Повернути відчуття дому: як проходить реінтеграція дітей після повернення з окупації чи депортації і чого не вистачає 

Після повернення з окупації чи депортації українським дітям часто доводиться заново вибудовувати своє життя, шукати нове коло спілкування, долати стигму та пояснювати власний досвід суспільству, яке не завжди готове його почути.

Що насправді означає реінтеграція для дітей, які повернулися з тимчасово окупованих територій? Як упередження щодо таких дітей стають ще одним бар’єром на шляху до нового життя? І чи готові держава та громади не лише повернути дітей, а й забезпечити їм відчуття безпеки та приналежності?

Саме про це говорили на заході “Гра у квача: про реінтеграцію, у якій не можна грати самому“, який організувала благодійна організація БФ “Голоси дітей”.

Три панельні дискусії обʼєднали підлітків, що пережили окупацію та повернулися в Україну, представників державних інституцій, міжнародних організацій та експертного середовища. ZMINA переповідає ключові моменти цих дискусій. 

“Поза контекстом”: що відчувають діти одразу після виїзду з окупації

Про власний досвід повернення на підконтрольну територію розповіли підлітки Андрій (імʼя змінено з міркувань безпеки), Інна (імʼя змінено), і Тимофій.

Андрій виріс в окупованому Донецьку. З Україною він підтримував зв’язок онлайн, а виїхав самостійно, без документів. Перші дні після повернення, каже, майже нічого не відчував.

“Стрес був настільки сильним, що я ще не міг усвідомити, що доїхав і що тепер усе добре. Але приємно було дізнатися, що існують фонди й що хтось думає про таких людей, як ти”, – згадує хлопець.

Андрій сирота й після приїзду на підконтрольну Україні територію йому потрібно було отримати відповідну довідку державного зразка, проте хлопець зіткнувся з відсутністю чіткого алгоритму дій. Попри те, що разом із другом заздалегідь дізнався, які документи потрібно оформлювати, у службі у справах дітей не знайшлося готового рішення для його ситуації. 

“Ти приходиш, а тобі ніби нічим не можуть допомогти. Це найдивніше відчуття – вони не знали, що зі мною робити. Приїхала людина, якій вісімнадцять, але вона без батьків, без паспорта”, – розповів Андрій.

Найскладнішим випробуванням для нього стали кілька тижнів очікування на паспорт. Саме тому він переконаний, що після повернення держава має видавати тимчасовий документ.

“Поки чекаєш на паспорт, ти немовби нелегал. Не купиш абонемент у спортзал, не заведеш картку в банку. Живеш неповноцінним життям. Зупинить патруль – а в мене лише свідоцтво про народження, без фото. Як їм зрозуміти, що це я?” – пояснив хлопець.

Фото: БФ “Голоси дітей”

Інна також родом із Донецька. На момент початку війни їй було сім років. В окупації вона навчалася за російською програмою, а українські предмети опановувала самостійно – за уроками на YouTube, конспектами та завданнями.

Після виїзду до Києва, де вже жила її старша сестра, дівчина протягом тижня склала іспити екстерном, щоб отримати український атестат і вступити до університету. Найважчим для неї стала адаптація. Вона почувалася “поза контекстом”, не розуміла жартів однолітків, а після втрати свого кола спілкування не змогла швидко знайти нове.

“Коли я втратила своє оточення вдома, а тут не знайшла нового, виникло питання: що я тут взагалі роблю? Я не знала, чи варто говорити, звідки я. Якщо не кажеш – не можеш бути щирою. А якщо кажеш – боїшся, що тебе сприйматимуть через стереотипи”, – зізналася вона.

Особливо болісними для дівчини є упередження щодо дітей з окупованих територій.

“Якось одна людина сказала мені: якщо хтось в окупації отримав російський паспорт, він уже не українець і сюди не приїде. Коли пояснюєш обставини, дехто з дорослих не хоче чути”, – розповіла Інна.

Вона переконана, що дітей не можна зводити лише до їхнього досвіду окупації.

“Коли з тобою говорять лише про окупацію, це не підтримка. Підтримка – коли з тобою спілкуються як зі звичайною людиною. Ми всі звичайні люди. З нами можна говорити не тільки про окупацію. Тому для мене важливо, щоб людина цікавилася мною, а не лише тим, як мені жилося там”, – наголосила дівчина.

Тимофій родом із Нью-Йорка на Донеччині. Після початку повномасштабної війни він разом із мамою переїхав до Києва. Найбільше після переїзду йому бракувало звичайного життя поруч з людьми та можливості знайти своє середовище.

