“Читаємо вас ще з Донецька”: як двічі релоковані “Новини Донбасу” продовжують писати про окупацію та боротися з пропагандою
Редакції видання “Новини Донбасу” довелося двічі повністю релокуватися через російську агресію та війну: перший раз 2014 року з Донецька, другий – 2022 року з Маріуполя.
Попри втрату власних домівок, нестачу ресурсів на новому місці та мобілізацію фахівців до лав ЗСУ, команда видання продовжувала висвітлювати події в окупованих регіонах та активно боротися з ворожою пропагандою. Вочевидь ця робота була настільки ефективною та відчутною, що навесні цього року масштабна кібератака російських хакерів повністю паралізувала роботу сайту видання та знищила весь архів.
Про те, як видання переживає щоразу нові виклики, пов’язані з війною, та залишається життєво необхідним джерелом правдивої інформації для своїх читачів, читайте в першому матеріалі із серії про медіа, які виїхали з окупованих територій.
На блокпосту пропонували йти в “ополчення”
Головній редакторці “Новин Донбасу” Юлії Діденко довелося двічі зриватися з обжитих місць і тікати від війни, яка вперто йшла за нею крок у крок.
Перший виїзд був з Донецька – міста, де вона після істфаку університету імені Стуса та диплома політолога отримала роботу у виданні “Новини Донбасу” навесні 2013 року. Видання заснував Олексій Мацука у 2003 році. Юлія ще встигла застати спокійні часи. Хоча для редакції цей спокій був відносним.
“Для нашої редакції ці часи не були тихими. Ми робили розслідування про корупцію в комунальному підприємстві “Вода Донбасу”. Ще до того, як я прийшла в редакцію, Олексію Мацуці підпалили двері квартири. Пізніше, коли я вже працювала, до нас в офіс намагалися вдертися якісь чоловіки. Офіс зачинений, всередині нас двоє чи троє. Ранок, ми щойно прийшли. Вони почали гупати у двері з такою силою, що, здавалося, винесуть їх разом з луткою. Я дивилась у вічко – там стояли міцні лоботряси спортивного вигляду. Поки приїхала міліція, їх уже й слід прохолов. Шукати їх, звісно, ніхто не збирався”, – згадує Юлія Діденко.
А далі настав 2014 рік. Спочатку керовані з РФ заворушення, потім – повноцінна війна. Донецьку ОДА захопили російські провокатори за участі місцевих агресивних “тітушок”. Атмосфера довкола будівлі вирувала ненавистю до всього українського, а до журналістів там ставилися з особливою люттю. Керівнику “Новин Донбасу” Олексію Мацуці тоді спалили автомобіль.
Донецьк, 2014 рік. Фото: Юрій ЛукановАвтор цієї статті особисто відчув цю ворожість, коли в той час перебував у Донецьку. Мені тоді доводилося залишати свої речі в офісі “Новин Донбасу”. А мій нині покійний колега Сергій Сухобок, який співпрацював з виданням, постійно показував мені, що і де відбувається, та супроводжував мене, щоб я не потрапив у небезпечну ситуацію. Не раз я стикався з агресією і найагресивнішими чомусь були старші люди.
Донецьк, 2014 рік. Фото: Юрій Луканов“Мене тоді побили біля бібліотеки імені Крупської. Міліція просто спостерігала й нічого не робила. Лише потім вони відвели нас у дворик бібліотеки й прямо сказали: “Їдьте додому, бо ми самі їх боїмося”. Мені тоді треба було щось зняти, сфотографувати. Тоді ще була наївна ілюзія, що цих людей можна в чомусь переконати фактами чи логікою”, – каже Юлія Діденко.
13 березня 2014 року під час кривавого розгону проукраїнського мітингу в Донецьку проросійські бойовики вбили активіста Дмитра Чернявського. Юлія була на тому мітингу, але їй пощастило піти раніше, ніж почався напад.
