“Війна – це, коли на руках помирає від ран сестра, а росіяни 10 місяців катують сина”: як мати шукала зниклого Івана Забавського в РФ

За даними Центру прав людини ZMINA та Медійної ініціативи з прав людини, кількість потерпілих від політично мотивованих переслідувань з боку Росії може сягати від 5 до 6 тисяч українців. Серед них є як військовослужбовці, так і цивільні. Окупаційна влада влаштовує судилища за злочини, яких вони не скоювали, або за речі, які взагалі не повинні вважатися злочинами.

Ці процеси відбуваються із численними порушення прав людини, зокрема з використанням отриманих під примусом чи катуваннями доказів, порушенням презумпції невинуватості та права на захист. 

Через російське судилище пройшов мешканець Тавільжанки Харківської області Іван Забавський. Чоловіка викрали, коли він їхав забирати матір з окупованої території, потім утримували у підвалах, де під тортурами змушували підписати зізнання у скоєнні злочину, якого він не вчиняв. Згодом його вивезли в Росію, де звинуватили у “шпигунстві” на користь України та засудили до 11 років позбавлення волі. Наразі Забавського утримують у виправній колонії суворого режиму №4 в селищі Форносово Ленінградської області.  

Його мати – Марина Забавська з Тавільжанки дізналась про суд з російських медіа. До того вона майже 2 роки безрезультатно шукала сина в РФ та на окупованих територіях, ризикуючи сама потрапити під репресії, оскільки є вірянкою свідків Єгови. Про свої пошуки та судилище над Іваном Забавським Марина розповіла виданню ZMINA.

 В окупованій Тавільжанці сестра померла, стікаючи кров’ю

24 лютого 2022 року російські війська окупували село Тавільжанка Харківської області. У вересні того ж року українська армія розпочала контрнаступ на Харківщині, завдяки чому вдалося звільнити майже весь регіон.

Під час прориву ЗСУ дійшли до річки Оскіл, розпочавши бої у Тавільжанці. Опинившись в епіцентрі бойових дій, Марина переховувалась у підвалі сестри.

“Тоді я була сама, оскільки син на той час мешкав у Харкові. Коли я знаходила зв’язок у полі або десь на підвищенні, то зв’язувалася з ним телефоном. Щоб вижити під обстрілами, ми з сестрою ховались у її льосі. Вона жила через дві хати”, – пригадує жінка.  

Іван Забавський. Фото надане Мариною Забавською

Жінка пригадує, що селом їздила ворожа військова техніка, а на дорогах лежали електричні дроти. Через зруйновані будинки та сараї по Тавільжанці бігали свійські тварини (свині, кури, собаки, коти. – Ред.). У населеному пункті не було ані світла, ані зв’язку.

Через обстріли у селі зник газ, тож сестра змушена була готувати у дворі на мангалі. 25 вересня 2022 року жінка під час чергового обстрілу, коли бігла до будинку, перечепилася і впала біля порогу. Водночас поблизу її будинку був приліт, через що вона отримала численні уламкові поранення.

“Я у цей час перебувала у підвалі. Чула перестрілку між нашими і ворогом. Я вибігла на крик сестри. І бачу, вона лежить вся скривавлена. У неї були величезні рвані рани на стегнах, ногах та руках. Її куртка була як друшляк. Затягнула її всередину. Я розуміла, що їй потрібна допомога… Все розбито. Майже всі повиїжджали. Звернутися не було до кого”, – розповідає жінка.

Щоб врятувати сестру, Марина вибігла на вулицю, де побачила російський танк. З нього виліз ворожий танкіст, який запитав жінку, чи не потрібна їй допомога. Вона відповіла, що допомоги потребує не вона, а інша людина. Тоді окупант пообіцяв їй, що викличе когось по рації, але після цього ніхто так і не приїхав.

“Сестра помирала дві з половиною години… У неї був шок, і вона постійно звивалася як в’юн. Треба було мати кровоспинні та протишокові ліки. Але у нас таких не було. Я брала білі простирадла і прикладала до ран. Вона померла, стікаючи кров’ю. А бої не вщухали”, – згадує Марина.

Дві ночі поспіль жінка копала у дворі яму, щоб поховати сестру. Перед тим, як її поховати, Марина помила та переодягнула померлу.

28 вересня 2022 року Забавська вирішила виїхати з окупованої території до РФ. Зробити це їй допомогли росіяни, які вивезли її на БТРі до околиць села. Звідти на перекладних вона доїхала до Будьонівки, де зустріла знайомих, які її прихистили.

Наступного дня жінка зателефонувала родичам, які їй повідомили, що її син пішов з селища Дворічне до с. Тавільжанки, щоб її забрати. 

