Один веселковий прапор і тисячі образ: як мова ворожнечі підживлює російську пропаганду та стає інструментом маніпуляцій?

Одне фото, один прапор, один допис у соцмережах – і стрічка новин миттєво перетворюється на поле битви. Образи, погрози, заклики до бойкоту, сотні коментарів про “традиційні цінності” й “неправильних людей”. Здається, це лише чергова суперечка в інтернеті. Насправді ж саме так мова ворожнечі поступово перестає бути словами й починає впливати на реальне життя.

Щороку під час прайд-місяця в Україні різко зростає кількість дискримінаційних висловлювань щодо ЛГБТІК+-людей. Водночас проблема значно ширша за окремі образливі коментарі. Мова ворожнечі формує атмосферу, у якій дискримінація дедалі частіше сприймається як норма, а російська пропаганда використовує ці суспільні упередження, щоб посилювати поляризацію та розколювати українське суспільство.

ZMINA поспілкувалася з психотерапевткою і засновницею платформи “ЇЇ підтримка” Анною Хаєцькою та директором громадської організації “Бюро “Ми – є!” Володимиром Косенком, щоб зʼясувати, де проходить межа між свободою слова й мовою ворожнечі, як дискримінаційна риторика впливає на психічне здоров’я та права людини, чому медіа нерідко підсилюють стигму і як російська пропаганда використовує тему ЛГБТІК+ для інформаційних маніпуляцій.

Матеріал створено в межах програми підтримки регіональних медіа від Wonder Media Forum та ГО “Почута”

Коли один жест запускає хвилю ненависті

Прайд-місяць в Україні вже кілька років поспіль стає не лише часом видимості ЛГБТІК+-спільноти, а й періодом різкого загострення суспільних дискусій про права людини, рівність і межі свободи висловлювань. Разом з мирними акціями, просвітницькими кампаніями та заявами про необхідність законодавчих змін помітно зростає й кількість випадків мови ворожнечі. Найактивніше вона проявляється в соціальних мережах, коментарях до новин, телеграм-каналах і публічних дискусіях, де тема ЛГБТІК+ традиційно викликає поляризацію.

Однак мова ворожнечі – це значно більше, ніж окремі образливі коментарі чи емоційні суперечки. Вона формує суспільний контекст, у якому дискримінація поступово починає сприйматися як припустима, а ворожість до певної групи людей – як одна з “нормальних” позицій. Саме тому міжнародні організації розглядають мову ворожнечі не лише як проблему етики спілкування, а як явище, що може створювати підґрунтя для порушень прав людини.

Показовим прикладом цього став десятий, ювілейний Марш рівності “КиївПрайд”, який відбувся 21 червня в центрі столиці. Близько пʼяти тисяч учасників і учасниць з різних регіонів України вийшли на акцію, щоб вимагати запровадження цивільних партнерств, посилення відповідальності за злочини на ґрунті ненависті та перегляду положень нового проєкту Цивільного кодексу, які містять дискримінаційні норми щодо ЛГБТІК+-людей. Цьогоріч учасникам та учасницям навіть вдалося майже повністю пройти маршрутом, яким ходили до початку повномасштабного вторгнення.

Утім, суспільна увага швидко змістилася з вимог учасників до іншого епізоду. Студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юліана Казнодій під час акції демонстративно топталася по райдужному прапору. На запитання журналістів, навіщо вона це зробила, дівчина відповіла, що “витирала ноги”, бо нібито забруднила взуття. Згодом вона перепросила, пояснивши свій вчинок особистими переконаннями щодо “інституту сім’ї” та заявивши, що не мала наміру когось принижувати.

Сам по собі цей випадок навряд чи став би предметом настільки широкої дискусії, якби не його продовження. Роботодавець дівчини – б’юті-бар G × KYIV – заявив, що не підтримує її дії, наголосивши, що серед працівників і клієнтів закладу є ЛГБТІК+-люди, а безпечний простір і повага до кожного є принциповими цінностями компанії. Згодом бренд повідомив про припинення співпраці зі співробітницею.

