився на дорогу. Люди за мною йшли слід у слід. Жодного кроку вбік робити не можна було”, – пригадує він.

Дорога зайняла п’ять годин. Після тривалого недоїдання та життя майже без руху це виявилося важким фізичним випробуванням. На середині шляху син Віталія уже майже не міг іти. Сідав на асфальт: м’язи його ніг настільки затерпли, що продовжувати рух було важко.

Приблизно за кілометр до Раденська, коли село вже було близько, над групою завис російський дрон. За словами Віталія, він був споряджений боєприпасом і перебував приблизно за три метри від людей. Група зупинилася.

Віталій знав про випадки, коли дрони не давали людям пройти й ті мусили повертатися до Олешок. Для його родини така перспектива була особливо страшною: сил на зворотний шлях уже не залишалося.

“Для нас це був найважчий момент, тому що ми вже були настільки виснажені, що просто не змогли б повернутися назад”, – говорить він.

Близько п’яти хвилин люди стояли під дроном, молилися, хрестилися та кланялися. Зрештою він відлетів.

Вони рушили далі. Однак приблизно через 500 метрів дорогу перекрив ще один дрон з боєприпасом. Знову довелося зупинитися й чекати.

Зрештою групі вдалося дістатися Раденська. Місцеві жителі нагодували їх, дали місце для ночівлі та зв’язали з перевізниками й волонтерами.

18 вересня родина вже була на пункті пропуску Доманове в Україні.

За порятунок родина не платила

Віталій наголошує: за евакуацію його сім’я не платила. Вийти й дістатися підконтрольної Україні території допомогли волонтери.

Після повернення родину зустріли, передали їжу та гігієнічні набори. Далі безоплатно перевезли з Ковеля до Києва, а звідти – до містечка модульних будиночків для сімейних пар. Там вони прожили три тижні.

Віталій також розповідає, що раніше за них вийти з міста вдалося ще одній групі мешканців, серед яких були його знайомі. У них, за його словами, на той час уже зовсім не залишилося їжі. Але їхні випробування не закінчилися після дороги до Раденська.

Як розповідає Віталій, знайомі дісталися Скадовська, звідки розраховували продовжити виїзд. Перевізник запропонував їм безкоштовно зупинитись у священника: пообіцяв прихисток, їжу й кілька днів на відновлення сил. Люди погодилися. Однак після їхнього приїзду туди прийшли співробітники ФСБ.

За інформацією Віталія, російські силовики вимагали вигукувати гасла на підтримку Росії, засуджувати Україну та Володимира Зеленського, співати російський гімн. Перевіряли телефони, листування в месенджерах та іншу інформацію. Тих, у чиїх телефонах знаходили щось, що їм не подобалося, забирали. Згодом Віталій отримав звістку, що його знайомим усе ж удалося виїхати. За його словами, перед цим їх певний час утримували “на ямах”. Зараз вони в Україні.

Такий вигляд зараз має район Олешків Житлоселище. Фото: Олешківська військова адміністрація

На підконтрольній території незвичним здавався навіть повсякденний побут

Коли Віталій з родиною вже залишив Олешки, він дізнався про доставлення продуктів українськими важкими дронами-бомберами. Його сім’я цієї допомоги не отримувала – на той час вона вже вийшла з міста. Але там залишалися сусіди й знайомі.

Віталій каже, що допомагав передавати інформацію для доставлення: позначав місця, де перебували цивільні, повідомляв, кому продукти потрібні насамперед. Передусім ішлося про літніх і маломобільних людей.

Пізніше, за його інформацією, деякі містяни почали їздити велосипедами до Раденська, щоб купити продукти та зробити запаси на холодну пору року.

Втім, дорога залишалася замінованою. Сам факт, що хтось її зміг подолати, не робив її безпечною. Віталій розповідає про загиблих на цих шляхах і наголошує: люди ризикували, бо мусили знаходити їжу.

Саме тому звістки про майбутню гуманітарну місію він сприймає з надією, але й із запитаннями. Його родина вже чекала на евакуацію навесні цього року, однак тоді дочекатися виїзду не змогла. Цей досвід впливає на те, як чоловік оцінює нові домовленості. Йому важливо розуміти не лише дату початку операції, а й те, як вона завершиться для людей. Чи зможуть вони залишити місто? Що буде з тими, хто фізично не здатний пройти дорогу пішки?

