Інституційна безпорадність: що війна змінила для людей у СІЗО та виправних колоніях
Торік, у ніч проти 29 липня 2025 року, Росія вдарила авіабомбами по території Біленьківської виправної колонії № 99. У цьому місці несвободи загинули 16 людей, десятки отримали поранення. Правозахисники регулярно наголошують, що такі удари вже не прогноз, а факт, який необхідно враховувати в питанні безпеки людей, утримуваних в установах, під час повномасштабної війни.
Експерт Харківської правозахисної групи Андрій Діденко наголошує, що попри відсутність вироків і доведеної провини саме в СІЗО людям загрожує більша небезпека, ніж в інших місцях несвободи.
ZMINA публікує його виступ під час заходу “Застосування запобіжних заходів та розвантаження СІЗО в умовах війни: стандарти захисту прав людини та національна практика”. Захід організований Харківською правозахисною групою у співпраці з Радою Європи. Він має на меті спільно з державними інституціями розробити алгоритм розвантаження СІЗО і сприяти тому, щоб тримання під вартою як виняткова міра запобіжного заходу застосовувалося до осіб, які насправді є небезпечними на волі, а ті громадяни, які утримуються в СІЗО, були забезпечені заходами цивільного захисту.
Сьогодні в систему попереднього ув’язнення в Україні входить 24 установи: 14 слідчих ізоляторів і ще 10 установ виконання покарань, які виконують функцію СІЗО. У цих закладах перебуває близько 15,5 тисяч людей.
Подивімося на ці цифри не просто як на пенітенціарну статистику. Двадцять чотири установи – це 24 різні об’єкти зі своєю архітектурою, місцем розташування, кількістю персоналу, станом захисних споруд і різним рівнем воєнної загрози. Понад 15 тисяч людей – це люди, які в момент небезпеки не можуть самостійно залишити ці установи.
Крім того, є ще одна принципово важлива обставина. За кожною людиною, яка сьогодні перебуває в камері СІЗО, стоїть конкретне процесуальне рішення. Тому що рішення про наповнення СІЗО ухвалюються не в СІЗО. Начальник слідчого ізолятора не вирішує, кого взяти під варту. Адміністрація установи не оцінює ризик утечі, не визначає, чи може людина впливати на свідків, не вирішує, чи досить застосувати інший запобіжний захід. Пенітенціарна система отримує людину вже після того, як відповідне процесуальне рішення ухвалено.
Ми як монітори-правозахисники заходимо до установи й бачимо матеріальний результат усіх попередніх рішень. Бачимо стан камер і будівель, проблеми з вентиляцією, освітленням, санітарними умовами. Бачимо навантаження на медичні частини, нестачу персоналу. А під час війни бачимо ще одну проблему, яка принципово змінює оцінку ситуації: реальну можливість захистити людей під час ракетної або дронової атаки. Тому моніторинг СІЗО – це, в певному сенсі, зворотна діагностика кримінального процесу. Ми бачимо не лише стан установи, а й матеріальний результат рішень, ухвалених до того, як людина сюди потрапила.
Якщо ми хочемо серйозно говорити про розвантаження СІЗО, то нам потрібно пройти цей шлях у зворотному напрямку: від камери – до рішення, внаслідок якого людина в ній опинилася. Від наслідку – до причини.
Війна не створила більшість проблем українських СІЗО. Вони існували задовго до 2022 року. Але війна змінила ціну цих проблем. Ми продовжуємо говорити про людську гідність, медичну допомогу, площу камер, вентиляцію, санітарний стан. Але тепер є ще одне питання: чи може держава фізично захистити людину, яку вона замкнула в камері?
Я хотів би ввести поняття, яке, на мою думку, точно характеризує становище людини в СІЗО під час війни. Це інституційна безпорадність перед зовнішньою небезпекою. Я навмисно кажу “інституційна”. Йдеться не про стан здоров’я, вік, інвалідність чи фізичні можливості людини. Людина може бути молодою, здоровою і фізично сильною, але за зачиненими дверима камери вона безпорадна. Вона не розв’язує питання, як урятувати власне життя, не визначає, куди сховатися від небезпеки, щоб не бути вбитою, не може залишити установу чи самостійно евакуюватися. Це залежність, яку створює саме позбавлення свободи.
Звідси випливає проста логіка: якщо держава позбавляє людину можливості самостійно реагувати на небезпеку, вона бере на себе відповідальність забезпечити її захист.
Подивімося на Київський слідчий ізолятор. Не потрібно моделювати для цього району абстрактну небезпеку. Лук’янівка неодноразово опинялася в зоні ракетних і дронових атак Росії. Російські удари пошкодили станцію метро “Лук’янівська”, місцевий ринок, житлові будинки та інші цивільні об’єкти, які розташовані зовсім поруч із СІЗО.
Виникає просте питання: що може зробити людина в зачиненій камері Київського СІЗО, коли поруч лунають вибухи? Самостійно – практично нічого. Вона залишається там, де її залишила держава. І це вже не питання комфорту. Це питання фізичної безпеки.
Йдеться не про теоретичний ризик. Ми вже маємо трагічний приклад Біленьківської виправної колонії № 99. У ніч із 28 на 29 липня 2025 року територія колонії зазнала авіаційних ударів. Загинули 16 людей. Десятки отримали поранення.
Читайте також: В Україні через близькість лінії фронту евакуювали 16 колоній та ізоляторів: яка ситуація з укриттями
Отже, можливість ураження пенітенціарної установи в Україні – це вже не прогноз. Це факт, який необхідно враховувати.