Після цього конфлікт фактично перемістився в цифровий простір. У коментарях до публікацій компанії зʼявилися заклики бойкотувати заклад, образи на адресу власників, звинувачення, не пов’язані із самим інцидентом, а подекуди й відверті погрози. Водночас інші користувачі підтримували позицію компанії, наголошуючи, що бізнес має право визначати власні цінності та створювати безпечне середовище для працівників і клієнтів.

Цей випадок добре ілюструє, що мова ворожнечі зрідка залишається на рівні окремого висловлювання. Один символічний жест породив масштабну хвилю агресії, яка швидко вийшла за межі дискусії про права людини. У таких ситуаціях обʼєктами нападок стають уже не лише ЛГБТІК+-люди, а й усі, хто демонструє солідарність із ними або займає публічну позицію на підтримку рівності.

Водночас важливо розрізняти свободу висловлення поглядів і мову ворожнечі. Людина має право на власні переконання, зокрема релігійні чи консервативні. Проте міжнародні стандарти з прав людини проводять чітку межу між висловленням позиції та риторикою, яка принижує гідність інших людей, поширює стигму або створює атмосферу ворожості щодо певної групи. Коли образливі висловлювання, стереотипи або приниження регулярно повторюються в інформаційному просторі, вони перестають сприйматися як виняток. Соціальні психологи й дослідники описують це як ефект звикання: суспільство дедалі менше реагує на дискримінаційну риторику, а люди, проти яких вона спрямована, змушені жити в атмосфері постійної напруги й очікування нових виявів агресії.

Саме тому постає питання про ціну ненависті. Вона вимірюється не кількістю образливих коментарів під окремою новиною, а тим, наскільки безпечно люди почуваються у власній країні, чи готові відкрито говорити про себе, брати участь у суспільному житті або відстоювати свої права. У цьому сенсі мова ворожнечі стає не просто словами, а чинником, який впливає на якість демократії, рівень довіри в суспільстві та здатність держави гарантувати рівність усім своїм громадянам.

Організація “ООН-Жінки” дослідила вплив штучного інтелекту на гендерно зумовлене насильство, опитавши журналісток, правозахисниць та активісток зі 119 країн. Зʼясувалося, що чотири з десяти респонденток (40,9%), які постраждали від нападів, цькування чи домагань офлайн, повʼязують ці випадки з онлайн-насильством. Тобто атаки, які починались онлайн, зрештою ставали фізичним насильством, переслідуваннями, фальшивими викликами поліції та словесними образами в реальному житті.

Повторити сто разів – і повірять

Мова ворожнечі зрідка починається з прямих закликів до насильства. Значно частіше вона формується поступово – через стереотипи, принизливі ярлики, повторення одних і тих самих негативних наративів та, зрештою, їхню нормалізацію в публічному просторі. Тож небезпеку становлять не лише відверті образи, а й менш помітні форми дискримінаційної риторики, які поступово змінюють суспільне сприйняття цілих груп людей.

Однією з найпоширеніших форм такої риторики є слюри – зневажливі слова або ярлики, якими людей називають через їхню належність до певної соціальної групи. На відміну від звичайної лайки слюри спрямовані не лише на конкретну людину, а й на всю спільноту, до якої вона належить. Вони закріплюють уявлення про “інакшість” і ніби сигналізують, що певна група заслуговує на меншу повагу чи має нижчий суспільний статус.

Але сучасна мова ворожнечі дедалі рідше обмежується лише образливими словами. Зазвичай вона проявляється й через стигматизувальні наративи – повторювані твердження, які формують негативний образ певної групи. Наприклад, коли ЛГБТІК+-людей систематично зображають як загрозу для дітей, “традиційних цінностей” або суспільної моралі, навіть якщо такі твердження не підкріплені жодними фактами.

Саме повторюваність робить ці наративи особливо впливовими. Так формується ефект ілюзії правди. Його суть полягає в тому, що люди схильні частіше вірити інформації, яку вони багаторазово чують, навіть якщо вона не відповідає дійсності. Регулярне повторення однакових меседжів робить їх знайомими, а знайомі твердження людський мозок нерідко сприймає як правдоподібніші. 

