“Казали, що я божевільна, бо так ніхто не робить”: журналістка Ірина Сампан розповіла, як знімала фільм про повернення із Сирії українських жінок

Після розгрому “Ісламської держави” на Півночі Сирії сотні українських жінок і дітей залишилися в закритих таборах Аль‑Хол і Родж. 89 громадян України, серед яких багато кримських татарок, змогли повернутися додому в межах п’ятирічної спецоперації Головного управління розвідки Міноборони України, яку здійснювали спільно з іншими відомствами та дипломатами.

Ця спецоперація та репортажний матеріал лягли в основу документального фільму Ірини Сампан та Громадського радіо “10 втрачених років”, який розповідає про складний шлях репатріації, долі тих, хто опинився в Сирії, і трагічні наслідки пропаганди та радикалізму для українських родин. Стрічка показує не лише спецоперацію як таку, а й людські історії, про які раніше мало що було відомо широкому загалу.

Після прем’єри ZMINA поспілкувалася з авторкою та режисеркою фільму про найскладніші моменти знімання і власні враження, зокрема про те, як важко було усвідомити масштаб трагедій повернутих дітей і жінок, небезпеки під час роботи в Сирії, неоднозначність реакцій глядачів, а також про те, чому важливо не лише розповісти цю історію, а й сприяти осмисленню цих подій у суспільстві.

Ірина Сампан. Фото: Артем Попков

Як формувався твій інтерес до Близького Сходу і чому ця тема для тебе виявилася настільки важливою? Це пов’язане з особистою феміністичною та патріотичною позицією?

У мене ця історія тягнеться десь із 2017 року. Тоді на Близькому Сході була гаряча фаза війни з “Ісламською державою”, і мене це дуже зацікавило. У мене були друзі, які займалися Близьким Сходом, – дослідники. Хлопці були справжніми фанатиками цієї теми, і я якось теж у це втягнулася.

Паралельно в Україні АТО переростало в ООС, і якраз тоді дуже закрутили цензуру. Раніше, з 2014 до 2016 року, журналісти могли їздити майже будь-куди – залізти в будь-яку дірку, зайти на будь-яку позицію, – це було цікаво, це було потрібно, я відчувала, що роблю щось корисне. А коли все зводилося до престурів, завезення журналістів на позиції й підставляння до мікрофона, це мене реально виснажувало.

Я почала більше цікавитися Близьким Сходом. І так, це дійсно пов’язане і з феміністичною позицією. По-перше, мені було цікаво попрацювати на іншій війні, щоб відчути, як це – не бути стороною конфлікту. Як це – працювати журналісткою, не занурюючись ментально й емоційно у “свою” війну.

Як би ми не прагнули об’єктивності, на своїй війні це ілюзія. Ми сторона конфлікту, нам болить за свою армію. Для мене це завжди було очевидно, і саме тому мені було цікаво спробувати інакше. Я дуже хотіла поїхати до сектору Газа, загалом попрацювати на Близькому Сході – в Іраку, Афганістані, Ірані.

Другий момент – де ще настільки масово порушуються права жінок, як не на Близькому Сході?

І третій момент – так зійшлися зірки. Тоді я почала дружити з Аміною Окуєвою. Вона була доброволицею, мусульманкою, медикинею на Майдані, потім пішла на фронт і стала снайперкою. Ми дуже зблизилися. Вона була для мене таким моральним орієнтиром. Я захоплювалася її жіночністю, красою, силою духу й тим, як у ній усе це поєднувалося.

Тоді жінки на фронті, ще й на бойових посадах, були справжньою екзотикою. Я багато з нею про це говорила, мені було дуже цікаво, як мусульманка живе, у що вірить, я майже нічого про іслам не знала. І я почала все це вивчати.

Але мені було 22–23 роки. Десь так. І зрозуміло, що ресурсів поїхати кудись у мене просто не було. Від редакції – теж нереально. Я тільки-но випустилася з університету. Яке міжнародне видання, яка війна на Близькому Сході? 

Тож я зрозуміла, що треба копати глибше й готувати себе, якщо я справді хочу працювати в цьому напрямі. Мене дуже приваблювала культура регіону. Я почала вивчати історію, політику, розбиратися, що таке ісламізм, радикальний ісламізм, і думати про те, як узагалі можна допомагати жінкам. Я дуже хотіла полетіти до Ірану.

