“Якби затримали іноземців, резонанс був би більший”. Як понад 4 роки намагаються звільнити викрадених Росією працівників ОБСЄ

На початку повномасштабного вторгнення Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ (СММ ОБСЄ), яка працювала на території окупованих частин Донецької та Луганської областей, почала зазнавати дедалі більшого тиску. У березні-квітні 2022 року в російських та підконтрольних РФ ЗМІ розгорнулася кампанія з дискредитації організації. Одночасно посилювалося залякування, переслідування та ворожа публічна риторика щодо співробітників місії.

31 березня 2022 року РФ відмовилася продовжити дозвіл СММ ОБСЄ на діяльність на окупованих територіях. 1 квітня місія припинила виконання завдань і перейшла в адміністративний режим роботи. Втім, це не означало автоматичного припинення статусу місцевого персоналу як співробітників ОБСЄ. Їхні контракти продовжувались, а самі вони мали імунітет як офіційні представники міжнародної організації. 

Але у квітні 2022 року бойовики незаконних утворень “ЛНР” та “ДНР” фактично викрали трьох українських співробітників ОБСЄ. 1 квітня в Донецьку був “затриманий” асистент із безпеки Вадим Голда, 14 квітня у власній квартирі в Луганську “арештували” перекладача Максима Петрова, а 15 квітня з приватного будинку в Стаханові (нині Кадіївка) Луганської області викрали асистента з безпеки Дмитра Шабанова.

Тривалий час усіх трьох утримували без зв’язку із зовнішнім світом (incommunicado). Є свідчення, що до них застосовувалося фізичне та психологічне насильство. 

Терористична організація “ЛНР” звинуватила Петрова і Шабанова в “державній зраді”, визнавши їх громадянами цього квазіутворення. У вересні 2022 року чоловікам присудили по 13 років ув’язнення в результаті так званого судового розгляду в окупованому Луганську і відправили до Краснолуцької виправної колонії № 19 у місті Вахрушеве Луганської області.

Вадима Голду в липні 2024 року окупаційний “суд” у Донецьку визнав винним у “шпигунстві” та “засудив” до 14 років. Наразі він перебуває в Макіївській виправній колонії Донецької області.

У січні 2025 року вироки Шабанова та Петрова були узгоджені зі статтею 275 Кримінального кодексу РФ (“державна зрада”). Після цього їх перемістили на територію Росії, Дмитра Шабанова – до виправної колонії № 9 Омської області, а Максима Петрова – до колонії № 1 Челябінської області. 

Громадська організація Ukrainian Legal Advisory Group (ULAG) здійснює адвокацію всіх трьох українських співробітників СММ ОБСЄ. 

ZMINA поспілкувалася з адвокаткою Євгенією Капалкіною, яка в межах співпраці з ULAG представляє інтереси родин Дмитра Шабанова та Максима Петрова.

Про те, як міжнародне право кваліфікує затримання та обвинувачення захищених імунітетом співробітників ОБСЄ, в яких умовах їх утримують сьогодні, що для визволення бранців зробила сама міжнародна організація і як їхні права захищають українські правозахисники, читайте в нашому матеріалі.

У чому окупанти обвинуватили Дмитра Шабанова й Максима Петрова та за законодавством якої країни їх судили?

 У 2022 році їх засудили за статтею 335 так званого кримінального кодексу терористичного утворення “ЛНР” за звинуваченням у “державній зраді”. У січні 2025 року вироки Дмитру та Максиму узгодили з російським кримінальним законодавством, застосувавши статтю 275 Кримінального кодексу РФ – “державна зрада”. Водночас справа по суті не переглядалася, строк відбування покарання не змінювався.

Дмитро Шабанов

Показовим є те, що Росія фактично визнала вироки, ухвалені “судом ЛНР”, та узгодила їх із власним кримінальним законодавством.

Чи могло незаконне угрупування “ЛНР” притягувати до кримінальної відповідальності за “державну зраду ЛНР” осіб, які є громадянами України?

Окупаційна влада “ЛНР” вважала своїми “громадянами” громадян України, які проживали на території, що перебувала під її контролем. Що, звісно, суперечить нормам міжнародного гуманітарного права.