Окрему роль у цьому процесі відіграють соціальні мережі. Їхні алгоритми заохочують поширення емоційного та конфліктного контенту, адже він збирає більше реакцій і коментарів. Через це дописи, побудовані на обуренні, страху чи протиставленні “своїх” і “чужих”, нерідко отримують значно ширше охоплення, ніж спокійні пояснення або фактчекінг. У результаті користувачі можуть регулярно стикатися з одними й тими самими дискримінаційними повідомленнями.

Крім того, торік Meta внесла зміни до правил модерації контенту на платформах “Фейсбук”, “Інстаграм” та “Тредс”, що дозволяють називати ЛГБТІК-людей “психічно хворими” через їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність.

Також більше не заборонено використовувати термін “воно” щодо трансгендерних чи небінарних осіб, заперечувати існування таких понять, як “транслюдина” або “гей”, і порівнювати жінок із “предметами домашнього вжитку або майном”.

У компанії зазначили, що дозволяють висловлювання щодо психічних розладів або аномалій, якщо вони стосуються гендеру або сексуальної орієнтації, зважаючи на політичний і релігійний дискурс навколо цих тем, а також на загальне несерйозне використання таких слів, як “дивний”.

Ці зміни спричинили критику з боку користувачів та правозахисних організацій. Американська ЛГБТІК-організація GLAAD вважає, що Meta фактично дає можливість для нападів на ЛГБТІК-людей, жінок, іммігрантів та інші маргіналізовані групи, дозволяючи насильство і ворожнечу щодо них. Вона також переконана, що ці зміни сприяють нормалізації анти-ЛГБТК-ненависті заради прибутку компанії, порушуючи справжні принципи свободи слова.

Щоденна математика безпеки

Зрештою, мова ворожнечі може поступово змінювати повсякденне життя людини: впливати на її рішення, звички, стосунки й навіть на те, чи почуватиметься вона в безпеці, виходячи з дому. Саме тому психологи та психологині дедалі частіше говорять про мову ворожнечі не лише як про проблему комунікації, а як про фактор, що безпосередньо впливає на психічне здоров’я.

Дослідження вже давно демонструють звʼязок між регулярною дискримінацією та підвищеним ризиком розвитку тривожних розладів, депресивних станів, хронічного стресу й почуття самотності. Психотерапевтка та засновниця платформи “ЇЇ підтримка” Анна Хаєцька пояснює, що для багатьох ЛГБТІК+-людей джерелом напруги стають не лише окремі випадки агресії, а й постійна необхідність оцінювати, наскільки безпечно бути собою в різних життєвих ситуаціях.

За її словами, у психології це явище називають міноритарним стресом. Йдеться про додаткове емоційне навантаження, яке переживають представниці та представники стигматизованих груп через життя в умовах постійної настороженості. Людина мимоволі змушена оцінювати ризики: чи можна розповісти про свого партнера або партнерку на роботі, чи безпечно триматися за руку в громадському місці, чи не обернеться відвертість образами, звільненням або агресією.

Через це, зазначає Анна, багато ЛГБТІК+-людей починають обмежувати себе навіть там, де хотіли б почуватися вільно. Вони уникають розмов про особисте життя, не публікують спільних фотографій з партнером чи партнеркою, контролюють власні слова й поведінку. Часто це відбувається не через внутрішній сором, а як спосіб убезпечити себе від можливих негативних наслідків.

Такий постійний самоконтроль, як наголошує психотерапевтка, має свою ціну. Коли людина роками живе з відчуттям, що будь-який прояв її ідентичності може викликати осуд або агресію, це поступово виснажує психіку. Хронічна тривожність, емоційне виснаження, депресивні симптоми та соціальна ізоляція в такому разі є наслідком не сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності, а середовища, у якому людина змушена існувати.

В Україні цей психологічний тиск, за словами Хаєцької, посилюється ще й відсутністю повного юридичного захисту. Оскільки одностатеві пари не можуть укласти шлюб або зареєструвати партнерство, вони залишаються позбавленими низки базових прав. Особливо гостро це проявляється під час війни, коли партнери військовослужбовців можуть не мати права отримати інформацію про стан близької людини, ухвалювати рішення в критичних ситуаціях, оформити спадщину чи навіть організувати поховання.