“Я ледве не втратила свідомість… Боже, куди ж він пішов? 30 вересня 2022 року наш будинок за картою бойових дій був під зеленою зоною. Тобто він нібито був під Україною, а фактично там сиділи росіяни. Я знала, що там вже забирали хлопців”, – розповідає жінка.

Пізніше вона дізналася від свідків, що Іван на своїй машині привіз хліб до Дворічної. Позичивши велосипед у місцевих, він поїхав за мамою до Тавільжанки. Перед від’їздом він сказав сім’ї, яку мав вивезти до Харкова, щоб вони збиралися, бо він незабаром повернеться. Однак цього не сталося, і Забавський зник безвісти.

Фото надане Мариною Забавською

За словами Марини, місцеві часто здавали людей росіянам. Так окупанти затримали на блокпості її сусідів – батька та сина. Їх протримали два тижні, а потім відпустили. За чутками, у сусідньому селі Горобʼївці окупанти вбили чоловіка, оголене тіло якого потім знайшли люди. У 2023 році росіяни там же розстріляли літню пару за те, що їхні сини служили в ЗСУ.

“І мою племінницю забрали з дому у грудні 2022 року. Вона півтора року пробула в полоні… У травні минулого року її повернули з вагою у 40 кілограмів“, – каже жінка.

Вісім місяців шукала сина в РФ та окупованому Луганську

За словами Забавської, до повномасштабної війни її син в кіоску продавав шаурму в Тавільжанці. З серпня 2022 року Іван, перебуваючи в Харкові, почав займатися волонтерством: розвозив продукти та ліки по деокупованих територіях Куп’янського району.  

Після зникнення сина Марина поїхала до Воронезької області. Жінка боялась не лише за сина, а й за себе, оскільки була вірянкою церкви “Свідки Єгови”, прихожан якої переслідують в РФ.

“Мені було страшно, але я це все терпіла заради сина. Я зупинилася у Воронезькій області на 8 з половиною місяців. Через три місяці я повернулася на попутках до Тавільжанки, щоб забрати деякі речі”, ­– пригадує мати.

Жінка ледь впізнала свій напівзруйнований та розграбований будинок. Даху майже не було, а на подвір’ї лежали збиті російським ППО рештки ракет. За словами Марини, окупанти поставили навпроти її оселі комплекс протиповітряної оборони, який збивав цілі над приватними будинками. 

“Вони сиділи у лісі. Збиті рештки ракети лежали у сестри і у мене у дворі. Я забрала документи і деякі вцілілі речі. Виходжу на дорогу, і якраз їде сусід на велосипеді. Тоді він мені сказав, щоб я сходила до Марусі, яка щось розповість про Івана. Коли я до неї прийшла, то вона сказала, що бачила, як мого сина вели два російських військових. Іван з нею привітався і сказав, що він Забавський”, – додає вона. 

Після почутого Марина вирішила відвідати племінницю, але не застала її вдома. Сусіди сказали їй, що окупанти забрали дівчину з собою. Помітивши російський патруль, Забавська запитала, чи не знають вони, куди забрали її небогу. Ті відповіли, що жінку перевезли до селища Троїцьке Луганської області.

“Окупанти жили в одному з місцевих будинків, в який я приходила і запитувала у них про Івана. Однак ніхто нічого не знав. Пізніше я дізналася, що це були деенерівці”, – згадує жінка.

Вона тричі їздила з Воронезької області до Тавільжанки, щоб забрати тварин. Перший раз забрала собаку, а потім двох котів.

Під час “фільтрації” на КПП Логачівка росіяни відновили в Марининому телефоні всі видалені файли, у тому числі й Біблію. Її одразу ж відвели до окремої кімнати на допит, де протримали три години. Там її розпитували про сина, про свідків Єгови, про релігійну літературу та про спілкування у Zoom з іншими вірянами.

Повернувшись до Воронезької області, Марина постійно писала запити до російського та міжнародного Червоного Хреста. Двічі чи тричі на тиждень вона телефонувала на гарячу лінію російської Уповноваженої з прав людини Тетяни Москалькової, щоб дізнатися хоч якусь інформацію про сина. Також Забавська телефонувала до міноборони РФ, сподіваючись отримати відомості про місцеперебування Івана.

У січні 2023 року Марина звернулася з заявою про зникнення сина до місцевого відділку поліції. Там їй відповіли, що “іноземців не шукають” і порадили звернутись до Червоного Хреста.

У пошуках Івана Марина поїхала з Воронезької області до окупованого Луганська. Під час фільтрації у неї питали, до кого і з якою метою вона їде. У відповідь жінка казала, що їде до сестри.