Але потім я одружилася, була в декреті – все це відклалося. А далі почалася повномасштабна війна. Фокус усього світу був тут, удома. Я почала волонтерити, знімати фронтові репортажі й про Близький Схід узагалі не думала. Мені здавалося, що це надто далека тема: тут у нас війна, тут у нас із правами жінок теж не все “окей”, роботи досить. Я була впевнена, що нікому це не буде потрібно.

Тож як і коли ти вирішила взятися саме за цю тему – повернення українських жінок і дітей із сирійських таборів? 

У 2023 році я дізналася, що ГУР займається поверненням жінок із сирійських таборів. Мене це дуже зацікавило. Я взагалі нічого не знала про ці табори: хто ці жінки, чому вони туди поїхали, як вони там опинилися.

Вперше я спробувала поїхати туди у 2023 році, але мене не випустили з Іраку – ми довго сиділи на кордоні, нічого не виходило. І саме тоді ХАМАС напав на Ізраїль, це було 7 жовтня 2023 року. Я була в Іраку й подумала: ну чому я маю тут сидіти? Я поїду на кордон із сектором Газа й буду це знімати.

Я написала Юрію Бутусову, бо тоді працювала на “Бутусов плюс”, сказала, що із Сирією нічого не виходить, усе зірвалося, і попросила гроші на Ізраїль. Він підтримав. Я тоді добре попрацювала саме на “чужій” війні, як і хотіла. До самого сектору Газа я не потрапила, але працювала на кордоні.

Але тема Сирії мене не відпускала. Я знала, що там ще залишаються наші жінки, що повертають їх дуже повільно, що це довгі, виснажливі перемовини. І коли я зрозуміла, що звідти мають забрати останню жінку, я зв’язалася з ГУР. Мені дали контакти Фатіми – координаторки родин, чиї доньки були в таборах, і Шакера Фархада Алі – нашого почесного консула в столиці іракського Курдистану Ербілі.

Я почала говорити з учасниками операції й питати, які в них узагалі є матеріали. Виявилося – нічого. Одне відео на ютубі ГУР, де жінки вже повернуті, стоять із прапором і дякують Буданову. І кілька старих фото СБУ, здається з 2020 року. Все.

Я подумала: як я робитиму фільм, якщо в мене немає жодного кадру? І тоді вирішила, що треба шукати гроші. Не знаю – продавати щось: машину, ще щось. Бо мрія реально дорожча за гроші.

Тож у мене виникла ідея самій поїхати до Сирії. Якраз тоді впав режим Башара Асада, росіяни поводилися тихо, і я відчула, що прямої загрози немає. Якщо коротко, я нікому про це не сказала. Навіть знайомим у ГУР. Я дуже боялася, що мене почнуть відмовляти.

Зараз багато хто думає, що це фільм ГУР або фільм на їхнє замовлення. Та вони навіть не знали, що я їду до Сирії. Я повідомила, що вже там, коли перетнула кордон, коли вони вже нічого не могли зробити.

Вони сказали, що я божевільна, бо так ніхто не робить. Бо це небезпечно, бо такі речі планують як спецоперацію. Але я перед тим поговорила з колегою Женею Таранченко. Ми вже разом їздили на фронт, і я зрозуміла, що це моя людина. Я підійшла до неї й кажу: “Женю, поїхали в Сирію?” Вона відповіла: “Поїхали”. Без жодних емоцій чи здивування.

Я знайшла збереження, не заплатила кредити, забрала все, що мала. Ми сказали редакції, що їдемо. Усі були налякані, бо Сирія – це стереотипи: терористи, ісламісти, вибухи. Але в нас була гарантія від Сирійських демократичних сил, і Фархад дуже допоміг, щоб нас зустріли на кордоні.

Це був довгий, виснажливий шлях. З міркувань безпеки ми нічого не постили одразу – робили це із затримкою, ніби ми ще в Іраку, хоча насправді вже були в Сирії.

Отак і виникла вся ця ідея. 

Фото з архіву Ірини Сампан

З того, як ти розповідаєш цю історію, складається враження, що ти самостійно спланувала справжню спецоперацію. Як ти насправді готувалася до цієї поїздки – з погляду безпеки, логістики й домовленостей про гарантії?

