Від заперечення до демонізації: як змінювалися російські наративи про український спротив в окупації

Український спротив на окупованих територіях становив загрозу російським загарбникам від самого початку агресії у 2014 році, щонайменше тим, що руйнував кремлівський міф про повсюдну лояльність місцевих жителів до РФ та “громадянську війну”. 

Для протидії цьому спротиву росіяни використовували різні механізми: від пропаганди до поширення свого законодавства на ТОТ, запровадження нових статей відповідальності – як адміністративних, так і кримінальних, посилення покарання за будь-які проукраїнські прояви.

Як відточувалися та вдосконалювалися впродовж 12 років російсько-української війни методи російської пропаганди у висвітленні українського спротиву на ТОТ, чим відрізняються “методички Кремля” зразка 2014 та 2022 років, ZMINA поговорила з експертами та журналістами. 

З 2014-го до 2026-го: чому змінювалися російські наративи щодо українського опору

Після окупації Криму та початку війни на Донбасі опір – проукраїнські мітинги, акції активістів, журналістів, диверсії тощо – російські та місцеві проросійські медіа майже не висвітлювали й робили це абсолютно свідомо. Тоді завдання перед пропагандистськими медіа стояло таке: на ТОТ немає українського національного опору, тому що населення начебто вже обрало Росію.

Фото з російських медіа за 2014 рік

Подання таких матеріалів у взятих під контроль окупантами медіа Донеччини, Луганщини та Криму абсолютно синхронізувалося з кремлівськими методичками.

“Москві потрібно було підтримувати вигадку, що Крим добровільно об’єднався з Росією, а Донбас – це просто місцеве повстання проти української влади”, – каже представник фонду “Демініціативи”, професор безпеки та військових досліджень, голова-засновник програми Критичних безпекових досліджень в Інституті післядипломної освіти Дохи Омар Ашур.

За спостереженнями експерта, російські репортажі з 2014 до 2022 року здебільшого мали тенденцію применшувати або взагалі заперечувати існування будь-якого українського опору в Криму та на окупованій частині Донбасу. За цим, очевидно, пильно стежили й відповідні служби. 

“Якось 2014 року вийшов репортаж прокремлівського медіа РИА. Там людей, які чинили опір на ТОТ, назвали партизанами. Згодом представник так званої  “ДНР” обурювався, що ніякі вони не партизани, а диверсанти”, – згадав Омар.

Попри намагання окупантів приховати інформацію про український опір, багато цих фактів ставали загальновідомими. Наприклад, уже 26 лютого 2014 року тисячі кримських татар і українців вийшли під стіни Верховної Ради АР Крим, щоб підтримати територіальну цілісність України та завадити місцевим депутатам ухвалити звернення до Росії щодо введення її військ.

Попри це 27 лютого російські військові захопили Верховну Раду Криму та інші адміністративні будівлі. А вже 3 березня 2014 року до парламенту, який контролювали окупанти, з одиничним пікетом вийшов кримський татарин Решат Аметов. 15 березня його тіло зі слідами катувань знайшли за 60 кілометрів від Сімферополя. Кримський татарин став першою цивільною жертвою російської окупації Криму.

Загалом упродовж березня в Криму відбувалися численні акції протесту проти окупаційної влади. Однією з найвідоміших є масштабний мітинг 9 березня біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Сімферополі.

Мітинг на честь дня народження Тараса Шевченка в Сімферополі. Крим, 9 березня 2014 року. Джерело: “Радіо Свобода”

Після так званого референдуму відкриті протести на півострові майже припинилися через високу небезпеку для їхніх організаторів та учасників: їх викрадали, били, залякували та затримували. Саме тоді відбулася перша масштабна хвиля виїзду з окупованого Криму – за перший рік окупації півострів покинули понад 35 тисяч кримчан.

Одним зі знакових проявів опору Омар Ашур також називає так званий бельбецький прорив полковника Мамчура 4 березня 2014 року.