Дмитро Шабанов і Максим Петров постійно проживали на цій території, але вони залишалися громадянами України й не отримували ані російських паспортів, ані документів “ЛНР”. Попри це так звана адміністрація угруповання “ЛНР” визнала їх своїми “громадянами” й притягнула до відповідальності за “державну зраду”. У цьому й полягає одна з ключових суперечностей цієї справи.

Максим Петров

Важливо також те, що вироки Шабанову та Петрову ухвалили ще до того, як Росія офіційно оголосила про включення окупованих територій до свого складу. Між цими подіями минув приблизно тиждень.

Окупаційна влада в “ДНР”, на відміну від “ЛНР”, автоматично не оголосила мешканців окупованої території своїми “громадянами”. Чим це пояснюється?

У терористичному утворенні “ДНР” були власні механізми визначення та документування належності людей до так званого громадянства. Слідство щодо Вадима Голди було розпочато за так званим кримінальним законодавством “ДНР”, а після того, як Росія оголосила про включення окупованих нею територій до свого складу, кримінальне переслідування завершилося вироком за статтею 276 Кримінального кодексу РФ про “шпигунство”, яка передбачає відповідальність іноземних громадян або осіб без громадянства. Російська сторона розглядала Голду як громадянина України. Ця правова кваліфікація відрізняється від тієї, що застосовувалася до Шабанова та Петрова.

Вадим Голда

Чи можна апелювати до цієї обставини з погляду міжнародного або українського права?

Сам по собі факт формального оголошення Росією про “приєднання” окупованих територій після ухвалення вироків жодним чином не змінює їхньої правової оцінки. Незаконними залишаються як окупація українських територій і діяльність створених на них окупаційних адміністрацій, так і вироки, ухвалені так званими судами та їхнє подальше узгодження із законодавством РФ.

Так само визнання громадян України “громадянами ЛНР” не може легітимізувати їхнє кримінальне переслідування та змінити їхній статус громадян України.

Такої самої позиції дотримується і сама ОБСЄ. Генеральний секретар та керівництво організації неодноразово вимагали негайного звільнення затриманих співробітників та наголошували, що вони користуються функціональним імунітетом щодо дій, вчинених ними під час виконання офіційних обов’язків. У травні 2022 року Генеральний секретар ОБСЄ прямо назвав їхнє утримання необґрунтованим, а сама організація заявила про продовження роботи щодо забезпечення їхніх привілеїв та імунітетів.

Чи були судові процеси в справах Шабанова та Петрова відкритими? 

Наскільки мені відомо, судовий розгляд у їхніх справах був украй нетривалим і відбувався в закритому режимі. Медіа РФ та “ЛНР” були присутні лише під час оголошення вироку.

Хоча обставини справ були значною мірою подібними, їх судили окремо в межах різних кримінальних проваджень. Водночас вироки були практично ідентичними за характером обвинувачень та ухвалені майже одночасно.

Дмитро Шабанов і Максим Петров під час фейкового “судового засідання” в окупованій Луганській області восени 2022 року

Доступ до повних текстів судових рішень та матеріалів кримінальних проваджень залишається обмеженим. Немає можливості достовірно встановити, на яких саме доказах ґрунтувались обвинувачення, які докази були досліджені судом та хто виступав свідками в цих справах.

До Комітету ООН з прав людини вже подано звернення щодо Дмитра Шабанова та Максима Петрова. У них детально викладено обставини їхнього затримання, кримінального переслідування та засудження, а також наведено нашу правову оцінку можливих порушень норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини.

Які саме норми були порушені?

Йдеться про гарантії, передбачені Четвертою Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни. Зокрема, щодо поводження із захищеними особами, заборони незаконного примусу та забезпечення належних гарантій судового розгляду.

Також ми посилаємося на норми Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, зокрема щодо права на свободу та особисту недоторканність, заборони катувань і жорстокого поводження та права на справедливий суд.

Окремо йдеться про питання законності самого кримінального переслідування та застосування законодавства окупаційної влади до громадян України, а також про обставини їхнього тривалого утримання без зв’язку із зовнішнім світом.

Що сьогодні відомо про умови утримання Дмитра Шабанова, Максима Петрова та Вадима Голди та стан їхнього здоров’я?