Я хотіла б наголосити: ГУР тут абсолютно не був залучений, я не використовувала жодних їхніх каналів. У нас навіть був жарт у редакції: ми приходимо, і наша звукорежисерка питає: “Ну що, як там, замовник задоволений?” А ми такі: “Ти про що?” Вона мала на увазі, що “замовник” – це ГУР чи Буданов.

Вони навіть не редагували наш фільм. Я можу за це повністю відповідати. Вони побачили фінальну версію – звісно, я передала її, щоб вони подивилися, чи я нічого зайвого не засвітила. І самі гурівці сказали, що все ок.

Єдина правка була така: вони запитали – “Іра, а де тут ти?” У фінальній версії мене взагалі не було в кадрі. Десь був мій голос за кадром, але мене фізично не було. І вони кажуть: “Та встав хоч щось, бо видається, ніби поїздка до Сирії – це легка прогулянка, а насправді все було зовсім не так”.

Тобто це і була єдина правка. А так – жодної цензури. Та, власне, а що там цензурувати? Все вже закінчилося, все, що можна було, розповіли.

З погляду безпеки в нас був Фархад, який пообіцяв, що нас приймуть як удома: все буде добре, не переживайте. І це сирійський Курдистан. Тобто формально – Сирія, але фактично це Курдистан – невизнана держава, яку населяють курди.

Там набагато краща ситуація і з правами жінок. Жінки навчаються, ходять вулицями, одягнені як європейки. Арабки – так, вони повністю покриті. А курдки – ні. Там усе абсолютно цивілізовано.

Це таке європеїзоване мусульманство посеред Близького Сходу. Так само й іракський Курдистан – дуже цивілізований: там працюють лікарні, університети, усе можна знайти, усе можна купити. У сирійському Курдистані, в Рожаві, звісно, гірше, але все одно.

У нас була плюс-мінус гарантія безпеки: з нами мали бути військові. Нас зустріли на броньованому авто – одразу такий антураж: броніки, автомати, броньований “крузер”. Думаю: ну все, зараз буде війна, зараз на нас нападуть ісламісти, десь засідку влаштують.

І це справді завжди ризик. Ти ніколи не знаєш, чого чекати. Якийсь дурник може прийти на базар і підірвати себе – і ти не можеш це передбачити чи контролювати. Немає лінії фронту. Це можуть бути засідки, вибухівка, міна на дорозі чи ще щось.

Тобто ризик був абсолютно непередбачуваний. Єдиний ризик, до якого ми реально готувалися, – це російська розвідка. Росіяни там формально як “миротворчі сили”, вони розмежовують турків і курдів, але в них є своя військова база – прямо біля аеропорту, де ми жили, в Камишли.

Раніше вони стояли на блокпостах, були спільні пости, вони могли вільно ходити містом. А зараз, після падіння режиму, сидять тихенько на базі й навіть бояться вийти в місто, бо їх там не люблять. Але це не новина: росіян не люблять усюди.

Ми спочатку дуже обережно досліджували простір. Першого дня поселилися в готелі, вийшли буквально на 10 метрів – знайти каву, вдень, швидко. Подивилися: ага, можна, все нормально. Погляди, звісно, були – дві білі жінки, європейки, це видно одразу.

Наступного дня, вже ввечері, пішли на ринок, погуляли – все окей, ніхто не чіпляється, нічого. І так поступово ми розуміли, що простір безпечний.

Але, звісно, ми не нехтували базовими правилами безпеки. Ми були одягнені стримано: закриті руки, ноги, без декольте, щоб не виділятися. Кепки, простий одяг. Тобто ми приймали правила тієї країни й регіону, куди приїхали.

Євгенія Таранченко та Ірина Сампан. Фото з архіву

Хоча місцеві дівчата можуть носити майки, шорти, спідниці – і нічого не станеться, там немає такого рівня насильства. Але ризикувати ми не хотіли.

Тож, якщо підсумувати, було три основні ризики: можливі напади ісламістів або теракти, росіяни й, третє, загальні правила безпеки, яких ми дотримувалися так само, як дотримувалися б у будь-якому місті – хоч у Берліні, хоч у Римі, хоч у Камишли. Я так завжди поводжуся в чужій країні, особливо коли немає стовідсоткової впевненості в захисті.