“Там жила духовна сестра, яка запропонувала у неї зупинитись. У Луганську я ходила до “уповноваженої з прав людини ДНР” Сердюкової. Через величезну чергу я до неї так і не потрапила. Там теж стояли люди, які шукали своїх рідних. Я написала звернення про зникнення сина і пішла. Пізніше мені прийшла відповідь, що у них такого немає. У міліції “ДНР” відмовилися приймати заяву, а просто взяли мої дані. Писала до “омбудсмана ДНР” Морозової та їхній мін’юст. Вони теж відповіли, що у них його немає”, – згадує жінка.

Намагаючись знайти сина, Забавська поїхала до Бєлгородської області. Там вона подала заяву про зникнення сина до поліції, але отримала відповідь, що Івана на території Росії немає.

Жінка також зверталась з заявою до ФСБ, а потім до Бєлгородського СІЗО №2. Працівники пенітенціарної установи повідомили їй, що такого у них немає. Тоді жінка пішла до воєнної комендатури, але там у неї відмовилися приймати заяву, бо “нічого не знали і нікого не затримували”. 

“У військовій комендатурі мене запросили всередину, бо я відмовлялась йти. І там у мене запитували, де я живу, і попросили показати це на карті. Тоді вони запитали, куди саме Іван збирався мене евакуювати – до РФ чи України. Я відповіла, що України. Тобто їх цікавило, кого він підтримує”, – розповідає мати.

В деяких інстанціях у Марини запитували, чому у неї немає російського паспорта. Вона відповідала, що не встигла його отримати.

12 березня 2023 року Марина зателефонувала на номер сина. Слухавку взяв невідомий чоловік, у якого жінка запитала, де Іван. Той відповів, що Іван затриманий та перебуває у відділку. Тоді вона попросила назвати місце, де його утримують. Натомість незнайомець поцікавився у неї, звідки вона телефонує. Коли Забавська сказала, що з Воронезької області, росіянин пообіцяв покликати Івана. У цей час у неї закінчилися гроші, тому розмова перервалася. Поповнивши рахунок, жінка знов зателефонувала, але цього разу ніхто не відповів.

23 травня 2023 року Марина випадково побачила на телеграм-каналі “Вернись домой” списки полонених, серед яких було прізвище її сина. Жінка написала адміністратору і запитала у нього про місцеперебування Івана. Той відповів, що чоловіка тримають у Бєлгородському СІЗО.

Фото надане Мариною Забавською

“Потім я отримала відповідь з міноборони РФ, що сина затримали за протидію СВО. Після цього я розуміла, що мені ніхто нічого не скаже. 13 червня я виїхала через Колотилівку до Сум, а звідти до Харкова. Коли я їхала, у мене було вісім сумок, собака і переноска з двома котами”, – зазначає жінка.

На КПП у Колотилівці росіяни погрожували застрелити собаку, якщо той відв’яжеться. Вони не лише перевірили всі речі Марини, а й змушували її розібрати кухонну техніку. Окупанти також забрали у неї старі фотографії дідуся та бабусі, але потім їх повернули.  

“Вони казали: “Це реліквія. А ми такі фотографії не пропускаємо через кордон”. Після ретельного огляду мене завели до якогось приміщення, де мали перевірити телефон. У мене був кнопковий, тому вони просто запитали: “Як ви ставитесь до війни?”. Я відповіла, що “погано, тому що люди гинуть там і там”“, – розповідає вона.

Коли Забавська опинилася на Сумщині, прикордонники їй розповіли, що усі поля обабіч дороги заміновані. Вони також запитали, чи усвідомлювала вона, що один зайвий крок міг виявитися для неї фатальним. 

“Вони бачили, як я бігаю по кущах. А я просто прив’язувала собаку, щоб він нікуди не побіг. Мені пощастило, що все обійшлося. Бог допомагав. Мене відвезли в Покровку, де нагодували собаку та котів. Дали для пухнастих більшу переноску. Знаєте, я була така рада і стало так спокійно на душі”, – каже жінка.

З Сумщини жінку відвезли до міста Харків, де вона досі проживає.

Опинившись в Україні, жінка написала заяву про зникнення сина до поліції. Також вона надіслала звернення щодо пошуку Івана до СБУ, КШ, омбудсмана та МКЧХ.

Протягом перших 10 місяців неволі Івана щодня били та катували

Пізніше, у 2024 році, журналісти російського видання “Медіазона” зв’язалися з Мариною, щоб повідомити їй про судилище над її сином. Як з’ясувалося, окупанти засудили Івана за статтею “шпигунство” у Санкт-Петербурзі, де його утримували у СІЗО №3.

“Уявіть, на мене це впало, як сніг на голову. Я почала шукати інформацію у соцмережах і знайшла там про нього статті та його фото. У матеріалах писали, що його судять. Для мене це був шок. Я і плакала, і кричала“, – з жахом згадує жінка.

Після цього Забавській запропонували найняти адвоката, який би захищав її сина у суді. Однак росіяни довго не погоджувалися з тим, щоб Іван змінив державного захисника на найманого. Врешті-решт, адвоката вдалося замінити, написавши відповідне клопотання. 