Вже у виправній колонії в Челябінській області (ФКУ ИК-1 ГУФСИН России по Челябинской области) Максима Петрова неодноразово поміщали до штрафного ізолятора. Точно невідомо, з яких саме причин. Відповідно до кримінально-виконавчого законодавства РФ, перебування в штрафному ізоляторі супроводжується певними обмеженнями, зокрема щодо користування телефонним зв’язком. За інформацією, яку я отримую від родини, з 12 січня 2026 року телефонний зв’язок між Максимом та його рідними відсутній.

Кожен з них має проблеми, які потребують належної медичної допомоги та регулярного лікування. За інформацією, яку я маю, тривале утримання та неналежні умови негативно вплинули на їхній стан здоров’я. Можливість отримувати необхідне лікування залишається обмеженою.

За свідченнями осіб, які перебували з Дмитром Шабановим в одній колонії в Луганській області, після проведених допитів під час утримання incommunicado він почав скаржитися на постійні болі в спині.

Також я маю інформацію, що із 17 листопада до 23 грудня 2025 року Максим Петров перебував у терапевтичному відділенні медичного закладу кримінально-виконавчої системи в Челябінській області.

Питання доступу до медичних послуг всіх трьох порушувалося на рівні українського та російського омбудсманів і Генерального секретаря ОБСЄ. Пізніше долучилися представники Туреччини, після зустрічі, яка відбулася за підтримки від Посольства України в Туреччині з Омбудсманом Садеттін Калкан. Тоді російська сторона повідомила, що з Максимом Петровим “усе гаразд”. Однак родині не надали жодної інформації про його діагноз, стан здоров’я чи лікування. Аналогічна ситуація і щодо Дмитра Шабанова.

Водночас, поки вони залишаються в місцях несвободи на ворожій території, з міркувань безпеки я не хочу публічно розкривати конкретні діагнози, особливості стану здоров’я чи перелік необхідних ліків.

Родичі можуть надсилати ув’язненим ліки та продукти. Порядок і періодичність таких передач залежать від правил конкретної колонії. Питання в тому, чи вони справді доходять у повному обсязі. Родини знають, що принаймні частина передач, зокрема ліки, до них доходить.

Чому окупаційна влада вдалася до переслідування українських представників ОБСЄ попри їхній статус?

Ці кримінальні переслідування слід розглядати в ширшому контексті російської кампанії проти ОБСЄ, розгорнутої після початку повномасштабного вторгнення. Тоді Росія фактично витіснила організацію з окупованих територій, не дозволивши Спеціальній моніторинговій місії продовжити свою роботу.

У цих умовах найуразливішими виявилися громадяни України. На відміну від міжнародних співробітників, яких евакуювали з окупованих територій Донецької та Луганської областей ще на початку березня 2022 року, українські національні співробітники залишалися там.

Очевидно, що вони опинилися під безпосереднім контролем окупаційних структур та стали об’єктами кримінального переслідування після виконання ними службових обов’язків у складі СММ ОБСЄ.

Крім того, їхнє затримання не викликало того міжнародного резонансу, який неминуче виник би в разі арешту іноземних працівників ОБСЄ.

Хто на національному рівні розслідує ці справи та за якими статтями відкрито кримінальні провадження? 

В Україні триває досудове розслідування в цих справах. Його здійснюють правоохоронні органи за процесуального керівництва прокурорів Офісу генерального прокурора та обласних прокуратур. Провадження розслідуються за статтею 438 КК України – за фактами можливих порушень законів та звичаїв війни. Щодо конкретних результатів розслідування та встановлення винних зараз не можу робити остаточних висновків.

Чи ведуться наразі перемовини щодо звільнення Дмитра Шабанова, Максима Петрова і Вадима Голди?

Можу підтвердити, що відповідна робота триває як з боку України, так і з боку ОБСЄ. Деталі перемовин – конкретні умови, які висуває російська сторона, позиції сторін та можливості їхнього виконання – не розголошуються родинам з огляду на конфіденційність і безпекові міркування. Як зазначають уповноважені представники української влади та Секретаріату ОБСЄ, такі обмеження необхідні, оскільки розголошення конкретних моментів може зашкодити процесу звільнення.