“Я лише зараз починаю брати відповідальність за власне життя. Почав жити більш усвідомлено вже тут, коли почав обирати те, що мені справді цікаво. І класно, коли є можливість об’єднуватися не за досвідом втрати, а за спільними інтересами”, – розповів хлопець.

Наприкінці першої панелі учасників попросили пояснити, що для них означає слово “реінтеграція”. Андрій вважає, що поняття реінтеграції більше стосується дітей, які народилися вже після 2014 року.

“Я жив на території України до 2014 року. Я пам’ятаю Україну. Реінтеграція – це слово більше стосується дітей, які народилися вже після. Якась дитина в Донецьку 2015 року – вона взагалі не чула української мови, не знає, що Донецьк колись був українським містом. І для неї, якщо цю дитину вивезти у Київ, – це буде, на жаль, чужа країна”, – сказав він.

Для Інни реінтеграція стала передусім початком нового життя: “Я не розуміла цього слова раніше. Для мене моє життя в Україні – це прийти туди, де мала бути. І вже потім я зрозуміла, що це адаптація до нового місця. Але більше – це початок нового життя”, – зазначила вона.

Що держава надає дітям, які повертаються з окупації, а чого ще не вистачає

Історія Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей почалася з ініціативи президента України Bring Kids Back UA, розповіла голова центру Ірина Тулякова під час другої панельної дискусії. Багато дітей, яких РФ депортувала – до цього були в закладах інституційного догляду, в інтернатах. 

Саме тому, за її словами, Координаційний центр створили як інструмент, що має забезпечити повернення дітей після пережитих складнощів саме до сімейного середовища.

Олена Розвадовська (модераторка дискусії), Ірина Тулякова (з мікрофоном), Олександра Дворецька, Вернер Хофс, Роман Грищук, Ганна Новосад. Фото: БФ “Голоси дітей”

Нині, за словами Тулякової, всі повернуті з депортації діти вже перебувають у сімейних формах виховання або возз’єдналися зі своїми біологічними родичами. Вона розповіла, що після повернення діти та молоді люди проходять оцінку потреб, а далі отримують необхідний супровід. 

Серед послуг  – відновлення документів, юридичні консультації, медична та психологічна допомога, підтримка в освіті. Окремо Тулякова згадала про пілотний проєкт менторів з інтеграції в школах.

“Ментори з інтеграції – це така особа в школі, яка допомагає через психоемоційну підтримку, групову роботу, взаємодію з батьками, з вчителями дитині інтегруватися в освітньому просторі”, – сказала вона. Також держава розширила повноваження Державної служби у справах дітей, щоб вона могла супроводжувати молодих людей віком від 18 до 23 років. 

Олена Розвадовська, Ірина Тулякова (з мікрофоном), Олександра Дворецька. Фото: БФ “Голоси дітей”

Водночас, за словами Тулякової, система підтримки дітей після повернення все ще залишається недостатньо розвиненою на місцях. Одним із викликів експертка назвала необхідність поширення успішних практик на інші регіони.

“Потрібно, щоб найкраще, що вже вдалося, працювало і в регіонах. Це наше завдання на сьогодні – масштабувати найкращі досвіди, найкращі практики й дати можливість громадам взяти на себе цю відповідальність”, – наголосила Тулякова.

Ініціатива президента Bring Kids Back UA розглядає реінтеграцію як лише один із компонентів ширшої політики повернення українських дітей, яких Росія депортувала або примусово перемістила, говорить керівниця з питань політик ініціативи Олександра Дворецька. Вона наголосила, що після повернення дітей з окупованих територій починається активна фаза реінтеграції, однак цим процес не завершується.

“Є запит на справедливість. Ми говоримо про слідство, тому що ті, хто вчиняють цей злочин (депортацію. – Ред.), повинні бути покарані”, – сказала вона.

Одним із найбільших викликів представниця Bring Kids Back UA назвала складнощі із підтримкою зв’язку з дітьми та молоддю на тимчасово окупованих територіях. За її словами, Росія активно протидіє українським інформаційним кампаніям.

“Ми маємо проблеми з доступом до телеграму, до інстаграму. Ми вимушені йти в альтернативні джерела, комунікувати через ігрові спільноти”, – зазначила Дворецька.

Як зазначає експертка, важливим інструментом підтримки залишається міжнародна коаліція за повернення українських дітей, яка нині об’єднує 47 держав і три організації.

Нагадаємо, 30 квітня 2026 року понад 40 українських громадських організацій підписали й передали спільну заяву до Міжнародної коаліції за поверненням українських дітей. У зверненні організації закликають держави – члени коаліції посилити тиск на Росію з вимогою припинити порушення прав українських дітей, зокрема депортації, примусове переміщення, зміну громадянства та індоктринацію.