“Так мова ворожнечі накладається на вже наявну нерівність. Якщо держава не дає людині повного правового захисту, а суспільство ще й постійно транслює, що вона “не така” або “не має права”, це формує дуже конкретне відчуття небезпеки. Людина починає жити не з питанням “як мені бути собою?”, а з питанням “де я можу не постраждати за те, що я така, як є?” – додає Анна.

Фахівчиня пропонує дивитися на мову ворожнечі ширше, ніж лише як на передумову фізичного насильства. На її думку, вона сама по собі вже є однією з його форм, адже систематичне заперечення людської гідності, права на рівність чи самого права на існування завдає психологічної шкоди. Водночас її вплив не обмежується людьми, проти яких вона спрямована. Повторювані дискримінаційні висловлювання поступово змінюють уявлення суспільства про те, хто заслуговує на співчуття, захист і рівні права.

Психотерапевтка також звертає увагу на явище дегуманізації – процес, під час якого певну групу людей поступово перестають сприймати як рівних. Спочатку, пояснює вона, їх висміюють, потім називають загрозою для дітей, родини чи суспільства, а згодом починають ставити під сумнів саме право цих людей на рівність. Коли такі наративи стають звичними, агресія щодо цієї групи дедалі рідше сприймається як щось неприйнятне. Саме тому кампанії ненависті, які щороку супроводжують прайд-місяці, не виникають спонтанно – їм передує тривалий процес нормалізації дискримінаційних меседжів, у якому помітну роль відіграють і російські пропагандистські наративи.

“Наша психологічна платформа “ЇЇ підтримка” працює вже чотири роки. Ми спеціалізуємося на допомозі жінкам і ЛГБТІК+-людям. За цей час ми помітили, що багато представників ЛГБТІК+ стикаються із засудженням навіть тоді, коли звертаються по психологічну допомогу. 

Це свідчить про ще одну важливу проблему. Для багатьох людей сам пошук підтримки стає додатковим стресом. Вони бояться, що їх не зрозуміють, почнуть засуджувати, поставлять під сумнів їхню ідентичність або спробують її “виправити”. Через такий досвід частина людей відкладає звернення до психолога, не говорить відкрито про те, що її турбує, або взагалі відмовляється шукати допомогу”, – ділиться психотерапевтка.

Тому наслідки мови ворожнечі, підсумовує Анна, виходять далеко за межі емоційного дискомфорту: вона впливає не лише на психологічний стан людини, а й на її готовність шукати підтримку тоді, коли вона найбільше потрібна.

Конфлікт замість контексту: як деякі медіа спотворюють дискусію

Дослідження Інституту масової інформації показало, що питання прав ЛГБТІК+ майже відсутнє в порядку денному 20 найбільших українських телеграм-каналів. Якщо ця тема й зʼявляється, то здебільшого не в контексті прав людини, а як привід для скандалу, конфлікту, сенсації чи вірусного контенту. У результаті аудиторія набагато частіше бачить ЛГБТК+ у зв’язку з черговою суперечкою, ніж із розмовою про дискримінацію, безпеку чи рівність.

Такий підхід особливо помітний у висвітленні Маршу рівності. Майже всі телеграм-канали – мільйонники повідомили про акцію, однак більшість подала її як протистояння двох сторін: учасників Маршу рівності та прихильників “традиційних цінностей”. Основний акцент робили на перекритих вулицях, великій кількості поліції, ризику сутичок і наявності контракції. Натомість вимоги самих учасників – запровадження цивільних партнерств, посилення відповідальності за злочини на ґрунті ненависті та перегляд дискримінаційних положень нового Цивільного кодексу – згадувалися значно рідше.

На перший погляд, таке подання може здаватися нейтральним: медіа просто показують позиції обох сторін. Проте проблема полягає в іншому. Коли одна сторона чітко асоціюється із “захистом сім’ї”, “дітей”, “традиційних цінностей” чи навіть військовими, а інша позначається лише як “представники ЛГБТІК+”, без пояснення їхніх вимог і мотивації, між ними виникає хибний баланс. У читача може скластися враження, ніби одна група захищає суспільні інтереси, а інша – виступає проти них.