Коли ми поїхали вже до Ракки, колишньої столиці “Ісламської держави”, то там були тільки з військовими, озброєними, повністю під їхнім протекторатом. Ми швидко знімали й одразу поверталися.

Бо ситуація там напружена. Після зміни влади в Сирії, коли прийшов Ахмед аш-Шараа – а всі знають, що він вийшов з “Аль-Каїди”, – за словами курдських військових і місцевих журналістів, “Ісламська держава” потроху знову підіймає голову. Вони нападають на курдських військових, на цивільних, і осередки то тут, то там знову починають активізуватися.

З твоєї розповіді я зрозуміла, що Курдистан узагалі дуже відрізняється від стереотипних уявлень про Близький Схід. У чому це найбільше видно, якщо говорити про права жінок?

Їхній духовний лідер Абдулла Оджалан, який зараз сидить у турецькій в’язниці, для них просто месія і мислитель. Він, у принципі, пропагує рівні права жінок і чоловіків. У них будь-яка висока посада поділена на двох – на жінку і на чоловіка.

Тобто є, наприклад, міністерство в справах жінок, яке займається і цивільними жінками, і військовими. Армія теж поділена на два крила – жіноче і чоловіче. Формально це YPG (Загони народної оборони) та YPJ (Загони жіночої самооборони). Там реально 50 на 50, ну, можливо, трохи менше, але однаково дуже близько до паритету. І вони воюють абсолютно на рівних, так само беруть участь у спецопераціях.

Фото з архіву Ірини Сампан

І, наприклад, питання, які стосуються жінок, чоловіки там не можуть розв’язувати. Умовно, ми хотіли поїхати до жіночого села Джинвар – там живуть тільки жінки. І от, щоб поїхати до цього села, треба було звертатися саме до міністерства в справах жінок: воно відповідає за це і дає дозвіл. Хоча ми спілкувалися з керівництвом усієї армії, нам прямо сказали: “Ми – чоловіки – не можемо дати вам дозвіл, щоб туди поїхати”.

Про цю поїздку буде окремий репортаж. Бо це, по суті, єдине у світі село, яке населяють лише жінки і яке вони побудували самі. Це жінки, які тікали від домашнього насильства, від чоловіків, від патріархальних родин. Це постраждалі від насильства. І от вони створили собі такий рай у мусульманському світі.

Ми там побували з Женею, ми там ночували разом з ними. Дуже класно. Буде такий трохи “Діма Комаров стайл”, але реально цікаво. Такого ми ще не робили.

Ми вже багато говорили про речі, що сильні й надихають, але важливо зачепити й значно важчий досвід. Що стало для тебе найскладнішим під час знімань у сирійських таборах Аль-Хол і Родж – те, що ти бачила, те, що чула, чи усвідомлення масштабу того, що пережили діти й жінки?

Звісно, ці табори – це щось нелюдське. Ти уявляєш: пустеля, 50 градусів спеки – і посеред неї величезне наметове містечко, обтягнуте сіткою і колючим дротом, з вежами, з охороною. І все – тільки намети.

І от буквально нещодавно мені надіслали фотографії: там випав сніг і мінусова температура. Як людям виживати в цих наметах? Там дуже суворі зими. Не такі морози, як у нас, але через сухий клімат ночі жорсткіші й сама зима відчувається набагато важче.

Зараз вони там усі просто шоковані тим, як виживати. І це, по-перше, умови: антисанітарія, відсутність нормальних шкіл. По-друге – панування радикальних поглядів. Більшість жінок і досі вірить в “Ісламську державу”, у те, що їх звільнять. Через це вони нападають на інших жінок, карають їх, чинять жорстоке насильство. Це якесь середньовіччя.

І от Севіля, яку звільнили останньою, була на прем’єрі. Журналісти її запитали: “Як ви адаптуєтеся, ви ж тільки-но повернулися, всі спогади й відчуття ще дуже свіжі?” Її звільнили в травні минулого року, у 2025-му. І вона сказала: “Я не знаю, як жити, бо я звикла виживати. У мене цей режим – перманентний. А тут треба просто жити: ходити в гості, приймати друзів, навчати дітей. Це просто життя – навіть попри війну”.

А там – постійне виживання. І це дуже змінює свідомість.