Окремий акцент зроблено на необхідності надання інформації для ідентифікації дітей і їхнього повернення, а також на координації санкційної політики.

Вернер Хофс. Фото: БФ “Голоси дітей”

Про те, якою має бути довгострокова модель підтримки дітей, розповів представник UNICEF Вернер Хофс. Він звернув увагу на те, що сам процес реінтеграції варто розглядати як тривалий шлях. Перевага українського підходу полягає в тому, що йдеться не про окремі проєкти для невеликої кількості дітей, а про побудову комплексної системи.

Народний депутат Роман Грищук наголосив на важливості неформальних контактів і ролі дорослих у соціалізації підлітків, зокрема у формуванні довіри та соціальних зв’язків. Також він підкреслив значення позашкільної діяльності.

“Інтеграція через позашкілля або через активність: громадська діяльність, позашкільна активність, спорт, культурно-масові речі – це надважливо”, – зазначив він.

Водночас Грищук звернув увагу на системну проблему – недостатню поінформованість дітей про доступні освітні можливості та державні програми. За словами депутата, проблема полягає не лише в браку інформації на окупованих територіях, а й у тому, як працюють самі інституції, що мають цю інформацію надавати.

Читайте також: Вступ-2026: що держава пропонує абітурієнтам з окупованих та прифронтових територій

Роман Грищук. Фото: БФ “Голоси дітей”

Співзасновниця фонду saveED і колишня міністерка освіти й науки Ганна Новосад розповіла про діяльність організації у сфері відновлення освіти в громадах, що постраждали від війни. За її словами, діяльність фонду охоплює дев’ять областей і близько 130 громад, однак освітня інфраструктура в Україні продовжує зазнавати системних руйнувань через російські атаки.

“Росія дуже прицільно б’є по школах. Вона знищила вже кожну сьому українську школу”, – наголосила вона.

Новосад звернула увагу на те, що навіть в громадах, де школи відновлюють, безпекова ситуація часто не дозволяє повернути очне навчання.

“Ми відновили школу в Чернігові. Зараз вона знову не працює. Чому? У Чернігові тривога триває близько 12 годин. Школа є, але вони вчаться онлайн”, – пояснила Новосад.

Фонд saveED облаштовує підземні центри позашкілля – “вулики”, де місцеві вчителі працюють тьюторами після онлайн-уроків. За словами експертки, очікувати, що функцію реінтеграції повністю виконуватимуть вчителі, неправильно, оскільки освітяни перебувають у стані значного виснаження. Вона також звернула увагу на відсутність окремої системної державної політики для прифронтових регіонів.

“Чого дуже бракує – це окремої політики щодо освіти в прифронтових громадах. Наразі складається враження, що у нас і Тернопіль, і Харків живуть в однакових умовах з точки зору очікуваних результатів”, – сказала вона.

“Підтримка дітей неможлива без підтримки дорослих поруч із ними”: експерти про практичні інструменти реінтеграції

Під час третьої панельної дискусії своїм досвідом поділився ментор з реінтеграції Хотівського академічного ліцею імені Левка Лук’яненка на Київщині Роман Фернаті. Він відверто зізнався, що спочатку не хотів братися за цю роботу. За словами Фернаті, його вагання були пов’язані не з небажанням працювати з дітьми, а з усвідомленням складності такої роботи та браком часу. Однак після знайомства з програмою та її учасниками він змінив свою думку.

“Коли я вже почав ближче знайомитися з усіма учасниками, з цією роботою, я дійсно зрозумів, що це потрібно робити або стовідсотково якісно, або не робити взагалі”, – наголосив Фернаті.

За його словами, одним із перших викликів стало навіть не спілкування з дітьми, а необхідність переконати батьків долучитися до програми.

“До мене спершу ніхто не звертався, тому мені потрібно було самому проводити цю роботу. Я практично місяць витратив на те, щоб переконувати батьків, сім’ї, щоб діти долучилися до цієї програми”, – розповів він.

Говорячи про особливості роботи з дітьми, які повернулися з окупації, Фернаті наголосив, що менторство значно відрізняється від звичної роботи соціального педагога.

“Якщо ми говоримо про менторство, то тут потрібно працювати більш тонко. Відносини мають бути більш людськими, теплішими. І побудувати їх з дітьми дуже складно, тому що діти іноді не дуже довіряють дорослим, особливо ті діти, які повернулися”, – зазначив він.

Алла Перфецька (модераторка), Роман Фернаті, Наталія Гуменюк (з мікрофоном), Анна Застело, Лариса Гретченко. Фото: БФ “Голоси дітей”

Фахівчиня з реінтеграції Української мережі за права дитини Наталія Гуменюк переконана: успішне повернення дітей і молоді залежить насамперед від того, чи є поруч із ними дорослі, здатні підтримати, і чи готова система прийти до людини, а не чекати, поки вона сама знайде вихід.