Медіадослідники називають це фреймінгом – способом подання інформації, який визначає, через яку “рамку” аудиторія сприйматиме подію. Обираючи, що винести в заголовок, які деталі підкреслити, а які залишити поза увагою, редакції фактично формують інтерпретацію новини. Саме тому відсутність контексту також є редакційним рішенням, яке може впливати на громадську думку не менше, ніж відверто упереджені висловлювання.

Ще однією тенденцією, яку зафіксував ІМІ, стало використання ЛГБТІК+-тематики як інформаційного “гачка”. Сексуальну орієнтацію героїв новин нерідко виносили в заголовок навіть тоді, коли вона жодним чином не стосувалася події. Такий підхід підсилює відчуття, що сама належність до ЛГБТІК+ є чимось незвичайним або скандальним, хоча з погляду журналістських стандартів ця інформація далеко не завжди є суспільно значущою.

Не менш тривожною виявилась і готовність окремих каналів поширювати неперевірену інформацію. Під час моніторингу експертки ІМІ виявили кілька публікацій з фейкової сторінки, яка видавала себе за офіційний телеграм-канал посла України у Великій Британії Валерія Залужного. У цих повідомленнях стверджувалося, нібито Залужний закликав військових підтримати ЛГБТІК+-спільноту. Попри те що акаунт уже мав ознаки фейкового, пости поширили великі телеграм-канали, а згодом їх не видалили й не спростували.

Окремі канали також без будь-якого контексту транслювали заяви російських посадовців про нібито “всиновлення українських дітей ЛГБТІК-сімʼями”. Жодних доказів цих тверджень не наводилося, як і позиції української сторони чи пояснення, що подібні повідомлення є частиною російської пропаганди. У такому разі тема ЛГБТІК+ фактично стала інструментом інформаційної війни, а медіа – нехай і несвідомо – допомагали поширювати маніпулятивні наративи.

Усе це свідчить про певну закономірність: проблема полягає не лише у відвертій мові ворожнечі. Не меншого впливу набуває спосіб, у який медіа обирають говорити про ЛГБТІК+-людей. Коли права людини систематично відходять на другий план, а їхнє місце посідають конфлікти, сенсації, фейки та політичні маніпуляції, саме така картина закріплюється в масовій свідомості. У результаті ЛГБТІК+-спільнота дедалі частіше асоціюється не з питаннями рівності чи недискримінації, а зі скандалами – навіть тоді, коли приводом для новини є боротьба за базові права.

“Захист дітей” та “зовнішній вплив”: наративи, які використовують у дискусіях

Разом зі зростанням уваги до питання прав ЛГБТІК+ зростає й кількість конфліктів, емоційних дискусій та поляризованих оцінок. Водночас не кожен критичний допис чи негативна реакція може вважатися мовою ворожнечі. Щоб відрізнити її від звичайної суспільної дискусії, потрібен детальний аналіз змісту кожного повідомлення, а не лише його емоційного забарвлення.

Саме такий моніторинг проводить громадська організація “Бюро “Ми – є!”. За словами її директора Володимира Косенка, попередній автоматизований аналіз матеріалів, присвячених трьом найбільшим прайдам цього року – у Києві, Львові та Одесі, – показав, що найбільшу увагу медіа й користувачів привернув саме столичний захід. У базі організації зафіксували 107 згадок про нього, з яких автоматичний аналіз визначив 44 як негативні та 47 як позитивні. ЛьвівПрайду стосувалися 37 матеріалів, а ОдесаПрайду – лише шість.

Водночас Косенко застерігає від поспішних висновків про нібито різке зростання мови ворожнечі. Він пояснює, що автоматично визначений негативний тон автоматично не означає наявності дискримінаційних висловлювань. До цієї категорії можуть потрапляти повідомлення про контрпротести, конфлікти, суперечки або критичні оцінки, які ще потребують ручного аналізу. Саме тому остаточні висновки організація планує представити після завершення кодування всіх матеріалів.

За словами експерта, найбільший інформаційний сплеск цього року припав на 21 червня – день проведення КиївПрайду. Саме тоді в інформаційному просторі накопичилася найбільша кількість повідомлень, які відображали вже наявні суспільні суперечності.