“А що робити з тими, хто не може? З маломобільними, важкохворими, літніми людьми? У мене дуже багато запитань”, – говорить Віталій.

Він побоюється, що разового постачання продуктів вистачить ненадовго. У розмові припускає: якщо допомога обмежиться десятьма кілограмами на людину, цього може вистачити максимум на місяць. Без подальшого постачання або можливості виїхати люди, на його думку, знову опиняться в тій самій ситуації.

“Знову доставлять гуманітарну допомогу, мине місяць-два – і знову будемо кричати про Олешки, що там гуманітарна катастрофа”, – застерігає він.

Опинитися на підконтрольній Україні території для родини означало радість і полегшення. Віталій говорить, що весь час в окупації вони хотіли додому, в Україну. Однак після виходу почався інший тривалий процес – відновлення здоров’я та повернення до звичного побуту.

В окупації, за його словами, не було доступу до якісної медичної допомоги. Тепер накопиченими проблемами доводиться займатися серйозно.

Незвичним виявилося навіть повсякденне життя довкола: транспорт на вулицях, люди, відкриті кав’ярні й супермаркети. В Олешках, пригадує Віталій, транспорт не їздив уже щонайменше півтора року. Тривалий час родина майже не виходила з приміщення та мало з ким спілкувалася. Тепер потрібно було знову звикати до руху, купівель і контактів з іншими людьми.

Окреме задоволення – їжа, яку можна просто придбати. Віталій розповідає, як сумував за українськими продуктами. Ті російські товари, які їм доводилося споживати в окупації, він оцінює як неякісні. Вибору тоді не було. Тепер солодощі, бакалія та інші звичайні купівлі дають радість, яку йому складно описати.

“Коли в тебе цього немає, а потім ти все отримуєш, відчуваєш таку насолоду, яку важко передати словами”, – каже чоловік.

Пристосовуватися доводиться й до технологій у повсякденному житті. Після міста, де банківські картки не працювали, оплата телефоном у київському метро стала для нього ще однією зміною, з якою потрібно було розібратися.

Дитинство, яке минало в приміщенні

Найважче, за словами Віталія, відновлюється син. Йому 13 років. До виходу з окупації хлопець півтора року взагалі не бував на вулиці – через небезпеку.

Тепер йому складно знаходити спільну мову з однолітками. Батько пов’язує це з пережитим: син подорослішав у ситуації, у якій діти не мали б опинятися.

Віталій говорить про його серйозний досвід і дорослий погляд на життя. Водночас бачить, наскільки непросто дитині повертатися до спілкування. Родина поступово звикає до нового середовища. Відновлення не відбувається одразу після перетину пункту пропуску.

“Але нічого, ми впораємося. Рухаємося, розвиваємося, знову намагаємося пристосуватися до звичайного життя”, – говорить Віталій.

Котик родини з Олешок Марсик, який постраждав унаслідок російського обстрілу. Фото надані Віталієм для ZMINA

Історія двох котів

Наприкінці розмови Віталій згадав, що з окупації їхня родина також забрала двох котиків. Їхній кіт Марсик потрапив під дронову атаку й дістав опіки. Коли сім’я вирушила з міста, його взяли із собою.

Вивезли й сусідську кішку. Її господиня померла, а син жінки ще 2024 року виїхав до Фінляндії. Після виходу з окупації кішка зрештою теж опинилась у Фінляндії.

Фотографій життя в Олешках у Віталія залишилося небагато. Частину, пояснює він, довелося знищити перед виходом. Деякі все ж вдалося зберегти.

Говорячи про власне рішення залишити місто, чоловік наголошує, що кожна людина обирає сама. Для нього вирішальним стало бажання жити далі й розуміння, що запасів та сил із часом буде лише менше.

Тепер він знову бачить перед родиною можливості, яких не було в блокаді: лікуватися, виходити з дому, купувати їжу, повертатися до спілкування.

“Коли робиш крок уперед, розумієш, що попереду багато можливостей і треба обирати життя”, – каже Віталій.