6 липня 2014 року до Донецька зі своїм угрупованням зайшов російський терорист Ігор Гіркін. Концентрація озброєних бойовиків з автоматами на вулицях зросла в рази.
Юлія зі своїм колегою Михайлом Баганом вирішили виїхати. Спершу розраховували перечекати тиждень-два в безпеці, поки це божевілля припиниться. Коли ж стало зрозуміло, що це надовго, наприкінці вересня повернулися, щоб вивезти речі.
Усі меблі та пожитки завантажили в найняту “газель”. Усередину холодильника Юлія заховала український прапор. Перевірка на блокпосту “ДНР” мала всі шанси закінчитися трагічно.
“До нас підійшов чоловік з половиною вибитих зубів, від якого тхнуло перегаром, – згадує Юлія. – Я сказала, що ми їдемо до Волновахи, бо з роботи звільнили й грошей немає. Він одразу став кликати в ополчення: “Нагодують, буде що їсти”. Я якось ввічливо відмовилася і вже зачиняла двері машини, як бачу – до нього підбігає інший, щось кричить і командує: “Треба перевірити!” І в цей момент я кажу водію: “Газуй!” Боялася, що почнуть стріляти навздогін, але, на щастя, обійшлося”.
З 2014-го до 2022-го, залишаючись на Донеччині та Луганщині, журналісти “Новин Донбасу” висвітлювали життя регіонів по обидва боки лінії фронту. В Маріуполі й Слов’янську відкрили студії. Робили контент і про життя міст, і про права людини, про захист прав переселенців, їздили до прифронтових Мар’їнки, Широкиного, Зайцевого, Станиці Луганської. Їздили на КПВВ, робили розслідування і про окупацію, і на вільних територіях.
Минуло вісім років, і історія повторилася знову.
Редакція “Новин Донбасу”, 2016 рік, Маріуополь23 лютого 2022 року, за день до того, як російська воєнна машина почала нищити нашу країну по всіх фронтах, Юлія Діденко разом з командою “Новин Донбасу” виїхала вже з Маріуполя. Вони вивезли все обладнання. На той момент вона очолювала відеоредакцію. Тоді головою громадської організації “ДІІ-Україна”, яка є видавцем “Новин Донбасу”, була вже Любов Раковиця – Олексій Мацука переїхав до Києва, де працював шеф-редактором телеканалу FREEDOM. Любов пропонувала всій команді виїздити, але наголошувала, що це вибір кожного.
Коли пізніше Юлію Діденко запитували: “Ви що, знали?”, вона лише знизувала плечима. Звісно, знали. Про неминуче вторгнення сурмили західні розвідки з усіх можливих медіамайданчиків. Єдине, в чому помилявся багато хто, і Юлія зокрема, то це в масштабах ворожого божевілля: припускали, що кремлівські воєнні злочинці обмежаться черговою локальною “двіжухою” на сході. Але ілюзій щодо самого міста не було. Маріуполь з його критичним географічним розташуванням та промисловою вагою був надто ласим шматком. Він неминуче мав стати об’єктом удару.
Тож цього разу Юлія була змушена вдруге у своєму житті раптово зриватися з місця. Вдруге втікати від війни, яка вперто йшла за нею, наступаючи на п’яти.
Зв’язувалися з людьми, які вибиралися з пекла
Попри розпач, затори й гул вибухів, який 24 лютого охопив усю країну, “Новини Донбасу” не зупинили роботу ні на один день. Не було часу на адаптацію чи розгубленість – час вимагав миттєвої включеності.
Юлія разом із колегами опинилася в Києві – без орендованого житла, тулячись по квартирах друзів. Редакція фактично перейшла у режим цілодобового чергування: поки хтось шукав новий прихисток, інші підстраховували й безперервно видавали новини:
“24 лютого я сиділа у своєї подружки в Києві, за вікном гриміло, а ми просто продовжували працювати. Усі виїхали до знайомих чи друзів, ніхто не мав зйомного житла. Ми заздалегідь домовлялися: якщо комусь із редакції треба час на переїзд чи облаштування, інші повністю його підстраховують і закривають усі завдання”.