Отже, спротив в окупації був із самого початку, і від самого початку він різко резонував з поширюваним Москвою міфом про “братні народи” та “повернення Криму до рідної гавані”. Тож окупанти воліли його всіляко заперечувати.

Однак з лютого 2022 року наратив про те, що такого опору на ТОТ немає, окупантам стало важко підтримувати. Масовий ненасильницький опір був дуже помітним у Херсоні та інших нещодавно окупованих південних містах, тоді як підпільні саботажі, розвідувальні операції та збройний опір ставали дедалі регулярнішими.

Акція протесту в окупованому Херсоні в березні 2022 року

“Український опір став географічно поширеним, наполегливим, стійким, оперативно дуже гострим і не давав можливості його ігнорувати. Відповідно, російські меседжі переходили від заперечення того, що такий опір існує, до визнання його існування, але з намаганнями позбавити його легітимності”, – каже Омар Ашур.

За його спостереженнями, матеріали в проросійських медіа після 2022 року чітко ілюструють зсув, що відбувся в російському наративі. Наприклад, окупаційні медіа Херсонщини описують учасників місцевого українського опору як представників СБУ, окупаційна кримська влада, коли заарештовує учасників опору, називає їх агентами українських спецслужб, екстремістами, терористами тощо.

Масові ненасильницькі протести проти окупації на Півдні України (Херсонська та Запорізька області) на початку повномасштабного вторгнення проросійські медіа або замовчували, або подавали як “провокації націоналістів” чи “проплачені мітинги”. Заклики української розвідки повідомляти про переміщення військ трактували як вербування “шпигунів”.

Тобто відтоді головним завданням російської пропаганди стало нівелювання місцевого характеру українського опору й зображення його як акцій, керованих ззовні українськими спецслужбами. Так українські підпільники стали “диверсантами”, “радикалами”, “терористами”, яких інфільтрують агенти СБУ чи ГУР.

Але пропаганда не працює сама по собі, каже Омар. Модель, яку запроваджують окупанти задля поширення необхідних Москві наративів, за його словами, реалізується приблизно за такою схемою: поліцейські та військові репресії – інформатори для інфільтрації в рух спротиву – пропагандистські наративи. Саме таку модель вибудували росіяни з урахуванням більш ніж 12-річного досвіду протидії українському опору на ТОТ.

Загалом російський наратив еволюціонував від мінімізації або заперечення місцевого антиколоніального опору до його визнання, систематично екстерналізуючи та делегітимізуючи його як “диверсантів”, “терористів”, “екстремістів” або агентів СБУ / ГУР / ЗСУ.

“Загроза мирному населенню та рускому міру”

Ще один пропагандистський шаблон про те, що будь-яка проукраїнська активність дорівнює загрозі “мирному населенню” і “рускому міру”, з 2014 року до 2022-го був пропрацьований до автоматизму.

Так, акції з жовтими стрічками, прапорами, листівками подають як небезпечну діяльність “агентів”. Окупаційна риторика вдається до залякування потенційних учасників таких мирних акцій, наприклад заявляючи, що силовики спроможні виявити навіть видалений контент на телефонах.

Також окупаційні та росмедіа використовують затримання людей, яких вони звинувачують в опорі окупантам, для демонстрації “ефективності спецслужб”. Їхня мета – залякати населення і показати, що “опір марний і самогубний”.

Вибухи на військових об’єктах, ліквідації колаборантів та окупантів російська пропаганда подає як “терористичні акти” за участі місцевих “радикалів” або “українських диверсантів”. Офіційні повідомлення ФСБ та інших окупаційних силових структур регулярно звітують про “знешкоджених шпигунів, підбурювачів, диверсантів і терористів”.

Конкретні епізоди з окупованих Мелітополя, Бердянська, Маріуполя, Криму, Луганщини пропагандисти використовують для виправдання посилення контролю, фільтрацій і позасудових практик.

Затримання за “дільяність проти СВО”, передання даних чи просто проукраїнську позицію подають як законну боротьбу з “екстремізмом” та “тероризмом” задля безпеки місцевих жителів. Водночас “суди” над затриманими здебільшого відбуваються за закритими дверима й висвітлюються лише лояльними до Кремля медіа.