Фото з архіву Ірини Сампан

Ми, коли ходили табором, були з охороною. Бо існував ризик, що з якогось намету може вибігти радикально налаштована жінка і напасти. Таке там трапляється. Тому з нами була військова зі зброєю. На щастя, нічого не сталося.

Хтось із табору кидав нам услід фрази, що негарно заглядати в намети, в чуже помешкання. Але ми й не заглядали – ми просто прийшли до жінки, яка сама нас запросила.

Дуже шкода дітей. Дуже. Бо, по-перше, вони там народились і не бачили іншого життя. У фільмі видно, як діти реагували на дерево, на тварин. Вони не знали, чим кінь відрізняється від корови. Вони думали, що парк – це якийсь величезний ліс, бо ніколи не бачили зелені.

Тому наші жінки, які повернулися, – і Севіля, і Інна Добровольська – намагалися вчити своїх дітей буквально з нуля. Але радикальні групи дуже впливають і на жінок, і на дітей усередині таборів. Хоча телефони там заборонено, вони однаково знаходять канали зв’язку із зовнішнім світом.

І, коли ти бачиш дітей, які показують жести насильства або кидають каміння в адміністрацію чи гуманітарні організації, це страшно. Дуже хочеться їх забрати. Але чому інші країни цього не роблять? Бо бояться привезти до себе радикалізовану силу, яка може вибухнути будь-якої миті. Цих дітей вербували змалечку, їм промивали мізки.

Ну і загалом за “Ісламської держави” жінка – це просто додаток до чоловіка. Жінками торгували, їх принижували, з них знущалися публічно – щоб продемонструвати, що буде, якщо ти скажеш слово всупереч. Тому вони всі страшенно налякані, травмовані.

Я думаю, їм потрібен дуже довгий час на адаптацію й інтеграцію в нормальне суспільство. Але наші – ті, що повернулися, – вже ходять на роботу, діти пішли до шкіл і садочків. Тобто плюс-мінус життя поступово налагоджується.

Коли я дивилася фільм, я дещо пригадала. Коли ще були кнопкові телефони, то в усіх по колу зберігалися плюс-мінус однакові відео. І я дуже добре пам’ятаю момент, коли почало масово поширюватися відео, де жінку забивають камінням. Там була якась мелодія – я її зараз не зможу відтворити, але щоразу, коли випадково чую щось схоже, ці спогади миттєво повертаються.

Пізніше я навіть бачила в тіктоку обговорення про те, що це відео травмувало дуже багатьох людей нашого покоління. І я тоді подумала: так, це справді так.

У фільмі теж є сцени із забиттям камінням… Але вони дуже важливі для розуміння контексту.

Ми довго думали, обговорювали, радилися, чи варто вставляти сцени з відрізанням голів, відрубуванням рук. І всі одностайно, з ким би я не радилася, сказали: так.

По-перше, деякі люди навіть не усвідомлюють, що таке “Ісламська держава”. Ну, чули там щось про “Аль-Каїду”, про знищення веж-близнюків. Якісь там терористи, щось там розстрілювали.

Але ні, це дуже тонкий, системний рівень катувань, убивств і пропаганди. І це було не колись. Це є зараз. Вони є, вони нікуди не зникли.

І небезпека в тому, що “Ісламська держава” – це не просто сила, яку можна знищити. Вона в головах. Це фанатизм. Навіть люди, які формально не є бійцями, не входять до їхньої армії, можуть бути в такому “сплячому режимі”. Цей радикалізм може прокинутися в момент, коли їм запропонують щось, що їм підходить: правильність, “чистоту” віри або ті самі 72 незайманих діви, які нібито очікують їх після смерті.

Тому мені було дуже важливо показати це насильство таким, яким воно було і яким воно може бути, якщо таке повториться.

А відрізання голів, вибачте, – це ж методи й Російської Федерації.

Розумієш, ми з цим теж живемо. Вони недалеко пішли від ісламістів. Вони це роблять просто заради власного задоволення. Жінок камінням, слава Богу, не забивають, але всі ці терористичні методи було важливо показати, що це злочини одного порядку.

Це зло скрізь однакове. Воно може говорити різними мовами, декларувати різні цілі, але методи й сам терор однакові всюди.