Паралельно з роботою приходило усвідомлення: виїзд 23 лютого з Маріуполя був, можливо, найвдалішим і найважливішим рішенням у житті. Тим, хто забарився бодай на кілька днів або залишився в інших гарячих точках Сходу, довелося пройти через справжнє пекло. Їхня колега Анастасія Волкова залишилася в Сіверськодонецьку. Вона на власні очі бачила, як горить її квартира, працювала в найнебезпечніших зонах під щільними обстрілами (На жаль, пройшовши через усе це пекло війни, у травні 2024 року Анастасія Волкова трагічно загинула в ДТП у Слов’янську).
Вже на початку березня 2022 року “Новини Донбасу” запустили щоденний дайджест про події на окупованих та фронтових територіях.
“На початку березня ми запустили щоденний дайджест і постійно зв’язувалися з людьми, які вибиралися з пекла. Основна хвиля виїзду була 4–5 березня, а піковий наплив — десь 15–16 березня. Наші оператори знімали в Запоріжжі, коли туди врешті прибували евакуаційні колони з Маріуполя. В такі моменти ти чітко усвідомлюєш: вирватися звідти й просто вижити — це колосальне, майже нереальне щастя. Адже там, у зруйнованому й відрізаному від світу місті, залишилися твої друзі, і ти годинами чи днями не знаєш, чи вони взагалі ще живі”, – згадує Юлія.
Юлія Діденко біля Широкіного бере інтерв’ю в командира “Азову” Андрія БілецькогоЗвістки про загибель знайомих надходили одна за одною, розриваючи серце. Загинув Денис – добрий знайомий Юлії. У травні стало відомо про смерть Світлани Отченашенко – акторки маріупольського театру та тітки Юліної колеги.
Страшна доля спіткала й родину подруги та колеги по “Новинах Донбасу” Катерини, з якою Юлія разом виїжджала з міста. У квітні дівчина дізналася, що її літня бабуся загинула. Російські окупанти вивезли 80-річну жінку на так звану “фільтрацію”. Жахливі антисанітарні умови та відсутність базової допомоги стали для жінки смертельним вироком.
Водночас неспокійно у 2022-му було й у Києві: під містом точилися жорстокі бої, лунали вибухи, а травматичний досвід минулого постійно давався взнаки. У 2014-му Юлія затягнула з виїздом із Донецька і пройшла через побиття та погрози. У 2022-му виїхала з Маріуполя за лічені години до початку повномасштабного вторгнення. Це постійне відчуття тривоги, коли війна буквально наступає на п’яти, не відпускало й у столиці.
Зрештою вона вирішила переїхати далі на захід – до Львова. Сучасні цифрові технології та відпрацьовані роками алгоритми віддаленої роботи дозволяють команді “Новин Донбасу” ефективно керувати процесами, координувати мережу авторів і видавати оперативну інформацію, перебуваючи в різних містах країни чи поза її межами.
Журналісти пішли захищати країну
Ще одним важким випробуванням для “Новин Донбасу” став кадровий голод через мобілізацію колег до ЗСУ. Для невеликої релокованої редакції вихід кожної ключової фігури – це відчутний удар, який вимагав миттєвої перебудови процесів.
Головний редактор сайту Богдан Каркачов чесно попереджав команду, що шукає підрозділ і планує ставати до лав Збройних Сил. Наразі він служить на офіцерській посаді в бригаді “Хартія”. Попри високу інтенсивність служби, Богдан і далі намагається підказувати колегам, вказувати на помилки чи ділитися знімками з Слов’янська та Краматорська.
Саме після його приєднання до лав ЗСУ Юлія з відео-відділу перейшла на посаду головної редакторки сайту.
