“Була звичайною дівчиною, яка щойно закінчила школу”: мелітопольську медійницю Яну Суворову РФ ув’язнила в її 18 років
Журналістка Яна Суворова у свої 18 років опинилася за ґратами в Росії через надумані звинувачення. Окупаційна влада стверджує, що 2022 року вона нібито була “залучена до діяльності ГУР МО України” та адмініструвала телеграм-канал і чат-бот “Мелітополь – це Україна”, через які збирала інформацію про військових і правоохоронців. За версією росіян, ці дані нібито стали підставою для ракетного удару по підрозділах ФСБ і Росгвардії в Запорізькій області в лютому 2023 року. Суд у Ростові-на-Дону засудив Яну до 14 років колонії загального режиму, справу розглядали одноосібно, а подробиці засідання приховано.
Хлопець Яни Олександр Николаєнко розповів ZMINA про те, як вона стала модераторкою інформаційного каналу на окупованій території, як згодом потрапила в російську неволю і що доводиться переживати близьким, поки триває її незаконне ув’язнення.
Розкажіть, коли Яна потрапила в незаконне російське ув’язнення і за яких обставин це сталося?
До війни Яна взагалі не мала жодного стосунку ані до журналістики, ані до активізму. Вона просто була дівчинкою, яка закінчила школу й думала, куди вступати. Після початку повномасштабного вторгнення Мелітополь на другий-третій день окупували. Місто почало жити в інформаційному вакуумі: зв’язок зникав, інтернет теж, ніхто не розумів, що буде далі. Люди виходили на мітинги проти російської влади.
Група молодих людей – ті, кого потім затримали, – вирішила створити телеграм‑чат, щоб підтримувати зв’язок, дізнаватися, чи всі живі після обстрілів, обмінюватись інформацією про гуманітарну ситуацію, роботу магазинів, аптек, лікарів, транспорту. Це була й моральна підтримка, і просто спілкування: новини, жарти, “українські срачі”, все, що притаманно нашій ментальності. Яна, як небайдужа людина, стала модераторкою цього чату. Вона стежила за чатом, публікувала інформацію, блокувала російських ботів, ватників, “сєпарів”. У чат можна було зайти лише за посиланням, але боти теж уміють це робити, тому вона “підчищала” їх. Нових людей перевіряли простими запитаннями. Умовно “Чий Крим?” або щось у такому дусі. Також був анонімний бот, через який можна було надсилати інформацію без ризику для себе. Це все дуже добре працювало. У чаті було приблизно 10 тисяч учасників.
Яна Суворова. Фото: з особистої сторінки в інстаграміЦе телеграм‑канал “Мелітополь – це Україна”?
Це був саме чат. Канал був окремо, там публікували новини. А чат був для спілкування, і людям це реально допомагало. Після “прильотів” усі писали: “Ми на Юріївці і щось чули – у вас усе нормально?” Це тримало людей. До 2023 року все працювало. Потім, після початку українського контрнаступу, почалися проблеми. Десь тоді вже стріляли по Керченському мосту, ввели примусову паспортизацію. Люди стали рідше заходити в чат. Активність упала, і Яна вже майже відійшла від модерації. Наприкінці серпня 2023‑го я був у відпустці. Вночі сидів листувався. Хотів зайти в чат – телеграм мене просто викинув. Я здивувався, написав знайомим мелітопольцям у різних містах України: “У вас так само?” Вони відповіли: “Ні, все працює”. Але за 10–20 секунд їх теж почало викидати. Після цього надійшло повідомлення з адмін‑акаунту: мовляв, “чат перебуває у власності Російської Федерації, будь‑які дії будуть каратися за законами РФ” та інше в такому дусі. У мене десь є скрін.
Скриншот з чату “Мелітополь – це Україна”, наданий Олександром Николаєнком для ZMINAЯ почав писати в бот, просити активних адмінів відповісти. Бот не працював. Почав телефонувати Яні скрізь: інстаграм, вотсап, телеграм – тиша. Зв’язався з іншим адміністратором, який живе на підконтрольній Україні території. Розбудив його. Кажу: “Перевір чат, щось дивне”. Він зайшов у наш приватний чат адмінів і бачить, як системa видаляє всіх користувачів.
Ви не говорили з Яною після цього?
Ми всі були перелякані. До ранку я сидів і написав Яниній подрузі, попросив поїхати до неї додому, щоб перевірити, чи все гаразд. Бо не відповідала ні вона, ні інші адміністратори. Навіть Влад Гершон, який був під ніком Кот. Зранку подруга поїхала. Біля воріт сидів Янин дідусь. Він сказав, що Яну забрали вночі. Батьків удома не було. Після цього почали надходити повідомлення від людей: з Києва, Дніпра, Запоріжжя, серед мелітопольців, які виїхали, – що тієї самої ночі забрали багато людей. Активних юзерів і тих, хто мав зв’язки з модераторами. За нашими тодішніми підрахунками, 25–30 людей. Забрали також Владислава Гершона, Олександра Малишева, Григорія Левченка, Анастасію Глуховську та інших. Почався повний хаос і пошуки. Нам сказали не здіймати шуму, бо ніхто не знає, що відбувається.