Водночас сама риторика помітно змінилася. Якщо раніше дискусії переважно зосереджувалися навколо прайдів чи прав ЛГБТІК+ як окремої теми, то сьогодні вона дедалі частіше стає частиною значно ширших політичних дебатів. 

Повномасштабна війна також суттєво змінила спосіб, у який говорять про ЛГБТІК+-людей. Як зазначає директор організації, дедалі частіше ця тема розглядається крізь призму національної безпеки, армії, демографічної ситуації чи європейського вибору України. У негативній риториці права ЛГБТІК+ нерідко протиставляють “традиційним цінностям” або подають як щось навʼязане ззовні. 

“Утім, є і протилежна тенденція: у підтримувальних матеріалах більше говорять про ЛГБТІК+-людей як частину українського суспільства, зокрема про військових, партнерства, родини, рівність і гідність під час війни. Тобто війна не просто “посилила негатив”, а змінила саму рамку дискусії. Питання прав людини стало частиною розмови про те, якою має бути Україна”, – пояснив Косенко.

Окрему увагу в “Бюро “Ми – є!” звернули на те, як політичний контекст впливає на тон публічних дискусій. Аналіз матеріалів, присвячених Європейському Союзу, Єврокомісії, Раді Європи та Стамбульській конвенції, показав, що в 76 із 79 зафіксованих повідомлень ЛГБТІК+-тематика прямо повʼязувалася з євроінтеграцією. На думку Косенка, це свідчить про те, що конфліктність часто виникає не через саму подію, а через політичну рамку, у якій її подають.

Особливо часто, за його словами, використовується наратив про “захист дітей”. 

“Не кожна згадка дітей або сім’ї є мовою ворожнечі. Але коли ЛГБТІК+-людей системно повʼязують із загрозою дітям, небезпекою для школи чи родини, це потребує уважного кодування і потенційно реагування”, – додав Володимир.

Правозахисник резюмував, що саме через поєднання тез про “гендерну ідеологію”, “зовнішній вплив” ЄС та “захист дітей” формується єдиний політичний наратив, який значно ускладнює суспільний діалог і витісняє з нього факти.

Пастки Кремля: чому гомофобні міфи стали зброєю у війні 

Після початку повномасштабного вторгнення тема ЛГБТІК+ стала одним з постійних елементів російської пропаганди. РФ використовує її не лише для дискредитації України перед власною аудиторією, а й для спроб посіяти розкол усередині українського суспільства. Якщо уважно подивитися на повідомлення проросійських медіа та телеграм-каналів, можна побачити, що вони відтворюють одні й ті самі наративи роками, лише адаптуючи їх до актуальних подій.

Як зазначала в колонці для “Wonderzine. Україна” активістка та правозахисниця Дзвенислава Щерба, гомофобія давно стала одним із ключових елементів російської державної політики та ідеології “русского мира”. Ще 2013 року Росія ухвалила закон про заборону “пропаганди гомосексуалізму”, який влада пояснювала необхідністю захисту дітей від інформації, що нібито шкодить їхньому розвитку. Насправді ж цей закон практично унеможливив публічну видимість ЛГБТІК-людей у медіа, а також проведення мирних зібрань і кампаній на захист їхніх прав.

Згодом російська влада почала використовувати гомофобію для дискредитації політичної опозиції. Зокрема, під час кампанії за внесення змін до Конституції Росії у 2020 році, які дозволили Володимиру Путіну обнулити президентські строки, пропаганда просувала гомофобні меседжі. Поправки не лише закріпили статус Росії як “правонаступниці СРСР”, а й ввели поняття “внутрішніх загроз” та проголосили захист “традиційних сімейних цінностей” державною політикою. Рекламні матеріали на підтримку змін зображували ЛГБТІК-людей як загрозу майбутньому країни.

Російська пропаганда, за словами Дзвенислави, роками поширювала ці наративи й в Україні. Приміром, одним з головних противників першого Маршу рівності в Києві у 2012 році виступала Російська православна церква. Аналогічна ситуація повторилась і під час підготовки маршу 2013 року. Гомофобну риторику також використовували для кампанії проти євроінтеграції України, а згодом – проти Євромайдану.