Але водночас конфіденційність переговорів не має дорівнювати відсутності інформації для родин. Навіть інформація про те, що певні переговорні кроки не дали результату, є важливим проявом відкритості та належної комунікації.

Адвокатка Євгенія Капалкіна, яка в межах співпраці з ULAG представляє інтереси родин Дмитра Шабанова та Максима Петрова

Сьогодні повернення українських цивільних з російської неволі залишається надзвичайно складним, адже Росія вкрай неохоче погоджується на їхнє звільнення. Ви багато років працюєте з родинами цивільних бранців. Чому, на вашу думку, досі не вдалося створити дієвий міжнародний механізм для звільнення українців, яких РФ незаконно утримує в неволі?

На мою думку, проблема полягає не у відсутності міжнародно-правових норм, які захищають цивільних. Проблема в тому, що міжнародне право не завжди має досить дієвих механізмів примусу, щоб змусити державу виконувати свої зобов’язання, якщо вона свідомо їх ігнорує.

Особливо складною є ситуація з цивільними, яких Росія незаконно утримує. Військовополонені мають визначений міжнародним гуманітарним правом статус, і для їхнього повернення існують механізми обміну. Щодо цивільних такої самої процедури немає. Тому їхнє звільнення значною мірою залежить від дипломатичного та політичного тиску на Росію, а також від готовності самої Росії виконувати вимоги міжнародного права.

Водночас Росія не просто незаконно утримує українських цивільних, а й намагається створювати для цього формальні підстави – через примусову паспортизацію на тимчасово окупованих територіях, кримінальне переслідування та звинувачення, зокрема в “державній зраді”. Людей засуджують до тривалих строків ув’язнення та етапують до віддалених регіонів Росії. Це додатково ускладнює їхнє повернення і водночас демонструє, наскільки важливо мати міжнародний механізм, який дозволяв би не лише фіксувати порушення, а й реально впливати на державу-порушницю.

Тому, на мою думку, сьогодні потрібен механізм із реальними важелями впливу, який дозволяв би домагатися звільнення цивільних навіть тоді, коли Росія відмовляється добровільно виконувати свої міжнародні зобов’язання.

4–8 липня цього року в Гаазі відбувалася щорічна сесія Парламентської асамблеї ОБСЄ. Ви також були присутні на заході, представляючи родини незаконно засуджених за сфабрикованими справами представників ОБСЄ. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей захід.

5 липня під час щорічної сесії ПА ОБСЄ відбувся окремий захід, присвячений питанню звільнення Дмитра Шабанова, Максима Петрова та Вадима Голди. У своєму виступі я нагадала, що Європейський суд з прав людини в справі “Україна та Нідерланди проти Росії” встановив наявність ефективного контролю Росії над відповідними районами Донецької та Луганської областей ще до спроби їхньої анексії у 2022 році. Це має принципове значення для оцінювання відповідальності РФ за дії підконтрольних їй структур, зокрема в контексті незаконного переслідування та утримання співробітників ОБСЄ.

Я наголосила, що ця справа є частиною ширшої проблеми. Попри те що Росія підтримала мандат Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні, сьогодні як національних, так і іноземних співробітників місії переслідують саме у зв’язку з виконанням їхніх службових функцій.

Звільнення співробітників СММ ОБСЄ є не лише гуманітарним питанням, а й питанням міжнародної безпеки. Якщо вони можуть бути затримані та роками утримуватися за виконання своїх службових функцій, це створює серйозні ризики для майбутніх місій та готовності держав скеровувати до них своїх громадян.

Захід у межах ПА ОБСЄ, присвячений питанню звільнення Дмитра Шабанова, Максима Петрова та Вадима Голди, липень 2026 року

Державам – учасницям ОБСЄ та Парламентській асамблеї ОБСЄ важливо продовжувати дипломатичний тиск, домагатися доступу МКЧХ і ОБСЄ до утримуваних та їхнього звільнення. Водночас вони мають також забезпечувати невизнання незаконних вироків, підтримувати міжнародні розслідування, домагатися притягнення винних до відповідальності та зберігати санкційний тиск.