Будь які незалежні місцеві медіа на окупованих територіях були витіснені, а на їхнє місце прийшли пропагандистські ресурси – канали на кшталт Luhansk 24, Union.TV тощо. Вони повністю інтегруються в російську медіасистему, повторюючи прокремлівські наративи, використовуючи Z-символіку, російські прапори та дезінформацію, хіба що додаючи місцевого “колориту”.

“Навіть кольори манікюру мають бути згідно з російським статутом”

Журналістка Олександра Єфименко, яка багато років працює у сфері розвінчування російської пропаганди, зокрема в Криму, згадує, що на початку окупації півострова дуже часто лунали тези, що росіяни та українці – “братні народи”, “українці – наші молодші брати”, вони просто збилися зі шляху, зараз ми їх повернемо й знову заживемо дружно.

Це постійно лунало в заявах, коментарях окупаційної влади, публічних виступах так званих експертів, каже вона.

“Нещодавно я моніторила проросійські медіа за словом “бандерівці” й лише за 2026 рік знайшла понад 800 згадок цього слова. Тобто те, що вони транслюють у медіа про українців, кардинально змінилося: тепер ми для них абсолютні вороги, легітимна військова ціль – будь-який українець чи українка”, – пояснює вона.

Свого часу Олександра працювала в окупованому Криму, тож ці зміни в російських наративах відстежувала фактично в процесі їхнього формування. 

“Я ходила на “судові” засідання щодо “екстремізму”, до яких допускали слухачів. З того, що запам’яталося, – справа журналіста Нарімана Мемедемінова, якого притягнули до кримінальної відповідальності за нібито екстремістські матеріали в ютубі. Їх знайшли представники Центру Е: відео за 2013 і березень 2014 року, на декількох кадрах видно чорно-білі прапори “Хізб ут-Тахрір”.

Це було щось таке аж за межами, як нам здавалося, що чоловіку дали реальний строк фактично за слова, якесь зображення”, – згадує журналістка.

Наріман Мемедемінов. Фото: “Радіо Свобода”

Адже здебільшого тоді фабрикували адміністративні справи – за картинку, пост у соцмережах тощо. Такі “злочини” окупанти кваліфікували як екстремістську діяльність.

“Зараз щодня знаходжу щонайменше одну новину, що в Криму, Мелітополі, інших містах на ТОТ притягнули людину до адміністративної або кримінальної відповідальності за коментарі в соцмережі, здебільшого в телеграмі. Статті, за якими притягують, змінилися: зазвичай це “дискредитація армії РФ” або “виправдання тероризму”, – говорить Олександра.

Днями вона знайшла інформацію про чоловіка, який хотів виїхати з окупації, зв’язався з українськими волонтерами, щоб ті проклали йому умовно безпечний шлях. За це листування його затримали окупаційні силовики й звинуватили в тому, що він хоче “доєднатися до української армії”.

“Я бачила відео затримання: озброєні силовики в балаклавах, броніках, які посеред міста затримують людину в шортах і майці, кидають обличчям на землю, заламують руки. За відчуттями це щонайменше серійний убивця. А потім відкриваєш новини й бачиш, що людину притягнули до відповідальності за “виправдання тероризму”, а насправді – що погано говорив про Росію”, – пояснює журналістка.

До речі, знеособлення – ще один спосіб пропагандистів применшити прояви українського спротиву, а заразом залякати місцеве населення. Вкрай рідко окупаційні медіа називають імена та прізвища затриманих, на фото вони завжди в принижених позах – із заведеними за спину руками, або лежать обличчям у землю, або їх ведуть у напівзігнутому стані. Натомість окупаційні силовики завжди зображені великим планом, у впевнених позах, уособлюючи надійність та силу.