Втім, Богдан Каркачов – не єдиний, хто обміняв журналістську роботу на військову форму.
Дмитро (прізвище не називаємо на прохання журналіста) зі Слов’янська пішов воювати ще у 2022 році, приєднавшись до “Карпатської Січі”.
Андрій, оператор родом із-під Одеси, який працював у Києві, був мобілізований у 2025 році й вирушив на один із найгарячіших — Херсонський напрямок. На його позицію редакції довелося залучати фрілансерів.
Віолетта Тарасенко, режисерка монтажу, пережила жахи блокади Маріуполя і змогла вирватися в середині березня 2022-го. Вона виїхала до матері за кордон, але довго залишатися в безпеці не змогла: повернулася в Україну й пішла доброволицею до 47-ї окремої механізованої бригади “Магура”, де працювала в штабі з напрямку безпілотників. Замість неї на монтаж взяли іншу дівчину. Зараз Віолетта лікується від агресивної форми раку, спричиненого перебуванням на фронті.
Кожен такий вихід члена команди – це не просто вакансія в розкладі, це втрата фахівців із глибоким розумінням специфіки Донбасу. Але редакція продовжує тримати стрій, замінюючи колег, перерозподіляючи навантаження та виконуючи свою головну місію.
Життя на окупованих територіях та дослідження про “віджим” житла
Головний фокус роботи редакції під керівництвом Юлії Діденко – це життя на тимчасово окупованих територіях України, де ворог намагається створити ілюзію “відновлення”, приховуючи масштабні воєнні злочини та грабунок. А також – ситуація на фронті, прифронтових територіях й інформування внутрішньо переміщених осіб.
Особливе місце в матеріалах видання посідає Маріуполь. Місто, яке російська авіація та артилерія перетворили на згарище, тепер зачищають на юридичному та майновому рівнях. Окупанти розгорнули цинічну схему масового віднімання житла у законних власників під приводом визнання нерухомості “безгосподарською” (так званим “безхозом”).
Журналісти “Новин Донбасу” провели власне ґрунтовне дослідження щодо цієї маніпуляції: лише в Маріуполі росіяни вже внесли до списків на конфіскацію щонайменше 25 тисяч об’єктів нерухомості. Поки вцілілі будинки та землі відбирають у місцевих жителів, на їхньому місці зводять нове комерційне житло під пільгову російську іпотеку – для заїжджих громадян РФ.
При цьому окупанти зробили все, щоб законні власники не могли повернути чи захистити своє майно. Єдиний шлях для маріупольців потрапити у рідне місто – це принизлива й небезпечна процедура через фільтраційний пункт в аеропорту “Шереметьєво” у Москві.
Видання зафіксувало показовий випадок, коли жінка намагалася дістатися Маріуполя, щоб внести свою квартиру до окупаційного держреєстру та врятувати її від так званого “відчуження”. В аеропорту “Шереметьєво” її одразу відвели до окремої кімнати для допиту співробітниками ФСБ:
“Зізнаватися будеш?” — з порога кинув їй російський спецслужбіст.
“У чому?” — здивувалася жінка.
“Зізнайся, буде краще”.
“Та в чому зізнатися?”
“Ну, тоді будемо по-поганому”.
Після цього психологічного тиску та допиту жінці просто поставили заборону на в’їзд і повернули назад. Це класична пастка: людей свідомо не допускають до власних домівок, а потім оголошують майно “безгосподарським” і відбирають на користь окупаційної адміністрації або російських “переселенців”.
Викриття російської пропаганди
Окремим великим напрямом роботи “Новин Донбасу” стало викриття російської пропагандистської машини, яка намагається створити для зовнішнього світу та самого російського споживача викривлену картинку “щасливого життя під окупацією”.
Журналісти редакції ґрунтовно дослідили та викрили цілу мережу так званих “лайфстайл-блогерів”, яку окупанти розгорнули на загарбаних територіях. Вони не ведуть прямих політичних агітацій, а працюють тонше: знімають побутові відео про те, як усе нібито розбудовується, відкриваються заклади й вирує “мирне життя”.