У цей період активно діяла організація “Любов проти гомосексуалізму”, яка повністю відтворювала російські наративи про нібито загрозу Заходу, “пропаганду гомосексуальності”, а також організовувала акції проти ювенальної юстиції та ЛГБТІК-заходів. Одним з її колишніх учасників був проросійський пропагандист Анатолій Шарій. Після припинення діяльності організації частина її представників створила ініціативу “Всі разом!”, яка теж виступала проти так званої ЛГБТ-пропаганди, а також закликала не ратифіковувати Стамбульську конвенцію.

На думку Щерби, саме така кампанія створила підґрунтя для появи у Верховній Раді законопроєкту № 8711, який майже повністю копіював російський закон про “заборону пропаганди гомосексуальності”. Документ також прикривався аргументом про захист дітей від шкідливої інформації. Парламент підтримав його в першому читанні у 2012 році, однак надалі документ не розглядали. Інші схожі законодавчі ініціативи також зрештою відкликали.

Після 2014 року відкрито проросійські кампанії, за спостереженнями активістки, стали менш помітними, однак на окупованих територіях Донецької та Луганської областей продовжилися переслідування ЛГБТІК-людей, які супроводжувалися викраденнями та катуваннями. 

Гасло “Гомофобія – це Росія” правозахисниця вважає актуальним і сьогодні. На її думку, російський вплив на формування гомофобних настроїв в Україні залишається дуже сильним. Водночас цей вислів можна трактувати ширше: як заклик до консервативних організацій припинити шукати ворогів усередині країни, адже атаки на ЛГБТІК-людей, серед яких є військові та волонтери, працюють лише на користь Росії. З огляду на це гомофобію варто сприймати як одного з ворогів, з яким необхідно боротися так само, як і з російською агресією.

Одним з найпоширеніших меседжів, на який також звертав увагу “Детектор медіа”, є протиставлення України та “традиційних цінностей”. Російська пропаганда регулярно подає підтримку прав ЛГБТІК+ як доказ нібито “морального занепаду” України та її підпорядкованості Заходу. Права людини водночас не розглядаються як універсальна демократична цінність, а, навпаки, описуються як чужа Україні ідеологія, яку нібито нав’язують Європейський Союз і США. 

Після кожного КиївПрайду ці наративи активізуються. Проросійські ресурси описують Марш рівності як “парад збоченців”, “доказ деградації України” або “нав’язування ЛГБТ-пропаганди”. Особливий акцент вони роблять на тому, що акція проходить під час війни, намагаючись створити враження, ніби українська держава більше переймається правами ЛГБТІК+, ніж обороною країни. У такий спосіб права людини штучно протиставляють питанням національної безпеки – хоча між ними немає жодного реального конфлікту.

Як зазначає “Ґвара медіа”, ще один характерний прийом – прив’язування ЛГБТІК+ до тем, які викликають сильні емоції. Російська пропаганда регулярно поширює фейки про нібито “примусову ЛГБТ-пропаганду” чи “особливі привілеї” для представників спільноти. Подібні повідомлення майже завжди не містять доказів, однак апелюють до страху та тривоги, тому легко поширюються в соціальних мережах.

Небезпека полягає в тому, що ці повідомлення не залишаються лише в російському інформаційному просторі. Частину таких тез підхоплюють анонімні телеграм-канали або окремі українські ресурси, часто без перевірки фактів і без пояснення, що йдеться про елемент російської інформаційної операції.

Аналітики зазначають, що ефективність таких інформаційних операцій ґрунтується не на створенні абсолютно нових міфів, а на використанні вже наявних суспільних упереджень. Якщо певний стереотип існує, пропаганда лише підсилює його, пов’язуючи з війною, безпекою, дітьми чи релігією. У результаті дискримінаційні меседжі починають видаватися не пропагандою, а “здоровим глуздом”.

Саме тому експерти з інформаційної безпеки закликають розглядати гомофобні та трансфобні наративи не лише як проблему прав людини, а і як один з інструментів російської інформаційної війни. Їхня мета не так переконати людей у конкретному фейку, як посилити внутрішні конфлікти, поляризувати суспільство й відвернути увагу від реальних наслідків російської агресії. Коли українська аудиторія починає відтворювати ці самі меседжі вже у власному інформаційному просторі, пропаганда фактично досягає своєї мети: розкол поширюється без прямої участі її авторів.