Це питання має залишатися постійним пунктом порядку денного ОБСЄ. Дмитро, Максим і Вадим перебувають у незаконному утриманні Росією вже п’ятий рік. Тому лише факту, що робота над їхнім звільненням триває, не досить. Важливо говорити про її конкретні результати: що вдалося зробити, які кроки були здійснені та що саме перешкоджає їхньому поверненню. Водночас важливо, щоб держави – учасниці ОБСЄ чітко порушували питання незаконного утримання українських цивільних, зокрема співробітників ОБСЄ, визнавали порушення Росією своїх зобовʼязань і використовували наявні в ОБСЄ механізми для реагування на такі порушення.

Звільнення бранців також було б важливим практичним показником готовності Росії виконувати взяті на себе зобов’язання.

У Гаазі також була присутня дружина Дмитра Шабанова Маргарита Шабанова. Про що вона говорила під час свого виступу в ОБСЄ?

Маргарита виступила під час спеціального засідання, організованого спеціальним доповідачем Парламентської асамблеї ОБСЄ Борисом Діттріхом, та під час пленарного засідання ПА ОБСЕ .

Вона наголосила, що її чоловік і його колеги виконували мандат міжнародної місії, погоджений усіма 57 державами – учасницями ОБСЄ, включно з Росією. Якщо наявні механізми не працюють, міжнародна спільнота має шукати нові інструменти та переглядати підходи до звільнення офіційних представників ОБСЄ.

Вона закликала активніше залучати парламенти, міністерства закордонних справ і дипломатичні відомства держав – учасниць ОБСЄ, які можуть впливати на переговори й підтримку звільнення незаконно утримуваних українців.

Вона попросила постійно публічно згадувати імена її чоловіка та його колег, підтримувати родини, вимагати від Росії забезпечення їхніх базових прав, а також використовувати всі дипломатичні, політичні та юридичні механізми, щоб домогтися якнайшвидшого звільнення з жахливого полону.

Під час сесії ПА ОБСЄ була ухвалена Гаазька декларація, у якій вимагали від Росії негайно звільнити всіх незаконно утримуваних цивільних осіб та військовополонених…

Так, це стало важливим результатом адвокації.

До тексту Гаазької декларації Парламентської асамблеї ОБСЄ внесли положення щодо Дмитра, Максима та Вадима із закликом гарантувати їм безпечні умови утримання, доступ до адвокатів, медичної допомоги та зв’язку з рідними до моменту звільнення. Ці зміни стали результатом спільної роботи української парламентської делегації, спецдоповідача Парламентської асамблеї ОБСЄ Бориса Діттріха та українських правозахисників.

Гаазька декларація закріпила офіційну позицію парламентів держав – учасниць ОБСЄ й стала додатковим міжнародним інструментом адвокації їхнього звільнення.

Наприкінці минулого року в Парламентській асамблеї ОБСЄ була створена окрема посада спеціального доповідача з питань звільнення трьох співробітників ОБСЄ. Чи співпрацюєте ви з ним? Якщо так, то як саме?

Наприкінці листопада 2025 року президент ПА ОБСЄ Пере Жоан Понс у консультації з головою Команди підтримки України Шерон Годжсон на запит від родин про спеціальну позицію при ПА ОБСЄ призначив депутата парламентської делегації Нідерландів Бориса Діттріха спеціальним доповідачем парламентської асамблеї з питань звільнення Дмитра, Максима та Вадима. Це спеціальний мандат у межах роботи парламентської асамблеї.

Згідно з ним Борис Діттріх має досліджувати всі можливі шляхи для посилення внеску асамблеї в забезпечення звільнення трьох співробітників, координувати адвокаційну роботу та взаємодіяти з міжнародними партнерами, доповнюючи дипломатичні зусилля Генерального секретаря ОБСЄ. Він також має підтримувати регулярний контакт із родинами.

Я як представниця родин Шабанова та Петрова обговорюю з Борисом Діттріхом актуальну інформацію щодо їхніх справ, питання, які потребують міжнародної уваги, та можливі напрями подальшої адвокації.

Ця взаємодія вже має конкретний практичний вимір. Зокрема, як уже згадувалося раніше, 5 липня 2026 року під час щорічної сесії ПА ОБСЄ в Гаазі відбувся окремий захід, присвячений цій ситуації.