“Івану погрожували тим, що “якщо він напише згоду на заміну адвоката, то його умови утримання погіршаться”“. – розповідає мати.

Російські слідчі дозволили Марині двічі поспілкуватися з сином телефоном, поки він був у СІЗО №3 Санкт-Петербурга. Іван розповів, що у нього все нормально – його годують та водять у баню. Також він встиг сказати, що просто хотів її забрати з окупованої території. А мати розповіла йому про те, як вона його скрізь шукала.

Фото надане Мариною Забавською

“Сказав, що в Старому Осколі він “був 8 чи 9 місяців в одному і тому ж одязі”. Тобто як він вийшов з Дворічної, щоб забрати мене, так він і був у цій чорній футболці та спортивних штанах. Ще я дізналася, що він був у фільтраційному таборі в Шебекіно”, – додає вона.  

У липні 2024-го Івана перевезли з Санкт-Петербурзького СІЗО №3 до СІЗО №6 у місті Горєлово.

У листах Іван писав матері, що його утримують в камері з 60 російськими кримінальниками. За два роки російської неволі його нарешті почали випускати на прогулянки. До цього Забавський перебував у повній ізоляції, не бачив ні сонця, ні неба. 

“Каже:”Мамо, як добре просто побачити небо. Я неба не бачив два роки, бо сидів у погребі“. А він алергік з дитинства. Я, звісно, йому купувала дорогі вітаміни, і в нього вона проходила. А зараз у Івана тіло вкрите ранами, які не загоюються. Після побоїв у нього почалися проблеми з ногами, з суглобами і з зубами. У нього важкий психоемоційний стан і його тіло покривається червоними плямами. Ліки, які йому передають, то пропускають, то ні”, – скаржиться жінка.  

Під час винесення вироку Іван в останньому слові розповів, що протягом перших 10 місяців його щодня били, а також застосовували до нього електричний струм.

“У перші 8 днів після затримання, його постійно катували. І до скривавленого обличчя росіяни піднесли документи, щоб він їх підписав. Він казав, що в Старому Осколі його щодня жорстоко били по два-три рази. Ноги були як світлофор. Постійні допити. Що були воші та дизентерія. Що їх морили голодом, видаючи 150 грамів їжі на день. Що він хотів померти. Мені дуже боляче було читати про те, що вони з ним робили“, –згадує жінка.

У своєму виступі Іван зазначив, що росіяни “звільнили” його від братів, сестер, машини та дому. А все через те, що окупанти знайшли у його телефоні “токсичні” фотографії.

Чоловіка незаконно засудили за ст. 276 Кримінального кодексу РФ “Шпигунство” до 11 років позбавлення волі без врахування 10 місяців, які він провів у підвалах та Старому Осколі.

Наразі Забавського незаконно утримують у виправній колонії суворого режиму №4 в селищі Форносово Ленінградської області. У камері, де він перебуває, одночасно знаходяться 40 увʼязнених, більшість з яких є кримінальниками і лише троє українців.

Жінка припускає, що росіяни привели Івана додому, щоб пересвідчитись, чи дійсно він йшов забирати матір. Коли вони прийшли до оселі Забавських, то побачили, що там нікого немає.

“Ми розминулися на одну добу, я виїхала з дому 28 вересня, а його привезли 29-го. Йому друзі казали не їхати туди, але він не міг спати та жити, поки я знаходжусь в окупації. Він казав товаришу: “Розумієш, я так за маму переживаю, що тиждень не сплю”“, – з сумом згадує вона.

За словами Марини, Іван дуже активна, весела та позитивна людина. Він завжди її підтримував і намагався у всьому допомагати. 

“Він без будь-якої допомоги побудував свій бізнес, закупивши все необхідне обладнання для виготовлення шаурми. Йому тоді було 22 роки. Зараз йому 29 років. Ми з сином дуже близькі, і я його дуже сильно люблю. Через те, що він в неволі, я перебуваю настільки в пригніченому психологічному стані, що не можу виконувати просту хатню роботу”, – з сумом каже мама.

Жінка звернулась з проханням до української влади, щоб вона допомогла їй повернути єдиного сина. Адже її сина, як і багатьох інших бранців, незаконно запроторили до російської в’язниці, де він втрачає здоров’я через нестерпні умови та тортури. На її думку, окупанти засуджують наших цивільних лише за те, що вони українці.

“З нашої спільноти “Цивільні в полоні” дуже мало звільнили бранців. Ми і акції проводимо, і їздимо за кордон і постійно ходимо до КШ. Я з Харкова 17 разів їздила до Києва, щоб нагадати про сина. І все одно нічого не відбувається. Влада не має забувати за цивільних, які є українськими громадянами. А має боротися за них та за їхнє повернення”, – вважає Забавська.