До цієї інформаційної мережі увійшли як місцеві колаборанти, що залишилися в окупації, так і заїжджі російські блогери.
“У 2024 році ця активність досягла піку, – каже Юлія Діденко. – Прямих юридичних доказів централізованого фінансування немає, але за структурою, однаковими меседжами та стилем це виглядає саме як добре відпрацьована мережа. Частина — це місцеві, які пристосувалися й знімають свій побут, а частина – росіяни, які спеціально приїжджають, щоб знімати картинку про те, як там нібито все чудово”.
Такі матеріали “Новин Донбасу” розбивають ворожі маніпуляції та показують реальну ціну цієї фальшивої “вітрини”, за якою стоять репресії, віджим майна та поламані долі.
Розуміючи, що у протистоянні з гігантською пропагандистською машиною Кремля поодинці вижити й ефективно працювати складно, “Новини Донбасу” стали драйвером об’єднання релокованих медіа. ГО “ДІІ-Україна”, що є видавцем “Новин Донбасу”, створила проєкт “Кластер релокованих медіа”, який згуртував близько 15 українських видань, змушених через війну залишити рідні домівки та регіони.
Серед учасників об’єднання — такі відомі локальні медіа, як маріупольський сайт 0629, сіверськодонецький “Трибун”, Кавун.City з Херсонщини, “Реальна газета” з Луганська, “Вільне радіо” з Бахмута, РІА-Південь з Мелітополя та інші.
У звичайному медіаполі ці медіа є природними конкурентами за увагу читача та донорські гранти. Проте спільна мета виявилася важливішою за традиційне суперництво.
“В часи криз усі продовжують конкурувати, але у співпраці задля спільної мети можна народити щось значно якісніше. Як кажуть, вкупі й батька легше бити. Ми проводимо спільні стратегічні сесії, де обговорюємо, хто чим готовий вкластися та як бачить розвиток цього об’єднання”, – ділиться Діденко.
Вона розповіла, що в межах кластеру вже запустили пробні проєкти й продовжуть робити серії публікацій, коли кілька редакцій одночасно працюють над однією складною темою:
“Ми розподіляємо ролі: хтось робить глибокі текстовки, хтось – каруселі для соцмереж, а ми беремо на себе виробництво відео. Це дозволяє набагато глибше осмислити тему – наприклад, соціально-економічне становище на окупованих територіях – і донести її до максимально широкої аудиторії”.
Кібератака російських хакерів на певний час паралізувала сайт
Очевидно “Новини Донбасу” своїми публікаціями таки сильно дошкулили росіянам. Адже у березні 2026 року вони стали об’єктом нападу. Масштабна ворожа кібератака на певний час повністю паралізувала роботу основного сайту.
Все почалося раптово, коли випусковий редактор помітив на сторінках видання сторонній абсурдний контент.
Юлія Діденко згадує:
“Мені пише редактор Олег Шевченко: “Слухай, я поставив матеріал, заходжу на сайт, а там якась маячня! Хто це редагував?”. Я заходжу й бачу: у тексти вписали якісь вигадки про “ЛГБТ-поліцію”, вставили згенеровану штучним інтелектом картинку, де поліцейські обнімаються… Тобто з ідеологічної точки зору це був критичний, ворожий вкид, спрямований проти України”.
Редакція негайно звернулася до IT-компанії, яка обслуговувала сайт. До розслідування залучалися фахівці з кібербезпеки, а невдовзі підключився Держспецзв’язок, зокрема команда реагування на комп’ютерні надзвичайні події CERT-UA. Там підтвердили: відбувся глибокий злам.
Невдовзі хакери самі відкрили обличчя, вивісивши на зламаному ресурсі плакат від імені угруповання “Кибер Серп” із заявою, що вони “знищили ресурс, який дезінформував здорове населення Росії та України”. Російські хакери не просто спотворили контент – вони повністю видалили базу архівів видання. Частину архівів пізніше вдалося відновити, але збитки виявилися колосальними.