Вона наголосила, що допомога потрібна навіть тим родинам, які, на перший погляд, здаються цілком спроможними. Саме тому, за словами фахівчині, основою реінтеграції має стати громадоцентричний підхід.

“Не дитина чи родина повинні прилаштовуватись під систему, а система повинна прийти до дитини, до родини й зробити те, що потрібно”, – наголосила вона.

Водночас найбільше занепокоєння в неї викликають молоді люди, які повертаються в Україну самі, без родини та підтримки близьких. На думку фахівчині, саме для таких молодих людей критично важливими є наставництво та підтримка громади.

Психологиня регіонального осередку благодійного фонду “Голоси дітей” у Запоріжжі Анна Застело наголосила, що підтримка дітей, які пережили окупацію, депортацію чи вимушене переміщення, неможлива без підтримки дорослих поруч із ними.

“Батьки, вчителі, діти виснажені. І це основна тріада, яка зараз потребує уваги від інституцій, від різних служб, від різних інстанцій”, – говорить вона.

Вона звертає увагу, що сучасні діти дедалі більше втрачають навички живого спілкування. Саме тому в роботі з дітьми часто експерти фонду використовують прості форми взаємодії: настільні ігри, творчі заняття, спортивні активності.

Водночас підтримки потребують і батьки. За словами Застело, психологи також займаються психоедукацією дорослих.

“Ми пояснюємо, що відбувається з дитиною, як дитина може реагувати на те, що відбувається. Ми можемо пояснити, що відбувається з мамою в цей час, бо вона десь втрачена сама для себе, дезадаптована”, – говорить вона.

Точкою входу в систему підтримки, додає фахівчиня, часто стає саме дитина, але допомога має охоплювати всіх.

“Запит щодо дитини – це наша точка входу в систему: дитина, батьки, опікуни та освітнє середовище, для того, щоб підтримати всю цю тріаду”, – зазначає вона.

Окремо психологиня наголошує на необхідності підтримки педагогів, які також живуть у стані хронічного виснаження.

“Вони теж мами, вони теж бабусі. Їхні діти також ходять до школи. Вони стикаються ще й зі стигматизацією. І ця підтримка – проста присутність – дуже важлива. Вони прийшли на тренінг, з ними розмовляють простою, зрозумілою мовою, де їм не треба нічого писати, де їм не треба складати підсумковий іспит, де їх напоять кавою, запропонують смаколик, нагодують обідом. І це момент піклування”, – говорить вона.

На переконання Застело, коли дорослий отримує підтримку, виграє передусім дитина. Поступово, каже психологиня, родина починає відчувати себе в безпеці.

“Дитина обростає такою оболонкою – безпечною, м’якою, теплою. І не прикладаючи таких завеликих зусиль, дитина отримує певну безпеку. Тому що тотальна невизначеність забирає в дітей впевненість, а внутрішнє напруження і хронічний стрес накопичуються вже п’ятий рік”, – підсумовує Анна Застело.

Адвокатка, медіаторка та голова Комітету сімейного права Національної асоціації адвокатів України Лариса Гретченко зауважила, що система захисту дітей в Україні досі недостатньо готова до зустрічі з дітьми, які повертаються з окупації чи пережили інші травматичні досвіди.

“Мене збентежила інформація про те, що поки виготовляється паспорт, у дитини з ТОТ є страх зустрітися з поліціянтом. Насправді цей страх має бути не в дитини. Це поліціянт має бути готовий зустріти дитину без паспорта, дитину, яка не може пояснити, хто вона й де її документи”, – наголосила вона.

Лариса Гретченко. Фото: БФ “Голоси дітей”

За словами Гретченко, нині в Україні існує здебільшого ситуативне, фрагментарне реагування, коли система насамперед фокусується на дітях, які вже потрапили в конфлікт із законом.

“Дітям, які потрапили у конфлікт із законом, гарантується право на психолога. Психолог присутній при слідчих діях, при будь-яких процесуальних контактах дитини з правоохоронцями. Але виникає логічне питання: чи знає дитина, хто такий психолог? Чи має дитина довіру до психолога, якого бачить вперше? І чи готовий психолог до роботи з дітьми у вразливих обставинах?” – запитує Греченко.

За словами експертки, працювати потрібно не лише з інституціями, а й із суспільством загалом.

“Не тільки система має бути готова приймати. Ми маємо навчити людей повертати, об’єднувати, обіймати й підтримувати”, – наголосила вона.