Тому це було важливо додати у фільм. Я знаю, що це може тригерити. Ми намагалися максимально блюрити, щоб люди розуміли, що відбувається, але без зайвого шоку. І, як сказала Севіля, забивання жінок камінням досі практикується в багатьох арабських країнах.

Повернення дітей і жінок з таборів часто подають як успішну спецоперацію. Але що відбувається після цього? Чи є в держави системна підтримка для роботи з травмами дітей та жінок, які стали свідками страт і голоду?

Немає прямої державної програми для репатрійованих, але за ними наглядає умма – мусульманська громада.

Точно знаю, що у Вінниці дуже сильна умма взяла їх під опіку на перший час: надала прихисток, кошти, допомогла з базовими потребами. Наша київська умма теж їм допомагала, навіть організувала привезення жінок на інтерв’ю, разом з Фатімою домовилася про все.

Щодо психологічної підтримки, я не можу сказати, що вони прямо ділилися страхами чи флешбеками під час інтерв’ю, але можу точно сказати, що вони щасливі. Це контраст: вони намагаються забути все те як страшний сон. Наприклад, учора Фатіма написала, що Інна Добровольська впала і зламала ногу у двох місцях, зараз у лікарні. Її мама відреагувала: “Зламана нога? Боже, після Сирії це дрібниця”. Таке порівняння показує масштаб того, що вони пережили.

Я часто спілкуюсь із Севілею, питаю, чи потрібно щось дітям, чи їм потрібна допомога. Вона пішла працювати офіціанткою в кримськотатарське кафе, їй подобається. Я жартома питаю: “Ти не збираєшся зняти чадру? Вже все, вже можна”. Бо на останніх кадрах фільму вона була вже без неї, але потім одягла знову. Вона каже: “Ще думаю”. Вони стали вільнішими, але страх перед радикальними групами лишається: боязнь за себе, за слова у фільмі чи за фотографії.

На прем’єрі були деякі жінки з фільму та інші, які не давали інтерв’ю, але хотіли познайомитися. Коли вони виходили після перегляду, майже всі сказали: “Боже, ми знову все це пережили, але це дуже важлива робота. Дякуємо, що ти це зафіксувала”.

Ці слова для мене найцінніші. Попри неоднозначне ставлення до них у суспільстві – через те що вони поїхали самі, Україна витратила багато ресурсів на їхнє повернення – фільм залишає простір для дискусії. Люди обговорюють, що варто робити, як підтримувати гуманність.

І для мене важливо, що вони прийшли, давали інтерв’ю, розповідали журналістам. Вони визнають те, що зробили, але також розуміють, що цей фільм важливий, щоб ніхто більше не повторив їхніх помилок.

Більшість жінок у фільмі – кримські татарки. За твоїми спостереженнями, як вони сьогодні говорять про свій вибір поїхати туди: як про каяття чи радше як про спробу пояснити себе в умовах пропаганди й залежності?

Це зашито вже в самій назві фільму. Чому я так його назвала? Тому що для них це справді 10 втрачених років – просто вирваних із життя. Замість того щоб тут працювати, розвиватися, хтось – здобувати освіту, хтось – створювати нормальну родину, не з терористом. Інна взагалі втратила дитину, хтось втрачав чоловіків.

Якщо коротко, вони варилися в цьому болоті 10 років: спочатку під “Ісламською державою”, потім у таборах. І тому це не про каяття чи якісь вибачення перед державою. Це радше рефлексія над тим, що вони зробили із самими собою.

Можливо, так – це каяття перед родинами. Мені здається, їм дуже соромно перед батьками, які переживали, витрачали ресурси, щоб їх знайти й витягнути. Наприклад, Севіля взагалі втекла з дому у 18 років – батьки нічого не знали. І вона перше, що говорила, – мені соромно і дуже шкода мою родину, мою маму, яка все це пережила.

Звісно, це просто втрачені роки. Я дуже хочу, щоб це був не фільм-каяття, а фільм-переосмислення – і для них самих, і для тих, хто, не дай Боже, збирався таке повторити. Я дуже хочу перекласти його арабською, дати російські субтитри, можливо курдські. Бо важливо, щоб це не повторювалося.