Ще одним результатом нашої роботи стала спільна заява Бориса Діттріха та спеціального представника ПА ОБСЄ з питань політичних в’язнів Стіва Коена від 24 липня 2026 року. У ній вони висловили глибоку стурбованість тривалим незаконним утриманням Шабанова, Петрова та Голди та закликали до їхнього звільнення.

Деякі українські правозахисники неодноразово закликали запроваджувати персональні санкції проти осіб, причетних до незаконного утримання українців у неволі. Чи підтримуєте ви їх? 

Так, я підтримую застосування персональних санкцій проти осіб, причетних до незаконного утримання та переслідування українських цивільних.

Важливо, щоб санкції ґрунтувалися на належно встановлених фактах і були спрямовані саме на тих, щодо кого є підстави вважати, що вони персонально відповідальні або безпосередньо причетні до відповідних порушень.

Водночас санкції не можуть бути єдиним механізмом. Не менш важливими є системне документування порушень, збереження доказів, дипломатичний тиск та забезпечення притягнення винних до відповідальності в межах доступних механізмів міжнародного правосуддя.

Як часто українська сторона порушує питання звільнення незаконно засуджених працівників ОБСЄ у зовнішній комунікації України?

За словами уповноважених представників української влади, вони постійно порушують це питання на майданчиках ОБСЄ та у двосторонній взаємодії.

Про необхідність звільнення трьох українських співробітників ОБСЄ публічно сказав президент України Володимир Зеленський 4 липня 2026 року під час звернення до учасників 33-ї сесії ПА ОБСЄ.

Наскільки мені відомо, комунікація ведеться не на одному рівні й не в межах одного майданчика. І це важливо, бо, як ми постійно наголошуємо, йдеться не просто про окрему гуманітарну проблему.

Потрібно оцінювати не лише те, чи порушується це питання на міжнародному рівні, а й те, наскільки ефективними є наявні інструменти та чи дають вони конкретний результат.

ОБСЄ має власні політичні та дипломатичні інструменти для сприяння звільненню співробітників, однак це до сьогодні не призвело до звільнення Росією співробітників ОБСЄ.

Ситуація із Шабановим, Петровим та Голдою свідчить про те, що статус співробітника міжнародної організації не став достатньою гарантією захисту від незаконного затримання та ув’язнення.

Відомо, що для Генерального секретаря ОБСЄ Ферідуна Сінірлоуглу звільнення Шабанова, Петрова та Голди залишається одним із пріоритетних питань.

Родини військовополонених і цивільних бранців неодноразово критикували роботу Міжнародного комітету Червоного Хреста. Про недостатню наполегливість МКЧХ у спробах отримати доступ до місць утримання українців у Росії та на окупованих територіях публічно заявляв і Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. Як ви оцінюєте роботу МКЧХ у цьому напрямі?

Я також бачу, що є серйозні питання до результативності роботи МКЧХ.

У 2014 році МКЧХ вів діалог зі сторонами конфлікту, отримував доступ до окремих місць утримання українців, зокрема на окупованих територіях, реєстрував затриманих, оцінював умови утримання та допомагав відновлювати зв’язок з родинами.

Сьогодні МКЧХ не має повного доступу до всіх місць утримання українських військовополонених та цивільних у Росії й на тимчасово окупованих територіях. Це визнає і сам МКЧХ.

Що стосується справ трьох співробітників ОБСЄ, то, за інформацією, отриманою від родин, МКЧХ не відвідував їх у місцях утримання ані на тимчасово окупованій території України, ані на території Росії.

Крім того, Росія не підтвердила через механізми Центрального агентства з розшуку МКЧХ факт утримання Шабанова, Петрова та Голди. Родини мають виписки з Реєстру оборонців України, які перебувають у полоні держави-агресора, що ведеться Національним інформаційним бюро України, щодо них зазначено статус “не підтверджено”.

Водночас у випадку Шабанова та Петрова є ще один важливий аспект. Росія розглядає їх як осіб, засуджених за так званими загальнокримінальними статтями. Однак сам по собі такий підхід не означає, що людина перестає бути суб’єктом захисту міжнародного гуманітарного права або що держава, яка її утримує, звільняється від обов’язку надавати інформацію про її місце перебування та поводження з нею.