Фото з російських медіа

За словами журналістки, повномасштабна війна, безсумнівно, внесла зміни в російські пропагандистські методички:

“Вони були неминучі, бо під час гарячої фази війни, яка триває в нас зараз, силові структури держави-агресора “звіріють” і намагаються зачистити все інформаційне поле, яке їм здається небезпечним. Навіть якщо це коментар у телеграмі, сатирична картинка на улюбленого Путіна” .

Олександра Єфименко уточнює, що дедалі частіше під час моніторингу медіа та пабліків на окупованих територіях натрапляє на справи та затримання за дії, зроблені багато років тому, наприклад за публікації в соцмережах у перші місяці після окупації Криму та частини Донбасу.

Зокрема, це “справа” кримської татарки жительки Старого Криму Еміне Зекеряєвої, якій у червні 2024 року окупаційний Кіровський районний суд Сімферополя ухвалив вирок за “неповідомлення про злочин” – через листування семирічної давності в соцмережі “ВКонтакті”.

Як покарання за такі “справи” люди вимушені або виплачувати величезні штрафи, які йдуть до бюджету РФ, або отримують реальні строки ув’язнення, і немалі – п’ять-шість років позбавлення волі.

Як приклад абсолютного абсурду Олександра наводить випадки, коли в Криму окупанти оштрафували одну жінку за жовто-блакитний манікюр, а іншу, продавчиню, – за те, що на її розкладці жовті та блакитні наволочки лежали поруч. Також були штрафи за українську символіку, пісні тощо.

“Але для окупантів, попри очевидну абсурдність таких звинувачень, вони мають конкретний сенс – порядок кольорів, навіть на манікюрі, пісні, дописи в соцмережах мають бути згідно з російським статутом, ані кроку вправо, ані вліво”, – каже вона.

На противагу образу ворога пропаганда малює лояльного мешканця, який адаптувався і співпрацює

Висновки експертів та журналістів щодо змін у висвітленні українського спротиву на ТОТ підтверджує і моніторинг, який провів Центр прав людини ZMINA.

Загалом проаналізували 18 489 повідомлень у 86 телеграм-каналах, спрямованих на аудиторію на окупованих територіях, за період із 24 лютого 2022 до 7 липня 2026 року. Аналіз показав, що в дослідженому російському інформаційному просторі український спротив не так повністю заперечується, як делегітимізується як самостійна політична та громадянська поведінка, а його учасники позбавляються місцевої суб’єктності.

Водночас російські та проросійські медіа послідовно відтворюють конструкцію, за якою проукраїнська активність місцевих організовується СБУ, ГУР або іншими зовнішніми силами. Учасників такої діяльності називають “завербованими агентами”, “диверсантами” чи “терористами”.

Самостійні політичні, громадянські або особисті мотиви спротиву практично не розглядаються в медіа. Його учасників роспропаганда описує як “завербованих”, “керованих куратором”, “проплачених” або ж “обманутих” чи “заляканих”. У такий спосіб навіть визнання факту існування спротиву не передбачає для окупантів визнання його свідомим виявом волі місцевого населення.

Водночас поряд з образом ворога – шпигуна, агента українських спецслужб, терориста, екстреміста – російська пропаганда створює інший: лояльного мешканця, який адаптувався до російського порядку, співпрацює із силовими структурами та повідомляє їм про “підозрілих” осіб. Відповідно, нейтральність або проукраїнська позиція дедалі частіше поміщаються в категорію потенційної загрози.

Ще одним стійким наративом в окупаційних та російських медіа є протиставлення спротиву “мирному життю” та стабільності. Аналіз ZMINA за вказаний період виявив понад 30 повідомлень, у яких згадки про агентів, диверсантів або підпілля безпосередньо протиставлялися поняттям мирного життя, стабільності чи інтеграції. У таких матеріалах російська влада асоціюється з відновленням, дорогами, школами, соціальними виплатами та порядком, тоді як Україна і спротив – з вибухами, диверсіями, руйнуваннями та дестабілізацією.

У такий спосіб роспропаганда переводить проукраїнську позицію і різні форми спротиву з політичної та громадянської площини в категорії злочинності й безпекової загрози.