Премʼєра фільму. Фото: Артем Попков

Як сказав один з гурівців, “я б не хотів займатися віктимблеймінгом”. Попри будь-яке ставлення до них, вимагати від них оцього “вибачте нам, будь ласка” – це теж негуманно. Вони й так усе зрозуміли, усе пережили. Вони бачили, що втратили їхні діти: час розвитку, час знань, відкриттів. Замість цього всього вони бачили пісок і каміння, а ще й радикальні прояви від інших дітей.

Кожна мати, звісно, хоче для своєї дитини найкращого. Тому так – у них є це відчуття того, що вони зробили неправильний вибір. А в когось і вибору як такого не було.

Наприклад, Ясмін. Вона не могла не поїхати: чоловік би просто забрав дітей, і все. А вона лишилася б у Криму. Я, звісно, кажу, що на її місці б не поїхала, мабуть утекла б з дітьми, загубилася б десь в Україні. Але там дуже сильна прив’язка до того, що чоловік – голова всього.

Але не можна сказати, що всі зробили висновки. Просто ті, хто так робив, не погодилися на фільм. Або їм заборонили чоловіки. Деяким навіть заборонили прийти на прем’єру – і таке було.

Тому в мене немає однозначної відповіді. Я думаю, що кожна зробила свої висновки й намагається жити далі так, як може. 

У коментарях до фільму люди часто зводять цю історію до простих дихотомій – “шкода / не шкода”, “винні / не винні”. Ви відповідали, що в цій темі надто багато “але”, щоб робити однозначні висновки. З якими думками й відчуттями ти сама вперше подивилася вже змонтований фільм?

Я була дуже вражена тим, що ми це зробили. До мене ще не прийшло повноцінне усвідомлення. Вже передивилася фільм кілька разів. Минає декілька днів, тиждень. Я за ним сумую і передивляюся. І з кожним разом все більше дивуюся тому, яку роботу ми проробили. Скільки ми знімали, переживали, їздили, ризикували, бо могло статися все, і ми могли не повернутися. Ми не усвідомлювали в моменті повноцінну небезпеку.

Ми так і на фронті працюємо: не усвідомлюємо глибини ризиків. І, тільки коли все склалося в загальну картину, ми з Женею такі: “Капець, які ми класні, молодці”. Багато хто не вірив у фільм, багато хто скептично ставився до цієї ідеї: жінки, Сирія, щось неймовірне. Нам дуже потрібна була підтримка. І ми її збирали по маленьких крихтах однодумців. Родина нас дуже підтримувала.

Ірина Сампан та Євгенія Таранченко. Фото: Артем Попков

Дивлячись на фільм зараз, мені не соромно. Я дуже щаслива, що реалізувала свою семирічну мрію. Це екранізація моєї мрії, яку я задумала ще 2017 року. Це також здобуття напарниці в обличчі Жені, моєї операторки. Бо до цього я не змогла знайти свою людину – свого оператора чи операторку. Багато операторів після першої поїздки казали: “Ми більше з тобою нікуди не поїдемо. Ніколи в житті”. Це теж важливо – знайти свою людину.

Було багато пропозицій відтермінувати прем’єру і зробити фестивальну історію: повезти фільм на фестивалі, отримати якісь відзнаки. Бо він класний, міжнародний. Але для мене важливо було показати Україну. 

Фото: Артем Попков

Україна – єдина країна, яка забрала всіх, хто просився додому. Це нічого собі. Для мене важливо показати, що держава дбає про своїх громадян. Єдиний однозначно позитивний герой у фільмі – це держава Україна, в особі ГУР. У тій критичній статті досліджували, де починається пропаганда, а де ще незалежна журналістська робота. Але я відчуваю гордість.

Чому це обов’язково називати пропагандою? Ми ж класні. Чому я не можу, як українка, пишатися своєю державою і показувати це? Там немає “Ура, Кириле Олексійовичу” чи “Бог наш, святий”. Немає.

Для мене було важливо показати, яка крута Україна, які в нас круті спецпризначенці й розвідка. Всі ці перемовини, маніпуляції, домовленості – це дуже тонка робота, яку я завжди бачила десь в американських фільмах про спецпідрозділи. Але це знову ж таки про нас, про Україну.

Реалізувати мрію – я це зробила і дуже щаслива. Тема фільму викликає неоднозначні емоції, бо вона дуже складна, особливо для тих, хто вперше про це чує.