Ви не згадали Голду, його через ті самі причини не підтвердила РФ?

Так, причини аналогічні.

Якщо Росія не підтверджує навіть утримання людей, яких сама ж офіційно засудила, то що відбувається з іншими категоріями незаконно утримуваних українців? 

Ми регулярно бачимо випадки, коли Росія не надає через механізми МКЧХ інформації про місце перебування людей, яких вона утримує. Водночас ми не можемо знати, наскільки повним є внутрішній облік таких людей у Росії, оскільки доступу до відповідних російських реєстрів і систем у нас немає.

Міжнародне гуманітарне право передбачає механізм обліку таких осіб. Росія та Україна мають надавати інформацію про військовополонених та інших захищених осіб, які перебувають у їхній владі, через національні інформаційні бюро до Центрального агентства з розшуку МКЧХ. ЦАР у цьому процесі виступає нейтральним посередником між сторонами. Це особливо важливо в контексті можливих домовленостей за принципом “всіх на всіх”.

Україна зі свого боку продовжує документувати інформацію навіть про тих людей, чиє утримання Росія не підтверджує. Дані про них вносять до державних реєстрів, відкривають особові справи та збирають докази. Це принципово важливо, тому що відсутність російського підтвердження не означає, що людина не перебуває в неволі. Ми вже бачили випадки, коли люди, яких вважали безвісти зниклими або навіть загиблими, згодом поверталися з російських місць несвободи.

Саме тому надзвичайно важливо, щоб українські органи, відповідальні за переговорний процес, уточнювали й актуалізували списки незаконно утримуваних громадян. І, якщо йдеться про можливі домовленості щодо звільнення людей за принципом “всіх на всіх”, на мою думку, у таких списках мають бути враховані всі українці, щодо яких є обґрунтовані дані про їхнє незаконне утримання, незалежно від того, чи підтвердила Росія цей факт.

Позиція України та її міжнародних партнерів має залишатися незмінною: тимчасово окуповані території України є територією України. Зміна Росією документів, нав’язування російського громадянства чи інша одностороння зміна статусу людини не мають позбавляти її захисту, передбаченого міжнародним гуманітарним правом.

Четверта Женевська конвенція прямо встановлює, що особи, які перебувають на окупованій території, не можуть бути позбавлені передбаченого нею захисту внаслідок будь-яких змін, запроваджених окупаційною владою, зокрема внаслідок анексії території.

Тому ця позиція має послідовно відстоюватися як на міжнародному рівні, так і під час переговорів щодо звільнення незаконно утримуваних українських громадян.

Росія незаконно затримує українських цивільних, під тортурами змушує їх обмовляти себе, а потім судить за сфабрикованими обвинуваченнями та вивозить до СІЗО чи колоній у РФ. На якій правовій підставі РФ затримує українських цивільних і утримує їх у місцях несвободи?

На окупованій території Росія зобов’язана дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права. Правові підстави для позбавлення цивільної особи свободи не можуть визначатися російським законодавством.

Міжнародне гуманітарне право допускає позбавлення цивільних свободи лише за дуже обмежених умов. Зокрема, стаття 78 IV Женевської конвенції допускає інтернування цивільних на окупованій території лише тоді, коли це обумовлено нагальними міркуваннями безпеки. Водночас мають бути дотримані відповідні процедурні гарантії, зокрема право оскаржити таке рішення та його періодичний перегляд.

Той факт, що Росія порушила проти людини кримінальну справу, а потім засудила її за російським законодавством, ще не робить таке позбавлення свободи законним з погляду міжнародного права. Тим більше якщо йдеться про катування, примушування до самообмови, сфабриковані обвинувачення або відсутність справедливого суду.

Важливо документувати весь ланцюг порушень: від моменту затримання до суду і подальшого утримання. Це дозволяє показати не просто окремий випадок, а механізм, за допомогою якого незаконному позбавленню свободи намагаються надати вигляд законного кримінального переслідування.

Україні потрібно продовжувати працювати одночасно на кількох рівнях – документування порушень, притягнення винних до відповідальності, міжнародний дипломатичний тиск і звільнення незаконно утримуваних українців.