Батьки Яни були дуже злі та розгублені. І це зрозуміло: коли людину викрадають з дому, хочеться рвати та метати. Але я розумів, що цим мають займатися наші спецслужби. Плюс мої батьки теж у Мелітополі, їм теж небезпечно. Потім подруга написала, що Яну змушують до “угоди зі слідством”. Були чутки, що її утримують у колишньому райвідділку, в якому до окупації був паспортний стіл. Потім говорили, що перевели до Бердянська. Через доволі тривалий час її, так би мовити, “вивели в правове поле”: зробили фото з табличкою, датою. Це зробили місцеві російські “слідчі”. Її примусили до угоди.
Яна розповідала, що тримали в одиночці, погано годували, не давали спати, в її камері постійно горіло світло. Адвокат у Ростові запропонував їй: “стоїмо до кінця” або “погоджуємося на лояльніше ставлення органів”. Вона обрала друге. Я почав відновлювати зв’язки. Дізнався, що вона в Маріуполі. Батьки змогли з’їздити на побачення через адвоката. Вона передала листа і попросила мене почати щось робити в Україні – звертався, куди міг. Бо її справа не просто незаконне утримання, а зі сфабрикованим “вироком” і “звинуваченнями”.
На початку повномасштабного вторгнення ви були в Мелітополі?
Ні. Я з 2016 року живу в Києві. Але часто їздив до батьків. Там у кафе й познайомився з Яною. Спілкуватися почали наприкінці 2021 року.
Олександр Николаєнко. Фото: Олександра ЄфименкоЯк для вас почалося повномасштабне вторгнення? Чи говорили ви тоді з Яною про можливість виїзду?
Коли все почалося, удар припав насамперед по великих містах та інфраструктурі. Мелітополь лише мав військовий аеродром – туди й прилетіло в перші години. Але люди спочатку не зрозуміли, що відбувається. Росіяни навіть не заходили до міста. Стояли під Мелітополем, відправляли “перемовників”. Люди ще тиждень ходили на роботу. Мер Іван Федоров перші дні виходив в ефіри, казав, що все під контролем. Але коли зайшли російські танки, почалися мітинги. Багатьох моїх знайомих забирали на підвал просто за участь у мітингах. Деяких відпускали, і вони одразу виїжджали.
Моя мама теж ще приблизно тиждень працювала, поки компанія не закрилась. Яна залишилася через батьків і молодшу сестру. Ніхто не знав, що це війна на роки. Виїжджати в невідомість із родиною, бізнесом, маленькою сестрою було страшно й незрозуміло. Вона саме подала документи до університету, але її заарештували, і я досі не знаю, чи вступила вона. Знаю, що подавала документи в педагогічний.
Чи є зараз зв’язок з нею?
Спочатку ми листувалися через адвоката. Вона писала листи вручну, батьки передавали мені фото. Потім голова організації МІПЛ Тетяна Катриченко допомогла знайти спосіб писати через “Зонателеком”. Ми спробували написати в Маріупольське СІЗО, і надійшла відповідь. Я почав писати регулярно. Яна дуже зраділа можливості тримати зв’язок.
Про що вона пише в листах?
Там усі листи проходять сувору фільтрацію, тому її слова завуальовані. Загалом вона тримається. Я одразу сказав їй, що зроблю все, щоб витягнути її. Більшість нашого спілкування – про її стан, умови, графік. Ми обмінювалися новинами з життя, спогадами про Мелітополь та різними дрібницями, які допомагали зберігати зв’язок з домом. Вона ще спілкувалася зі своєю подругою через “Зонателеком”, розповідала про своє життя, але в більш жіночому, особистому форматі.
Був один лист, який мене вразив. Їй вдалося передати листа з іменами інших дівчат, які були разом з нею, їхні роки народження та куди їх перевели. Не знаю, як цензор пропустив це. Було понад двадцять прізвищ.
Фрагмент одного з листів Яни до ОлександраВирок їй ухвалював Південний окружний військовий суд у місті Ростові-на-Дону, але вона брала участь через відеозв’язок з окупованого Донецька. Розкажіть про етап і умови в Донецьку.
Після того як стало зрозуміло, що Яну перевезуть до Донецька і відбудеться вирок, її моральний стан сильно впав. Особливо тяжким було перебування в Донецьку: вона була серед дівчат, які вже намагалися накласти на себе руки, і цей психологічний тиск на неї відчувався. Можливо, це був спеціальний метод тиску, щоб вона погоджувалася на співпрацю, але точно сказати важко.
Що з Яною зараз і де вона перебуває?
Після вироку Яну перевели до СІЗО № 2 міста Таганрога, і там жахливі умови: холодна камера, щури чи миші, ставлення персоналу стало гірше. Листи проходять сувору перевірку, але вона тримається та намагається писати регулярно. Тут ми також організували культурну підтримку – я зробив перформанс на її честь на заході “Тихі голоси”, підготував презентацію та відеоматеріал, а зараз планую зробити відео про Яну на пісню Пилипа Коляденка “Свобода” як символ цивільних полонених.
Яна Суворова. Фото: з особистої сторінки в інстаграмі