Як з’ясувалося пізніше, причиною зламу став витік експлойтів (Експлойти – спеціальні програми або частини коду, що використовують слабкі місця в оновленнях чи програмах, щоб отримати над ними контроль.) . Працівник приватної IT-компанії з США продав їх російському брокеру, а той перепродав їх хакерам, через що постраждало чимало українських ресурсів та медіа (зокрема, зафіксували й злами емейлів журналістів Forbes).
Редакція підрядника намагалася врятувати стару систему CMS (адмінку), створену ще до повномасштабного вторгнення.
“Протягом вихідних вони його тричі відновлювали – і щоразу росіяни ламали його знову за дві години. Ми зрозуміли, що латати старий сайт немає жодного сенсу. Подали заяву до кіберполіції (звідки, правда, прийшла формальна відписка), розгорнули фандрайзинг та звернулися до міжнародних донорів за допомогою на протидію кібератакам”, – каже Юлія.
Не маючи робочого сайту, “Новини Донбасу” не зупиняли інформування ні на день. Випускових редакторів перевели на соцмережі, а для публікації великих лонгрідів та розслідувань використали платформу Substack. Аудиторія видання виявилася надзвичайно відданою: читачі активно підписувалися на Telegram та Facebook, а в чат-боти надходили запити з питанням: “Що з сайтом і коли ви повернетеся?”
У результаті криза лише посилила SMM-напрямок видання. Паралельно екстрено запустили розробку нового сайту на платформі WordPress. Попри брак коштів та постійні спроби росіян завадити розробці, уже наприкінці травня видання вийшло на оновленій та значно захищенішій системі, за безпеку якої тепер відповідає окрема профільна компанія.
Цей гіркий досвід показав, що в умовах війни чіткий план дій на випадок кібератак має бути в кожної української редакції.
Найголовнішим свідченням того, що робота видання має сенс і є життєво необхідною, став відгук аудиторії на злам сайту, зокрема від тих, хто залишається на окупованих територіях.
Коли ворог знищив ресурс, людей це не відлякало, а навпаки – вони почали активно шукати будь-які шляхи, щоб вийти на зв’язок із редакцією. На електронну пошту та в соціальні мережі йшли листи із питанням: “Що з вашим сайтом? Куди ви ділися? Коли ви повернетеся, бо нам більше нічого читати?” Для своїх читачів в окупації “Новини Донбасу” залишалися чи не єдиним ковтком правдивої інформації.
Основним містком між редакцією та читачами в окупації став анонімний телеграм-бот. Щодня туди надходять десятки повідомлень, і серед них – не лише прохання про інформацію. Часто звертається молодь із запитаннями про те, як вирватися з окупованих міст. Редакція надає їм інформацію та контакти, а також матеріали, що містять інструкції, як це зробити.
Цікаво, що в анонімний бот росіяни чи місцеві колаборанти практично не пишуть хейту або образ. Вся брудна робота ворога зосереджена на публічних майданчиках, зокрема в мережі YouTube. Там чітко видно системну роботу кремлівських ботоферм: щойно відео отримує велику кількість переглядів і безліч лайків від реальних людей, під ним одразу з’являється хвиля організованих негативних коментарів.
Але цей ворожий шум не здатен перебити головного — підтримки від реальних людей, яка дає наснагу працювати далі попри всі кібератаки, виклики та загрози. Як підсумовує сама Юлія Діденко:
“Коли наш сайт зламали і люди почали писати: “Що з вами? Коли повернетеся? Нам немає що читати”, це надзвичайно сильно надихнуло. Один чоловік написав “Читаю вас ще з Донецька”. В такі моменти розумієш, що все, що ми робимо, – не даремно. Саме ці люди й дають нам натхнення та сили працювати далі”.