Приклад Біленьківської колонії показує ще одну важливу обставину – це виправна колонія, де люди не перебувають постійно за зачиненими дверима камер. Я не хочу сказати, що вони були належним чином захищені, тим більше що правило двох стін не може замінити укриття. Але частина засуджених за певних обставин мала хоча б мінімальну можливість самостійно реагувати на небезпеку: відійти від вікна, перейти до іншої частини доступного приміщення, обрати захищеніше місце.
У людини, замкненої в камері СІЗО, такого вибору може не бути взагалі. Тут виникає парадокс: людина, яка вже засуджена і відбуває покарання у виправній колонії, за певних обставин може мати більше фактичних можливостей для самозахисту, ніж людина, яка перебуває в СІЗО і щодо якої остаточного рішення стосовно її винуватості в кримінальному провадженні ще немає.
Йдеться не про те, що колонії безпечні, а про ступінь фактичної залежності людини від дій держави. У камері СІЗО ця залежність є максимальною. Звідси виникає питання, яке вже виходить за межі пенітенціарної системи: якщо держава створює такий ступінь залежності людини, наскільки переконливими мають бути підстави для рішення, яким ця залежність створюється?
Це питання не про винуватість і не про майбутнє покарання. Це питання про необхідність ізоляції конкретної людини саме на цьому етапі кримінального провадження.
Харків регулярно зазнає ракетних, авіаційних і дронових атак. Час між виникненням загрози й самим ударом може бути надзвичайно коротким. Водночас в одному із СІЗО ми зафіксували кадровий некомплект майже у чверть штатної чисельності установи. У мирний час кадровий дефіцит – це проблема організації роботи. Під час війни він безпосередньо впливає на безпеку.
Хто відкриє камери? Хто організує переміщення сотень людей? Хто забезпечить охорону? Скільки часу це займе? І скільки працівників насправді перебуває в установі, наприклад, о третій годині ночі?
Саме відповіді на ці питання показують, чи здатна конкретна установа реально захистити людей під час воєнної загрози.
Дніпровська установа виконання покарань № 4. Під час нашого відвідування там перебували понад півтори тисячі людей.
В одній з виправних колоній на Дніпропетровщині ми виявили укриття, яке фактично не забезпечувало належних умов для безпечного й тривалого перебування великої кількості людей. Тобто навіть коли в документах записано “укриття є”, але для оцінки реального захисту цього не досить. Потрібно знати його місткість, стан і, головне, чи можуть люди фізично потрапити до нього за той короткий час, який у них є. Укриття, до якого людина фактично не може дістатися, – це інфраструктурний об’єкт, але ще не реальний захист.
За результатами наших моніторингових відвідувань, серед установ, де утримуються особи, взяті під варту, лише в Закарпатській установі виконання покарань № 9 ми побачили укриття, яке за своїм облаштуванням відповідало встановленим вимогам і могло належним чином виконувати захисну функцію. Проте, попри наявність основних інженерних елементів, фактична готовність навіть цього укриття до тривалого перебування людей залишається обмеженою.
Харківська правозахисна група спробувала отримати загальну картину по країні. Крім інформації, яку ми отримуємо під час моніторингових відвідувань, ми звернулися до Державної служби України з надзвичайних ситуацій з питаннями:
- скільки укриттів є в наших СІЗО;
- на яку кількість людей вони розраховані;
- у якому вони стані;
- скільки людей реально можуть бути захищені під час повітряної тривоги.
ДСНС повідомила, що інформація про захисні споруди в установах кримінально-виконавчої системи обліковується самою цією системою. Тому наш запит переспрямували до Департаменту з питань виконання кримінальних покарань.
Але для нас головне не те, у якого саме державного органу зберігається ця інформація, а те, чи має держава сьогодні цілісну картину щодо всіх 24 установ. Не просто – укриття є чи його немає. А скільки людей перебуває в установі й скільки з них реально можуть бути забезпечені безпечним місцем під час повітряної тривоги? Скільки часу потрібно, щоб перемістити людей з камер до безпечного місця? Чи вистачить для цього персоналу? І що робити там, де укриття не може вмістити всіх або його просто немає? Саме звідси виникає поняття, яке я пропоную використовувати в нашій дискусії, – реальна захисна спроможність установи.
Я не пропоную визначати припустиму кількість людей у СІЗО лише з огляду на місткість укриттів. Це було б надто спрощено і юридично неправильно. Йдеться про інше.
Війна не змінює процесуальних підстав для застосування тримання під вартою, але вона загострює наслідки його надмірного застосування. Якщо до людини застосовується найсуворіший запобіжний захід і одночасно вона позбавляється можливості самостійно реагувати на воєнну небезпеку, необхідність такого рішення повинна бути реальною, а здатність держави захистити цю людину – не декларативною.
Саме тут сходяться кримінальна політика і пенітенціарна реальність. До дверей СІЗО – це питання обґрунтованості рішення про позбавлення свободи. Після того як двері СІЗО зачинилися – це питання відповідальності за людину, яка вже не може самостійно розпоряджатися своєю безпекою. Тому розвантаження СІЗО починається не із СІЗО. Воно починається значно раніше – з клопотання про тримання під вартою, з доведення конкретних ризиків, з оцінки альтернатив і з судового рішення про те, чи справді позбавлення свободи є необхідним і пропорційним. А коли людина вже опинилася в СІЗО, виникає інше питання: які можливості має сама пенітенціарна система, щоб забезпечити належні умови її тримання і, особливо в умовах війни, її безпеку.
Андрій Діденко, експерт Харківської правозахисної групи