Євроінтеграційний “іспит”

Дискусія про мову ворожнечі в Україні наразі звучить і в контексті європейської інтеграції, адже повага до людської гідності, рівність перед законом і захист від дискримінації є одними з базових принципів, на яких побудоване право Європейського Союзу. Для України це вже не лише питання суспільної дискусії, а й одна з реформ, від яких залежить подальше просування до членства в ЄС.

Саме тому серед євроінтеграційних законодавчих змін особливу увагу привертає законопроєкт № 13597, зареєстрований у Верховній Раді. Документ пропонує оновити українське законодавство щодо злочинів на ґрунті ненависті та дискримінації, погодити його з європейськими стандартами й розширити перелік ознак, за якими людина має бути захищена від дискримінації. Йдеться не лише про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, а й про інші характеристики, через які люди можуть зазнавати упередженого насильства.

Однією з ключових новацій є чіткіше визначення мотиву нетерпимості як обтяжувальної обставини під час скоєння злочину. На практиці це означає, що напад на людину через її національність, релігію, інвалідність, сексуальну орієнтацію чи іншу захищену ознаку має отримувати окрему правову оцінку. Такий підхід давно застосовується в більшості країн Європи, адже злочини на ґрунті ненависті завдають шкоди не лише конкретній людині, а й усій спільноті, до якої вона належить.

Водночас саме навколо цього законопроєкту вже виникла хвиля маніпуляцій. У соціальних мережах і телеграм-каналах поширюються твердження, нібито документ “заборонить критикувати ЛГБТ”, “скасує свободу слова” або навіть “запровадить цензуру”. Насправді зміст законопроєкту значно вужчий. Він не криміналізує незгоду, не забороняє дискусії про суспільно важливі теми й не обмежує журналістську діяльність. Його мета – встановити відповідальність за діяння, мотивовані нетерпимістю, та погодити українське законодавство з європейськими вимогами.

На цьому неодноразово наголошували й міжнародні інституції. Зокрема, у практиці Ради Європи та Європейського суду з прав людини простежується чіткий принцип: свобода вираження поглядів є одним з фундаментальних прав, однак вона не є абсолютною. Держава може обмежувати висловлювання, які підбурюють до насильства, дискримінації або ненависті щодо окремих груп населення. Саме такий баланс між свободою слова та захистом людської гідності лежить в основі європейського підходу.

Власне, про цей баланс часто забувають у публічних дискусіях. Захист від мови ворожнечі нерідко подають як спробу “обмежити свободу слова”, хоча на практиці йдеться про зовсім інше. Людина може висловлювати свої переконання, критикувати державну політику, релігію чи суспільні явища. Водночас демократія передбачає й відповідальність за висловлювання, які принижують людську гідність або створюють підґрунтя для насильства.

У цьому сенсі законопроєкт № 13597 стосується значно ширшого кола людей, ніж може здатися на перший погляд. Від злочинів на ґрунті ненависті потерпають не лише ЛГБТІК+-люди, а й представники національних меншин, люди з інвалідністю, релігійні громади та інші групи, які стають мішенню через свою ідентичність. Саме тому його ухвалення правозахисники розглядають як крок до посилення захисту прав людини загалом, а не як закон “для однієї спільноти”.

Зрештою, реакція держави на мову ворожнечі є показником того, які цінності вона готова захищати і як розуміє принцип рівності перед законом. Демократія вимірюється не лише проведенням виборів чи свободою медіа. Не менш важливо, чи здатна держава гарантувати безпеку людям, які належать до різних соціальних груп, і чи однаково захищає їхні права незалежно від походження, віри, кольору шкіри, інвалідності чи сексуальної орієнтації. Саме тому боротьба з мовою ворожнечі є не окремою “ЛГБТІК-темою”, а частиною ширшого процесу побудови правової держави та виконання тих зобов’язань, які Україна бере на себе, обравши європейський шлях розвитку.

Фото обкладинки: Олександра Єфименко для ZMINA

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.